Kitabı oku: «Зелена Євангелія»

Із всіх явищ найдивніше явище – існування

ПЕРША ГЛАВА

До істот з зеленої зорі

 
Закони «біосу» однакові для всіх:
народження, страждання, смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте.
 
 
Лисиці, леви, ластівки і люди,
зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!
 
 
Я розумію вас, звірята і рослини,
я чую, як шумлять комети і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве.
 

18 травня 1935

Екстатичний восьмистроф

 
Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,
масний і теплий пил вирує у олійнях.
Щораз в корявих липах спалахне прокльоном
душа зелена, гнівна і незаспокійна.
 
 
Черві не піддається буйний струм життєвий,
з дерев зелені іскри дятлі крешуть.
Зорі червінцем платить скупо вечір дневі
за сонце, що його в червоний мох розчеше.
 
 
Червона сажа заходу вкриває липи,
що круглі, мов решета, сіють сонне сім’я,
і струни листя замовкають наглим схлипом
під вітру дотиком, що тишу шумом вим’яв.
 
 
Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,
коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,
і сонце вибухає божевільним дзвоном,
в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло.
 
 
Знічев’я затихає в навіженім гімні,
немов макуха, що олією спливає,
і ллються струмені шалені і нестримні
в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю.
 
 
Дивіться: це пожежа світу, буря первнів,
рослини моляться, шаліє кожен колір,
із споду у коріння дмуть вітри підземні,
аж липа, мов кларнет, заграє перша соло.
 
 
Ось димарі землі, ось куряться дерева
в зеленім, золотавім і багровім димі.
В соломі мряки пні, верхів’я у прощальній
завії сонця, що, мов птах, зайшло за ними.
 
 
І сонце заходу і літо й липи мрійні,
змінливість вічну світу ввечері і вранці,
я прославляю невгомонний труд в олійні,
горіння душ, екстазу тіл і хміль коханців.
 

11 грудня 1935

Епічний вечір

 
Під прапором мідянолистих буків,
де сонце покотилось вогняним тарелем,
засмаглі хлопці, мов джмелі на луках,
гудуть, і вибухає пил з рудих цегелень.
 
 
На бурунах трави, в зеленім димі
колишуться корови, мов тяжкі колоди,
і зорі в зорі дзвонять понад ними,
й шумлять під ними буйно життєтворчі води.
 
 
Той струм, що з сонних квітів синім димом
проходить в стиглість ядер, спрагу росту будить,
насіння кільчиться, упавши в плідну вогкість.
Мужчини волохаті палять темним оком
дівок широкобедрих, смаглих, повногрудих.
Горбатий янгол лісу манить теплим мохом.
 
 
Завиті у пергамент неба зодіаки
ввижаються нам у хрестах щоночі,
і мрії наших вір горять стожарним маком.
 
 
І з зір загаслих іскри осявають очі,
червоні півні синій місяць кличуть —
це буревій краси, прапервнів громовиця!
 
 
Так родяться релігії й суспільний лад.
Боги й звірня. Громада до громади.
Епічний вечір починає владу,
і синій, вічний стяг лопоче таємниче.
 
 
Усоте прославляю буйноту життя!
 

27 жовтня 1935

Життя по-грецьки біос

 
Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить хмільно веретена травня.
Лисиці, куни і дівчата вранці
виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
 
 
Годинник сонця квітам б’є години,
і стулюються маки ввечері бентежно.
Отак під небом недосяжним і безмежним
ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
 

29 березня 1935

Запрошення

 
Вже спалюється день на вугіль ночі,
росою вечір трави з попелу полоще,
і ляк, мов свердел, твоє серце точіть,
і місяць тіні згублені полошить.
 
 
Самітний друже, мов у ночі пояс,
ти в таємничість світу оповитий.
В цей вечір весняний ходи зо мною
в корчмі на місяці горілку пити.
 

1931

Концерт

 
Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,
у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,
аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,
розплився в квітний пил.
Це тільки увертюра.
На солов’їне гасло дружні перемови
усіх музичнодзьобих ста племен пташиних,
і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові
прадавній корінь «ку» у горде соло лине.
 
 
Самці й самички у зальотах і докорах,
в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
У відповідь сп’янілим до нестями хором
спалахує червоним співом квіття терен.
 
 
Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,
немов на лезо лезом, піснею за пісню
на поклик відповіла, аж збудився вітер
і вимотався з тиші, де йому затісно.
 
 
І ширшає концерт. Шалені перегуки
здіймає квіття хор у барв грайливій піні,
і ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки,
музики кип’яток наливши в лійку сині.
 
 
Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму
ядра одного в шум рясний рослинних хорів
електрика натхнення ллється змінним струмом,
билини тонів вигинаючи угору.
 
