Kitabı oku: «Дякую тобі», sayfa 2

Запершись в своїй кімнаті, я швидко переодяглась: плаття в обтяжку, бежевого кольору, босоніжки на каблуках + сумочка. Волосся я розпустила, цілий день на голові була скручена гулька, тому локони стали підкручені і попадали на плечі дуже ефектно. На очах підвела чорні стрілки, ніжно рожева помада, улюблені духи і все. Я готова. Виходжу з кімнати, і опля….. переді мною стоїть,,готовий,, тато. Чому я не вилізла через вікно?

– Ти куди? – грізно запитує він.

– Гуляти! Іди на кухню, а то твої друзі повипивають все з пляшок та вижеруть знову з холодильника! – махнувши рукою кажу я і двигаюсь до виходу. Алекс уже пустив декілька гудків пару хвилин тому. Але ні, все не може бути просто, тато хватає мене за руку та сильно смикає повертаючи тілом до себе.

– Ти чого ведеш себе як повія? Дома сиди! Ти така як твоя мати. Хто тебе таку візьме в дружини? – починає кричати він.– Я тобі тисячу разів казав, що ти окрім мене нікому не потрібна! – я просто в шоці, у мене взагалі відняло мову, я не очікувала такого повороту. Його очі були інші, він дивився на мене мов звір.– Ти маєш слухати та робити як я сказав!

– Ти на своє життя дивився? Чому ти можеш мене навчити?

– Я тебе залишив, коли твоя матуся тебе покинула, а потім вигнала, як непотріб. Пам’ятаєш?

– Не хвилюйся ти не даєш мені змоги забути про це. Відвали від мене.– кричу я у відповідь. Вириваю руку та швидко йду до дверей. Відчиняю а тут Алекс. Стоїть мов стовп. Тато рушив бігти за мною, але коли побачив незнайомця, що був на рівні з одвірками, одразу притих. Мої щоки налились рум’янцем, мені було соромно, а очі набігли сльозами, від болю в грудях.

– Все добре? – тихо запитує він.

– Я ж сказала чекати в машині!

– Вибач я почув крик ….я хвилювався!

– Ходімо! – оглядаючись назад у дім який став мені ненависним, я бачу людину що стає мені чужою. З грохотом закриваю двері.

…

– Куди ми їдемо? – запитую я. Вулкан зла так і бурлить в мені.-Везеш мене в кав’ярню чи ресторан де засідають такі ж як ти, багатенькі дурні? – з моїх уст зривається стільки жовчі, що аж самій тошно.

– Не потрібно так зі мною, я хочу лише допомогти. Куди ти хочеш? Скажи і поїдемо туди.– його спокій такий дивний, тому мені стає соромно.

– Мммммм, вибач! Я не хотіла…! Я не мала на увазі те, що ляпнула! – сльози знову підходять. Мія тримай себе в руках. Йому все одно на твої проблеми. – Поїхали до піцерії. Я дуже голодна.

– Доречі, ти дуже красива! – він перевів тему.

– Дякую! – тихо шепчу я. Всю дорогу ми мовчали, але я тонула в думках, в страху, що я можу колись стати як тато, що мої діти будуть такі ж нещасні.

…

З виду піцерія простора, з темного дерева та темно червоних терас. При вході стоять ринки в яких посаджені дерева. Вікна та двері теж темно червоного кольору. Дуже ефектно. В приміщені теж схожий інтер’єр. Стільці, столи з темного дерева. На стінах картини різних піцерій, поварів та фото гостей у процесі поїдання піц. В приміщені не так багато людей, в основному молодь. Коли ми зайшли, більшість оглянулись. Не знаю чи то через мене чи через Алекса. Але мені все одно, навіть якщо на нього, ми з ним не пара. Ми просто знайомі.

Зайнявши вільний столик я приступила до замовлення їжі: я замовила молочний коктейль, Алекс чай, також одну на двох велику піцу. В животі так гурчало, що я і сама все б подужала. Тиша знову затяглась, ну то добре, почну перша.

– Розкажи мені про себе! Про моє нещасне життя ти все знаєш… чекаю твою цікаву історію.

