Kitabı oku: «Пригоди Олівера Твіста», sayfa 8

Розділ XII
Де розповідається про те, як Олівер уперше на своєму віку зазнав ласки і де читач знову зустрічається з веселим старим джентльменом і його молодими друзями

Карета покотилася майже тим самим шляхом, що ним у товаристві Пронози уперше підходив до Лондона Олівер; але біля Айлінгтонського Енджеля вона звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед чистеньким будиночком у затишній тінявій вулиці недалеко від Пентонвілля. Тут непритомного Олівера під доглядом самого містера Броунлоу обережно роздягнули, поклали на свіжу чисту постіль й оточили всіма можливими вигодами та комфортом. Але тяжко хворий хлопчик довго не міг відчувати ніжного піклування своїх нових приятелів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато, багато днів, а він усе лежав непритомний на своєму ложі страждання, танучи, мов той віск, на смертельну гарячку знемагаючи. Гробак не точить так швидко мертвого тіла, як цей внутрішній пал, що помалу, але вперто висушує й поглинає живе створіння.

По довгих днях знесилений, худий, блідо-прозорий прокинувся Олівер нарешті від якогось, як йому здавалося, глибокого тяжкого сну. З великим зусиллям підвівся він на подушках, сперся головою на свою тремтячу руку й боязко глянув навколо.

– Де я? Я не знаю цієї кімнати. Я ліг спати не тут, – не мовив, а кволо прошепотів він.

Але заледве пролунали ці слова, як біла завіса над його ліжком нараз розсунулась, і з глибокого крісла, що стояло в його головах, підвелася старенька, дуже чисто й охайно вдягнена бабуся з шитвом у руках.

– Тс-с, моє серденько. Ти мусиш лежати тихо-тихенько, як мишка, а то знову занедужаєш. Ти був тяжко хворий, такий хворий, що мало не загинув. Лягай, лягай, ну, ось так, моя крихітко. – З цими словами старенька пані обережно поклала Оліверову голову назад на подушки, відкинула йому з чола волосся й заглянула йому в очі так ніжно й ласкаво, що він мимоволі простягнув до неї свою суху тоненьку руку й обняв її за шию.

– Господи милосердний! – мовила бабуся зі сльозами в очах. – Яке любе вдячне створіння. Що б відчула його мати, якби просиділа отак, як я, край його ліжка й могла тепер глянути на нього.

– А може, вони таки й бачать мене, – прошепотів Олівер, згортаючи руки, – може, вони сиділи біля мене. Мені здавалося, ніби вони справді були тут.

– Це тобі ввижалося в гарячці, дитино, – лагідно відказала бабуся.

– Мабуть, що так, – згодився Олівер, – бо небо занадто далеко від нас, і вони нас не бачать; вони там занадто щасливі, щоб злітати до ліжка бідного хлопця. Але якби вони знали, що я заслаб, вони були б пожалували мене навіть звідти, бо вони самі тяжко хорували перед смертю. А все ж таки вони там про мене не можуть нічого знати, – додав він, помовчавши трохи, – якби вони бачили, що мене б’ють, вони б засмутилися і заплакали, а вони приходили до мене вві сні увесь час такі радісні й веселі.

Старенька на це нічого не відповіла, тільки витерла хустиною спершу очі, а потім окуляри, що лежали на стебнованій ковдрі, немовби вони були неподільною частиною її самої; потім встала, принесла Оліверові якогось прохолодного питва, приголубила хлопчика й наказала йому ще раз лежати тихенько, щоб йому, бува, знову не погіршало.

Тому Олівер замовк і лежав тепер зовсім нерухомо, бо, по-перше, не хотів переступати волю старенької пані, а по-друге – дійсно зовсім ослаб від довгої розмови. Незабаром він задрімав легким приємним сном і прокинувся аж увечері від полум’я свічки, схиленої над самим його ліжком; він розплющив очі і побачив перед собою якогось незнайомого пана; пан тримав в одній руці великого золотого годинника, що дуже голосно й чітко цокав, а другою рукою мацав пульс Олівера; Олівер чув, як пан запевняв місіс Бедвін, що хворому значно покращало.