 
Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,
кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно
окріп мелодії вливається по вінця,
кущами піни й полум’я розцвівши буйно.
 
 
І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі
переливається від краю аж до краю.
Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,
коріння ста дубів – підземні ліри грають.
 
 
Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,
як вітру стовп, знялась музика звідси,
і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,
їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.
 
 
Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,
заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,
та не дають його шукати в рвійних трелях
розприслі соловейки – і не видно сліду.
 
 
Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,
солодке і п’янке знесилля морщить жили,
і скручуються звуки в світла смуги,
в птах очі сплющені від розкоші знесили.
 
 
Низькі октави – чорність і червоність всуміш
проходять в синь і зелень – два струнки акорди.
Високе «е» на скрипці з молодого шуму
у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.
 
 
І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям
розкрилась над землею, наче срібний розпач,
почули дотик майстра й пальці флейту палять,
і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.
 
 
Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,
і лиш музика, мов потоп, усе поглине,
як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.
 
 
Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,
празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.
Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик
і трав, мов струн поземних, супровід зелений.
 
 
Для розуму зачинені, невидні двері
 

 
відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні
речей і дій, музика суті, дно незглибне.
 
 
Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже
в мелодію розприслі барви, краплі, шуми?
Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,
аж лігатурами спливає співу струмінь?
 
 
Пейзаж мелодії мальований в атласі,
музики башта обросла акордів хмелем,
щаблі драбини гам поламані у басі,
спалахують щомить короткі ритурнелі.
 
 
Нашарування звуків, краєвиди співу,
тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву,
а те, що звуть мистецтвом,
творять
шал і розум.
 
 
Не клич, не клич небачно імені натхнення,
бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба
і втік за межі простору у струм заземний.
На смугах п’яти ліній кільця нот – муз гребінь.
 
 
А я вже віддиху зловити більш не можу
і падаю, мов пень, у ями й вири гімнів.
Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
коли в таріль землі тарелем сонця гримне
 

14 квітня 1936

Перше ліричне інтермеццо

 
Барвінкова щирість
 
 
Кохай мене звичайно й просто,
так, як кохають всі дівчата.
Коли проходиш білим мостом,
зоря в твоє волосся вп’ята.
 
 
Так палко вміють цілувати
лиш ті, що перший раз цілують.
В тремтінні слів твоїх крилатих
я барвінкову щирість чую.
 

9 квітня 1935

Весільна

 
Для Олечки
Послухай: б’є весільний бубон
і клени клоняться, мов пави.
В твоє волосся, моя люба,
заплівся місяць кучерявий.
 
 
Чому пригасла скрипка трохи,
чому тремтить твоя долоня?
Ніч срібним сяйвом, наче мохом,
обмотує підкови коням.
 

12 березня 1935

Весільна ніч

 
Палає ніч пташиним співом.
Хто ж, люба, ложе нам постелить?
Дивись, як сяє мерехтливо
у вікна місяць – чару келих.
 
 
Хрещатим мохом і коханням
нас оплете нестямне щастя.
Сто місяців тремтить зарання
у снах гарячих і квітчастих.
 

10 березня 1935

Два серця

 
У вечір, в обрії, у спів
підем, обнявшись, перед себе.
Мов черепицю із дахів,
зриває вітер зорі з неба.
 
 
І, відділившись від юрби,
загорнемося в хутро ночі.
Хай два серця – два голуби
співзвучно й тужно затріпочуть
 

3 квітня 1935

До дна

 
Я витесав поему з срібла,
поема – мов ялиця.
Весна спинилась і приблідла,
мов з дива молодиця.
 
 
Співай, сокиро, теслі безум,
розтісуй пісню знову!
Углиб, до дна співуче лезо
встромляю в корінь слова.
 

20 січня 1935

Зозуля

 
Ой, закувала знов зозуля.
Мабуть, кує вже сотий раз?
Вже двадцять весен в юних гулях
відмірюю піснями час.
 
 
Роса сріблилась на малинах,
хлоп’я молилось до весни.
Зозулями хвилини линуть
і хлопцеві малюють сни.
 

20 січня 1935

Малий гімн

 
Стріла намірена до льоту,
струна настроєна до гри.
Червоні зорі, мов монети,
в калитці вечора лягли.
 
 
А серце? Серцю лиш п’яніти,
тремтіти і кохать йому.
Звеличую усоте вітер,
звеличую стокрот весну
 

12 березня 1935

Мій цех

 
В мойому цеху теслів і митців
п’янливі таємниці, зваби і омани.
Перо і пензель, тремтячи в руці,
проколюють думок метелики весняні.
 
 
Співна сокира й гостре долото
формують глину слів і дерево музики.
Цей світ – хмільної пісні полотно,
митцеві замалий – для теслі завеликий.
 

