Kitabı oku: «Проект «Україна», або Спроба Павла Скоропадського», sayfa 4

Yazı tipi:

29 квітня – продовження

Ще одна важлива «особа» перевороту – Українська демократично-хліборобська партія. «Несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування» – ця партія мала за базу Лубенський повіт Полтавської губернії, але ніколи не змогла досягти масштабу всеукраїнської партії. Автори партійної програми – Віктор Андрієвський, В'ячеслав Липинський та Сергій Шемет залишили помітний слід в історії нашого народу. Саме вони розробили й оприлюднили в жовтні 1917 р. політичну програму, яка «трималася на «трьох китах»: 1) суверенність українського народу; 2) гарантована законом приватна власність; 3) парцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності»55,– читаємо в спеціальному компетентному дослідженні, присвяченому історії УДХП.

Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян «Гіппо-Паласа» – цирку Крутикова, мала такий вигляд: «…народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи… Як би у відповідь на промови ораторів збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» – «Гетьмана і Гетьмана!» – лунає по залі… Вліво, у льожі, показується у козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву – генерала Скоропадського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!». Президія кидається до льожі, де сидить генерал, і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори влаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла».56

В принципі, свідчення всіх відомих нам джерел при описі процедури обрання Скоропадського на гетьманство збігаються між собою. Єдина проблема, так і не розв'язана попри 90-річні зусилля (або відсутність таких зусиль впродовж усіх цих років), – другорядне, по суті, питання про кількість учасників історичного зібрання. Так, останній в часі доробок на цьому герці (запозичений зі споминів Д. Дорошенка) звучить так: «…на Хліборобському з'їзді (конгресі) були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання»57. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хліборобів запхалося до приміщення, яке могло вмістити максимум 2 тисячі відвідувачів58, залишається без відповіді.

Як би там не було, близько 2-ї години ночі за наказом Скоропадського його прихильники захопили ключовий район міста (Липки), де розташовувалися міністерства УНР – військове, внутрішніх справ та Державний банк. Гетьман переїхав з приватної квартири Безаків на Хрещатику до губернаторського будинку на Інститутській, який і став його офіційною резиденцією. «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загубилися), – писав він у «Споминах». – У той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в'їзд нового уряду не є величним видовищем».59

«В день перевороту всі десь позникали, – не без сарказму пригадував очевидець переможної гетьманської ходи. – А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки… Мені було дивно, чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі60 не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь – покинутість. Ані М. С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнтуватися в ситуації і не мали опори ніде. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність…». І далі: «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, із зітханням полегкості: «Слава Богу, мовляв, нарешті скінчився полон на громадській службі». На сторінках споминів Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем'єра Голубовича, який шукав – і так і не знайшов – людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати Скоропадського і розігнати його з'їзд61. Інший мемуарист, Мартос, розповідав, що міністр внутрішніх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаєте робити із з'їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з'їздяться»62. Один з найбільш проникливих описувачів епохи, генерал Капустянський, прямо вказав на основну причину такої індиферентності проводу УНР: «…соціалістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спокійнісінько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове».63

29 квітня. Оцінки сучасників

Дії Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими політичними партіями. Навіть прагматична і поміркована УПСФ ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської грамоти, як державної конституції, вважаючи її за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традиціях української політики, есефи, провід яких складався з масонських братів гетьмана, настирливо рекомендували масону Дорошенкові вступити до новоутвореного уряду на посаду міністра закордонних справ64, а на зустрічі з Тренером 2 травня передали останньому вироблений і підписаний провідними партійцями Єфремовим та Шульгіним проект нової конституції, публічно наголошуючи при цьому на необхідності введення в дію конституції УНР 29 квітня65! Сучасний дослідник подає такі деталі цієї вікопомної зустрічі: «Ґренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, і її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву. Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів». Після цього українці відбули другу нараду, на якій узгодили свої умови входження до складу гетьманського кабінету уряду. Ці умови були передані Ґренеру наступного дня, тобто 3 травня. Підсумовуючи, дослідник справедливо вказав на чи то вроджену, чи то набуту шизофренію націонал-соціалістів: вони «не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджувалися визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втручання яких у внутрішні справи України самі ж протестували… Обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу», вони «намагалися довести, що тільки вони є представниками всієї української народності, тобто монополізувати право презентувати інтереси всього українського народу».66

Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаментальний розкол всередині національної політичної, в т. ч. масонської верхівки. Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейнгель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продовжувала принципово коливатися між підтримкою ліберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтримкою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, нелегітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу України»)67. Мав місце й третій, чисто соціалістичний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з'явилася представницька делегація збанкрутілих «об'єднаних українських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана – «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.