– Ти ж почуваєш себе краще, мій любий, еге ж? – спитав джентльмен.

– Так, спасибі, сер.

– Я так і знав, – а їсти хочеться?

– Ні, спасибі, сер.

– Мг. Не хочеться. Я так і знав. Він не голодний, місіс Бедвін, – глибокодумно мовив джентльмен.

Старенька пані шанобливо схилила голову на знак того, що вона має лікаря за дуже мудрого знавця своєї справи (він, здавалося, був і сам тієї самої думки).

– Ну а спати, дитино, хочеться?

– Ні, сер.

– Hi, – з лукавою посмішкою задоволено повторив лікар. – Тобі не хочеться ані спати, ані пити – правда?

– Ні, сер, пити трохи хочеться, – відповів Олівер.

– Я так і знав, місіс Бедвін, – зрадів лікар. – Цілком натурально, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю з сухарцем; не замотуйте його в теплі ковдри, але глядіть також, щоб він не мерз. Ви ж пильнуватимете цього, добродійко, – гаразд?

Старенька пані зробила реверанса, а лікар покуштував наготовленого для Олівера питва, похвалив його і швидко вийшов з кімнати, а коли спускався зі сходів, то черевики його рипали дуже гордо й упевнено.

Незабаром Олівер знову задрімав і прокинувся тільки опівночі. Скоро по тому старенька пані побажала йому на добраніч і лагідно пішла спати, залишивши його на стару гладку покоївку, що допіру прийшла її замінити. Покоївка принесла із собою невеличкого молитовника і дуже великого чепчика й вигідно умостилася в кріслі. Чепчика вона вдягла на голову, молитовника поклала на столі й присунулася ближче до каміна; вона сказала Оліверові, що буде його глядіти, але незабаром її почала брати солодка дрімота, з якою вона, проте, чесно боролася: здригалася, продирала очі, сопла, охала й стогнала (а втім, великої біди з цього не було, бо за кожним разом вона тільки міцно натирала собі носа, а потім знову все одно засинала).

Так помалу тяглася ніч. Якийсь час Олівер лежав із широко розкритими очима: його неуважний погляд то блукав по складних візерунках шпалерів, то по стелі, де ясними плямками відбивалося світло з-під абажура каганця. Було щось важке й урочисте в цій темряві й глибокій тиші; вони навіяли на хлопчика думку про те, що в цій самій кімнаті протягом довгих днів і ночей ширяла смерть і може ще й досі сповнити її своїм мороком і жахом; він зарився лицем у подушку й незабаром непомітно для себе самого поринув у глибокий спокійний сон, у той сон, що скліплює очі лише після недавньої тяжкої хвороби, у той тихий безжурний сон, від якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, – хто б погодився прокинутись ізнов для життєвої боротьби й розради, для турбот про «сьогодні», для страху за майбутнє, а найгірше – для марних спогадів про минуле!

Коли Олівер розплющив очі, надворі стояв уже білий день; на серці в нього було весело й радісно. Криза хвороби щасливо проминула; він знову повернувся до життя.

За три дні, обложений, підпертий зі всіх боків подушками, він міг уже сидіти в м’якому кріслі, але ходити не мав ще сили, і для розваги місіс Бедвін сама на власних руках віднесла його до своєї невеличкої кімнатки в нижньому поверсі. Вона посадила його біля каміна, а сама примостилася супроти нього і так тішилася, що він одужав і зріс на силах, що аж заплакала радісними рясними сльозами.

– Не турбуйся, синку, це пусте, – промовила нарешті вона, – у мене очі на мокрому місці, – мушу гарненько виплакатися, і край. Ось уже все й прошло.

– Ви дуже, дуже добрі до мене, пані, – сказав Олівер.

– Годі, годі про це, мій маленький, – відмахнулася бабуся, – ось краще берись до бульйону; лікар дозволив містерові Броунлоу подивитися сьогодні на тебе вранці, і ти мусиш бути рум’яним і свіженьким, бо що краще ти виглядатимеш, то більше стішиться наш пан. – З цими словами вона почала нагрівати в невеличкій каструлі бульйон, але такий міцний, що, на Оліверову думку, якби його розбавити водою, за рецептом парафіяльного кухаря, то його б вистачило на ситий обід трьом сотням богадільців.