– З чого ж почати, ну, про те що моя родина заможна ти знаєш.– де що з сарказмом мовить він.– Але не все так красиво як ти уявляєш чи думаєш. Ми переїхали сюди, щоб дати шанс моїм батькам врятувати їх шлюб. Мати високо ставить нашу сім’ю. Як то кажуть, ми блакитної крові. Тато завів коханку – секретаршу. Тому ми тут. А моя думка мало кого цікавить. Для мене вибрали коледж, майбутню роботу, все. Чим займатись, з ким спілкуватись. Тому переїхавши в це місто я теж отримав шанс – робити що хочеться мені. Звісно моя мама впирається цьому як може але виходить у неї не дуже добре.

– Дівчину та дружину тобі теж мати вибиратиме? – насміхаюсь я.

– Ти б не підійшла під материні стандарти! – зрозумівши мій жарт відповідає хлопець блакитної крові.

– Що ж, а я так хотіла! – нам весело і то є добре. Година в піцерії минула миттєво. Я розповіла про подруг а він про себе та смішні історії повязані з його друзями. Бути молодим круто.

– Розкажи …щоб ти хотіла зробити? Які твої мрії? – мене здивувало це питання.

– Навіщо? Навіщо це тобі? – він непомітно запускає щупальці в мою душу, в мій тайник. – Я проста дівчина з безперспективного містечка, з довбаної ненормальної родини. Я навіть в коледж не іду. Чому ти так хочеш зі мною спілкуватись, для чого тобі всі ці подробиці? На тебе вішаються десятки дівчат з нашої школи. Я не твого поля ягода, мої ягоди навіть приблизно не ростуть з твоїми. Поясни? Я не роз… – він різко встає та підтягнувши руками за обличчя до себе, цілує. Запускає безсоромно свій язик до мого рота. Його вуста такі солодкі, з присмаком піци. А руки такі сильні, я відчуваю себе немов в його владі.

– О боже, Мія, ти навіть не уявляєш, що ти змушуєш мене відчувати. Ти сподобалась мені з першого погляду. Я не знав, як підійти, що сказати. Зі мною таке вперше. Ну тобто я був з дівчатами, але ти… я йду до школи лише щоб побачити тебе, відчути твій запах, побачити твою посмішку. Я хочу бути з тобою.

Мене хватає паніка. Серце колотиться. Ні, ні. Це не правда, це не може бути правдою. Я очима бігаю по залу. Хватаю сумку та підірвавшись виходжу. На порозі піцерії здіймаю каблуки та намагаюся іти ще швидше. Сльози летять горохом. Груди вспихують чи то від болю чи прохолоди. Надворі похмуро, вереснева погода вказує на те, що буде дощ.

– Мія! Мія! Не тікай, почекай. – він наздоганяє мене.

– Ти не хочеш бути зі мною, ти мене не знаєш. Можливо в мені двадцять три особистості. Ти мені не потрібен. Я звикла бути одна! -хоча подумки караю себе за такі слова, тому що для мене самотність = самогубство.– Ти лише все ускладниш!

– Ні! Я хочу бути з тобою, захищати тебе, твій спокій. Хочу пізнавати тебе краще. Бути частиною твого, ні нашого життя! – він обіймає мене, даючи секунду на осмислення всього що твориться. – Прошу, давай хоч спробуємо, дай мені шанс.

Я плачу ніхто ніколи не казав мені таких слів. Не відпускаючи мене правою рукою з обіймів, лівою він витирає мої щоки.

– Я не знаю, як робити людей щасливими! – тихо шепочу я.– Я не пам’ятаю, я звикла бути одна.

– Ти не дооцінюєш себе і тепер ти не одна. – він знову цілує мене в губи. Маленькі краплини дощу змусили нас прийти до тями та повернутись до його машини.

Через 15 хвилин ми були коло мого будинку.

Вечір пройшов емоційно, подумала я, вмикаючи гірлянду, що звисала у мене над ліжком. Я люблю дивитись на вогники, вони схожі мені на зірочки. Накинувши на себе ковдру та полинувши у безодню сну, мрій та покою, я заснула.

Чоловік хоче бути у жінки першим, а жінка хоче бути в чоловіка останньою!

