Kitabı oku: «Лемберг. Небо над Віднем», sayfa 2

Розділ ІІІ

З тераси виднілася набережна Дунаю і будайські пагорби. Цей чудовий краєвид ніжно пестило призахідне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих літніх міських вечорів.

Двоє чоловіків ліниво палили сигари, сидячи за столиком біля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортіла. Йшлося про маніяка, що, як стверджували «Вісті з-над Дунаю», оселився на острові Маргіт. Достеменно було відомо про дві його жертви, через що кількість річкових прогулянок значно скоротилась, а серед жителів Середмістя потроху зароджувались панічні настрої.

– Не читаю цього лайна, – відмахнувся старший на вигляд співрозмовник, міцний бородань зі шрамом на правій руці, висловивши в такий спосіб своє ставлення до згаданої газети, – як на мене, то писакам навмисно доплачують, аби вони залякували городян. От, приміром, хіба вам, Лайоше, не захотілось, прочитавши це, вирушити у найближчу зброярську крамницю і придбати собі гарненький револьвер? Якщо досі не маєте, звісно.

– Ні, я кепсько стріляю, – відповів той.

– Що ж, принаймі, ви неодмінно купите наступний номер «Вістів з-над Дунаю». Чи не так?

Лайош кивнув.

– Ну от, – вдоволено посміхнувся бородань, – хоч, по щирості, покупців у зброярських крамницях тепер і так не бракує. Кажуть, росіяни вже вдерлись до Галіції.

– Про це також пишуть «Вісті з-над Дунаю», – іронічно зауважив Лайош.

Бородань хмикнув і, втягнувши дим своїми дужими легенями, видихнув його кудись убік набережної та неоготичного парламенту. На цьому розмова їхня урвалася, і чоловіки знову зосередились на курінні.

Лайош виглядав на років тридцять-тридцять п’ять, був не такий кремезний, як його співрозмовник, втім також здавася фізично міцним. Якщо бородань, найпевніше, був у минулому військовим, то в ньому вгадувався теперішній лікар або науковець.

Чоловіки трохи пожвавішали, щойно до них попрямував усміхнений кельнер, несучи на таці дві тарілки з гуляшем, який тут готували найкраще в місті. Після вечері вони знову закурили, втім цього разу перебували в значно кращому гуморі. Кельнер, прибравши тарілки, без жодних запитань за кілька хвилин виніс пляшку доброго коньяку і шахову дошку з розставленими фігурами. Щовечора ці двоє збиралися тут для улюбленої справи.

Відкоркувавши пляшку, шахісти, за звичкою, трохи посмакували коньяком, а потім узялися до гри. Лайош традиційно вибрав чорні і, вдавшись до сициліанського захисту, невдовзі отримав перевагу в центрі. Проте вже після десятого ходу опонент відновив рівновагу, а згодом і перехопив ініціативу. Партія ставала дедалі напруженішою, тому гравці лиш краєм ока помітили, як за сусіднім столиком вмостився худорлявий чоловік середніх літ у сіруватому костюмі. До нового клієнта поспішив кельнер, і той тріскучим голосом замовив гуляш. Шахісти мимоволі подивились на нього, мовчки схваливши вибір, і одразу ж повернулись до гри.

Страву принесли за півгодини, але виявилось, що за цей час новий клієнт кудись відійшов, лишивши на своєму стільці капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрім гуляшу, як виявилось, той замовив ще свіжу випічку. Кельнер, потупцювавши на місці, врешті поставив усе на столик і повернувся назад.

Клієнт повернувся за хвилину. Чоловік неквапно йшов до свого місця, милуючись краєвидом і час від часу підносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на півдорозі, а його обличчя перекосило від жаху. На гуляш і випічку, які призначались йому на вечерю, невідомо звідки накинулись голуби. Їх була ціла зграя, жадібних та нахабних, і за якусь мить від їжі не залишилось навіть крихти. Офіціант, що першим кинувся до них, плескаючи в долоні, мов цирковий ведмідь, зрештою тільки безпомічно розвів руками. Птахи з’їли все, на додачу спаскудивши відбитками лап скатертину.

