Kitabı oku: «Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри», sayfa 3
Хто такий Микита Шаповал?
Народився 1882 р. у бідній селянській родині. Освіта – двокласна школа. З 1901 р. – член Революційної Української партії (РУП). У 1909—1914 pp. – видавець та співредактор часопису «Українська хата». У 1917 р. – член ЦК УПСР, член Центральної Ради, член Малої Ради, член Генерального секретаріату, голова Всеукраїнської лісової спілки. Співавтор IV Універсалу УЦР. Помер 1939 р. в Чехословаччині.
Микита Шаповал. Оцінні судження
Життєвий шлях людини, яка відіграла ключову роль в організації антигетьманського повстання та в створенні Директорії УНР, докладно проаналізовано. Дехто з дослідників переконаний у тому, що цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», «один із співавторів IV Універсалу», «автор законів про землю і ліси в Українській Народній Республіці»:
– «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення Української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу..»,
– «один з найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави»,
– «спочатку підтримував автономістські домагання Центральної Ради, та після участі в роботі Демократичної наради почав виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України»,
– «залишаючись противником будь-якого співробітництва з більшовиками, М. Шаповал не підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт з Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії».25
Микита Шаповал. Основні події життя
Життєвий шлях цього діяча найбільш ґрунтовно описано в такому собі «історико-краєзнавчому дослідженні». Відомості подаються такі:
Червень 1882 p. – «народився в с. Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім'ї відставного унтер-офіцера, сільського наймита Юхима Олексійовича та Наталії Яківни Шаповалів.
Червень 1882 – осінь 1887 р. – жив у селі з батьками. Осінь 1887 – зима 1888 pp. – с. Званівка. «Спроба навчатись в місцевій школі. Самостійно навчився грамоті у званівського шевця».
Весна – осінь 1888 р. – с Сріблянка. «Бігав до місцевої школи».
Осінь 1888 р. – с Кремінна. Навчання в церковнопарафіяльній школі.
Весна 1889 р. – с Сріблянка. Жив у баби Горпини. Навчався з перервами в церковнопарафіяльній школі.
Весна 1891р. – с Долинівка. «Перше трудове гартування».
Весна 1894 р. – «наймитування поденщиком на сільгоспроботах у місцевих заможників, на шахті та в паровозному депо».
Осінь 1891 – весна 1892 р. – «навчання у Варваропільській народній школі».
Літо 1892—1893 р. – «поденна робота на шахті виборщиком породи».
Осінь 1892 – весна 1894 р. – «навчання в Петро-Мар'ївській народній школі».
Літо – осінь 1894 р. – с Сріблянка. «Поденна робота на сільгоспроботах у місцевих заможників. Знайомство з «Кобзарем» Т. Шевченка».
Осінь 1894—1895 р. – с Голубівка. «Поденна робота сортувальником вугілля на Голубівській шахті».
Осінь 1896 р. – «Конторський хлопець» на Голубівській шахті. Знайомство з сім'єю Г. Кривка.
Осінь 1896 —весна 1898 р. – навчання в Комишуваській двокласній школі Міністерства народної освіти.
Літо 1897 р. – під час канікул працює за «конторського хлопця» на Голубівській шахті.
Літо 1898 р. —«помічник конторщика на Голубівській шахті».
Осінь 1898 – літо 1900 р. – учень Новоглухівської державної лісової школи.
Літо – осінь 1900 р. – землемір і доглядач за будівельними роботами, помічник інженера-архітектора Жиловської шахти, м. Алчевськ.
Липень 1901 – березень 1902 р. – с Маяки. Помічник лісничого. «Перше залучення до соціалістичної ідеї. Знайомство з О. Макаренком. Перші спроби боротьби з гнобителем місцевих селян».
Квітень 1906 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Гостювання у батьків та родичів перед від'їздом до військової частини».
Квітень-липень 1907 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Перебування у батьків та родичів після повернення з Польщі. Роздуми про пошуки майбутнього життєвого шляху».
Осінь 1907 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Ознайомлення батьків та родичів з молодою дружиною Ольгою Філаретівною».
З 1908 по 1917 р. – Микита Шаповал з дружиною короткочасно приїжджали до батьків у Слов'яносербськ та до тітки в с Сріблянка «під час відпусток, коли вони йому випадали».
Якщо наведеної інформації не досить, можна навести ще два оцінні судження, які, на нашу думку, дозволяють сформувати цілісний образ національного державотворця, «велетня з Донбасу», «машиніста української революції». Судження такі:
– «Микита з братами теж мріяв стати монтером»,
– «Патріотичні почуття, навіть здобрені соціалістичними ідеями, все одно не можуть побороти юнацьких почуттів до протилежної статі. Любов до книжок, до церковного співу збагатила юнака, зробила його цікавим співрозмовником. Тарний спів і музичні від природи здібності, характерні майже для кожного українця, робили Микиту бажаним учасником молодецьких гулянь будь-якого зборища. Особливо любив народні пісні, які співав з дівчатами. В школі навчився грати на гітарі і багато міщанських українських мотивів».26
Нагадаємо: перед нами – вся біографія одного з лідерів «національно-визвольних змагань українського народу», члена УЦР та Малої Ради, міністра УНР, фундатора Директорії та міністра в її уряді, співавтора документа, який проголосив незалежність УНР, та автора законів, що перевернули її догори ногами – раз і до сьогодні.