(Мія. (Спогади дитинства))

Я стою на подвір’ячку і дивлюсь, де ж він, де? Оглядаюсь по сторонам, ага, бачу! Починаю бризкати з пляшки водою, тато стріляє у відповідь. На мені платтячко небесного кольору і до того ж повністю мокре. Тато в рубашці та брюках, знизу вони закочені, він босий. В нашій компанії грає тітка Люсі. Материна молодша сестра. Вона приходить до нас рідко але завжди не з пустими руками, солодощі чи суконька для мене – це звичайна справа. Тато такий щасливий, підходить до тітки та обіймає її. Ми хихочемо. Бігаємо. Такий світлий та прекрасний день. Моє білокуре личко та золотаве волоссячко відблискує на сонці, промені якого мов заграють зі мною.

– Ти що робиш? – кричить мати. Вона вийшла з будинку, витріщила очі, руки заклала в боки. О,я знаю цю її стійку. Зараз знову получу по попі. Але що ж я такого зробила? – Ану іди негайно до мене! Ти засранка брудна! – я кидаю свою пляшку та втікаю. Втікаю що маю сили. Останнім часом я боюсь її. Вибігаю на дорогу і рухаюсь вздовж вулиці. В далі чую крик тата та мати. Вони знову сваряться, але я не повертаюсь. Страх, що вона по-заді мене сильніший за мою цікавість. Єдина думка це: Можливо вона мене більше не любить? Я ж просто гралась з татом та тіткою. Чому вони постійно сваряться? Чому вона не дозволяє тітці приходити? Це всі мами і папи так сваряться? Якщо так, то я не хочу дорослішати.

***

Гуп, гуп… Я відкриваю очі. Дивний сон. Давненько ж мені так звана,,мама,, не снилась. Що за грохіт? Швидко накидаю халат і виходжу на кухню. Тато з похмілля, кидаю погляд на часи, що висять на стіні, Боже лише 6.30 ранку.

– Чому ти не спиш? – запитую я у людини що схожа скоріш на бездомного ніж на мого тата.

– Відвали, чого приперлась? Шуруй до свого бойфренда. Він син Кличка? Розміри його тіла аж лякають. – я мовчу – Класна в нього тачка, добре що знайшла собі багатенького, хоч один толк з нього буде!

– Який же?

– Будиш розводити його на гроші і купувати мені випивку! – з кривою посмішкою бубнить батько.

– Що ти шукаєш?

– Горілку дурепо. Де вона? – кричить несамовито він та в змахом руки згортає все з столу.

– Перестань! – у мене просто немає більше сил та бажання дивитись на це все. – Ти вчора з своїми дружками все випив! – в голову приходить ідея, і я швидко змінюю тактику розмови. Вмісто крику починаю лащитись.– Татусь, ну що таке? Ну досить, я благаю тебе! Давай я приготую сніданок, зварю каву. А ти тим часом іди помийся, побрийся! – запах і справді від нього уже стоячий. Його риси обличчя змінюються, стають м’якіші. Я обіймаю його.– Ти ж знаєш пап, я поруч! І я люблю тебе!

– Добре доню, ти права. Вибач! – він зникає.

Піднявши все з підлоги, перемивши посуд та дещо прибравшись у хаті, я швидко роблю яєчню, варю каву а ще беру цигарку, точніше три. Це татові, не знаю для чого вони мені але хочеться мати при собі. Хватаю свою каву та йду до кімнати одягатись. Швидко розчісую волосся, роблю проділ по середині а пасма що падали в очі заколюю по бокам, мов крильця янгола. Як завжди довжина волосся завилась локонами. Одягаю білу блузку, джинсові шорти та білі кеди. Закидаю рюкзак за плече і вилітаю до холу.

– Бувай, я в школу! – на ходу кричу я татові та виплигую за парадні двері і ледве не падаю.– Ти чого тут? – здивовано я запитую Алекса, що стоїть на нашому подвір’ї.

– Ахах, ти куди летіла? Біжиш так до школи бо за мною сумувала? – я стукаю його легенько в плече.

– Ні звісно, хвилювалась щоб у рідній школі не почались уроки життя без моєї участі. Люблю коли Петро Васильович плюється розповідаючи про свої шкільні роки і про те як він був ботаном! – Алекс посміхається.

– Ходімо! – промовляє він беручи мене за руку і майже тягнучи до машини.

– Ні я своїм транспортом! Я..я…

– Що ти? Я на машині а ти великом. Розумієш, я в твою корзину не поміщусь! Ну ж, не ламайся. Поїхали!

– Але ж тоді, нас всі побачать разом! – промовила я ніби про себе, в тишу. В грудях закипіло почуття тривоги. Він підходить ближче, ніжно проводить однією рукою по щоці, а іншою підіймає мій підбородок. Я дивлюсь йому прямо у вічі, його погляд такий спокійний як і завжди, повний самоконтролю.

– Персик мій! – з осліплюючою посмішкою мовить він.– Ти хвилюєшся, що я зруйную твою бездоганну репутацію?

– Що, що – персик? …Ні. Я не знаю. Якщо ми приїдемо разом до школи, то це означатиме що у нас відносини і ми, ну, пара.

– А ми і є пара! Ти моя. І я хочу щоб кожен гавнюк це знав. Я знаю там парочку хлопців що давно мають око на тебе, але тепер нехай дивляться та давляться слиною. Кусають себе за локті що не наважились підійти. Зрозуміла? Моя і лише моя! – він цілує мене в лоб та дарує міцні обійми.

– Цікаво а кому ж я подобаюсь? – з підтекстом в голосі задаю питання маючи надію що Алекс видасть іменна.

– Ти ніколи цього не дізнаєшся! Навіть не думай!

– Ну що ж! Нехай тоді і всі дівчата знають, що ти мій. І нехай не здумають кидатись слиною, тому що їм буде непереливки. – його посмішка розтяглась ширше.

– Мія, ти єдина мені знайома дівчина у якої емоції як осіння погода, не знаєш чого очікувати! – їдучи до школи я помітила що Алекс дещо нервував, я не знала чому, тому вирішила запитати прямо.

– Алекс, щось не так?

– Вибач не можу не запитати! Мене це хвилює! – б’ючи пальцями по рулю авто мов по клавішам піаніно мовить він.

– Звісно! я б не хотіла щоб між нами були недомовки чи секрети!

– Синець на руці та подряпини, це від тата? Він тебе б’є? – мій новий хлопець на диво турботливий.

– Ні! Це від його нової пасії! —я посміхаюсь.

– Мія! Це не смішно! – його подих стає важким.

– Вибач! А що мені залишається? Ми з нею побились, повір її вигляд гірший! – Алекс відвів погляд в своє вікно. Я вирішила розповісти йому про ту ситуацію з грошима та бійкою. Але менш за все мені хотілось щоб він жалів мене. Тому розповідь була скороченою, без лишніх подробиць.

Жінка вірить слову,,кохаю,, лише тоді, коли воно сказане тихо і просто!

Дорога до школи була швидкою. Ми розмовляли про те, про се. Про все! Машина у нього і дійсно класна, одразу видно, що хлопець запакований. Hyundai Accent – має безліч плюсів: багато стандартна комплектація, просторий салон, невисока ціна і економічний двигун. Ну це звісно з слів власника автівки. Як на мене, машина норм. Я ніколи не була фанаткою машин. Головне щоб не пішки!

– Ну що ж! – я набираю в груди побільше повітря.– Ти чому смієшся?

– Ти така кумедна! Видихни, а то ти аж побіліла! – я не звертаю уваги на його насмішки. Ми виходимо з машини і я бачу на звичному місці своїх курочок (потружок). Я з ними ні чим не ділилась, якось не хватало часу, вони будуть в шоці, 100%. Алекс взяв мене за руку при цьому нагнувшись, тому що я йому нижче плеча, цілує мене в щоку.

– Що за нах…? – читаю я на устах у Кетрін. Вона класна, прямолінійна, ми з нею схожі. Ну, не фізично, а духовно звісно. Кетрін – брюнетка, тонкі губи, карі очі які вона витріщила так, ніби вони повистрелюють, тонко вискубані брови. На ній джинси трубочкою, білі кросівки та сірого кольору майка. Вона у нас любитель фільмів жахів, поцілунків та не довгих стосунків. Біля неї Лілі – блондинка, ботан, романтик. Займається волейболом, зубрить камінь – науку, має худощаву але спортивну фігуру. На щічках ямочки, на очах окуляри, зазвичай вона носить лінзи але сьогодні чомусь в окулярах. Чому? На ній чорний сарафан з білим комірцем, в руках як завжди підручники. Лілі навіть їсть по записам, вона дуже зібрана, все планує на неділю в перед. Вона ж навпаки, повна протирічивість мені та Кетрін. Вони вірні подруги, яких я безмежно ціню. Їх обличчя несе не ясність: шок, ступор, здивованість, допитливість.

