Kitabı oku: «Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа», sayfa 2
У мене немає відповіді на запитання, винесене на початок попереднього абзацу.
* * *
Президент підписав указ про моє призначення 10 червня 2014 року.
Будівля на Банковій вулиці, де розташована Адміністрація Президента, споруджена наприкінці 1930-х для штабу Київського особливого військового округу. Проект затверджував командувач округу Іона Якір, розстріляний 1937 року під час сталінських чисток. Після війни тут розмістився Центральний комітет Компартії України. Цими коридорами ходив маршал Жуков, тут працювали перші секретарі ЦК КПУ Микита Хрущов і Володимир Щербицький. Одразу після розпаду СРСР у будівлю заселилися президентські структури, але перші місяці роботи мене не залишало відчуття, що з радянських часів тут мало що змінилося. «Обкомівські» інтер’єри. Люди з 1980-х. У багатьох кабінетах не було комп’ютерів.
У квітні 2015-го на підступах до моєї приймальні на другому поверсі адміністрації відкрився Second Floor Art Centre. Довгий, позбавлений сонячного світла коридор, що завжди навіював на відвідувачів страх і покірність, перетворився на простір свободи для художників, які створюють нові уявлення про нашу країну. Вихідними доступ до цього простору отримали звичайні громадяни, які не мали регулярних перепусток для відвідування АП.
Перша виставка «Діячі України» була присвячена видатним представникам нашої країни в інтерпретації групи ілюстраторів Pictoric. Художницька сміливість у зображенні канонічних фігур української історії і культури захоплювала дух: авангардний портрет основоположника українського романтичного театру Леся Курбаса – з кіл, овалів і дещо наївної типографіки; яскраво-червоний з чотирьох боків і чорний в центрі килим, всіяний міфологічними образами, місяцями і очима-апотропеями, – зображення класика світової літератури Миколи Гоголя; лубочний образ мецената і просвітника Костянтина Острозького. Сплав старого і нового, авангарду і традиції – все це, на мій погляд, налаштовувало відвідувача на творчий лад, вивільняло думку, змушувало замислитися про свій внесок у майбутнє країни.
Втім, я забіг наперед.
Відчуття зупиненого часу посилювалося в ході спілкування з чиновниками. Дуже швидко я переконався в тому, що середній рівень більшості держслужбовців в Україні дуже низький. Причина – негативний відбір: на держслужбу приходили люди, які не зуміли знайти себе ні у приватному секторі, ні в суспільному житті.
Це не означає, що в Україні зовсім немає кар’єрних чиновників високого класу. До них належать і міністр закордонних справ Павло Клімкін, і посол у США Валерій Чалий, і мої заступники Костянтин Єлісєєв та Олексій Дніпров, і губернатор Харківської області Ігор Райнін. Можу назвати ще десятки прізвищ, але це виняток, а не правило.
Інше прикре відкриття – неготовність чиновників працювати на результат, небажання приймати рішення. Вихідцю з бізнесу, мені було некомфортно мати справу з людьми, які постійно чимось зайняті, але ця їхня зайнятість ні до чого не приводить. Це страшенно дратувало.
Третє, що мене вразило, – у багатьох людей, зокрема й тих, які пройшли Майдан, було відсутнє розуміння того, що країна змінилася, що «жити по-новому» – це не просто передвиборне гасло Петра Порошенка, а вимога історичного моменту. Влітку 2014-го більшість вищих чиновників та пов’язаних з державою бізнесменів і далі жили у старій парадигмі. Так, розкрадань поменшало, корупційні потоки обміліли, але державний бюджет, як і раніше, сприймався як головна годівниця.
Додайте до цього нескоординованість – і ви отримаєте модель держави, в якої немає ані стратегії, ані кваліфікованого топ-менеджменту. У такій державі вкрай важко втілити в життя будь-яке управлінське рішення. Майже недієздатний державний апарат – а в країні війна, зростання внутрішньополітичної напруги, поглиблення економічного спаду.