20 січня 1935

Наука

 
Навчися в теслів ремесла,
навчись тесати слово.
Весна лірична відплила,
теслярське літо знову.
 
 
Горю молитвою сокири,
ношу із срібла строфи.
Летять слова в співучий вирій
під неба синім мохом.
 

20 січня 1935

Перша глава біблії

 
Коли співав ще камінь, мали крила змії
і Єва одягалась в черемхове листя,
тоді буйніший і хмільніший вітер віяв
і море сяяло під зорями сріблисто.
 
 
Коли із яблуні зірвала Єва місяць,
у раї збунтувались буйногриві леви,
Адамові сини по світі розійшлися,
здвигаючи міста і тереми для Єви.
 

4 квітня 1935

Підкови

 
На сто возах весна приїде,
мов луки, вигнуться смички.
Крізь сито дощ весінній цідить,
і дяк запалює свічки.
 
 
Та їхать ми ще не готові,
й баси нам нетерпляче тнуть.
Хай, люба, місяць на підкови
нам ковалі перекують.
 

9 березня 1935

Портрет теслі

 
Він був закоханий в мистецтво і мистець в коханні,
тесав церкви стрілчасті й чарував жінок,
тесав слова натхненні й на скрипці грав квітчастій.
Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті.
Ой, не одна згубила з них вінок!
 
 
Коли умер, лишились його твори:
дзвінкі пісні й церкви сріблистобанні.
Дяки співали, і співали хори,
церкви були в смеречину убрані.
Ой, голосило в кучерявий ранок
дванадцять найкращих коханок.
 

4 квітня 1935

Тернина

 
Немов метелик полум’яний,
на кущ тернини сонце сіло.
У твої очі синьо-тьмяні
дивлюсь натхненно і несміло.
 
 
Коли нас ніч розділить сонних,
серця заб’ються в нас окремо,
щербатий місяць снами томить,
чарує мертво і зелено.
Та не лякайся, моя люба,
спокійно тої жди хвилини,
коли коханням день окрилить,
коли весна на кущ тернини
метелик сонця знов пришпилить.
 

29 березня 1935

Теслів син

 
Дубова скриня, в скрині пісня і сокира.
Сокирою хвалив щодня твій батько бога.
Твій дід теж тесля був. Стоять церкви чотири,
що ними завершив своє життя убоге.
 
 
На жаль, твоя долоня вже не до сокири,
не мрії з дерева тесатимеш крилаті.
Так відлітають птахи наших гір у вирій
долин квітчастих, на дівчата й льон багатих.
 

14 березня 1935

Хміль

 
Дівчино, хмелю весняний,
довкола мене оплетися!
Кують нам дятлі з моху сни
і в сто гаях лопоче листя.
 
 
Весна омаєних весіль
і кожна ніч, немов отрута.
Твоїх долонь ласкавий хміль
і тайна щастя незбагнута.
 

9 березня 1935

Ярмарок

 
Мій брат – кравець хлоп’ячих мрій,
зішив з землею небо.
Горять хустки у крамарів,
немов стобарвний гребінь.
 
 
Співають теслі, бубни б’ють.
Розкрию таємницю:
червоне сонце продають
на ярмарку в Горлицях
 

20 січня 1935

ДРУГА ГЛАВА

Бики й буки

 
Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави
мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями
і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих
рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.
 
 
Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих
за берег зір, де біліють тіней луки.
На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.
Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.
 
 
Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.
Йде день. Дарма зоря в сестри-калини просить крові,
аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,
на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.
 
 
Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,
спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,
а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,
коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.
 

28 травня 1936

Дует

 
Поволі повертаємось у землю, як в колиску,
вузли зелені зілля в’яжуть нас – два спутані акорди.
Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,
музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.
 
 
На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі
зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.
Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,
заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.
 
 
Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні
і наші вірні зорі – наші долі ждуть в заморях,
поки не здійсняться з землі наказу. В се несутнє
відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.
 
 
Болить натхнення крові. Брови, мов дві стріли, колють,
і мур мелодії над нами, мов луна велика,
немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.
Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.
 

18 травня 1936

Знак дуба

 
За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,
безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.
Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку
столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.
 
 
Приземні блискавиці-змії сковзають пнями
слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.
Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,
лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.
 
 
Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,
де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.
Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,
а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць – шерсті віхоть.
 
 
Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,
а ввиш пустеля неба – людський ляк і захват, мертве світло,
лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,
підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.
 

9 червня 1936

Ідольські ночі

 
На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,
на хмарі хмара – срібний мур, під муром виють лиси.
Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,
гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.
 
 
Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові
усоте просурмлять неписаним законам ночі
і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові,
руді обтерті щоки об рослин музичне клоччя.
 