– Любиш розглядати малюнки, голуб’ятко моє? – спитала стара пані, бо помітила, що Олівер дуже пильно вдивляється в портрет, що висів на стіні саме супроти нього.

– Сам не знаю, я бачив їх так мало, – замислено одказав Олівер, не зводячи очей з полотна. – Але яке гарне добре обличчя у цієї пані.

– О, малярі завжди роблять жінок гарнішими, ніж вони є навсправжки, а то хто б їм портрети замовляв? – сказала бабуся. – Той, хто вигадав машинку, що робить людину на папері схожою як дві краплі води до живої, мусив би знати заздалегідь, що поспіху він не дочекається, занадто вже чесна ця машинка, ха-ха-ха, – від щирого серця засміялася старенька пані зі свого власного дотепу.

– А це – портрет? – спитав Олівер.

– Так, це портрет, – відповіла бабуся, зирнувши вгору.

– Чий, пані?

– Бігме, серденько, не знаю, – добродушно знизала вона плечима, – це портрет якоїсь невідомої жінки, якої ані я, ані ти не знаємо. Він тобі, здається, дуже сподобався, дитино?

– Він такий хороший, – зітхнув Олівер.

– Але чи не лякає він тебе часом? – схаменулася бабуся, здивовано помітивши, з яким святобливим страхом втупив у портрет Олівер свої очі.

– О ні, ні, – жваво заперечив Олівер, – але в цієї пані такі смутні очі… мені здається, що вона дивиться просто на мене. Ох, аж серце заколотилось, – стиха додав він, – вона мов жива і мов хоче заговорити до мене, – тільки не може.

– Господи милосердний! Не говори так, дитино! – злякано скрикнула бабуся. – Ти знервувався й ослаб з недуги. Я пересуну тебе на другий бік, і тоді ти не дивитимешся на неї. Ось так. Тепер тобі її в кожному разі не видно, – додала вона, пересунувши Оліверове крісло. Але це не помагало: в уяві своїй Олівер бачив портрет, і так чітко й виразно, немовби він висів просто перед ним на стіні; проте він не хотів завдавати жалю добрій бабусі й ласкаво всміхнувся, коли вона глянула на нього. Місіс Бедвін узялася енергійно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як і належало для такої важливої процедури, накришила в нього сухарців. Олівер поглинув бульйон надзвичайно швидко і не встиг проковтнути останньої ложки, як у двері щось стукнуло й до кімнати увійшов містер Броунлоу.

Він з’явився в чудесному настрої, дуже веселий і жвавий, але тільки-но заклав руки за поли свого шлафрока й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розгледіти Олівера, як обличчя його болісно скривилося і він зробив якусь дуже дивну гримасу. З тяжкої недуги Олівер сильно охляв і знемігся; він хотів був підвестись і привітати свого доброчинця, але не встояв і впав назад у крісло.

Містер Броунлоу мав таке широке велике серце, що його, безперечно, було б вистачило на півдесятка звичайних добрих дідусів, і коли він побачив хлопчика в такому сумному стані, йому аж сльози на очі виступили (внаслідок якогось гідравлічного процесу, якого ми за браком відповідних філософських знань не можемо з’ясувати).

– Бідне, бідне хлоп’ятко, – мовив містер Броунлоу відкашлюючись. – Я щось хриплю сьогодні, місіс Бедвін, глядіть, чи не застудився?

– Де ж пак, сер, усе було добре висушене, – заспокоїла його економка.

– Не знаю, не знаю, місіс Бедвін, – провадив містер Броунлоу. – Стривайте… мені здається, що вчора за обідом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. – Ну як же ти ся маєш, дитино?

– Я дуже щасливий, сер, – одказав Олівер, – і дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.

– Добрий хлопець! – грубим басом похвалив його містер Броунлоу. – Що ж, а чи годували ви його чим-небудь, місіс Бедвін? Мабуть, набовтали якихось помий?

– Він випив допіру чашку доброго міцного бульйону, сер, – випростуючи свій стан, відповіла місіс Бедвін з притиском на останньому слові, щоб зазначити, що між помиями й міцним бульйоном нема нічого спільного.