Шаповал про скликання Українських Установчих Зборів
Опинившись на еміграції, Шаповал пригадував: «Ми заініціювали нараду членів Установчих Зборів, щоб на ній прийти до певних рішень. Ця нарада відбулась на Пушкінській вулиці в помешканні комітету по справах палива, в якому якусь ролю грав професор Ф. Швець і він же технічно влаштував помешкання для наради»27. «Злагодивши дома проект “П'ятого Універсалу”», прийшли на нараду. Засадничі тези документа, наведені Шаповалом в іншій праці, були такі:
– «українська влада повалена, але вона має бути»,
– утворення нелегального органу влади, який би і репрезентував «революційну народну Україну»,
– оповіщення влади Установчих Зборів,
– «вибори Викопного (так у тексті. —Д. Я.) Комітету Установчих Зборів, який єдино може репрезентувати народню волю, а головним завданням має сформувати уряд, і йому доручити ведення боротьби проти гетьманщини»,
– «ми з демократичних загальних виборів, а тому ми законна влада»,
– «європейська психіка вже звикла рахувати лише те, що виходить з виборів»,
– «це створило б нову ситуацію в Україні і навколо неї».
«Організацією уряду, – стверджував М. Шаповал, – універсалом, одним фактом, що другий уряд є законний, ми помішали б всі карти гетьманщини і німецької реакції».28
«Зійшлося членів Установчих Зборів менше, – писав автор цитованих мемурів, – ніж ми сподівалися – всього 50—6029. Я пригадую: Швеця, Шрага, Пшеничного, Ксендзюка (с-ра), Янка, Щадилова. Майже всі були с-ри, з с-д. – Б. Мартос. Здається, дехто був з комітетів і не членів Установчих Зборів». На зборах М. Шаповал, якщо вірити його споминам, виклав такий план:
«<…> Нарада членів Установчих Зборів обирає Уряд УНР і доручає йому організацію боротьби за відновлення Республіки. Зрозуміло, що діяльність цього Уряду була б нелегальною, а члени його законспіровані, хоч акти, які він видаватиме, мусіли б бути підписувані дійсними прізвищами, щоб населення знало, хто і куди кличе. Инші члени Установчих Зборів мусіли б також перейти на нелегальне становище: бути фактичними керівниками акції на місцях. На цій боротьбі розвинеться і скріпиться свідомість і в нашому народі, скріпиться національна ідея, похитнута останніми часами, а головне, підірвана буде шкідлива думка, ніби німців привела Україна».
Шаповал стверджував: цей його план захищало 12—15 людей, головним чином депутати-селяни, а також персонально Швець і Янко. Більшість присутніх, у тому числі Борис Мартос, який виступив від імені УСДРП, а особливо – київські есери та помірковані діячі УЦР, речником яких був Ілля Шраг, була категорично проти. «Вислухавши його аргументи, – зауважив Микита Юхимович, – я в нестямі обурення укинув Шрагові: “Вся Ваша аргументація є аргументацією політичної трусости!”. Збори було зірвано: члени У[становчих] 3[борів] роз'їхалися по домівках, бо ними ніхто не цікавився»30. Вихватка Шаповала, за його власним визнанням, зруйнувала нараду і «покінчено було на тім, що треба скликати другу таку нараду»31. На евентуальній можливості скликання навіть квазілегітимних, навіть в урізаному складі Установчих Зборів було поставлено хрест.
«Революційний комітет повстання». Версія 1
Покинувши збори, Шаповал ішов по вулиці з Янком, Шидловим «і ще кимось». Упродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків:
– «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»,
– його опоненти – «не представники народу і не революціонери», а отже, нічого не варті,
– ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію»,
– «я – головою комітету»,
– «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв'язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей, і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керівництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика».
«Додому, – констатував Шаповал, – я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома». Впродовж наступних днів і тижнів пан голова зустрічався з тими, кого рекомендував Янко. «Разів, мабуть, ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с-ри, але політичні діти. Зв'язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». «Так за якийсь місяць я «розпустив» фактично «ревком» (який, як бачимо, так ніколи і не був створений. – Д. Я.) і обдумував далі плани боротьби»32. «Отже, – підсумовував М. Шаповал, – мене більше цікавив “Комітет повстання”. До його було делеговано представників від “Селянської Спілки” – Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось… Після деяких спроб наладити роботу цього “Комітету” я переконався, що праці з його не буде».33
Це – перша версія, представлена Шаповалом.