Обидва шахісти, замість поспівчувати, тільки марно намагався стримати сміх. Той душив їх дедалі нестерпніше, аж доки не перейшов у безсоромний регіт. Розгублені кельнер і клієнт виглядали настільки кумедно, що стриматись було годі.

Нарешті офіціант поспіхом змінив скатертину і запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловік, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку і всівся за іншим столиком. Звідти він докірливо дивився на Лайоша і бороданя, які без успіху намагалися повернутись до гри. Врешті, здавалось, не витримав і підійшов до них.

– Що ж, панове, радію, що мимоволі зумів потішити вас, – сказав він з сильним слов’янським акцентом.

– Даруйте, – знітився Лайош, – ми сміялися радше з обставин…

– Нічого, – примирливо відповів той, – мені самому ця ситуація тепер видається кумедною.

– Мене звати Габор Чемері, – першим представився бородань.

– Іван Дмітров, – відповів той.

На обличчі Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрі Будапешта він зустрів не росіянина, а щонайменше індіанця з племені майя.

– Я Лайош Вешелені, – другий шахіст обірвав незручну паузу.

У відповідь Дмітров потис йому руку.

– Не бажаєте коньяку? – Габор спробував дещо виправити своє становище.

– Залюбки, – погодився той.

Лайош зробив знак офіціантові, і той миттю приніс третю склянку. Випивши, чоловіки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмітров запитав:

– Чи знаєте ви, панове, що наш посол у Будапешті, Ніколаєв, так само, як і ви, палкий шанувальник гри в шахи?

Чоловіки заперечливо хитнули головами.

– Звідки ж нам знати? – додав Габор. – Ми не мали приємності спілкуватись з паном Ніколаєвим.

– Ваша правда, – згодився Дмітров, – угорці не ходять в російське посольство.

– А ви там служите? – запитав Лайош.

– Вже ні, – з гіркотою в голосі відповів росіянин, – кілька днів тому ми отримали ноту з вимогою залишити межі монархії. Простіше кажучи, забратися під три чорти з Будапешту… Я прожив тут десять років. Як бачите, навіть вивчив мадярську мову, хоч легше, їй-богу, мені далася китайська. А тут таке…

Нависла ще одна незручна пауза, і Габор не знайшов нічого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всі троє неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далі. Продовжив розмову Дмітров:

– Отже, про пана Ніколаєва…

– Так, так, – з удаваною цікавістю озвалися двоє інших співрозмовників.

– Пан посол не тільки майстерний гравець в шахи, але й колекціонер шахових реліквій, – продовжив росіянин, – тут у нього зберігалася чудова колекція старовинних фігур та дошок, яку він збирав упродовж багатьох років. Більшість речей нам вдалося відправити до Петербурга, проте гордість колекції – шахова дошка великого індійського правителя Самудрапупти…

– Самудрагупти, – виправив його Лайош.

– Так, так, – посміхнувся росіянин, – отже, ви розумієте, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досі в Будапешті і, схоже, вивезти її звідси в нас немає жодного шансу.

Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.

– А чому не можете вивезти шахи в Росію? – запитав Габор.

– Ви все зрозумієте, коли їх побачите, – відповів Дмітров.

В чоловіків перехопило подих.

– Ми їх побачимо? – з недовірою промовив Лайош.

Росіянин кивнув.

– Скажу більше, – додав він, – якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.

Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.

– Ви жартуєте, пане Дмітров? – прийшов до тями Габор.

– Аж ніяк, – запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. – Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.

– Що потрібно від нас? – запитав Лайош.

– Нічого, – посміхнувся Дмітров, – просто заберіть їх сьогодні ввечері.

– Звідки?

– З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?