З кожним кроком ми приближаємось ближче до них. Я сильніше стискаю руку Алекса і він відповідає мені тим же.

– Мія…? Ну привіт! Стерво в шортах! – мовить Кетрін, її посмішка широка і я розумію, що це камінь в мій город, через ситуацію від якої вона в шоці.

– Привіт! – пробормотіла Лілі. – Алекс!? – не то, окликнувши не то привітавши, розгублено добавила вона.

– Привіт! Радий знайомству поближче дівчата! Лілі, Кетрін! – впевнено відповів він.

– …Привіт дівчата! Думаю ви чекаєте відповідей?

– Звісно! – швидко кидає словом мов списом Кетрін.-я посміхаюсь, чому я не здивована.

– Друзі за 5 хвилин розпочнеться урок! – прокашляла Лілі.

– Мія я на обід поїду по справах, тоді і по пліткуєш з подругами. Дами я вибачаюсь але зараз вона моя! —я посміхаюсь як дурна. Алекс одразу повертається і іде до входу в школу. Я ловлю поглядом подруг і підмигую плечима. Ніби пояснюю, що я нічого не можу подіяти! Кетрін стоїть надувши губи, недовіра до хлопця відбилась печаттю на її обличчі. А Лілі підплигує на місці мов маленьке дитя. Вона така відкрита та чуттєва.

Як і казав по обіді,,мій принц,, поїхав по справам. Цікаво по яким? Подругам, як і обіцяла, виклала все як на духу. За Алекса, тата та Клару. Мені здалось, що вони раді були за мене. Ну Лілі так точно, за те, що в моєму сірому житі з’явилась людина яка хоче бути зі мною, по справжньому бути, піклуватись, любити мене. А Кетрін була незадоволена, по перше за Клару, каже що я мала викликати поліцію і щоб її забрали, ну і звісно не задоволена за Алекса, тому що ми його не знаєм і його слова можуть бути пустими. Не дивлячись на різну реакцію я дякую їм за щирість.

За 20 хвилин відсутності, повернувся мій хлопець. Дуже швидко на мій подив! Але це був Алекс якого я ще не бачила. Злий. Змінились не лише його риси та настрій, він весь став інший. Колір очей сірий, весь зжатий, здавалось що тисячі голок пронизають його тіло. Я не задумуючись встаю і іду йому на зустріч не відриваючи від нього погляд.

– Поцілуй мене! – шепоче він – Цілуй! – і я роблю те що він наказує. Мов зачарована. Я хочу бути йому потрібною, я це відчуваю, він потребує мого тепла так же як і я його. Поцілунок такий сильний і в той же час ніжний, страсний та спокійний. Тепло його тіла окутує мене мов ковдра в холодні зимні дні. Тепло, що дає відчуття безпеки та покою. Розриваючи цілунок ми схиляємо голови та торкаємось одне одного лобами.

– Дякую! – мовить він. Відчувається розслабленість в його сильному тілі.

– Все добре? – я витяглась на носочки, адже він нереально високий порівняно зі мною. До того ж я без підборів.

– Тепер так! – я повертаюсь від нього, назад до подруг і розумію, що ми не самі, ну по перше ми в шкільній столові і тут майже вся школа. Тиша, сотні очей спрямовані на нас. За мить по залу знову з’явився рух. Але мені все одно! Чому я повинна хвилюватись за роздуми чи плітки інших? То є не в моєму стилі!

– Це було круто! – з захватом повідомляє, мов новини з телебачення нам Лілі.– Справді, блін, куто!

Останні декілька тижнів ми були у центрі уваги. Сама красива пара школи. Але якщо чесно, знаю, що були і ті кого такий розклад не влаштовував. Знову ж таки, нас це мало цікавило і ми весь вільний час проводили разом, до школи, під час школи та після. Не змінилось лише одне: мій тато. Він став пити ще частіше та більше, ще гірше зриватись на мені. Моєю втіхою був Алекс. Його кохання до мене, його відношення, його турбота. Поруч з ним я відчувала себе потрібною. Мене мов магнітом тягло до нього.