Сувора влада.


Видатний український історик о. Т. Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив, що українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць у новому уряді представникам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем'єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам68. Красномовною є й інша обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» відвідала німецького головнокомандувача в Україні. Мета зустрічі – обговорення можливості й умов входження їх представників до уряду Лизогуба. Вимоги було викладено у формі меморіалу, до якого нібито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, – пояснив він свою позицію, – що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжні думки народонаселення. Разом з тим, – наголосив Скоропадський, – одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею народу». «Погодитися нароль президента, – сказав також новий керівник держави, – я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, – вів далі гетьман, – може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні».69

Мудрий А. Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістів) призвели до того, що і Скоропадський, і німецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій».70

2 травня



Герман фон Ейхгорн.


Перші ознаки життя нового державного утворення слід, правдоподібно, віднести до 2 травня. Того дня Скоропадський формально поінформував вищих представників австро-німецьких спільників – генерал-фельдмаршала Ейхгорна, посла Німеччини барона фон Мумма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервал-та про створення свого уряду, який приступив до виконання своїх обов'язків. У період з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабінету:


Отаман Ради Міністрів, міністр внутрішніх справ, т. в. об. міністра пошт і телеграфів – Лизогуб Ф. А.

Міністр фінансів – Ржепецький А. К.

Міністр торгу і промисловості – Гутник С. М.

Міністр продовольчих справ – Соколовський Ю. Ю.

Міністр праці – Вагнер Ю. М.

Міністр народної освіти, т. в. об. міністра закордонних справ – Василенко М. П.

Міністр народного здоров'я – Любинський В. Ю.

Міністр шляхів сполучення – Бутенко Б. А.

Міністр судових справ – Чубинський М. П.

Міністр земельних справ – Колокольцев В. І.

Державний контролер – Афанасьев Г. О.

Т. в. об. міністра військових справ і фльоти, начальник Генерального штабу – Сливинський О. В.

Державний секретар – Гижицький М.

товариш міністра внутрішніх справ – Вишневський 0. А.

товариш міністра внутрішніх справ – Воронович М. М.

товариш міністра продовольчих справ – Гаврилов М. 0.

товариш міністра закордонних справ, т. в. об. помічника державного секретаря – Палтов 0. 0.

в. об. товариша міністра судових справ, член Генерального суду – Завадський С. В.

Хто такі міністри Української Держави?

Ви будете здивовані, але факт залишається фактом: за 90 років, що минули від трагічної загибелі Української Держави, ані її сучасники, ані її дослідники будь-якого кольору політичної забарвленості не спромоглися ані з'ясувати біографічні відомості керівників цієї держави, ані проаналізувати їх політичні погляди, ані професійні здібності, ані, тим більше, якісний склад гетьманських адміністрацій, ані порівняти керівників новопосталої держави з їх «колегами» доби УНР. Вражає й інший факт: на сьогодні доступні джерела подають нам відомості хіба про половину провідних діячів гетьманської держави.

Отож першим керівником гетьманського уряду – впродовж одного дня! – був Микола Сахно-Устимович (1863—1918). Походив із сім'ї полтавських землевласників. Був членом «Української громади» (пізніше – «Української народної громади»). Перший виконувач обов'язків Отамана (голови) Ради Міністрів, відбував цю повинність упродовж одного дня – 30 квітня. Разом з гетьманом підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України». Від посади відмовився внаслідок небажання соціалістів-федералістів взяти участь у формуванні уряду. Забитий прихильниками Директорії УНР.



Микола Устимович (зліва) – командувач власного конвою гетьмана та Іван Полтавець – генеральний писар гетьмана.