– Звісно, – відповів Габор.

– От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти – занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки…

– Безперечно, – погодились ті.

Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.

– Самудрагупти, – вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.

Кілька хвилин чоловіки мовчали.

– Що ви про це думаєте? – врешті запитав Габор.

– Не хотілося б зв’язуватись з росіянами, – відповів Лайош.

– Так, але вони справді поспіхом тікають з усієї імперії, – мовив той, – якщо ця історія про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?

– Ми ще маємо час подумати, – обірвав Лайош і зосередився на їхній забутій грі, заново вивчаючи положення фігур на дошці.

– Нічого тут думати, – гаряче заперечив бородань, – я поїду на цю зустріч.

– А я не впевнений…

– Щоб переконати вас, мій друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.

– Але ж цей Дмітров попередив, що ми мусимо бути вдвох, – нагадав Лайош.

– Думаю, він змириться.

– Гаразд. Хто третій?

– Мій револьвер.

Чоловіки реготнули, але одразу ж спохопились і глянули в бік росіянина. Проте, Дмітров зосереджено поглинав свою вечерю і більше не звертав на них жодної уваги. Якби не порожня пляшка з-під коньяку і зайва слянка поруч шахової дошки, то можна було б подумати, що він сидів там увесь цей час.

О пів на десяту вечора Лайош і Габор зустрілися біля покинутого причалу неподалік Непсігету. На воді плескався одинокий човен, і, підійшовши до нього, чоловіки відімкнули замок на ланцюзі, що приковував човна до берега. Запаливши ліхтар на кормі, вони взялися за весла.

– Ви справді прихопили револьвера, Габоре? – перепитав Лайош.

Бородань засміявся, видихаючи в його бік дим від цигарки.

– У вас із собою сьогоднішні «Вісті з-над Дунаю»? Там знову написали про маніяка?

– Дуже смішно, чорт забирай, – образився Лайош.

– Зброя в мене в кишені, – заспокоїв бородань.

До самого острова Маргіт вони більше не промовили ані слова. Вечірній Будапешт потроху засинав і мерехтів рясними вогнями, від яких по темній воді тягнулися довгі перелиски. Здавалося, що темний небесний купол, всіяний коштовними угорськими зорями, – це всього лишень віддзеркалення набережної Дунаю. Звісно, значно приємніше було споглядати цю післязахідну красу, аніж обговорювати річкового маніяка…

Приставши до берега, чоловіки прив’язали човен і погасили ліхтар на кормі. Була вже майже десята, отже вони мусили поспішати. Габор дістав з кишені електричний ліхтар і, освітлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспіхом рушив за ним, намагаючись не відставати. За чверть години чоловіки були на місці. Якраз вчасно, бо ліхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.

Дмітров чекав їх, сидячи на уламках старої монастирської стіни. Втім росіянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двоє невідомих типів. Прибулі зупинились, і Габор першим ділом намацав у своїй кишені револьвер та зняв його з запобіжника.

– Сміливіше, – стиха підбадьорив він Лайоша, – ви ж знаєте, я відмінно стріляю.

Помітивши їх, Дмітров звівся на рівні ноги.

– Радий, що ви прийшли, – сказав він, – не лякайтеся! Це мої сербські друзі. Вони нас будуть охороняти…

Двоє типів кивнули і відступили на кілька кроків.

– Ви принесли шахи? – перечекавши паузу, запитав Лайош.

Росіянин похитав головою.

– Ні, я з собою їх не маю.

Габор повільно витягнув з кишені револьвер.

– Вам видно, що в мене в руці, пане Дмітров? – запитав він.

– Ні, але смію припустити, що зброя, – відповів той, – сховайте її назад. Повірте, я не маю наміру вас одурити. Як і всім нечисленним росіянам в Будапешті, мені зараз найменше хочеться конфлікту з угорцями. І тут ви мені точно повірите…

Габор опустив револьвера. Між тим до них підійшов ще один чоловік у короткому плащі. Серпневий вечір справді вдався прохолодним.

