Kitabı oku: «Дрібнички», sayfa 4
1888.XII.31. У с.Олексiївцi в Катеринославщинi
Украла
Тiльки вчитель увiйшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярi юрмою оточили когось i про щось палко й голосно гомонiли. Гомiн був неласкавий, сердитий. Зрозумiти поки нiчого не можна було. Чуть тiльки було, що на когось дiти сердились, комусь докоряли.
Зараз же дехто побачив учителя, i почулось промiж дiтьми:
— Василь Митрович прийшов… Учитель прийшов.
Дiти стихли i всi повернулись до вчителя. Учитель пiдiйшов i спитавсь:
— Що тут у вас дiється?
Усi мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тiй партi сидiла Олександра. Олександра була школярка першого року, дочка сiльського писарчука-п'янички. Вона сидiла, низько похнюпивши голову i втупивши очi у свiй стiл. Її бiляве, усе у веснянках, обличчя було бiле як крейда. Вона вхопилася руками за стiл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силомiць.
Учитель ще раз спитавсь:
— Що тут у вас сталося?
Озвалась Прiська — подруга й товаришка Олександрина. Батько її був у економiї за прикажчика. Прiська була дiвчина сита, добре годована — вона завсiгди приносила з дому гарну їжу: пирiжки, перепiчки, коржi тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела i не могла говорити не смiючися. Вона й тепер, осмiхаючись, загомонiла:
— Та Олександра… — Прiська почала й засмiялась, не доказавши.
Учитель спитавсь:
— Що Олександра?
— Украла в мене хлiб! — доказала Прiська i зовсiм зареготалася, i її нерозумнi сiро-синi очi з смiху аж сховалися за ситими щоками.
Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було. Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у школу почали ходити, були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто в грiх не вскакував. На Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка — мабуть, налякав її батько-п'яниця.
Учитель глянув на Олександру й спитавсь:
— Олександре, правда цьому?
Вона мовчала й сидiла нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумiв, що Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла:
— Вона не вперше це краде. Вона кiлька разiв у мене тягала. Тiльки кинеш торбу з пирогами — так i потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогоднi… Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи у двiр, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибiгла до неї, а вона злякалась. "Не кажи, — каже, вчителевi, я тобi малюнок дам…"
Учитель ще раз спитався:
— Олександре, правда цьому?
Але й тепер Олександра мовчала i сидiла нерухомо. Один великий школяр, не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв:
— Та що там її питаться? Хiба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала, — красти! її треба прогнати з школи!
Школярi загули:
— Треба! Треба!
Учитель сказав:
— Чому ж то так?
— А тому, що вона краде, а ви або ми на кого iншого думатимемо по-дурному.
Iншi казали:
— Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть.
— А хiба воно гарно, як казатимуть на школярiв, що вони крадуть, — додавали третi.
Учитель сказав:
— Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до пуття дiла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже.
Той-таки великий школяр почав був знову:
— Та що там слухати, хiба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:
— Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.
Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi втупилися в неї. Всi дожидали вiд неї слова. Але вона й тепер сидiла, мов скам'янiвши. Вона сховала голову межи плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що її ось-ось ударять, хоча знала, що в школi не б'ються.
Учитель спитався:
— Ну, Олександре? Кажи, — ми ждемо.
Мовчить. Учитель знову:
— Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.
Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона мовчала.
А вчитель казав далi:
— Еге, я думаю, що це не так. Менi здається, що Прiська якось помилилася i що ти не винна.
Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.
— Певне, то ти свiй хлiб їла, бо я нiколи не повiрю, що ти можеш украсти.
Голосне гiрке ридання розiтнулося у школi. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi їм якось широко порозплющувалися, i вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:
— Не плач! Коли цьому неправда…
— Правда!.. Правда!.. — скрикнула Олександра. — Я вкрала!
I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй свiтлицi стояло шiстдесят школярiв мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гiрко плакала маленька бiлява дiвчина. Довго вона плакала, i всi мовчали, аж поки вона трохи заспокоїлася.
Тодi вчитель, сiвши бiля неї, спитавсь:
— Нащо ж ти це зробила?
Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те, через вiщо вона це зробила, їй так само важко, як було важко признаватися. Але вона перемогла себе. Кiлька разiв вона починала казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарештi промовила:
— Я їсти хотiла.
— Хiба ти дома не їла?
— Не їла.
— Чому?
Вона знову змовкла i… зовсiм несподiвано уп'ять заридала.
— У нас… у нас… нема чого їсти… Батько нiчого… не приносять з волостi… усе пропивають… Ми їмо су… су… сухарi вже другий тиждень.
I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Давно був час починати вчиття. Учитель тихо взяв Олександру за руку i, сказавши їй кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглися до його, i в кожнiй руцi була якась їжа.
— Нате! дайте їй! хай попоїсть!
Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона нiчого не хотiла їсти i все плакала. Вiн, скiльки мiг, розважив її, а сам пiшов у клас i звелiв спiвати молитву перед початком науки. Як заспiвали молитву, вiн непомiтно ввiв у клас Олександру.
* * *
Олександра пiсля цього довго соромилась глянути учителевi в вiчi. Але нi вiн, нi школярi нiколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже нiщо не могло спокусити її. Дiвчата-товаришки її люблять i часто дають їй чого їсти — такого, що з дому приносять. Але вона зрiдка бере, хоч i часто сидить на сухому хлiбовi. Цього року вона здасть останнього екзамена i вийде з школи розумною, правдивою i чесною дiвчиною.
1891 р.