Прийшовши сьогодні зі школи я знайшла тата п’яного. Двері у дім відкриті були навстіж, тато пластом лежав на землі в холі. Дивлячись на нього хочеться плакати та кричати від безвиході. Я затягла його до кімнати, поклала подушку під голову та вкрила ковдрою. Що ще я можу для нього зробити? На мить я сіла поруч з ним та зависла в роздумах. Ця картина: пяний тато на брудній підлозі, цей страшний запах перегару, залишиться зі мною до кінця моїх днів.

Боже, я така зла. Як все це мене задовбало. По іншому не висловишся. В грудях знову болить, душить, важко дихати. Очі повні сліз. У мене реально депресія. Хоча я нікому нічого не кажу, навіть Алексу, я різала собі руки, але не так щоб померти, а щоб заспокоїти нерви. Я читала в Інтернеті що така поведінка називається,,аутоагресія,,. Блін і це є ненормально, але нічого з собою зробити не можу, по іншому я не можу заспокоїтись. Посидівши над татом та поплакавши беру себе в руки та йду до своєї кімнати. Потрібно побігати. Швидко переодягаюсь в спортивні легінси, спортивну кофту з капою, кросівки і звісно вмикаю в вуха музику,,соплі,,.

Вийшовши з дому замикаю двері в цю чорну бездну, разом з її демоном. Біжу по дорозі, музика лунає так, що не чую навіть биття свого серця. Повз очі пролітають, будинки, дерева, люди. Чому саме у мене такі батьки? Чому це випало на мою долю? Ледве видихаю, відчуття що мою душу розриває. Думки так полинули мене в себе, що я отямилась лиш на шкільному стадіоні. От і добре. Тут нікого немає, побуду на одинці з собою, своїми проблемами та своїм демоном, що постійно навіює мені думку про те, що я нікому не потрібна. Про те що я маю щось з собою зробити, що всім стане лише краще. Я знаю що то є не так і я маю задушити ту внутрішню змію що наспівує мені це лайно. Змію що підриває мій дух та віру в себе. Різко в наушниках зупиняється мелодія, на екрані телефону висвічує входящий від Алекса. Я вибиваю та ставлю на блокіровку всіх входящих дзвінків. Я дійсно маю побути одна.

Не знаю яке коло я намотала, біль в ногах дає розуміти що відбігала я багато, але якого біса мені не стає краще душевно. Зупиняюсь. Потрібно відпочити тому що я просто впаду. Лягаю на газон. Коли я йшла з дому я прихватила одну цигарку та сірники. Саме час її закурити. Раніше я ніколи не палила, але через постійний запах табаку в будинку я звикла і навіть мені почав подобатись цей запах. Музика продовжує лунати (JONY – Love your voice),я запалюю цигарку та роблю затяжку, дим попадає в мої легені мов я палю вже з стажем, навіть не кашлянула. Сльози починають литись горохом, поглядом рахую зірки на небі, відганяючи думки. Ще один в дох, руки та ноги я розкинула у вигляді зірочки. Якось я читала що людина та природа має зв'язок, говорилось про те, що ми можемо черпати енергію з землі, трави, дерев. Моя батарейка була на нулі, тому лежачи на газоні та розслабившись, я уявляла як енергія землі підпитує мене. Ще один в дох. Б’ю кулаком по землі.

– Чому? – бормочу я про себе.– Для чого? Все моє сране життя, ти мене випробовуєш! – я звертаюсь до нього, до всевишнього. Ще одна затяжка, але ні… як завжди незрозуміло з звідки з’явився Алекс. Він без слів забрав у мене цигарку, кинув її на газон та потушив ногою.

– Ти мов довбаний рицар! Знов прискакав мене рятувати? – він нічого не казав, здавалось що він в любу секунду зірветься. Розвернувшись спиною, він важко вдихнув, закинув голову до гори та пальцями прочесав своє волосся. Видихнувши він знову повернувся до мене.

– Вставай! – твердо та грубо він дав мені вказівку.

– Як ти мене знайшов? – я підіймаюсь.– Чому ти тут? Якого хрена тобі потрібно? – кричу я. Його погляд змінюється з розсердженого на довбану жалість.

– Мія …! – він робить крок до мене.

– Ні, не потрібно мене жаліти.– він вперто підходить та заковує мене в свої обійми. Я відштовхую його, б’ю кулаками по груді. Плачу.