– Уф! – аж здригнувся містер Броунлоу. – Краще було дати йому зо дві чарки портвейну. – Що ти на це скажеш, Томе Уайте, ге?

– Мене зовуть Олівером, сер, – відповів дуже здивовано хлопчик.

– Олівером? – перепитав містер Броунлоу. – Олівером, а на прізвище Уайтом? Так?

– Ні, сер, Твістом, Олівером Твістом.

– Дивне прізвище, – сказав старий пан. – А чому ж ти назвався на суді Уайтом?

– Уайтом я ніколи не називав себе, сер, – заперечив Олівер.

Це вже пахло брехнею; по обличчю дідуся промайнула тінь, і він суворіше глянув на Олівера, але ні, цей хлопчик не міг брехати: кожна риса його змарнілого загостреного личка дихала правдивістю.

– Мабуть, якесь непорозуміння, – мовив містер Броунлоу. Він повірив хлопчикові, й вивіряти його довше суворим поглядом уже не було потреби, проте він чомусь ніяк не міг відвести від нього своїх очей: риси дитини рішуче нагадували йому чиєсь близьке знайоме обличчя, та чиє, містер Броунлоу не міг ніяк пригадати, і ця думка почала йому знову муляти.

– Але ж ви не гніваєтесь на мене, сер, ні? – з благальним поглядом в очах тихо спитав Олівер.

– Ні, ні, – заспокоїв його містер Броунлоу. – Стривайте! Що це, місіс Бедвін? Гляньте-но сюди! – Він показав на портрет молодої жінки на стіні: хлопчик був живою копією портрета. Очі, голова, рот, ніс – усе, усе до останньої дрібниці було однаковісіньке, і навіть вирази обличчя дитини і портрета були настільки схожі в цю хвилину, що здавалося, ніби маляр змалював кожну рису його з неймовірною точністю.

Олівер не знав, що саме так здивувало містера Броунлоу, але несподіваний викрик так вразив його, що він упав на подушки зомлілий.

А ми скористаємося з цієї нагоди й подивимося, що сталося тим часом з молодими вихованцями веселого старого джентльмена. Отже, коли Проноза і його шановний друг і товариш Чарлі після протизаконного присвоєння особистої власності містера Броунлоу втиснулися в гудючу розбурхану юрбу, що понеслася навздогін Оліверові, вони керувалися цілком природним і хвальним почуттям самоохорони. Як відомо, серце щирого англійця найбільше пишається волею громадянина та недоторканістю особи, що панують у його країні; тому, власне кажучи, цей вчинок Пронози й Бетса мав би піднести їх в очах усіх англійських громадян і патріотів, оскільки цей доказ їхньої турботи про безпечність власної особи стверджує той невеличкий кодекс законів, що його, на думку певних мудрих філософів, покладено в основу всіх діянь матері-природи.

Якби я хотів шукати ще якихось доказів суто філософського характеру поведінки цих обох джентльменів у даному досить скрутному становищі, я був би звернув увагу на той факт, що вони відстали від погоні саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Оліверові, й дременули чимдуж навпростець найкоротшим шляхом додому.

Пролетівши вітром через цілий лабіринт вулиць, вуличок і заулків, хлопці нарешті вкоротили ходи, наважилися віддихатись трохи й зупинилися в низькій темній підворітниці. Заледве відсапавшись, містер Бетс радісно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землі, рвучи собі боки зі сміху.

– Який тебе ґедзь укусив? – здивувався Проноза.

– Хо-хо-хо-хо! – безсило реготав Чарлі.

– Заткни пельку! – обірвав його товариш, обережно озираючись навколо. – Тобі кортить, щоб нас злапали, дурню!

– Ой держіть мене, ой держіть мене, не можу! – реготався Чарлі. – Шарах – і хода навпростець, навмання, головою об стовп, об ліхтар, шубовсть, беркиць і знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишені за ним, за ним і нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! – Гаряча уява містера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: він знову почав корчитися й перевертатись і зареготався ще дужче.

– А що заспіває нам Феджін? – спитав поважніший Проноза, коли його товаришеві на хвилю в горлі дух сперло.

