Ти знов защебетала У мене під вікном, Із вирію вернувшись, Клопочешся з гніздом. А там же вічне літо Цвіте як божий рай, — Чого ж вернулась знову Ти в мій журливий край? — Хоч літо там і сяє, Любіше тут мені: Така квітчасто-пишна Вкраїна по весні. Така квітчасто-люба, Що й в тім краю-раю Все бачу я хатинку, Де се гніздечко вю.
Серед поля
Блакитними небо сія глибонями, Поля попід небом прослались безкрайні; Іду я обніжком, — шумлять колосками, Шумлять і хвилюють лани урожайні.
Назад озирнуся, — ген далі високі Сіяють-мигочуть блискучі палати, І тільки що мріють у балці глибокій Убогі, обдерті, похилені хати.
А передо мною за хвилями хвилі Аж ген до крайнеба пливуть без упину, Сіяють під сонцем, мов золото, спілі, Сіяють і плещуть, де оком не скину.
Поля мої рідні, найкращії в світі, Багаті на силу, на пишную вроду, Засіяні хлібом і потом политі, Робітницьким потом мойого народу!
Родючі та щедрі! в позлотисті шати Свого хлібороба могли б ви окрити, — Чого ж то так часто на йому ті лати, Чого ж то в тих хатах голоднії діти?
Тими колосками, що, повні та спілі, Схиляються низько від зерна важкого,