– Шшшшшш! – заспокоює він мене.– Все буде добре! Я розумію тебе! – я кожною клітиною тіла відчуваю його мікрохвилі. – Я поруч! – прояв такої турботи ще більше мене розчулює і я плачу так що аж запинаюсь.

– Хіба ти не бачиш ми не створені одне для одного, ми не пара, ми різні, різне життя та різне майбутнє! Для кого ця твоя гра?

– Я не граю, не кажи так.

– Я реально нікому не потрібна, чому я маю вірити твоїм словам? – я відчуваю як він сильніше мене обіймає, подих стає частішим а серце б’ється гучніше.

– Вірити тому …що я люблю тебе! – я підіймаю очі на нього і ми зустрічаємось поглядом. Я бачу щирість та світло його нутра, що мов віддзеркалюється в очах.– Я завжди буду поруч! – я так потребую його, тому не задумуючись впиваюсь в його вуста та цілую. Я просто не маю змоги відірватись від нього. Все то нісенітниця про землю та енергію, людині потрібна людина.

– Дякую тобі! – я схиляю голову йому на груди і час здається зупиняється. Я готова стояти тут з ним вічно. І чому біжить так час, наше життя як годинник. Здається що я нічого не встигаю. Не встигаю жити. Повноцінно. – Хочеш поїдемо до мене? Ми могли б заїхати взяти піцу чи суші. Тато спить.

– Я знаю!

– Звідки? Ти був в мене дома? – мене знову бере паніка. Він бачив тата на полу? Алекс помітив, що я замаячила тому швидко доповнив свій текст.

– Мія не хвилюйся. Мене не цікавить твій тато, ну точніше мені шкода що він так собі шкодить, але більш за все мене цікавиш ти та наші стосунки. Я був дома, потім не знаю чому, я ніби відчув щось, вирішив поїхати до тебе і набрав тебе з машини. Ти вибила, а потім взагалі заблокувала і я почав хвилюватись ще більше. Дім твій був закритий, я заглянув у твоє вікно, кімната була порожня. Набрав Лілі, вона сказала що скоріше всього ти бігаєш. І я одразу помчався сюди! – мої сльози знову підступають, тримаюсь з останніх сил.– Шшшш, поїхали по піцу!

Я не хотіла бачити тата, він міг не спати. А це означало одне – нові проблеми та сварки. Тому ми залізли до моєї кімнати через вікно. Повна темрява. Я увімкнула у розетку гірлянду і у мене з’явилась посмішка. Відібравши піцу у Алекса та поклавши її на ліжко, я відкрила колу, яку він віддав без бою, та присіла поруч з ліжком. Хлопець блакитної крові, гуляв по моїй кімнаті та уважно розглядав. В ній нічого особливого не було – це лише мій маленький світ. Невелике ліжко, гардероб, письмовий стіл, над яким висіло багато вирізок дівчат з світу моди, вирізки красивого макіяжу. Світлини природи з усіх куточків світу. На іншій стіні дзеркало, теж обклеєно вирізками але мене та моїх подруг.

Ми розмовляли, їли піцу, хохотали до самого світання. Десь о 4.15 я заснула. Заснула у обіймах людини, що стала для мене моєю галактикою, що дарувала мені спокій, надію на майбутнє.

Ранок був просто чудесний. Я швидко прийняла душ, почистила зуби. Відчуваю запах звареної кави. Одягаю класичне темно синє плаття, воно ніби із стрейчу, тому гарно лягає по моїй фігурі. Клас. Каблуки + сумка + зачіска – кінський хвіст. Я готова. Виходжу за двері…

– Ой! – кажу я сама до себе. Повертаюсь до кімнаті, на столі духи. Декілька натискань і я пахну як імператриця (DsG №3 L—Imperatrice). Це звісно не оригінал, але вони неймовірні.

– Доброго ранку! – промовляє тато, він їсть молочну кашу, моя тарілка чекає мене навпроти.

– І тобі привіт!

– Як спалось?

– Добре, дякую. А тобі? Голова не болить? – ну не могла я, щоб не з’язвити.

– Дякую, що накрила мене, ковдра мене зігрівала!… Ти ж знаєш, що я люблю тебе? – не підіймаючи голови каже він. Йому соромно, це добре.

– Пап, ти ж розумієш що твої запої затяглись? Досить вже!