– Що? – пирснув Чарлі.

– Еге, що?! Що він нам скаже? – повторив Проноза.

– А що ж він має казати? – нараз схаменувся Чарлі, бо серйозний тон товариша вразив його. – Що він може сказати?

Містер Давкінс свиснув, зняв капелюха, почухав потилицю і похитав головою.

– Що це значить? – спитав Чарлі.

– Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, – свиснув Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.

Ці слова очевидячки не цілком задовольнили містера Бетса, і він перепитав:

– Що це значить?

Проноза нічого не сказав, мовчки одягнув капелюха, підібрав під пахви поли свого сурдута, випнув щоку, фамільярно, але дуже красномовно хляснув себе кілька разів по кінчику носа й, крутнувшись на підборах, шмигнув крізь ворота, а за ним і містер Бетс із замисленим виразом на обличчі.

За кілька хвиль по цій розмові веселий старий джентльмен, що сидів, схилившись над циновим казанком, з кавалком сухої, як ремінь, ковбаси й шматком хліба в одній руці і складаним ножиком у другій, почув на сходах несміливі кроки; він обернувся до дверей; гидка ухмілка скривила його бліде обличчя, гострий погляд блиснув з-під навислих рудих брів, і він нашорошив вухо.

– Гм… що ж це таке? – пробубонів він, бліднучи на виду. – Тільки двоє? А де ж третій? Не могли ж вони встряти чортові в зуби?.. Побачимо!

Кроки наближалися; ось вони вже на помості. Двері нечутно відчинились і так само зачинилися: Проноза, а за ним Чарлі увійшли до кімнати.

Розділ XIII
Шановний читач знайомиться з новими дійовими особами і дізнається про них багато цікавих речей, що мають безпосереднє відношення до цієї повісті

– Де Олівер? – спитав старий, грізно підводячись з місця. – Куди ви його поділи?

Злодійчуки зніяковіло ззирнулися і полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже вражені його несподіваним гнівом, але нічого не відповіли.

– Де подівся хлопець? – провадив він, цупко хапаючи Пронозу за комір і гидко вилаявшись. – Кажи, тварюко, а то задушу!

Містер Феджін не жартував, і обережний Чарлі Бетс, що завжди готував собі заздалегідь позиції для відступу, цілком серйозно збагнув, що за Пронозою надійде і його черга скуштувати на своєму горлі лагідних пазурів; тому він упав навколішки й криком закричав (чимсь середнім між ревом скаженого бугая і говіркою трубою).

– Чи ти нарешті заговориш? – кричав Феджін, трясучи Пронозу так, що було дивно, як він його взагалі не витрусив з його широкого вбрання.

– Піймали хорти, і край, – та годі-бо, пустіть! – похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув із свого просторого сурдута так, що той залишився в руках старого. Він підскочив до стола, схопив виделку й запустив її в жилет веселого дідуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б уже не до смішків. А дідусь з несподіваною для своїх років жвавістю шарахнувся як ошпарений від нього, теж схопив з вогню казанок і замахнувся ним у голову свого супротивника; але тут його погляд упав на Чарлі Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподівано змінив свій напрямок і полетів просто в анфас цьому паничеві.

– Чи ви тут подуріли, чи що? – прогримів раптом чийсь грубий голос. – Хто це казана мені межи очі шпурнув? Щастя твоє, що тільки пивом сикнув, а то б я тобі показав, де раки зимують. Не думав я досі, що ти, бісовий старцюго, вмієш розливати якесь питво окрім води, та й ту не дуже, бо ж платить за неї водогінникам все одно що три місяці мусиш. З чого це у вас така буча здійнялася? Ет, к бісовому батьку вас усіх, увесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, хазяїна свого боїшся, чи що? Сюди! – Це говорив дебелий кремезний чолов’яга середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцьовані сукняні штани, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг (при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину). На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Нарешті він прийняв хустку від свого зарослого щетиною репаного обличчя й похмуро оглянув кімнату; над одним оком у нього синіла пістрява пляма – очевидячки, від свіжого удару.

– Сюди, чуєш?! – гукнув симпатичний кайданник.

Білий кудлатий пес з розквашеною мордою бочком проліз через двері.

– Чого спинився?! – гукнув на нього хазяїн. – Мабуть, зазнавсь, я вже тобі не пара? Ну, лягай.

З цими словами він так штурхонув пса ногою, що той відлетів сторчака в протилежний кінець кімнати (але видно було, що це йому не первина, бо він, не писнувши, зібгався в кутку клубочком і, кліпаючи своїми підсліпуватими закислими очима, почав пильно і спокійно, мов нічого не сталося, розглядати кімнату).

– Чого це ти тут розперезавсь, старе опудало? Чого хлопцям в очі в’їдаєшся, жмикруте, скнаро ти несита? – гримав далі гість, розвалившись на стільці. – Дивуюсь, як це вони тебе досі не уколошкали? Як на мене, то я б не стерпів. Якби я був одним з твоїх небораків, я був би тебе вже давно ґиґнув; шкода тільки, що твого падла ніхто не купить, на якого біса ти кому здався? Хіба щоб посадити потім у скляну банку й показувати тебе як красеня, як чудо-диво, чудасію – тільки, мабуть, таких здорових банок не продають.

– Тс-тс, містере Сайкс, – відповів, тремтячи з голови до п’ят, старий, – не говоріть так голосно.

– Но-но, без «містерів» і «серів», – кинув йому чолов’яга, – знаю вже, як почнеш хвостом крутити, то вже, мабуть, камінь за пазухою готуєш. Чого коробишся – ім’я ж моє знаєш. Як стукне час, я його не ославлю – не журись!

– Та годі вже, годі, Біллі, ти щось сьогодні з лівої ноги встав, – заспокоював його старий з приниженою підлесливістю.

– Може, й встав, – відповів Сайкс, – тільки я думаю, що й ти не при собі. А може, тобі начхати й на те, що казаном можна проламати черепа так само, як коли ти розляпуєш язиком про…

– Чи ти здурів? – скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.

Містер Сайкс нічого не відповів, тільки зробив такий жест, ніби зашморгує вузол під лівим вухом, а голову звісив на праве плече; пантоміму цю старий, здається, второпав краще слів. Після цієї короткої прелюдії гість попрохав чарку горілки на злодійському жаргоні, яким була взагалі пересипана вся його розмова, але якого не варто тут наводити, бо читач все одно нічого не зрозуміє.

– Тільки не здумай всипати туди отрути! – гукнув містер Сайкс, кладучи на стіл капелюха. Він жартував, але якби побачив, як хижо глянув, як хижо закусив свої сині губи Феджін, обернувшись до шафи, він переконався б, що засторога ця не зайва, бо, здається, в очах господаря таки промайнуло бажання поправити хибу винокура і трохи зміцнити настоянку.

Прополоскавши горло кількома чарками, містер Сайкс зволив глянути на хлопців милостивим поглядом; це їх підбадьорило, і вони розповіли про свою халепу з Олівером настільки правдиво і саме в такому освітленні, як те Проноза вважав за найбезпечніше на дану хвилю.

– Боюся я, щоб він своїм язиком нам лиха не накоїв, – мовив Феджін.

– Еге, еге, от тоді-то тобі жаба й цицьки дасть, Феджіне, – злорадно всміхнувся Сайкс.

– І боюся я ще, мій голубе, – провадив старий, немов не помічаючи останніх слів свого гостя й пильно вдивляючись йому в вічі, – боюся я, що коли нас застукають, то будуть і комусь іншому непереливки, і буде комусь, може, ще значно гірше, аніж мені.

Сайкс здригнувсь і круто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самі вуха і втупив байдужий погляд у протилежну стінку.

Вони замовкли. Всі члени чесної компанії віддалися на якийсь час власним думкам, і навіть собака, що якось занадто хитро облизував у кутку свої губи, здавалося, обмірковував, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрічного пана чи пані на вулиці.

– Треба комусь безпремінно винюхати, що там у поліції сталося… – мовив нарешті містер Сайкс, але вже значно тихіше, ніж дотепер. Феджін хитнув головою.