«Революційний комітет повстання». Версія 2
Версія друга, представлена тим-таки Микитою Юхимовичем, причому на тій самій сторінці, трактує історичну прогулянку дещо по-іншому: «Рішило зорганізувати бойовий комітет повстання34. Я – представник від «бюро» Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізовано шляхом представництва від кожної губернії по одному депутатові. «Бюро» кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри».35
«Революційний комітет повстання». Версія З
Шаповал виписав для нащадків і третю версію. На відміну від попередніх, у ній фігурують лише два персонажі – він і Винниченко. «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. – Д. Я.) Установчим Зборам… Виписувалась і нова концепція – Трудового Конгресу. З Вінниці Директорія і представники с. – рів та с. – деків схилились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду», – писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще йз політичних мотивів, оскільки ЦРада закликала німців…, не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту…».36
Весною 1918 р., читаємо далі, «соціялісти-самостійники затіяли об'єднання – Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с. – рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням Шаповала, Національно-Державний Союз склали 4 партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, – згадував він, – давали головно» Олександр Макаренко, доктор Луценко; УПСФ представляли Кушнір і Корчинський; трудовиків – О. Грушевський, Скрипник, Міхновський; хліборобів – брати Шемети37. «Одначе нам, соціялістам-революціонерам, – вказував автор споминів, – було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили, і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, писав він, «то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа».38
«Революційний комітет повстання». Версія 4
Четверта версія належить дослідникові Стахіву. «Власне ідею скликання Установчих Зборів України і фундування УНСоюзу, як тимчасового громадсько-репрезентативного органу, – писав він, – висунено пляново організаторами повстання (майбутнього. – Д. Я.) для того, щоби не скликувати знову Української Центральної Ради… Організаторам, – доводив дослідник, – зокрема Винниченкові і Шаповалові, йшлося про те, щоб усунути від політичного впливу не тільки самого голову УЦРади М. Грушевського, але й цілий гурт діячів, що його очолював Трушевський <…>, який у самім УНСоюзі в часі гетьманщини не брав участи та не підтримував ідеї повстання в тій формі, яку створила Директорія. Таку саму позицію, – додає Стахів, – займали всі діячі Української партії соціялістів-федералістів…».39
Народження Українського Національного Союзу. Версія Шаповала
Натомість політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз. Установче зібрання відбулося в редакції «Самостійника» на вул. Мала Підвальна40. Почалося, як водиться, з непорозумінь. Присутні представники УСДРП Садовський і Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити «всеукраїнський центр». Мабуть, саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу». Документ визначав:
«§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом;
в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член, формулі);
г) оборона прав українського народу і Української держави в міжнародній сфері».
Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і <…> вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До складу останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза».41
Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного Союзу. Перша (УПСФ) обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Селоспілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь слушний час, то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках».42
За Шаповалом, Винниченко замінив провідного діяча УПСФ Андрія Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання». Винниченко та його прихильники запровадили деякі організаційні зміни в його структурі, зокрема утворили комісії: військову (голова – Винниченко), закордонних справ (Шаповал), а також земельну, культурно-просвітню, церковну, економічно-фінансову та інші, чим нібито «було забезпечено цільність складу, добірність і конспіративність її праці та намірів». Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину – вузьконаціональний характер Союзу як «суцільно чисту національну репрезентацію без чужих елементів»43,– росіяни, поляки та євреї до складу УНС не входили. Сучасники вважали за потрібне наголосити й на такій важливій особливості діяльності УНС, як «повна конспіративність». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорювалося і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з'явилося для багатьох несподіванкою».44
Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось».45
Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул. «Пан фон Тіль був людиною передовою, – вважав М. Шаповал, – не вільною від вольтер'янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбосі Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це – політичний центр українства, а він нам – що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. – Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот».46
Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, – прямо писав Стахів, – не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мстатися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів».47
Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку влади, скинути яку вони мали на меті, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.
УНС шукає підтримки в Антанти. Версія перша
Шаповал згадував, що вони, тобто організатори повстання проти гетьмана, «уповноважили» гетьманського консула у Галаці запропонувати Антанті конфіденційно від імені УНСоюзу умови співпраці з Україною. Умови такі: визнання Антантою повної незалежності України в етнографічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закарпатської Руси»; встановлення торговельних взаємин; сприяння організації повстання проти німців; «усунення германофільського уряду гетьмана»; визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду; надання ними «потрібної допомоги» організаторам повстання, дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.
Представник Антанти, у свою чергу, висунув такі вимоги до можливої угоди: повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації української армії», а доки остання не організована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добровольчій армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії компенсувати за рахунок офіцерів Добровольчої армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду» (представникам Антанти).