– Шахи я не приніс тому, що вони мені не належать, – пояснив Дмітров, – ця реліквія – власність пана Ніколаєва…

– Ця реліквія вже ваша, панове, – втрутився чоловік у плащі.

Очевидно, перед ними був російський посол. Чоловік простягнув їм невелику валізу.

– А це те, що я не можу, на жаль, відправити в Росію, оскільки всі мої відправлення ретельно перевіряє поліція, – додав він, – про аукціон, як говорив, мабуть, пан Дмітров, також не може бути й мови…

– Ви могли б відвезти ці шахи особисто, – зауважив Лайош.

Чоловіки все ще не наважувались прийняти подарунок.

– Річ у тім, що я не збираюся повертатись до Петербурга, – відповів посол, – я хотів би залишитися в Європі як приватна особа. Хоч в Будапешті мені тепер також не місце. Переїду деінде… То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолітню дрібничку? Бо якщо ні, то я…

– Звісно заберемо, – палко промовив Габор, проте так і залишився стояти на місці. Йому хотілося розгледіти сербів, але ті зовсім розчинились в темряві.

– Давайте я запропоную вам партію, – несподівано сказав посол, – зізнаюсь, я ще ніколи не грав цими фігурами.

Дмітров дістав звідкілясь олійну лампу і, запаливши, присвітив нею своєму шефові. Той обережно розстебнув валізу. Звідти він дістав два плоскі футляри. В одному виявилась шахівниця, а в іншому – акуратно складені фігури, кожна в своїй спеціальній ніші.

– Реставрація дошки та фігур мені обійшлася дорожче, аніж самі шахи, – посміхнувся Ніколаєв, – а коли майстер знімав мірки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрілити його за кожен непевний рух.

Навіть при тьмяному світлі було видно, що кожна фігура виконана по-особливому. У двох вершників були різні коні: в одного баский, нетерплячий, а в іншого сумирний і слухняний. Пішаки всі стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помітив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусіда, ніби на дошці раптом вишикувались два ряди справжньої піхоти. Королі та королеви, одягнені в багатий індійський одяг, плели інтриги та керували військом, слухаючи поради своїх офіцерів та полководців. На шахівниці несподівано виник цілий давній світ, який манив до себе з неймовірною силою.

– Кого я матиму честь запросити до гри? – запитав посол, щойно всі фігури були розставлені.

Чоловіки перезирнулися.

– Грайте з ним ви, – пошепки сказав Габор, – а я триматиму зброю напоготові.

Лайош сів навпроти росіянина за чорними фігурами.

– Розпочнемо? – сказав посол, одночасно роблячи хід пішаком.

Опонент мовчки зробив хід у відповідь. Білі пішли у наступ і невдовзі їм дістався чорний слон та кінь. Здавалось, партія мала б бути виграшною для росіянина, але за наступним ходом він несподівано втратив свою королеву.

– Блискуче, – сказав Ніколаєв і театрально поаплодував супернику.

– Це називається «Будапештський гамбіт», – вдоволено посміхнувся Лайош, – я не дарма обрав такий дебют.

– Гадаю, в цій партії в мене більше немає шансів, – продовжив посол, – недарма ж в імператорському шаховому клубі про вас відгукувались як про найкращих гравців у столиці.

– Це там ви про нас дізнались? – поцікавився Габор, який також був гордий за свого колегу-співвітчизника.

– Не я, а пан Дмітров, – уточнив той, – мені лишень залежало на тому, щоб віддати цей скарб у руки справжніх майстрів. Тепер я бачу, що мій помічник не помилився…

– Можемо розпочати ще одну партію, – сказав Лайош.

Посол відповів посмішкою.

– Я маю іншу пропозицію для вас, пане Вешелені, – сказав він, – дослідіть гарненько білі фігури, які вам дістались під час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два мої пішаки і королева. Почніть з нижчого рангу.