Зі споминів П. Скоропадського: «Этот Николай Николаевич был прекрасным типом старого украинца, действительно не за страх, а за совесть любил Украину. Я с ним тогда только что познакомился. Это честный и благородный человек, в чем я имел возможность не раз убедиться. Теперь здесь разнеслась весть, что его расстреляли украинцы за то, что он был за меня и дрался в Дарнице в декабрьские дни. Пока я не хочу этому верить. Да ляжет тягчайшим позором это преступление и убийство на тех лиц, которые руководили этим злодеянием!» Наступником Устимовича став Федір Андрійович Лизогуб. Громадський та політичний діяч і меценат. Народився 1851 р. в Седневі Чернігівської губернії. Походив із старовинного козацького роду. В 1888—1897 pp. – гласний Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ. В 1915—1917 pp. – член ради для заведення земського самоврядування при наміснику Кавказу. В 1917 р. – очолював відділ іноземних підданих МЗС Росії. Член партії «октябристів». У травні—листопаді 1918 р. – голова Ради Міністрів УД, одночасно від 3 травня до 8 липня – міністр внутрішніх справ. Склав повноваження після опублікування 14 листопада «Грамоти Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України» і проголошення федеративного союзу Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Помер 1928 р. у Белграді (Югославія). Правдоподібно масон.



Гетьман Павло Скоропадський з прем'єр-міністром Ф.Лизогубом та офіцерами.


Ржепецький Антон Карлович (1868—1833). Нащадок давнього шляхетського польського роду. Прапорщик запасу. До лютого 1917 р. – голова Київського міського кредитного товариства, гласний Київської міської думи (з 1902 р.), директор-розпорядник Південно-Російського Товариства сприяння землеробству та сільській промисловості, товариш голови Південно-Західного відділення Російської експортної палати71. Член конституційно-демократичної партії. В 1914—1917 pp. керував діяльністю «Тетянинського Комітету». Під час УД – один з архітекторів української грошової системи. Відстоював права України на Крим, противник українізації державної адміністрації, прихильник федерації України з Росією. Емігрував до Італії, жив у Римі. Помер у Ніцці72. Масон.

Зі споминів Павла Скоропадського: «Антон Карлович Ржепецкий с первого дня моего гетманства до последнего занимал должность министра финансов. Прежде был членом Думы, председателем земледельческого синдиката и 5 лет просидел в банках. Я думаю, он польского происхождения, по крайней мере, его фамилия на это указывает, да и тип у него польский, но он православный и по своим убеждениям мало подходит к полякам. Человек он неглупый, но односторонний. Он всю свою жизнь провел в банках и, очевидно, имел дело только с людьми буржуазного склада ума, поэтому у него так выходило, что кроме так называемых буржуев никого нет. Все остальное для него не существовало. В политическом отношении он был слишком правый, например, в вопросе аграрной реформы он был неумолим, никаких реформ не нужно, земля естественно перейдет мелким хлеборобам. Политического значения этой реформы он не признавал. Помню, раз как-то в совете министров, когда были затронуты интересы помещиков при проведении какого-то закона, он встал и хотел проситься в отставку. Он земельного вопроса просто не выносил. Он представлял, так сказать, правое крыло совета министров. Его наши доморощенные и приезжие из России финансисты (а таких было немало) очень критиковали за его финансовую политику. Я думаю, в общем, при всех неотъемлемых качествах Ржепецкого, они были правы. Он был слишком большим провинциалом; чувствовалось, что здесь требовался человек совсем другого размаха. Антон Карлович был бы прекрасным директором даже крупного провинциального банка, но не далее. Прекрасный хозяин. Я верил, да и теперь убежден, что он упорядочил финансы. Был очень бережлив. С немцами и австрийцами, на нас наседавшими, он спорил и не сдавался, а когда уж приходилось что-нибудь уступить, так как те становились агрессивными и грозили ему какими-нибудь новыми бедами, нужно было видеть, насколько каждая такая уступка была ему неприятна. Когда посол Мумм или граф Форгач приходили ко мне с какими-нибудь подобными требованиями, я всегда был очень рад призвать Ржепецкого и поговорить с ним, так как знал, что найду в нем энергичного союзника. Но и у него была слабость – это областной Союз землевладельцев и Протофис. Он их всегда защищал, и думаю, что большого сопротивления эти союзы у министра финансов не находили. Как я уже говорил, он был у меня и умел убеждать, особенно своей настойчивостью, других, благодаря этому в совете министров пользовался значением. Хотя он и обижался, когда его подозревали в искреннем желании создать Украину, я убежден, что, взявшись за дело, он работал честно».73