– Якщо він не виказав на нас і не викрутився, то нема чого боятися, аж поки він не вийде на волю, – провадив Сайкс, – а тоді доведеться накинути на нього оком: пускати його на всі чотири вітри не можна, ні, ні, ні!

Феджін знову хитнув головою.

Ця тактика була, безперечно, найкраща, але на перешкоді їй стояла одна притичина: Проноза, Чарлі, Феджін і містер Вільям Сайкс усі як один гидували поліцією і ні за що в світі не наблизилися б до неї з доброї волі.

Скільки часу сиділи б вони в такій досить неприємній нерішучості, мовчки дивлячись одне на одного, – невідомо; проте над цим нам нема чого й міркувати, бо незабаром двері відчинилися, і до кімнати завітали дві молоді леді, що їх Олівер уже тут колись бачив; отже розмова поточилася далі сама собою.

– Так його! Чудесно! – радісно скрикнув старий. – Піде Бетсі! Ти ж підеш, голубонько?

– Куди це? – здивувалася та.

– Та тільки до поліції, квітонько, – улесливо відповів старий.

Треба сказати, що шановна панна категорично не відмовилася від цього, але висловила тільки цілком серйозне й глибоке побажання, щоб її «взяли чорти», якщо вона згодиться на цю пропозицію. (Ця тонка і ввічлива відповідь свідчила, безперечно, про те, що міс Бетсі мала природний такт, який не дозволяє нам засмучувати наших ближніх рішучою відмовою.)

Старий зробив кислу міну й відвернувся від цієї панни в жовтих папільйотках (досить пишно, щоб не сказати розкішно, вдягненої в червону сукню й зелені черевички) до її товаришки.

– Нансі, моя крихітко, а що ти нам на це скажеш? – солодким голоском спитав він її.

– Нема дурних, не підлабузнюйся, Феджіне, – відповіла Нансі.

– Що це значить? – глянув на неї сердито містер Сайкс.

– Те саме, що я кажу, – спокійно відповіла вона.

– Тобі йти найбезпечніше, про тебе тут ніхто нічого не знає, – доводив Сайкс.

– Та я й не хочу, щоб знали, тому й не піду, Біллі, – так само спокійно відповіла Нансі.

– Вона піде, Феджіне, – сказав Сайкс.

– Вона не піде, Феджіне, – заперечила Нансі.

– Феджіне, вона піде.

Містер Сайкс мав рацію. Лайкою, погрозами та різними обіцянками вони таки переконали дівчину зважитися на цей крок.

А втім, у неї не було таких важливих причин боятися поліції, як у її милої приятельки, бо ж вона тільки нещодавно переїхала сюди, в околицю Філд-Лена, з трохи далекого, але дуже елегантного передмістя Реткліффа, й тому могла бути цілком спокійна, що не здибає тут когось із своїх численних старих знайомих.

Отже, міс Нансі пов’язала білий чистий фартушок, підтикала папільйотки під криси солом’яного капелюшка (ці туалетні речі, звичайно, дістав їй зі своїх невичерпних запасів Феджін) і приготувалася виступити на розвідку.

– Постривай ще хвилинку, голубонько, – спинив її Феджін, подаючи їй кошика, – ти його понесеш у руці, – так воно пристойніше виглядає, моя ясочко.

– А в другій руці хай несе ключа, Феджіне, це ще краще: огрядна господиня, та й годі, – порадив Сайкс.

– Так, так, голубе, – приказував старий, вішаючи великого дверного ключа Нансі на руку. – Ось так, так, – чудесно, моя душко, – радісно потирав він руки.

– О, мій братику, мій бідний, маленький, безвинний братику! – заголосила Нансі, обливаючись гіркими слізьми й з відчаєм трясучи в руках кошика й ключа. – Що сталося з ним, що з ним сталося! Куди вони його поділи! О, на бога, панове, скажіть, скажіть мені, де мій соколик, де мій братик рідний?

Проказавши ці слова, на превелику втіху своїх слухачів, так жалісно, що навіть слухати серце розривалось, Нансі замовкла, підморгнула товариству, з милою усмішкою уклонилася і зникла за дверима.

– О, це козир-дівка, мої діточки, – мовив старий, обертаючись до своїх молодих вихованців, і красномовно похитав головою, немов мовчки радячи їм наслідувати її блискучому прикладові.