Здивований Лайош взяв до рук першого пішака і підніс його ближче до світла. Втім, нічого, окрім тонкої ювелірної роботи, він не побачив. На обличчі полоненого піхотинця відображалась рішучість і зневага до ворога. В правій руці він міцно затиснув довгого списа, а лівою тримав щита.

– Мабуть, щось усередині, – тихо підказав Габор.

– Саме так! – підтвердив Ніколаєв, який серед усіх болячок, схоже, найменше мав би боятися глухоти, – ці шахові солдати порожні всередині.

Лайош легенько натиснув на округлий постамент фігури, і той несподівано піддався, відкрутившись, мов кришечка від пляшки з мікстурою. Всередині пішака виявився маленький смарагд.

– Це за те, щоб ніхто не дізнався про нашу зустріч, – сказав росіянин, уважно глянувши на співрозмовників.

– Як скажете, – спантеличено промовив Лайош.

Він і його товариш все ще не розуміли, за що їм стільки задарма дістається. Нарешті, Ніколаєв потроху почав відкривати карти:

– Такий самий камінчик заховано і в іншому пішакові. Це щоб ви назавжди зберегли таємницю про шахову партію на острові Маргіт, – сказав він, – можете переконатися…

Щойно вони дістали ще два смарагди, посол продовжив:

– Тепер подивіться, що всередині ферзя.

Лайош тремтячими руками так само відкрив фігуру королеви. Всередині знову виявився смарагд, але значно більших розмірів. В шахістів перехопило подих.

– Це найбільший коштовний камінь, який досі було знайдено в мене на батьківщині, – сказав Ніколаєв, і голос його раптом став сухим і непривітним, – він зробить вас багатими до кінця віку… Але від вас я потребую однієї послуги.

Габор щосили стиснув руків’я револьвера і перемістив палець на спусковий гачок. І він, і Лайош відчували, що встряли в якусь дивну історію, і жоден з них не міг бути впевненим, що все для них скінчиться добре. Та Ніколаєв раптом знову посміхнувся:

– Насправді, для вас це буде дрібницею, – сказав він невимушено і майже весело, – адже мені просто потрібні добрі провідники в околицях Унгвару. А ви обидва родом з тих місць.

Запанувала мовчанка.

– Чому ви звернулися саме до нас? Та ще й пропонуєте таку щедру винагороду? Хіба мало людей, які знають ті місця? – запитав Габор.

– Дозвольте, я поясню все по порядку…

Ніколаєв чиркнув сірником і запалив цигарку. Полум’я на мить освітило його худорляве обличчя, гострі вилиці і коротку борідку.

– Справа полягає в тому, – продовжив посол, – щоб вивезти групу з чотирьох чоловік, це я, пан Дмітров і мої сербські друзі, з Будапешту, а потім провести до певного місця неподалік Унгвару. Серби звідти відправляться до східного кордону імперії, я на захід, а Дмітров повернеться з вами назад. Чому я звернувся саме до вас? Тому що ви, пане Чемере, колишній військовий радист, а ви, пане Вешелені, вчений геодезист. Координати місця, куди нас потрібно доставити, ви отримаєте радіограмою. Причому подбаєте, щоб її не перехопила контррозвідка. До того ж, мушу попередити, за мною пильно стежить поліція. От чому, панове, я пропоную вам такий шалений статок. Гра мусить бути вартою свічок.

Чоловіки перезирнулися в темряві.

– Це все, що буде потрібно від нас? – запитав Габор.

– Даю слово, угода залишиться незмінною.

– Ми мусимо подумати.

– На жаль, панове, час для роздумів – це занадто велика розкіш в моєму становищі, – сказав Ніколаєв, – приймайте рішення тут і зараз.

Габор зиркнув убік двох сербів, що несподівано підійшли до них ближче. Навряд чи вони так просто відпустять їх з цього острова.