– Це більше не повториться.– ми ніби обмінялись ролями. Я доросла, що вичитує свою дитину. А він маленький хлопчик що провинився і тепер ховає оченята, щоб його не наказали.

– Твоя мати вчора телефонувала! – тихо – тихо прошепотів він.

– Що їй потрібно? – точніше якого чорта вона телефонувала.

– Хоче зустрітись!

– А ти що їй сказав? – я просто в шоці.

– Дав твій номер! – я відчуваю скільки невиносимого болю в його словах. Він казав, що кохав її більше за життя. Хотів родину, діток. А вона – незрозуміло, що вона хотіла. Все зруйнувала. Як мінімум нам обом життя, мені і татові. – Ти зустрінешся з нею? Мені важко це признавати, але їй дійсно є що тобі розповісти! – продовжує він.

– Ні, нам нема про що з нею говорити! – я швидко доїдаю, заливаю в себе каву ще швидше, виходжу до дверей, ні, зупиняюсь та повертаюсь до тата…

– Пап, доречі, я теж тебе люблю! – і образно показую маленьку відстань між двума зведеними пальцями. Ніби моя любов маленька – маленька. І посмішка за секунду з’явилась на його запухлому обличчю. Я знаю його як свої п’ять пальців.

Виходжу на двір, Алекса немає. Ну почекаю п’ять хвилин. Я оглядаюсь по сторонам, його машини не видно. Минуло 5,8, 13 хвилин, а я все чекаю. Робити нічого, беру свого,, харлея,, і їду до школи. В голові знову бардак. Можливо щось трапилось? Під’їхавши до школи дістаю телефон, на екрані смс :

Алекс

Я

Алекс

Я

Алекс

Я

Алекс

Я

Алекс

Я

День як завжди пролетів швидко, тим більше з подругами. По закінченню уроків ми рванули по магазинам. До центру розваг, як і планували. Ми вміємо відпочивати, суттєво по жіночому: пили смузі, міряли новий одяг, хоча я нічого не купила, взуття, зайшли в магазин парфумів де, на наше здивування, був розпродаж та роздача безкоштовних пробників. Я звісно ж зраділа, можливість безкоштовно себе порадувати.

– Ну ходімо! – не задоволено промовляє Кетрін.

– Мія? – підійшовши до мене звертається якась жінка. Красива, висока, одягнена з-за останніми колекціями світу моди. Блондинка з ідеальним волоссям, макіяжем. Одягнена у сірий класичний костюм: брюки, біла сорочка, піджак. Чорні лобутени та супер крута з крокодилової шкіри сумка. Я одразу зрозуміла, що дамочка з вищого класу. Еліта. Цікаво, звідки вона мене знає?

– Прошу вибачення! Ви до мене? – здивовано запитую я. Її оцінюючий погляд мене просто розізлив. Вона не соромлячись оглядає мене, з ніг до голови. Лише одна секунда знайомства і я розумію що ми неполадимо.

– Хм! – скривившись шипить вона.

– Що значить, хм? – так і хочеться вирубити її з голови.– Ми здається не знайомі!

– Одже – це з тобою проводить свій час, мій син?

– Ви мати Алекса? – я остовпіла.

– Хм, я, так, я мати, а ти хто? З якої причини він з тобою проводить час до самого ранку? Хм, хоча… – вона знову мене оцінює поглядом -… тут все ясно!

– Що Ви сказали? Він мене кохає, тому і проводить час зі мною! Хоча з впевністю скажу, що Ви не розумієте значення слово,,Кохання,,! – я як йожик, одразу висовую колючки. Хто вона така, що вона мене ображає. Я не дозволю їй цього.

– Хм, мила, я таких як ти, бачу на скрізь! Він з тобою не буде, ти нерівня йому, ти обірванка! Кинь його сама, доки він того не зробив! – я роблю крок до неї, не здаючи своєї захисної позиції.

– Не вам вирішувати, будемо разом ми чи ні! Зрозуміло Вам, дамочко! – вона теж робить крок до мене, і наші обличчя в 30 см одне від одного.

– Це ми ще побачимо! – відповідає вона, розвертається, одягає чорні окуляри та йде геть у натовп. Я стою, сліз нема – лише пустота. Я знала, знала що будуть проблеми. Як я могла залізти в таке лайно?