– Вона робить шану жіноцтву, – стукнув по столі своїм величезним кулаком містер Сайкс. – П’ю за її здоров’я! І за те, щоб усі баби були такі, як вона!

Тим часом як ці й ще багато інших компліментів сипалися на голівку талановитої міс Нансі, вона сама йшла до поліції і, не вважаючи на певну полохливість, цілком природну для беззахисної соромливої дівчини, що не звикла ходити по місту сама, прийшла туди незабаром жива й здорова.

Вона підійшла до «холодної» із заднього двору, несміливо постукала ключем у двері й почала прислухатися, але ніхто не відповідав; вона кахикнула й знову наставила вухо, але все було тихо й на цей раз, тоді вона ніжним тихим голоском промовила: «Ноллі, Ноллі, коханий!»

У цій камері сидів лише одинокий в’язень – нещасний босий голодранець, якого злапали за те, що він грав на флейті; за цей злочин проти суспільства містер Фанг засудив його на місяць до Дому Поправи, дотепно зауваживши, що такі могутні легені доцільніше використувати на «млині», аніж переводити їх на музичний струмент.

В’язень нічого не відповів Нансі, бо тяжко побивався за своєю флейтою, сконфіскованою на користь держави під час арешту; отже Нансі перейшла до других дверей і знову постукала.

– Хто там? – стиха відгукнувся чийсь кволий голос.

– Чи нема тут у вас маленького хлопчика? – спитала Нансі, попереду гірко хлипнувши.

– Ні, боронь боже! – відповів в’язень.

Тут сидів другий арештант, безпритульний старезний дідок, злапаний за те, що не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці й не заробляв собі на життя. У третій камері сидів чоловік, засуджений за те, що розносив на продаж бляшані мисочки без відповідного патента й заробляв таким чином собі на життя всупереч постанові Палати Гербової оплати.

Але ніхто з в’язнів не відгукнувся й не міг нічого сказати за Олівера, тому Нансі підійшла просто до гладкого тюремника в пасатому жилеті і з жалісними безнадійними приговорюваннями та скаргами (ще красномовнішими завдяки відповідній жестикуляції ключем і кошиком) запитала його про долю свого любого братика.

– У мене його нема, голубонько, – відповів їй добродушний дідусь.

– А де ж він тоді? – стурбовано простогнала дівчина.

– Та його ж забрав той джентльмен.

– Який джентльмен? Господи милосердний! Який джентльмен?

У відповідь на ці збентежені запити дідусь оповів глибоко засмученій сестрі, як Олівера притягли до в’язниці, як він зомлів перед суддею, як його виправдали завдяки одному свідкові, який бачив, що не Олівер, а інший хлопець вкрав хустину, і як його нарешті непритомного відвіз до себе сам позивач, – але де він жив, сторож гаразд сказати не міг, тільки чув, що кучерові звеліли їхати в напрямку до Пентонвілля.

У глибокому розпачі попленталася хисткою ходою безталанна сестра до воріт, але за брамою вона очевидячки оговталась, бо нараз пішла твердіше, а завернувши за ріг, прожогом побігла найзаплутанішими манівцями до житла старого.

Скоро почувши про наслідки розвідки Нансі, містер Сайкс свиснув на білого пса, одягнув капелюха й похапцем, не побажавши чесній компанії «доброго здоров’я», щоб не гаяти часу на зайві формальності, вийшов з кімнати.

– Ми мусимо дізнатись, де він є, голуб’ятка, ми мусимо його знайти будь-що-будь, – схвильовано говорив Феджін. – Ти, Чарлі, покрутися там і відкинь усі свої справи, поки не пронюхаєш чого-небудь про нього. Нансі, перепілочко моя, його треба знайти. Я вірю тобі й покладаюсь на тебе й на нашого на всі руки майстра Пронозу! Стійте! Стійте! – додав він, відчиняючи тремтячими руками шухляду: – Ось вам гроші, діточки мої. Сьогодні мого сліду тут не залишиться. Ви вже знатимете, де мене знайти. Не залишайтесь тут ані хвилини довше, ані хвилиноньки – ну, гайда!