Kitabı oku: «Серед темної ночі», sayfa 7

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованцi й вiддав Левантинi. Тим i здобрiла дiвчина замiсто шiстьох.

«Пiду я з цього села! — думала Левантина, вертаючись до баби. — Пiду свiт за очi! Тiльки тут i є добрих людей, що мати хрещена та Зiнько, а то хоч би воно все й завалилося, опрiче церкви божої! Пiду, де знайду роботу, то там i стану».

Випрохала собi в волостi бiлета, заплативши за нього два карбованцi з своїх трьох, поклонилася в ноги матерi хрещенiй, за ласку й помiч дякуючи, та й пiшла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небi саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промiнням i на хатки бiленькi, i на верби кучерявi, i на далекий темний гай, i на широке поле… I все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавостi i озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого свiтила тисячма рухiв, голосiв, пахощiв, кольорiв… Мов земля здригнулася, i заблищали, й заплескали хвилi свiтового життя…

Тiльки в душi в Левантини нiщо не озвалося радiсним голосом, нiщо не прокинулося, опрiч iще бiльшого болю.

Поглянула на село.

— Не зазнала я в тобi щастя-долi, тiльки слiзоньками стежечки свої зросила. Нехай тi стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб i нога моя сюди на ступала бiльше!

Пiшла, не озираючись.

V

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий i заколот. Зроду-звiку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звiсно, що коли-не-коли i вкрадуть… та й то бувало на степу: хлопцi пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двiр iдуть, беруть конi — замалим не з-перед очей — та й ведуть. I не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дiдом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дiд не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дiдовi був би. I то з мiсяць у лiкарнi пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тiльки чоловiк зiб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бiдолашному в пера вбитися. Он уже в скiлькох забрано конi: у Сивашiв троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена… Руйнують, та й годi, проклятi коноводи! Уже й засiдали на них, i стерегли — не пособляється. I не знати хто, — хоч би вiдав чоловiк, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.

Найбiльше за всiх клопотався Денис. Та й було чого! Скiльки працював, дбав, щоб збитися на добрi конi: збився, придбав i — от тобi, маєш! В одну нiч — як вода вмила!.. Пiсля крадiжки вiн аж плакав з жалю й зо злостi. I досi як згадає, то так серце вогнем i вiзьметься. А надто ще… одно… Та цього вiн нiкому не казав, не признавався… сам собi думав до слушного часу.

У голову заходив, мiркуючи, що б його зробити.

Нарештi йому таки пощастило.

Пiсля того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було, — аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так пiсля жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пiшов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далi каже:

— От що, куме! Скiльки люди не шукали коней, нiхто досi не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусi знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як конi або воли пропадуть, то як скаже де, то там i найде чоловiк.

— Та невже? — зрадiв Тонконоженко.

— Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходiм до його!

— А що ж йому треба нести?

— Грошей. Кажуть, що треба положити скiлькись там рублiв.

Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох iз Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще бiльше, нiж Тонконоженка: що то скаже знахар?

Увiйшли в Чорноус, зараз чоловiк воли жене, вони його й питають за Гострогляда.

— А нащо вам? Чи не конi шукаєте?

— Авжеж, не що! — I вони почали йому розказувати про своє лихо i питати, чи може тут Гострогляд допомогти.

— Такий не може! Як скаже, то як ув око влiпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу вiн так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодiїв ворожити. Народ до його так плавом i пливе, бо як сказав, що нi, то вже нi, а як сказав, що буде, то вже в тебе конi дома.

Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селi та живе такий великий чоловiк, — от цiлком так, як город там якийсь хвалиться iнодi своїм славетним ученим, чи що. А нашi подорожани залюбки його слухали i з великими надiями пiдiйшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навiть страхом.

Увiйшли в хату — знахар мов i не чує їх, i не гляне. Несмiливо поставали бiля порога й промовили:

— Здоровi були, дядьку!

Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловiк iще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи. Тодi глянув на їх.

Глянув — i Денис одразу зрозумiв, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.

— А, здоровi, дядьки! Що скажете?

— До вашої милостi, — гостi вклонилися.

— Сiдайте та кажiть!.. Хоч я… — припинився i так пильно на обох поглянув, — i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.

Посiдали. Тонконоженко почав розказувати. Гострогляд слухав мовчки, iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.

Вислухав, подумав…

— Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються куми, i кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.

Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар, сiв мовчки за стiл, подумав…

— Так-так-так… Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?

