Kitabı oku: «Дрібнички», sayfa 3

Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось… Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають — байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..

Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде, — серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає, — ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!..

Заспiває вона — сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться — нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив, — вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний!

Минула весна, лiто минає… Чи не мина з ними й щастя?

III

Нi, ще не минуло…

Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:

— Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?

Осмiхнувся Семен:

— От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься!

— Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене — загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!..

Та й упилась устами йому в уста… I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь:

— Прощавай!

Перестрибнув через тин та й пiшов улицею… Пiшов та знов не прийшов… I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися… Вона ждала i — дiждалася…

Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього — забула, де й коли це.

— Семеночку, голубчику!

А вiн:

— Тю! Чи ти не здурiла!

Та й пiшов… Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась — двоє дiвчат з неї смiються.

— Утiк? — кажуть. — Вiн уже давно до Прiськи ходе…

Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї, — аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула, — каже вiн:

— I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим — вона зараз би пiдпалила цю хату…

Голова її горiла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила — нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться, — вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату.

— Хто там? — спитався спросоння батько.

— Я! — сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати.

— Куди ти? — гукнув батько.

Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати їм солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим.

"Нi, треба знайти сухої соломи. Тут єсть — тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"

Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi.

"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять".

I Докiї згадалася пожежа, що вона бачила, — ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять… I Санька згорить? Санька — маленька дiвчинка, дочка досвiтчаної матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила її. Але ж i вона згорить… Така гарна, ласкава. I Докiї в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докiєчко! витягни мене!"

Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить її? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?

А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться.

Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?..

Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!.."

Все закрутилось їй у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула:

— Рятуйте, хто в бога вiрує! Рятуйте! — i бiльше нiчого вже не пам'ятала…

Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею, — того вона не розумiла.

Її обрятували парубки та дiвчата, вибiгши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка…

Страшно вона мучилась. Усi її розпаленi думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, i вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала:

— Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..

* * *

Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмирає. Бiля неї стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки:

— За що? Господи, боже мiй! За що? — пiдвелася i, скрикнувши, впала знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва.

Її поховано, i нiхто не пожалiв її. Вона всiм осталась каторжною. Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки муки, горя та слiз додають людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?..