Досить швидко з’ясувалося, що кадрове питання – найгостріше. У нас не те що не було запасних на лаві, саму лаву давно винесли. Нормальна людина (якщо не зараховувати до цієї категорії досвідчених корупціонерів) навряд чи піде на відповідальну, але низькооплачувану роботу. Проте – очі бояться, а руки роблять.
Одним із моїх перших рішень було скоротити чисельність співробітників адміністрації на 20 %. Порівняно з аналогічним органом при Кабінеті Міністрів – секретаріатом – вона була не надто велика (730 осіб – штат секретаріату, 579 – адміністрації), але щоб мати право чогось вимагати від інших, починати треба з себе. Цей план ми навіть перевиконали: до кінця 2014-го штат адміністрації було скорочено на 27 %, а позиції, що залишилися, на 80 % заповнено новими людьми.
Основний кадровий резерв я вбачав у приватному секторі. Діло стало за малим – переконати високооплачуваних менеджерів та власників бізнесу попрацювати на країну. Фактично – на волонтерських засадах.
Закрити напрямок «судової реформи» я вмовив 37-річного адвоката Олексія Філатова. Вважаю його одним із найкращих юристів України. Ми з ним тривалий час взаємодіяли в бізнесі. Бували у досить складних ситуаціях, в яких він проявив себе і як чудовий перемовник, і як якісний юрист. Доводиться чути, що Філатов недостатньо радикальний. Не вважаю ці докори справедливими. Головне – що взимку 2016 року він, як і раніше, у строю – незважаючи на критику й тиск ззовні, – і його команда, як і раніше, працює над перезавантаженням судової системи.
Своїм першим заступником я запропонував Президенту призначити 46-річного мільярдера Юрія Косюка – творця однієї з найефективніших аграрних компаній країни. Контрольований Косюком «Миронівський хлібопродукт» – єдина українська сільськогосподарська компанія, акції якої торгуються на Лондонській біржі. На його плечі передбачалося покласти питання логістики і постачання силових структур – один з ключових напрямів, з урахуванням очікуваного відновлення антитерористичної операції на сході.
В одному з інтерв’ю Косюк назвав своїх ровесників, які пішли в політику, «трієчниками». На його прикладі я переконався в тому, що не кожний успішний бізнесмен здатний втягнутись у бюрократичну роботу – особливо коли йдеться про державну машину, яка працює з дуже невисоким коефіцієнтом корисної дії.
Компенсувати «провали держави» доводилося за допомогою 15–16-годинного робочого дня. Для Косюка такий графік виявився занадто виснажливим, про що він чесно сказав через два місяці після приходу до адміністрації. Незважаючи на те, що графік легшим не став, Юрій допрацював на Банковій до початку грудня 2014 року. Поміж іншим залучені ним експерти допомагали восени готувати закон про Антикорупційне бюро. Він залишився в команді Президента, але у більш поміркованому режимі.
«Відрядження» Косюка до адміністрації виявилося корисним і в іншому плані. Потік нарад, дзвінків, перемовин підхоплює, ти постійно чимось зайнятий 16 годин на добу, й нема коли пообідати, а потім озираєшся назад і розумієш – тиждень минув, а результат не очевидний. Несумісність одного з найефективніших українських менеджерів з держслужбою – гарний привід зайвий раз подивитись на себе та організацію праці критичним поглядом.
Озираючись назад, думаю, що в перші місяці мені варто було діяти й радикальніше, й жорсткіше.
Поступово в мене вироблялася звичка ставити собі запитання – де ті реальні зміни, які можуть відчути звичайні люди. До осені я «навпомацки» сформулював для себе відповідь: перша й найголовніша зміна – це залучення до держслужби нових кадрів. Те, що почалося в адміністрації, мало продовжитись оновленням Кабінету Міністрів після парламентських виборів. Президент підтримав мою ініціативу залучити до підбору кандидатів на керівні посади в новому уряді та державних компаніях серйозні кадрові агентства, що мають досвід роботи з державними структурами США та Європейського Союзу.