— Вона! — скрикнув Тонконоженко.

— На переднiх ногах мички бiлi?

— Їй-бо, вона! — Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.

А знахар спокiйно та байдужно казав далi:

— А другий кiнь вороний, добрий кiнь.

— Ой, добрий! — вигукнув бiдолашний хазяїн доброго коня.

— Так… Знаю, де твої конi. Можна знайти.

— Дядьку! Будьте милосерднi! Скажiть — де! Я вже вам не пожалiю!.. — прохав Тонконоженко, стурбований надiєю побачити знову свої конi.

— Та що ж… байдужно, не поспiшаючись, одказав знахар, — можна й сказати… аби було за що.

— Та я хоч i зараз ладен… Кажiть — скiльки! — поспiшавсь Тонконоженко.

— Двадцять п'ять карбованцiв положи — матимеш конi.

— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.

— А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?

— За одного сорок, а за другого сорок i три.

— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за їх не вiсiмдесят три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу дурно робити: воно й менi стоїть. Та про мене — як знаєш…

Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому вже й байдуже про Тонконоженковi конi.

Жалко було Терешковi таку силу грошей давати. Та бачив, що iнак не поможеться. Спробував ще поторгуватися з Гостроглядом, дак той i не озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стiл. Знахар мов i не глянув на них.

— Сьогоднi в нас п'ятниця… — почав казати, — так, отже, в понедiлок, як сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої конi стояти, прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.

— А як не будуть? — несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як грошi пропадуть?..

— Кажу, що будуть, то будуть, — сердито вiдказав знахар. — А коли не ймеш вiри, то хоч i назад грошi забери, — менi однаково. Тiльки вже тодi й коней там не побачиш.

Тонконоженко злякався й змовк.

— Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому конi приведеш. Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди не минеш. Чуєш?

I так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi мов поза спиною снiгом сипнуло.

Денис спитався:

— А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися — хто вiн такий є.

— Ге! Чого схотiв! Буде й того, що конi знайдуться! — одказав знахар. Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тiльки тодi вже повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити, тiльки про одно.

— Та бог з ним! Менi вже хоч би конi! — махнув рукою Тонконоженко.

Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило хоч те, що конi знайдуться.

Пiшли нашi додому, а згодом, слiдком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пiшов полями та гаями зiлля збирати. Збираючи зiлля, дiйшов до Гапонового хутора: вiн же був бiля дороги з Чорноуса в Диблi.

— А що, клює? — спитав Гапон, увiвши гостя в хату.

— Тонконоженковi конi… Ось двадцять i п'ять…- Вiн розказав про те, як приходили Терешко з Денисом. — Двадцятка вам, а п'ять рублiв мої. Нехай вашi хлопцi виведуть конi у Чорний яр, — так, щоб на понедiлок на схiд сонця були там прив'язанi до того великого дуба.

— Отож-то й бiда менi, що конi вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за дiлом, дак я, щоб тихше було, вiдiслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопiт: один хворий лежить, а другого далеко послав за дiлом.

— Шкода… Якби ж я знав, то я б iнак якось…

— Ну, та дарма! Менi треба поїхати в город. То перекажу Ярошевi, щоб хто з його хлопцiв вивiв конi.

— Ото й добре!..

Приятелi розiйшлись.

А тим часом Денис усе думав про знахаря. Вiн не дивувався, що знахар i конi якi вгадав, i все знає, — бо через те ж вiн i знахар, що може вгадати, — а дивувався, як це конi у Чорний яр потраплять. Де вони там вiзьмуться? Хто їх туди приведе? Може, злодiї там конi ховають? Дак нi — незручно… Хiба самi прибiжать? Нi, не випада, бо казав знахар, що конi будуть прив'язанi, — уже ж вони самi не прив'яжуться. А хто ж їх прив'яже?

Цi думки не давали Денисовi спокою. А що, якби?.. А що, якби пiти та заховатися там помiж кущами та й допильнувати — де конi вiзьмуться? Може, таким робом викрив би вiн i коновода. Ото було б добре!

Тiльки страшно! А що, як то нечиста сила туди конi приведе? Денис боявся нечистого, хоч i знав, що вiд його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самi коноводи, то хiба тих не страшно?

Та хiба вже так вiн i попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не побачить нiхто. А то можна вдвох iз кумом Терешком пiти — охотнiше буде. Денис пiшов з цим до кума, але кум нiяк не хотiв пристати до нього.