 
Ніч хижих прав і темних чарів. В діжах багон місять
брудно-червоне тісто грязі. Сови ладять зраду.
Тож хай моргне зоря бровою срібною на місяць,
зоря – сестра музики й вартова нічного ладу.
 
 
До квіту липне квіт – в густій росі, як в білім клею,
товста, олійна зелень лісу в плахті ночі грубій.
Вузли коріння, мов ключі музичні, під землею
сплітаються в мелодію, що грає в пнях у трубах.
 
 
Це тут кутирів лісових таємний круг і вежа,
це тут виснажуються бур майбутніх перевали,
щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза,
вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала,
 
 
щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару,
щоб темний ляк – дитя підземне кликала щоночі.
Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,
незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить.
Слово за словом, мов ріка весною криги, точить.
 

16 травня 1936

Сад

Біологічний вірш у двох відмінах

1

 
Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,
вривається розмова, ледве розпочата,
спалахують думки й ховаються мерщій,
і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.
 
 
Кімната нам заміниться в квітчастий сад,
і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.
Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса
на наших ясних снах, омаєних сріблисто.
 

2

 
Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі,
і усміх наш – метелик ніжний і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли на дощі,
тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.
 
 
Пісні, мов ягоди, омаюють щодня
той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.
Углиб, аж до коріння все отут сповня
рослинний бог кохання, первісний і чистий.
 

15 березня 1935

Схрещення

 
Об хмару хмара, мов об дошку дошка,
ударить глухо, й небо затріщить.
З лопати хмари сиплються дощі,
немов пісок дзвінкий.
В зелену ложку
листка бере калина дощ, мов юшку,
і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,
мов бризки сім’я, мов росу цілющу,
відкривши ягід гроно полум’яне,
як віяло червонопере гроно,
аж рветься дощ, як втятий посторонок,
і вітер звільнений вирує колом.
До чорних уст припавши спрагло,
мов палиця, у смерч скрутився й коле
обличчя наші, наче розкіш нагла.
Вузли долонь – у ритміці кохання
ключі музичні, й ти – ляклива ланя.
Не в біблії, не на троянднім ложі,
пий бурю плідну і цілющу.
Може,
землі замало навіть для кохання,
хіба зрівнятись з бурею всією!
Гей, відходить буря, проспівавши лунко,
лиш грім із громом, мов змія з змією,
ще раз сплелись в останнім поцілунку.
Не знаючи, віддаш себе всією.
Так що ж,
ні, не ламай долонь, ні рож.
 

16 травня 1936

Хліб насущний

 
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слова і у надро сонця!
В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,
роздерти вглиб свідомості запону,
аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.
 
 
Лілеї сну пом’явши, плахта куряв
звилась у трубку з золотої бляхи.
У землю вбите полум’яним цвяхом,
розколює надвоє сонце обрій.
Мов карти, в кучерявій вітру торбі
мішаються блакитні краєвиди.
Проходять сонні люди, мов сновиди,
колишуться на линвах ясних ранків.
В тривожних радощах, химерно й п’янко
вгинається, мов блиски леза, мова.
До дна землі й до дна цупкого слова
вдираються завзято і уперто
і видираю в заздрісної смерті
пісні, п’яніння, ночі й дні.
 

4 січня 1936

Друге ліричне інтермеццо

 
Весна
 
 
Росте Антонич і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи,
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
 
 
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,
хто сипле листя – кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
 
 
З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич і росте трава.
 

Вільхи

 
Весна на вільхах палить ладан,
і пахне ранків холод синій.
Зелений кодекс квітня влада
для карасів напише й линів.
 
 
До ставу, що закрився гаєм,
ідуть дівчата хмари прати,
і вітер листя розгортає,
бо хоче сонце з вільх зірвати.
 
 
І серце знов знаходить слово
струнке, закохане й сп’яніле!
У небо ясне й малинове,
мов птахи, вільхи полетіли.
 

14 квітня 1935

Вітер століть

 
І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.
 
 
І повторяє нам прибитим
у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя це не казарма.
 

13 березня 1935

Вишні

 
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
 
 
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
 

16 квітня 1935

Дахи

 
Оте село у вільхах і ліщині,
де на дахах червона черепиця,
загорнеш, наче в плахту, в небо синє
та молодість загорнеш в таємницю.
 
 
Калинову чи пам’ятаєш кручу,
де пастухи в криниці сонце поять?
Напишеш повість: вечори пахучі,
задума вільх, дахів багровий пояс.
 

2 квітня 1935

Захід

 
Над лугом хмари кучеряві,
як вівці, що пасе їх місяць.
Ростуть дівчата, наче трави,
на втіху хлопцям і гульвісам.
 
 
Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю —
це захід куриться, мов рана.
 

23 квітня 1935