– Гаразд, ми згодні, – видихнув він.

В темряві почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозуміти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рішення було прийнято без нього.

– Завтра опівночі на цьому ж місці зустрічаємось знову. Я сповіщу вам частоту хвилі для отримання радіограми, – мовив посол, – чи має панство до мене питання?

– Подейкують, що тут, на острові, оселився маніяк, – сказав Габор, – це правда чи лише чутки?

– Не читайте будапештських газет, – відповів Ніколаєв, – мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.

– Так я й думав. На все добре, – попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.

Розділ IV

Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лікарня. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», – промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди… За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.

– Verdammt noch mal!¹ – від несподіванки викрикнув він.

Потім звів очі догори і люто додав:

– Vepriss dich!..²

– Докторе Шоймане? – раптом почулося звідкілясь.

Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

– Ви спізнюєтесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!

Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м’язи сердито сіпалися.

– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пів на одинацяту.

– Пробачте, я…

«Сумнівався до останньої миті», – хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

– Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, – промовив натомість він.

– Ви хіба не львів’янин, чорт забирай?

– Ні.

– Гаразд, ходімо.

Цахер потягнув до себе важезні двері і пропустив його в темний коридор.

– Мені дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

– Що саме вам дивно? – запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

– Що саме вас дивує? – повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…

Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.

– Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?

– Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! – лікаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!

Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.

– Не турбуйтесь, докторе, – спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, – я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?

– Приніс, – обережно сказав Шойман.

– Давайте сюди.

Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.

– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходіть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.

Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.

– Чому… ми… йдемо… цим… підземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.

– Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, – пояснив Цахер.

– По дорозі… куди?…

– Я ж вам говорив.

– Та срати я хотів на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – поясніть усе до ладу!

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд…

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

– Слава Богу, – зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

– Звідки ви знаєте? – здивувався Шойман.

– Колись у цій лікарні працював психіатром.

Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

– Йдемо туди, – наказав Цахер.

– Геніально, – не втримався Шойман, – звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

– Потяг не до Відня, – коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

– А куди ж?

– До Станіслава. Все поясню потім…

Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав він, пропускаючи того вперед, – ваше купе під номером тринадцять.

Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м’якому сидінні. Юнак приніс валізи.

– Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укінці вагону.

– Я вирішу пізніше, – відповів лікар, пригладжуючи бороду.

– Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години…

Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

– Прошу сказати, а той пан, що був зі мною… Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

– В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

– Ні-ні! В жодному разі. Тобто… нехай відпочиває.

Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

– Scheiße, scheiße, scheiße…³ – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.

Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:

– Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони – мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.

– Halt dein verdammtes Maul!⁴ – відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.

– Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, – сказав той все ще спокійним, врівноваженим тоном.

– Du, verfluchter Schweinehund!⁵ – не вгавався Шойман, відчуваючи якусь несамовиту радість і шалений азарт.

– Ви мене ображаєте, – зауважив Цахер.

– Blödes Arschloch! Drecksker…⁶

– Пробачте, але я змушений це зробити, – тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, – ви не залишили мені вибору, докторе…

З цими словами він ухопив Шоймана за горло і міцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокійним, а лікар не міг опиратися, боячись випустити з рук свої валізи. Очі доктора полізли кудись на чоло, а він сам захрипів, як бугай на забої, проте й далі не чинив опору. Врешті він спробував відбитися від Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю і тільки посміхався.

Коли Шойману здалося, що він от-от вріже дуба, лікар прокинувся. Ногою, як з’ясувалось, він лупив стільницю, на якій з останніх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, від чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночі, отже він проспав біля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разі більше не можна дозволяти собі заснути. Треба весь час бути насторожі! Шойман трохи розім’яв шию і взувся у черевики. Потім звівся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слід піти до того ресторану і замовити кави, – подумалось йому, – і було б непогано випити коньяку…».

Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.

Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.

– А ось і останній! – почувся далі піднесений голос.

Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.