— Нi, вже, каже, — як знахар сказав, то так i зроблю. А то як не послухаюсь, то й грошi пропадуть, i конi не вернуться. I ти, куме, не ходи, прошу тебе!

Денис сказав, що не пiде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла недiля, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?

Чи вже таки вiн маленький, що боїться пiти? Що буде, а вже пiде!

Уже коли хто конi приводитиме, то цiєї ночi — пiд понедiлок. Вiн пiде звечора.

Бiльше нiкому вже вiн не признавався. Дома сказав, що пiде на нiч у Чорноус за дiлом, — вигадав уже там дiло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дiйшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем — нiде нi лялечки. Тодi тихо пiшов у яр.

З поля Чорний яр здавався просто лiсом, а як увiйдеш у той лiс, то це байрак глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й позчiплювалися гiллям. На полi ще було трохи видко, але тут була вже нiч. Денис iшов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гiлля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вiтами.

Вiн знав того дуба, де мали конi стояти, i простував до його. Але поки дiйшов, то добре увесь вид йому подряпало. Нарештi вийшов аж на дно яру, тут була невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.

Велике старезне дерево, чорнiючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно проти стемнiлого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як i попереду, самотнє, i нiяких коней бiля нього не було.

Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром iзнайшов собi добру мiсцину поблизу дуба, в кущах. Звiдти видко й дуб, i всю маленьку прогайльовинку. Вiдкiля б що не прийшло до дуба — воно Денисових очей не мине.

Положив бiля себе кийок i лiг. Хотiв закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть, то щоб не сполохати злодiя. Терпiтиме вже.

Ну, а що вiн робитиме, як побачить злодiя? Бiда, що темна нiч. Якби повидному, то пiзнав би — хто, чи хоч би добре роздивився, коли невiдомий. А то, як на лихо, i мiсяця нема, i зiрки за хмарами не дуже свiтять. Уже ж не спиниш злодiя та не спитаєшся — хто. Погано зробив Денис, що послухався кума i нiкому не сказав. Треба було зiбрати чоловiка п'ятеро людей та тут i заховатися, отодi б вони вже пiймали злодiя. А так не буде дiла.

Чи не вернутися додому?

Подумав трохи Денис. Нi, вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.

Холодне вночiшнє повiтря було в яру зовсiм вогке, i Денис аж iзмерз од його. На селi теплiше вночi, дак вiн i вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землi, позастiбався гарненько й сiв, зiпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нiчого не бачив. Почали втомляться очi.

По тому клаптиковi неба, який видко було Денисовi, снувалися хмари; зiрки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.

«Ще дощ буде, подумав Денис. — Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш».

Великi дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гiллям. Товстi стовбури мрiли в темрявi. Здавалося, що якiсь здоровеннi люди, якiсь велетнi похмурi й страшнi поставали навкруги мовчки i попростягали над Денисом свої величезнi лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розiп'явши товстючi волохатi пальцi-кiгтi. Тiльки трохи нижче — i вхопила б його. I враз тi пальцi почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотiв вискочити з-пiд неї, але ту ж мить побачив, що всi тi страшнi чорнi лапи ожили, заколихалися i простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кiгтями… Холодний важкий страх притис до землi Дениса, не давав йому поворухнутися… Зашелестiло, зашумiло, озвалася навкруги вся темрява… Ще мить…

Денис зiрвався на рiвнi ноги — i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшнi.

А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тодi тут не такий лiс був, — це вже його вирубано тепер. Був такий лiс, що й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього дуба, й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так i вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панiєю… вночi… I саме проз цей яр проїздили. А розбiйники й вискочили на їх. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище, собi взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн її не брав, казала, що й викуп за себе пришле… Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при мiсячному сяєвi та й повiв її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далi й затихла. Як приведено її в яр, то була ще нiч, i отаман узяв її до себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi. Попрокидалися вдень — не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить i кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку панi вдродлива мертва: сама себе зарiзала, отамана заколовши. Поховали розбiйники обох тут у яру, а собi вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як нiч, так i ходить мертва панi, ходить, i плаче, й проклинає за свою недолю розбiйникiв. I такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А панi, кажуть, щороку тiєї саме ночi, як зарiзалась, виходить з ями та й iде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути її…

I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полiзло догори волосся. Тупотить… Здалека ще чуть, як щось тупотить… Ось ближче… Ось уже й на прогайльовинi…

Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозумiти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває… Ось одно… двоє… Та це чоловiк з парою коней!..

Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то вiн довiдається?

Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати — до якої гiлки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тодi другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далi робити, i пiшов стежкою в той бiк, де був Денис, трохи навкоси вiд нього.

Втече! От зараз пiде, покриється, i Денис нiчого не знатиме, даремнi будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiдається про те, хто його ворог. I враз мов шпетом що кинуло Дениса назустрiч невiдомому чоловiковi. Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усiєї сили в бiк. Чоловiк упав, i Денис опинився на ньому.

Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловiк. Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.

— А! Ти мене будеш бити! — захрипiв знайомий Денисовi голос.

— Роман! — скрикнув Денис.

I змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землi, пiд колiном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлi. Дивилися серед темряви хмарної ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.

I враз пiзнали…

Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тiльки на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.

Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд Романового колiна. А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..

Денис увесь трусився — з напруження, зо злостi. Тепер вiн знає, хто конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..

Денис повiдв'язував конi й повiв їх з яру…

Була ще нiч, як вiн уїхав у двiр до кума Терешка й постукав до його в темне вiконце:

— А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.

— А що це?

— Твої конi.

— Ой! Та ну?

— Дивись!

Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав їх, хоч i в темрявi.

— Та як же то? Нiчого не розберу.

— Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.

Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i радiв поверненим коням, i трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiває?.. А як Денис сказав, що вiн хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:

— Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та'дже всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловiковi, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає i на товар моровицю.

Денис почав сперечатися. Адже тут нема нiякої нечистої сили. Певне, знахар у спiлцi з коноводами. Дiло звичайне, людське.

Та кум нiяк того не слухав. Нехай там i людське дiло, та знахар має нелюдську силу.

Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi вернувся додому.

Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi, батько й Зiнько були в хатi.

— От, тату, викохали синочка-коновода! — озвався Денис до батька.

Старий мов здригнувся:

— Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

— Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! — злiсно вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.

— Не лютуй, а краще до ладу розкажи! — звелiв батько.

Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довiдатись. А от тепер уже довiдавсь… I вiн поряду оповiдав усю подiю.

А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про свою ганьбу вiд рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися йому по обличчю, по бородi й падали великими ясними краплями на спрацьованi почорнiлi руки.

Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його, i ввесь рiд iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж Сивашiв злодiї були. А отже…

Мати стояла бiля печi, прихилившися в кутку до рогачiв, та й собi втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сiм'ю.

А Денис усе оповiдав, не помiчаючи того нiчого, розпалений своїм оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн доказав i змовк, i всi мовчали. Тiльки материне хлипання чути було серед тишi. А Денис, незважаючи на те, правив своє:

— Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все село грабувати та й нас. Я пiду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

— Денисе, чи ти розуму не згубив? — понуро спитав батько.

— Чого б я розум iзгубив?.. А що ж я — подарую йому троє коней, чи як?

— Ех ти, безсоромний, безсоромний! — гiрко й докiрливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз. — Дак ти пiдеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодiї?

— Та це ви через те так кажете, що ви вже старi, вам байдуже про хазяйство, а нам iз Зiньком треба своє добро берегти.

— А ти, Денисе, на мене не здавайсь! — озвався поважно, з притиском Зiнько. — Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.

— Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як собi знаєте, коли такi добрi та багатi! А я того не подарую, бо менi нi з чого дарувати. Я зараз до врядника! — I вiн почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:

— Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

— Одчепiться, мамо! — сердито гарикнув Денис i вирвав у матерi свою руку.

— Облиш його, стара! — озвався батько. — Слухай ти! — загомонiв вiн до Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився. — Я того тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрi, а не ти! Пiдеш казати — проклену i сьогоднi ж викидаю тебе з усiма твоїми манатками з хати, щоб ти менi її не ганьбив! I нiчого не дам.

Денис знав батька. Вiн був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки дверима грюкнув так, що аж шпаруни посипались.

Вiн справдi облишив iти до врядника, але не мiг утерпiти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пiшла по всьому селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нiчого вiн не знає, а конi самi знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нiчого й не мiг зробити. Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.

А люди, довiдавшися, що то свiй злодiй краде, ще бiльше почали турбуватися. Цей знає всi закуточки й суточки, то вiд нього нiде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще бiльше найняли. Ночували завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всi були на Романа дуже лихi; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазяї, яких вiн коней позбавляв, то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi. Тепер Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли не хотiв головою наложити.

Але пiсля подiї в Чорному яру крадiжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди, а Роман думав собi iнше.