Гутник Сергій Михайлович (роки народження та смерті невідомі). Уродженець м. Одеси, за національністю – еврей. Православний. Освіта – вища юридична. Член конституційно-демократичної партії. В 1910—1912 pp. – управляючий Одеського відділення Сибірського торговельного банку, а в 1915—1917 pp. – юрисконсульт Одеського біржового комітету. Учасник з'їзду Конституційно-демократичної партії в Києві 8—11 травня, який підтримав курс на створення самостійної України та право членів партії обіймати посади міністрів. Один з ініціаторів «З'їзду представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства» («Протофіс»), на якому 15—16 травня проголосив необхідність відходу від політики соціалістичних експериментів у промисловості. «Не треба лякатися слова «буржуазія», – заявив він, – тільки вона в силі повести край до відродження… Щоб перейти від теперішньої анархії й грабежів до нових умов, треба виконати велику державну роботу. У тій цілі треба змобілізувати всі творчі сили, треба дати нормальні умови для розвитку приватної ініціативи». Він пообіцяв делегатам знайти для промисловості кредит на комерційних основах, але заявив їм, що золото «потече не до ваших кишень, а спліднить життя всього українського народу». 20 серпня отримав особливі права щодо регулювання зовнішнього товарообміну. 10 вересня від імені УД підписав Економічну угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною на 1918—1919 pp. Один з авторів т. зв. «записки дев'яти» від 17 жовтня. Даних про приналежність до масонського ордену не виявлено, але все близьке оточення Гутника в Одесі належало до спільноти «вільних мулярів». Подальша його доля невідома. За даними «Енциклопедії українознавства», помер на еміграції.74

Зі споминів Павла Скоропадського: «Скажу одно: он блестяще умен, но очень мало сделал для Украины».75

Соколовський Ю. Ю. Відомостей виявити не вдалося. За В. Савченком, він був членом конституційно-демократичної партії, завідував агрономічним відділом Полтавського земства76. Можна припустити, що до складу уряду він потрапив за умовною квотою УДХП.

Вагнер Юлій Миколайович (1865 —?). Син видатного російського зоолога та письменника професора Миколи Петровича Вагнера. Випускник фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Працював на Соловецькій, Севастопольській та Неаполітанській зоологічних станціях. Доктор зоології, професор Київського політехнічного інституту (1898—1917). Наукові праці з анатомії безхребетних, морфології, систематики Aphaniptera. В 1917 p. – голова секції праці Київського торгово-промислового комітету (об'єднував промислові підприємства Київської, Чернігівської, Волинської, Полтавської та Подільської губерній, голова – масон М. Терещенко), член народно-соціалістичної партії. Помер на еміграції.77

Василенко Микола Прокопович (2 лютого 1866 – 3 жовтня 1935), історик та юрист, громадський і політичний діяч. Народився в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназії в Глухові та Полтаві, вступив на історико-філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. захистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». В 1903—1905 pp. – співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. – голова) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905—1907 pp. – редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув'язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. обраний приват-доцентом Університету Св. Володимира. З 1910 р. – магістр права. Через політичні погляди був позбавлений права викладати, працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. – заступник міністра освіти, куратор Київської шкільної округи. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР. З травня призначений виконувачем обов'язків голови Ради Міністрів УД. З травня 1918 р. – член головного комітету (за іншими даними – голова) партії кадетів в Україні. З 8 липня – голова Державного сенату. Голова комісії по розробці законопроекту по виборах до Сойму УД. В 1919 р. – президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник Національної Академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, системи середньої шкільної освіти. Після повалення Української Держави працював у київських вишах. Член Української Академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверджений урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у справі «Київського обласного центру дій». Похований на Лук'янівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Масон.78



Василенко Микола Прокопович.


Любинський Всеволод Ю. (1840—1920). Народився на Київщині. За фахом – фармаколог.

Зі споминів Д. Дорошенка: «Міністерство народного здоров'я і опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В. Ю. Любинського і його найближчих помічників – доктора Є. І. Яковенка і доктора Б. П. Матюшенка – була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й оновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський союзи та інших».79

Бутенко Борис Аполлонович (рік народження невідомий – 1926). За фахом інженер. У 1917 р. – керуючий справами Подільської залізниці. За особистою ініціативою створив комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. З 1919 р. – на еміграції.

Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Бориспіль Київської обл.) – 1943, Югославія). Син відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Московському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». В 1901—1902 pp. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. – професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») – ординарний професор. З 1905 р. – член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. – прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор – С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. – завідувач кафедри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одночасно – професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. – статський радник, з 1915 р. – дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.