Чи довго існуватиме велика компанія, яка працює без визначеної стратегії та чітких правил корпоративного управління? Влітку 2014 року Україна перебувала якраз у такому становищі: не було ані загальнонаціональної стратегії, ані правил взаємодії між двома гілками виконавчої влади – президентською (за Конституцією вона відповідає за оборону, безпеку й зовнішню політику) та прем’єрською (правопорядок та економіка). Програма МВФ давала кількісні та якісні орієнтири, але для руху вперед цього було недостатньо.
Наповнити смисловий вакуум мала середньострокова стратегія країни, покликана об’єднати зусилля Президента й Кабінету Міністрів. Ми назвали її «Стратегія-2020», маючи на увазі, що вона дасть орієнтири на п’ять років наперед, наочно покаже, в чому полягає наш «шлях в Європу». Мислячи в категоріях бізнес-логіки, я вважав, що стратегія має містити набір КРІ – точок, в які Україна повинна прийти до 2020 року. Далі ми мали розвернути план у зворотному напрямку – від 2020-го до грудня 2014-го, коли в Україні після парламентських виборів має сформуватися новий Кабмін. За допомогою цієї логічної вправи я розраховував отримати дорожню карту реформ.
Координувати роботу над стратегією Президент доручив 39-річному Дмитрові Шимківу, якого я переконав перейти в адміністрацію одним із моїх заступників з посади генерального директора українського підрозділу Microsoft. У грудні 2013 року він узяв відпустку за свій рахунок і майже три місяці провів на Майдані.
Стратегія-2020: ключові показники
Розвиток
Джерела: Національна рада реформ, IMF World Economic Outlook Database, October 2015
Безпека
Джерело: Національна рада реформ
Відповідальність та гідність
Джерело: Національна рада реформ
Затверджена Президентом у вересні 2014-го «Стратегія-2020» охоплювала 62 реформи й програми. «Надто широкий фронт», – скаже досвідчений реформатор, який розуміє, в якому тяжкому стані перебуває Україна. Проте свою роль «Стратегія» відіграла, послуживши у жовтні–листопаді основою під час вироблення коаліційної угоди.
Шимків мав узяти на себе й іншу функцію – стати координатором на новому майданчику, який консолідував би реформаторські зусилля Президента, Кабміну й парламенту. Перше засідання Національної ради реформ відбулося у грудні 2014 року – невдовзі після формування нового Кабінету Міністрів. Забігаючи наперед, скажу: Національна рада справді допомогла зменшити витрати на взаємодію всередині виконавчої влади, визначені чинною Конституцією України.
Взимку 2016-го я набагато тверезіше дивлюся на наші перспективи, ніж у перші місяці роботи в адміністрації. Я, як і раніше, вірю у велике майбутнє України, але шлях до нього буде не таким рівним, як вбачалося нам влітку – восени 2014 року. Тоді я думав, що за наявності потужної команди реформаторів ми зможемо за 7–8 років впритул наблизитися за рівнем життя до Польщі – незважаючи на те, що на той момент розрив між нашими країнами складав, за різними оцінками, від двох з половиною до трьох з половиною разів. Я виходив з доказу від протилежного: нам вдається підтримувати стерпний рівень життя, незважаючи на страхітливу корупцію та кричущу неефективність. Бізнес залишається на плаву, долаючи величезну кількість перешкод, – а як би він працював, коли б їх не було! В Україні мільйони освічених, розумних людей, які можуть бути успішними у найрізноманітніших сферах. Справа за малим – зібрати потужну команду реформаторів, мотивовану на те, щоб цього досягти.
Успіх країни став би й моїм особистим бонусом. Так я думав у червні 2014 року, так думаю й тепер.
У вересні 2015-го журналіст-розслідувач, нині член президентської фракції у парламенті Сергій Лещенко включив мою скромну персону до «тіньового уряду». Підстави: «Борис Ложкін – не просто глава Адміністрації Президента. Це також кадрове агентство»7.
Вдячний Сергієві за комплімент. Восени 2014-го я справді активно допомагав шукати кандидатів у міністри. Ідея про залучення іноземців в уряд та на керівні посади у держкомпаніях – моя, і я вважаю це приводом для гордощів, а не для виправдань. Стратегія «інфікування» української держави успішними менеджерами з-за кордону допомогла й у створенні антикорупційних механізмів. Зібрана у жовтні 2014 року Юрієм Косюком група грузинських експертів, яку очолював колишній міністр юстиції та генпрокурор Грузії Зураб Адеїшвілі, розробила покроковий план запуску Національного антикорупційного бюро.
Я завжди сприймав свою посаду як менеджерську і вважав своїм завданням вибудувати ефективно працюючу систему, а не власний публічний імідж. Сьогодні я бачу, що з деяких проблем мені варто було активніше й чіткіше артикулювати свою позицію.
Чи роблять мене ці факти членом якогось «тіньового уряду»? За мого урядування адміністрація ніколи не прагнула керувати Кабінетом Міністрів. Я надто добре пам’ятаю, що протистояння президента Ющенка та прем’єра Тимошенко після Помаранчевої революції закінчилося реставрацією влади Януковича. Я запропонував створити Національну раду реформ з єдиною метою – не допустити розколу у владі в критичний момент української історії. У той же час безглуздо було б заперечувати, що поділ виконавчої влади на дві гілки – президентську і прем’єрську – ставить Україну в дуже непросте становище. Аби вирішити цю проблему, країні необхідно якомога швидше визначатися з формою правління й переходити або до президентської, або до парламентської республіки.
Розділ 2
Без мапи
Українці мого покоління пережили три політичні революції. Багатьом довелося не раз геть змінювати своє життя і сферу діяльності. За свої 44 роки я побував репортером, телеведучим, рекламістом, видавцем, депутатом, медіамагнатом.
Школи, в яких ми навчалися, не готували нас до життя, яке настало останніми роками існування СРСР і тим більше після його розпаду. Ми читали про те, як усе влаштовано у нормальних країнах, але рішення приймали на свій страх і ризик, бо ніхто не знав наперед, що працює у пострадянській реальності, а що – ні.
У книзі Андрія Шлейфера та Деніела Тризмана Without a Map є образ, що запам’ятовується. Подорожній, який стоїть у долині, вдивляється у гірське пасмо, куди він має піднятися. Кінцевий пункт маршруту – як на долоні, але між подорожнім і вершиною – густі ліси, бурхливі річки, прірви й льодовики. У такому становищі перебували, на думку авторів, реформатори, що стояли біля витоків ринкових перетворень у країнах колишнього соціалістичного табору. Але така ж доля й більшості активних людей мого покоління. Ми знали, куди хочемо потрапити, та в нас не було мапи.
Я народився у Харкові 23 жовтня 1971 року в родині службовців.
Перша столиця Української РСР (до 1934 року), у часи мого дитинства Харків був містом набагато більш радянським, ніж українським. Специфіка виробництва – найбільші міські підприємства та НДІ були частиною загальносоюзного військово-промислового комплексу – замикала партійну й господарську еліту не на Київ, а на Москву. Пам’ять про Харків як столицю розстріляного у 1930-х українського відродження була ретельно стерта радянською карально-ідеологічною машиною і почала пробуджуватись тільки в роки перебудови.
Ми жили в одному з центральних районів міста, на вулиці Шекспіра. Однокімнатна квартира з шестиметровою кухнею й суміщеним санвузлом. Неподалік був міський ОВІР, тож з балкону я міг спостерігати за зграйками людей, які збиралися, щоб отримати дозвіл назавжди покинути Радянський Союз. Це називалося «виїзд на ПМЖ». Чимало з моїх однокласників виїхали – хто за радянської влади, хто після. Географія нашого класу – Ізраїль, Німеччина, Австрія, США, Канада, Австралія…
Невдоволення ситуацією, що склалася, готовність змінити долю оточували мене з самого дитинства.
Батько був членом КПРС. У 1979-му чи 1980 році йому пощастило – у складі офіційної делегації він відвідав Італію, країну з найсильнішою в Західній Європі комуністичною партією. Він побував у Римі, Венеції, Флоренції. Після цієї поїздки батько дуже змінився. Згодом він розповідав, що в Італії розчарувався в комунізмі – надто очевидним виявився розрив у рівні життя між «тут» і «там».
З поїздки батько привіз безліч фотографій. Я і тепер, буваючи в Італії, переживаю емоційний сплеск, а тоді ці знімки просто розривали свідомість. Уперше я опинився за кордоном лише 1994 року.
Батьки працювали у проектних інститутах, не пов’язаних з ВПК. На двох вони заробляли карбованців триста – триста п’ятдесят. На початку 1980-х імпортні джинси на чорному ринку коштували 120 карбованців, кілограм яловичини на колгоспному ринку – 4–5 карбованців. Життя від зарплати до зарплати – справжня бідність.
Мені було 12, коли батьки розлучилися.
Вчився я добре і мав, як це називалося тоді, активну громадянську позицію – був заступником секретаря комітету комсомолу з ідейно-політичної роботи, регулярно проводив політінформацію в актовому залі школи. Двічі чи тричі доповідав про розклад капіталістичного суспільства в Італії та інших країнах Заходу. Був капітаном шкільної команди КВК.
З дитинства я запоєм читав газети – це, мабуть, передалося мені від батька. Коли ми приїжджали на море, я йшов до газетного кіоска й купував цілий стос видань – досі у пам’яті зберігся характерний запах друкарської фарби.
У 1986 році я взяв рекомендацію у директора школи і пішов працювати позаштатним кореспондентом в газету «Ленінська зміна», яку видавав обком комсомолу. Перша моя публікація була присвячена надзвичайній події: до фруктового саду на території школи забіг дикий кабан. Мисливці оточили місце й приспали звіра. Звідки він узявся, так і залишилось таємницею.
Наступним пунктом мого маршруту став «Вечірній Харків». Заснована 1969 року під час «шелестівської відлиги»8, газета видавалася спочатку тільки українською (я писав замітки російською, а потім зі словником перекладав їх українською), згодом перейшла на двомовний формат, а сьогодні випускається лише російською.
Життя навколо стрімко змінювалося. Йшла горбачовська перебудова. Один з переломних її моментів став піком моєї юнацької кар’єри.
У березні 1988 року газета «Советская Россия», що відбивала погляди найтвердолобіших комуністів, опублікувала статтю викладача Ленінградського технологічного інституту Ніни Андрєєвої «Не можу поступитися принципами». Автор протестувала проти очорнення радянської дійсності, заступалася за Сталіна й комуністичну ідеологію. Статтю, яка була сприйнята як удар по Горбачову, передрукували майже 1000 видань по всьому СРСР та, як ми знаємо тепер, аж два дні обговорювали у Політбюро.
Долучилася до кампанії й головна газета Харківського обкому КПРС «Красное знамя», що опублікувала статтю харківського військового письменника, який цілковито підтримав ідеї Андрєєвої. Це мене обурило. З висоти своїх 16 років я написав різку відповідь і відправив її в редакцію «Красного знамени». Пафос мого досить розлогого тексту, приправленого цитатами з пісень західних рокерів, зводився до того, що не треба тягти молодь назад у минуле. Висловлювань я не добирав і навіть порадив ворогам перебудови, які сумували за єдино правильним «науковим вченням»: «Спитайте про ідеали (слово «комуністичні» редактор прибрав) у повій біля готелів «Харків» та ”Інтурист”». То були два найдорожчих харківських готелі з валютними барами.
На мій подив, статтю опублікували.
Місцеві хулігани дивились на мене з повагою:
– Про повій ти круто завернув!
В обкому була інша думка. Особливо партійних начальників цікавило, де газетярі знайшли такого автора. Статтю було підписано: «Борис Ложкін, учень 10-Б класу 99-ї середньої школи». Мені розповідали, що секретар обкому з ідеології стукав кулаком по столу й горлав на редактора: «Малоліткам слова не давати!»
Стаття була велика, заплатили мені за неї п’ятдесят з чимось карбованців. А оскільки у квітні в мене була ще низка публікацій, за декілька тижнів до закінчення школи я встановив свій особистий рекорд – заробив понад сто карбованців за місяць.
Улітку я зробив першу спробу вступити на факультет журналістики Московського університету. Творчий конкурс пройшов без проблем – на той час у мене було чи то 60, чи то 70 публікацій. На творі намагався допомогти дівчині, з якою познайомився у Москві, – і разом з нею вилетів з іспиту.
У вересні 1988-го я влаштувався у «Вечірній Харків» відповідальним випусковим. Це була моя перша менеджерська робота. Мене взяли на півставки: працювати на повну ставку неповнолітнім заборонялося.
Уявіть собі величезний цех високого друку, де стоять апарати, що нагадують великі друкарські машинки – лінотипи. За кожним лінотипом сидить складачка – складає рядки, що заповнюють друкарську форму. На окремому лінотипі виготовляються гартові (гарт – це спеціальний друкарський сплав) стереотипи з фотографіями. Відбиток полоси вичитують коректори та черговий редактор. Пропустив кому – набирай рядок заново. Готову полосу надсилають пневмопоштою редактору, а від нього – цензору, теж пневмопоштою. Правка цензора вноситься без обговорень.
У цьому трудомісткому процесі було задіяно 12–13 осіб, не враховуючи редакції та цензора. Завдання випускового – скоординувати всіх учасників так, щоб із 6-ї ранку до 13:00 «Вечірній Харків» було зверстано й здано. Затримка більш як на п’ять хвилин – надзвичайна подія. Більш як на п’ятнадцять – привід для розгляду на бюро міськкому партії. Ти маєш, хоч кров з носа, встигнути все зробити вчасно, усунувши воднораз усі виробничі суперечності.
Друкарня займала два перших поверхи у 14-поверховому Будинку преси. О 13:00 мій робочий день закінчувався, і я піднімався в редакцію. У «Вечірньому Харкові» я писав про кіно й театр, робив інтерв’ю з радянськими зірками – телеведучим Владом Лістьєвим, актором Миколою Караченцовим та багатьма іншими. У певний момент мені довірили робити розворот «КиноОко» – все про кіно. Я писав рецензії на фільми, робив інтерв’ю з режисерами, публікував анонси – в чомусь це був прообраз «Теленедели», яку я запустив через п’ять років.
Навесні 1989-го в СРСР відбулися перші напіввільні вибори – з безліччю обмежень на користь КПРС, але й з опозиційними кандидатами, гучною передвиборною агітацією та непередбачуваним результатом. Від демократів у Харкові балотувались Євген Євтушенко та головний редактор «Огонька» (наймасовішого проперебудовного щотижневика в СРСР) Віталій Коротич. Я був у командах їхньої підтримки.
Разом із друзями я організував клуб молодих поетів «Альп» (від «альтернативна поезія»). Я писав викривальні вірші в дусі Володимира Маяковського. Наші поетичні вечори у Будинку культури «Харчовик» неодмінно відвідували два співробітники КДБ. Їх було легко відрізнити від решти: більшість приходили безплатно, і лише ці двоє завжди клали по карбованцю до залишеного перед сценою капелюха. Хлопці з «контори» були для нас бажаними гістьми.
Друга спроба вступити до МГУ (Московського державного університету) теж виявилася невдалою. Зрізався на іспиті із суспільствознавства, на якому мені була потрібна тільки п’ятірка. Відповідаючи на запитання білета, згадав про факт, який неможливо було вичитати в офіційному підручнику.
– Юначе, звідки ви це взяли? – здивувався екзаменатор.
– Ну як же, – відповідаю йому, – у «Новом мире» буквально три місяці тому була така стаття.
«Новый мир» був одним із найвпливовіших в СРСР літературно-публіцистичних щомісячників, який брав активну участь у викритті радянських історичних міфів.
– Ви сюди іспити за «Новым миром» прийшли складати чи за підручником?
– Але ж ми переосмислюємо нашу історію…
– Зрозуміло. Тему не розкрито.
Іспити у МГУ проводилися раніше, ніж у більшості інших радянських вишів. У мене ще залишався шанс вступити у Харкові. Я непогано знав англійську і думав, що коли і вступати вдома, то до Харківського університету на факультет іноземних мов. Батько моєї знайомої, який працював начальником університетських тенісних кортів, був категоричним:
– Без шансів. Там уже все розписано, кого приймуть, тому не марнуйте часу.
В результаті я вступив на факультет іноземних мов Харківського педінституту.
Перша революція, свідком і учасником якої стало моє покоління, розгорталася на всю потужність. Влітку 1989-го «Солідарність» виграла вибори до сенату і сформувала перший за 40 з лишком років некомуністичний уряд Польщі. Комуністи поступово втрачали владу в Угорщині. Восени, коли я пішов на перший курс, у Чехословаччині відбулася «оксамитова революція», а в НДР впав режим Хонеккера. Берлінський мур розвалився, а разом з ним і весь зовнішній контур радянської імперії: країни «народної демократії» вийшли з-під контролю Москви.
У балтійських республіках міцнів рух за відновлення незалежності. 23 серпня, у річницю підписання «пакту Молотова – Ріббентропа», близько двох мільйонів жителів Естонії, Латвії, Литви вишикувались у живий 600-кілометровий ланцюг.
Хвилі антикомуністичної революції докотились і до Української РСР – однієї з найбільш консервативних республік Союзу. На початку вересня у Києві було створено Народний рух, що являв собою строкату коаліцію національно-визвольних сил і течій. У жовтні комуністична Верховна Рада проголосила українську мову державною.
Політичні зміни відбувалися на тлі економічних труднощів, що наростали. Щоб зберегти популярність, радянський уряд не скупився на соціальні витрати, нарощуючи бюджетний дефіцит. Наслідком такої політики стали водночас інфляція й нестача найелементарніших товарів.
Для мене й моїх друзів крах комунізму означав, що більше ніхто не заважатиме нам робити те, що ми вважаємо за потрібне. Ми не вірили ні в який розвинутий соціалізм, у те, що хтось – комуністична партія чи радянська влада – забезпечить нам краще життя. Головне – не заважайте.
Бізнесом я почав займатися у 1989-му. Створив разом з приятелем першу в Харкові мережу з торгівлі друкованою продукцією. Приватних газет тоді не існувало, ми продавали на наших столиках масову літературу і постери. Найбільше приносили нам пункти на головному залізничному вокзалі, де на півгодини-годину зупинялися десятки поїздів, які прямували з Москви на Крим і Кавказ. Особливо добре йшла торгівля під час літніх канікул: школярі вибігали подихати свіжим повітрям і відразу ж бачили одну з центральних колон, обклеєну нашими плакатами з ніндзя та Брюсом Лі.
Багато хто із трохи старших бізнесменів розповідають, що, йдучи у підприємництво, вони мали сумніви або навіть відчували докори сумління: радянська влада ґрунтовно попрацювала над тим, щоб бізнес і комерція вважалися чимось вартим осуду, навіть ганебним. У мене жодних сумнівів з цього приводу не було. Не було й страху. Я хотів вирватися з бідності, й інших способів добитися цього не існувало.
Я зростав у добу застою, коли у багатьох регіонах СРСР бурхливого розвитку набув підпільний приватний бізнес. «Цеховики», нелегальні підприємці навчилися робити гроші на безглузді й неефективності командного господарювання. Харків був одним із центрів цього руху. З кимось із «цеховиків» мені доводилося перетинатись у гостях у друзів чи спільних знайомих. Після того, як закони про індивідуальну трудову діяльність та кооперативи легалізували приватне підприємництво, ми з однолітками могли наслідувати їхній приклад, уже не побоюючись репресій з боку держави.
Бізнес з торгівлі пресою виявився масштабнішим, ніж я спершу припускав. Мій щомісячний прибуток вимірювався десятками тисяч карбованців. Цього вистачило, щоб започаткувати незалежне комерційне видання. Ось що писав про це у жовтні 2013 року український Forbes:
«Реалізована ним (мною. – Б. Л.) ідея сьогодні вражає простотою – випускати програму телепередач. У місті здійснював мовлення цілодобовий канал «АТВ» («авторське телебачення»), який користувався у місцевих мешканців великою популярністю через фільми, що їх тоді можна було подивитись тільки на відеокасетах. Однак коли і що показуватиме «АТВ», глядачі не знали. Ложкін домовився з керівництвом каналу, що вони плануватимуть показ фільмів на тиждень наперед, а він публікуватиме програму у своїй газеті, яку так і назвав – «АТВ». Витрати бізнесу були мізерні: собівартість – 5 копійок, комісія реалізаторів – ще 5 копійок, а роздрібна ціна – 50 копійок»9.
Сьогодні ідея друкувати програму передач виглядає очевидною, навіть примітивною. Але 1990 року те, що телевізійна програма має якусь цінність, не спало на думку нікому з харківських підприємців, крім другокурсника педагогічного інституту.
Це був бізнес з шаленою рентабельністю. Черга за щотижневиком тяглася через усю площу Дзержинського (нині площа Свободи) – одну з найбільших, якщо не найбільшу в Європі. Газета «АТВ» приносила нам 70 000–80 000 карбованців прибутку на тиждень.
Останніх два роки існування СРСР я був занадто зайнятий, щоб перейматися політичною ситуацією. А вона, як і стан економіки, ставала дедалі важчою. Я опинився ніби у протифазі з рештою країни: для приватного бізнесу, орієнтованого на кінцевого споживача, 1990-ті були часом величезних можливостей. Куди не глянь, нічого немає, і якщо ти виходиш на порожні ринки з потрібним людям продуктом, твої шанси на успіх є вельми високими.
Сьогодні ми розуміємо, що насправді СРСР закінчився у серпні 1991 року після невдалої спроби перевороту у Москві. Вже 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтверджений на референдумі 1 грудня. Ще через тиждень лідери Росії, України та Білорусі домовились у Біловезькій пущі під Мінськом про розпуск СРСР. Решта, включно зі спуском радянського прапора над Кремлем, було питанням кількох тижнів і справою техніки.
Жалю я не відчував. Мене і Україну вихором несло у невідоме майбутнє. Невдовзі після запуску газети ми відкрили рекламне агентство. 1991 року я спробував свої сили на телебаченні – став продюсером, автором і ведучим першої в Україні телепрограми про бізнес «Ділові новини», що виходила двічі на тиждень на телеканалі «Тоніс», який здійснював мовлення на більшій частині Лівобережної України.
З постреволюційного хаосу Україна виходила дуже важко. Це тепер я розумію, що ми мали пройти кілька трансформацій одразу: створити національну державу й притаманні їй інститути – від виконавчої влади, котра несе повну відповідальність за те, що відбувається в країні, до армії, центрального банку та судової системи (усе це були прерогативи союзного центру), побудувати ринкову економіку на місці командно-адміністративної системи, утвердити демократію там, де 70 років з допомогою терору, репресій і пропаганди правила одна-єдина партія. Тоді ж розбіжність сподівань («ми завтра житимемо, як у Європі») та реальності (економічний спад розтягнувся на цілих десять років) травмувала українців на десятиріччя наперед.
Якщо з державним будівництвом та демократичними інститутами ситуація була ще більш-менш стерпна, то українська економіка на початку 1990-х не дочекалася свого Бальцеровича чи Гайдара. Куди і як пливти, не знала ні колишня комуністична номенклатура, ні колишні дисиденти. Керівники промислових гігантів, яких називали «червоними директорами», та радянські економісти, в одному анекдоті схарактеризовані як «найбільш руйнівна зброя СРСР», спершу намагалися вирішувати проблеми, як вони звикли: з допомогою наказів та друкування грошей. Зволікання на старті призвело до того, що економічна стабілізація затяглася майже на ціле десятиріччя. Країна зірвалася в гіперінфляцію (у 1993 році індекс споживчих цін становив 10256 %), що не додавало ані популярності ринковим реформам, ані впевненості в тому, що в України є майбутнє.