У 1916 p., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр'ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. – знову у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.

Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня – міністр судових справ, з 15 липня – міністр юстиції, водночас (травень – липень 1918) – в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української Академії наук, закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. – сенатор, голова Карного генерального суду Державного сенату.

Після падіння режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Королівства сербів, хорватів та словенців. У 1920 р. – професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об'єднання (з 1922 р. – Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масової інформації. З 1922 р. – ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського кримінального кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.

Основні праці: «Зворотна дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяжних та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв'язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси кримінальної політики» (обидві – 1905), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літературі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925). Помер у 1943 році в Югославії80. Масон.

Згадується у віршах Ігоря Сєвєряніна: «Рождество на Ядране». 1931. Дубровник. Адриатика. Стр. 10. «Вот северянин тут и радуйся…», 1932, 29 января. Рукопись: «Настройка лиры», стр. 103 об.81

3 листа гетьмана Скоропадського: «Вельмишановний Михайло Павлович!… Не дивлячись на всі труднощі, Ви, працюючи з великою самопожертвою та виключною енергією, досягли за три місяці Вашої праці значних наслідків. Дякуючи своїм широким юридичним знанням та адміністраційному досвідові, Ви розробили, і Рада Міністрів розглянула, а я затвердив цілу низку законопроектів першорядної державної ваги, таких, як установа Українського Сенату, збільшення окладів чинам судових інституцій, поновлення судових палат, зміна карної та цивільної підсудності мирових суддів і багато ще інших, які допомогли тому, що в цей час можна рахувати весь судовий апарат на Вкраїні поставленим на непохитний тривалий грунт. Цією Вашою діяльністю Ви записали Ваше ім'я на почесне місце в історію відновлення Української Держави».82

55.Піскорський О. В. Українська демократично-хліборобська партія: ідеологія, досвід, уроки: Дис… канд. політ, наук: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2001. – 16 с – С. 10, 11, 12, 13.
56.Омелянович-Павленко М. На Україні 1917—1918. Спомини. – Прага, 1935. – С 75—76.
57.Терещенко Ю. І. Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативної революції. – С. 21.
59.Скоропадський П. Вказ. праця. – 157.
60.Шаповал писав ці рядки влітку 1919 р. – Д. Я.
61.Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. З, 5, 10—11.
62.Мартос Б.Чому Центральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти самостійності України? – С. 171.
63.Капустянський М. Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році. (Короткий воєнно-історичний огляд). В 2 кн. – 2 вид. – Мюнхен. – 1946. – Кн. 1. —С 10.
64.Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – С. 252.
65.Першим на цю обставину звернув увагу Т. Гунчак. На жаль, виявити текст документа до сьогодні не вдалося. 4 травня Ґренер соціал-федералістам у підтримці відмовив. Див.: Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. – С 145.
66.Проданюк Ф. М. Діяльність українських політичних партій у добу Гетьманату (1918): історіографія проблеми // Гетьманат Павла Скоропадського… – С 107.
67.Савченко В. С. Павло Скоропадський. Останній гетьман України. – Харків: Фоліо. – 2008 – 380 с – С. 154.
68.Горникевич Т. Події в Україні 1914—1922 років у світлі історичних документів. – С. 114.
69.Скоропадський П. Спогади. – С. 138, 174.
70.Марголин А. Украина и политика Антанты. – С. 66.
71.Ковалинсъкий В. Київські мініатюри. Книга п'ята. – Київ, Купола, 2006. – 453 с. – С. 438.
72.Серков А. И. Русское масонство. 1731—2000. Энциклопедический словарь. Москва: РОССПЭН, 2001. – 1222 с. – С. 697.
73.Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К.: Київ – Філадельфія, 1995. – С 166—167.
75.Скоропадський П. Вказ. праця. – С. 170.
76.Савченко В. Павло Скоропадський… – С. 164.
78.Серков А. Вказ. праця. – С. 163, 164.
80.Серков А. Вказ. праця. – С. 879; http://hai-nyzhnyk.mylivepage.com/image/1584/16086?last_page=go
82.Державний вістник. – 1918. – № 39. – 24 серпня. – С. 1.

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.

Yaş sınırı:
16+
Litres'teki yayın tarihi:
06 mayıs 2013
Yazıldığı tarih:
2010
Hacim:
316 s. 44 illüstrasyon
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi: