Kitabı oku: «Ігри Майї», sayfa 2

Камені

У Майї багато ігор, які вона підкидає нам, доки ми не втрачаємо істинний сенс життя і вимушені повірити, що вартують лише форми.

Так ми ставимося до каменів. Донедавна, та, власне, й сьогодні, люди вважали їх безживними елементами і вбачали в них корисний об’єкт для різноманітного вжитку.

Камені, що слугують для будівництва осель і храмів, камені для брукування шляхів; камені, що мають ужитковий характер, та шліфовані камені, що правлять за оздобу для тіла, – вважають холодними й мертвими. Ми користуємося ними, начебто життя подарувало їх нам для наших найрізноманітніших потреб.

Тим не менш, камені живі. Якби ми здавали собі з того справу, то, можливо, ставилися б до них інакше. Майя приховала кам’яне єство під покривом інерції, утаївши тим самим чудовий закон опірності. Деякі тіла являють себе зростаючи і розпросторюючись, інші роблять це чинячи опір. Насправді обидва ці закони діють в усіх тілах, хоча й у різних пропорціях. Коли переважає закон зростання, ми бачимо рух, а коли закон опірності – непорушність.

Воля каменю полягає в спротиві. Вона утримує вкупі його молекули, щоб вони не відкололись і не розсипались. Маємо на увазі тверді камені. Що більший опір, то більша твердість. Що більша твердість, то більша воля. Що більша воля, то більше життя.

Незважаючи на гру Майї та опону, за якою камені видаються нам мертвими, істину добачити легко.

Камені довкола нас зовсім не однакові, вони різної природи.

Вони бувають, як ми кажемо, м’якіші і твердіші, з меншою і більшою волею опірності. Є більш чи менш прозірні камені, з більшою чи меншою здатністю перепускати через себе світло. Деякі мають досконалішу внутрішню організацію, тож найорганізованіші розташовують свої клітини у такий математичний спосіб, що нас зачаровують їхні геометричні кристали, і ми називаємо їх коштовними каменями. Вони виникають на різних теренах. Одні формуються на, так би мовити, родючих землях, де висока і сприятлива енергія, інші – будь-де і будь-як. Навіть серед каменів є бастарди.

Існують камені, роковані на виконання закону циклів, тож вітер дробить їх, доки вони не розсипаються. Призначення інших полягає у покірливості рукам людей та увічненні їх у мистецьких витворах. Але і найбільший камінь у піраміді, і найчистіший пісок пустелі мають ту саму природу пасивної, але стійкої опірності.

Камені є учасниками гри Майї. Хоча б тому, що мають тіло. Таке тіло, як у тебе і як у мене, хоча й іншої будови. Твоє і моє тіло значною мірою має однакову субстанцію з каменем, який нині слугує нам як твердь і опертя. Але тимчасом як у нас пробудилися інші принципи – психіка, розум, духовість, камінь являє тільки своє тіло; інші принципи дрімають. Вони очікують нових, прийдешніх часів, коли інерція поволі поступиться місцем рухові. Тоді камінь почне розвиватися, розпросторюватися, і для нього настане новий вимір у вічній ілюзії життя.

Кажуть, Сонце нагріває камені і розширює їх. Придивись і побачиш, що вони живі. Те саме Сонце, що дає життя нам, змінює і камені.

Кажуть, нічний холод стискує камені. Неправда. Вони живі, і стискаються, щоб витримати низьку температуру. Розширення і стиснення характеризують так само і роботу серця.

Камені теж мають серце. Ступаючи по них, торкаючись рукою їхньої поверхні, пам’ятай, що перед тобою жива істота, яка має безмежну незворушність опірності та вичікування.

Згадай давніх мудреців, котрі, знавши про внутрішнє життя каменів та металів, добирали серед них найбільш придатні для виготовлення амулетів і талісманів. Згадай коштовні прикраси давніх королів і жерців, що слугували не просто оздобою, а виконували куди складнішу функцію нагромадження та віддачі енергії.

Саме тому, що камені чинять опір, вони мають здатність зберігати упродовж багатьох тисяч років внутрішню силу, одержану від матері-землі та батька-неба.

Гомони до каменів, грайся з ними. Вони навчать тебе прадавньої цілісності й сили. Вони розкажуть тобі про інші часи і про інші світи. Вони скажуть тобі тремкі слова, що продістануться до тебе між розколин. Своїми кам’яними пальцями, пальцями свого тіла, яке теж є матерією, погомони з каменями.

Рослини

Вони теж обдаровані життям і дивовижним началом розуму. Майя грається і з ними, оскільки має продовжити їхнє життя і примножити форми зеленого світу.

Як і камені, рослини є доньками землі і неба. У пошуках таїни землі коріння дістається углиб, а під дією небесних тіл виникає гілля, квіт і плоди.

В рослинах урівноважуються дві сили: сила опірності і сила розростання. Вони ростуть, відкриваючись до сонця, і водночас укорінюються в матінку-землю, чинячи тим справдешній опір. Завдяки своїй укоріненості вони опираються вітрам і буревіям. Взимку вони сплять, скинувши листя, а влітку листя захищає їх від палючого сонячного проміння. Але вони живуть, являють себе, переміщуються і тішаться власним існуванням, подібно до того, як те роблять у свій спосіб люди.

Рослини всі різні. Навіть у світі флори помітні значні відмінності, зумовлені еволюцією. Бувають рослини найпростіші – маленькі й непомітні, і рослини великі й могутні, немов дерева, що прагнуть уподібнитися до людей.

Чи придивлялися ви коли-небудь до котрогось дерева? Його стовбур нагадує наше тіло. Від цього стовбура відгалужуються такі собі ноги, що вгрузли в землю, і такі собі руки, що тягнуться до неба. Ноги – це корені. Ними не ходять, але вони прагнуть укоренитися в свій світ вельми розумно. Сьогодні я бачила дерево, що росте серед скель, пробиваючись корінням між розколин і уникаючи твердіні каменя. Ці ноги-корені торують собі шлях, як і наші ноги, але це шлях стабільності, від якої залежить живлення, а від живлення – саме життя.

Гілки – це руки з зеленими пальцями. Дерева – рослини, які сягли вищого стану еволюції, – завжди перебувають у молитві. Вони моляться небу, зорям; славлять вітер, який їх пестить, і гомонять з пташками й комахами, які їх навідують. У дерев немає голови… Вони ще не можуть мислити, проте можуть відчувати. Попри омани Майї, що не день більшає людей, котрі знають, що дерева тріпотять і відчувають нас. Краса якоїсь хатньої рослини великою мірою залежить від нашого догляду і ласкавого поводження.

У рослин немає голови, але вони покірно прийняли від Бога розум. Квітка вбирається в різні барви, бо вміє дослухатися до голосу Майї і розуміє, що без цієї приваби не буде нових квітів. Квітка розчулює вітер і пташок, і вітер та пташки прилучаються до любовної гри між квітами. Пилок перелітає туди-сюди; так само – насіння, і повторюється одвічна гра життя, аби ніколи не зник з лиця землі зелений розмай.

Листочки живляться сонцем; вони обертаються горілиць до короля світил, а легенями – донизу, аби не вдихати пил, що його здіймає вітер. Листя вміє жити і вміє вмирати. Пожовтівши, воно падає на землю, граційно танцюючи, але завжди додержує мудрого добору, починаючи зі старих і нижчих гілок задля того, щоб молоді і вищі перетривали.

Квітка теж живиться сонцем, і повсякчас повертається до нього своїми пелюстками, щоб збагатитися цим небесним золотом. Потім, по завершенні свого циклу квітування, коли все в ній немов помирає, вона поступиться місцем плодові, що народиться із самопожертви квітки. А коли плід засохне і почне руйнуватися, з нової самопожертви виникне чергова насінина, яка, впавши в землю, пустить нові корені, нові стебла, нові молитовні рамена, а квіти і плоди стануть новими молитвами.

Рослини криють у собі величезні таємниці. Вони мають неймовірні чесноти, яких ми, люди, засліплені грою Майї, не годні поцінувати. Ми живимося рослинами, але надто мало знаємо їхні властивості. Одні рослини – лікувальні, інші – отруйні. Вони ані погані, ані добрі, вони просто мають свої властивості. Одні діють як снодійні, а інші пригнічують; одні плоди солодкі й смачні, інші – кислі й несмачні. Але кожна рослина для чогось слугує, кожна має свою функцію, яку сумлінно виконує, а ми навіть уявлення про те не маємо.

Давні мудреці вміли розмовляти з рослинами і перейняли від них багато чеснот та незвичайних властивостей. Так, вони були мудрецями, а ми – жертви ігор Майї. Так, вони готували дивовижні зела, а для нас існує лише марна самопожертва квітки в букеті.

Рослини не самотні створіння. Навпаки. Стільки різних істот живе в них і завдяки їм! Придивившись, ми побачимо сотні комах, що повзають у гіллі, аж до коріння, і, звісно, серед барвистих квітів та плодів… Дослухавшись, ми почуємо щебетання пташок, які ховаються в їхніх кронах. Та й чи можна уявити дерево без гнізда? Дерева – це оселя птахів, і коли заходить Сонце, розпочинається теркотіння пташок, які пурхають у пошуках прихистку на гілках…

Ми, люди, – коли нам дозволяє Майя, – теж прихильно ставимося до рослин. Ми живемо з ними, ми живимося ними, заквітчуємо себе і напахчуємо ними свої оселі. Гуляємо серед них і шукаємо під ними затінку влітку, а восени – прихистку від дощу.

Існують навіть невидимі для нашого ока створіння, що, мов ті нематеріальні гномики, ховаються серед гілок, вдячні істоті дерева, що прихищає їх.

Чи помічали ви коли-небудь, яке тепле дерево? З дерева роблять колиску, і з дерева роблять труну… У дереві є щось від життя і щось від смерті, щось від руху і щось від супокою. Це відображення опірності та розпросторення рослин…

Зупинившись і провівши руками по своєму стільцю, своєму робочому столі, відчувши під своїми пальцями тепло дерева, пам’ятай, що то була жива істота, яка віддала свою силу та опірність, щоб і далі слугувати не тільки іграм Майї, а й іграм та потребам людей.

Тварини

Таки дивовижне це царство Природи, де первинність чуття спричинює у людей найрізноманітніші емоції до тварин! Їх бояться, їх люблять або виявляють до них байдужість, але рідко ними захоплюються, хоча для цього достатньо помітити те, як Майя зорганізувала цю осібну форму життя.

Розмірковуючи про тварин, ми додержуємо двох супротивних поглядів: або це небезпечні звірі, від котрих треба тікати чи спробувати їх вбити; або це нижчі (звісно, стосовно людей) істоти, котрих ми можемо упокорити і використовувати без докорів сумління. Десь між цими двома поставами – усі інші можливі варіанти. Тварин убивають вже не тільки з метою захисту від них, а з суто спортивного інтересу; полюють на них вже не для того, щоб прогодуватися, а задля задоволу стріляти в живу істоту. Тварин часто мордують боягузи, котрим бракує сміливості помірятися силою з іншими, дужчими людьми.

То чи не означає це, що Природа пустила на цей світ тварин тільки для того, щоб вони наганяли на нас жах або, навпаки, служили нам? Може, Майя просто вправляється, аби дати людям економічний стимул?

Подивімось, чи за опоною ілюзії не приховується ще щось.

Вважається, що тварини не наділені розумом і не можуть мислити. Власне, так воно і є, хоча ми й не знаємо, погано це чи добре. Насправді, відсутність розуму тваринам більше на користь, ніж на шкоду.

Розум лише на заваді розвиткові природним інстинктам і чуттям тварин.

В інстинктовому плані для тварин головне їжа, самозбереження, відтворення свого виду, опікування упродовж певного часу своїм потомством та вміння гідно помирати, коли настає час.

Деякі тварини їдять донесхочу. Але не гоже їм дорікати, адже це такий собі інстинкт економії, що змушує їх припасати про «чорний день». Одні ховають харчі в печерах і криївках, інші – у власних шлунках або в спеціальних мішках за щокою. Людська прожерливість тваринам не властива. У них природний їстівний інстинкт, а не якесь збочення. Якщо тварини й убивають, щоб годуватися, то, принаймні, роблять це не для свого задоволу; їх спонукує необхідність.

Тварина нападає захищаючись, а не заради самої сутички. Вона захищає себе або своє дитинча, але, коли не вбачає в людині якоїсь небезпеки, рідко нападає на неї чи вбиває. Це інстинкт саме захисту, а не душогубний спорт.

Задля безпеки тварин Майя надала їм тисячу й один спосіб маскування, адаптації до барв довкілля. Таким чином вони виживають у середовищі своїх природних ворогів – інших тварин, а також вороже налаштованих людей. Хіба ви не бачили комах, які прибирають забарвлення листя? Або очі пугача, що їх вночі важко відрізнити від світляків? А хіба вам не доводилося бачити, як непомітно шмигляють у лісових хащах смугасті тигри й дикі коти?

Майя допомагає всім, і, тим не менш, велика риба поїдає меншу. Скрізь у природі ми зустрічаємося з очевидною жорстокістю – ще однією ілюзорною грою існування. Перемагає сила. Але кожна тварина має щось для захисту від сильнішого напасника; кожна має свій спосіб оборони. Просто треба вміти користатися зі своїх можливостей.

Усі тварини – від найдрібніших комах до найбільш розвинених ссавців – мають основний інстинкт відтворення. Що ж до останніх, які найближчі до людської природи, то ми можемо ще раз упевнитися, що їм властивий інстинкт, але в жодному разі не хтивість. Тварини паруються і розмножуються в найсприятливішу для розвитку потомства пору року. У цей час вони шукають собі пару, і немає такої сили, яка б стала їм на заваді. Але по завершенні цього періоду тварини повертаються до звичного життя, бо у них немає потреби в насолоді від статевого акту заради самого акту, від парування без потомства.

Ми могли б навести безліч прикладів надзвичайного піклування тварин про своїх дитинчат. Але самиця піклується про своє дитинча, коли воно ще безпорадне. Ставши самостійним, воно вважається дорослим і «живе своїм життям», а мати повертається до свого. Тварини не знають власності, вони мають тільки чуття материнства та піклування, що має своє логічне завершення разом з завершенням природного циклу подорослішання.

Усі тварини вміють помирати, і роблять це покірно й спокійно. Бувають, звісно, якісь ознаки суму, але не розпачу. Тварини не мислять і, можливо тому, не беруть під сумнів своє власне безсмертя. Вони приймають свої життьові цикли і проживають їх несвідомо. Вони «відчувають» життя, а не «продумують» його. Тому ми не помічаємо у них тієї депресії, від якої так потерпають люди.

У тварин існує два типи розуму. Перший належить до особистого інстинктового розвитку і змушує доцільно діяти в кожний момент свого життя, що робить тварин «знавцями» у своїй царині зроду. І другий – немов запозичений, вищий, ніж зазвичай має цей вид. Це щось подібне до «групової душі», яка спонукує до вельми розумного поводження, що викликає подив навіть у людей.

Річ у тім, що гра Майї досконало зорганізована. Камені, у своєму світі непорушної матерії, мають певні ознаки руху, який колись станеться з ними; відтак вони стискуються і розширюються. Рослини, укорінені природою в землю, виказують під час цвітіння більшу чи меншу чутливість, залежно від того, як їх доглядають. І тварини, у своєму світі емоцій, мають ознаки розуму, що їм вготувало майбутнє. Так само і наділені розумом люди мають ознаки надраціональних етапів, які стануть можливими в часі постійної еволюції. Можна навести безліч прикладів вищого інтелекту тварин. Чимало вже сказано і написано про життя мурашок або бджіл. Дивовижними виявились і дослідження польоту птахів, міграційного інстинкту, що провадить їх з одного краю планети в інший…

Тварини мають інтелект, щоб дати раду несподіваним ситуаціям, обійти перешкоди, загоїти рани, знайти дорогу додому, перебігати невідомими для себе шляхами. Вони мають якийсь внутрішній «радар» значно давнішого походження, ніж їхній світ здорових інстинктів і щирих емоцій. Цей радар є своєрідним архетипом розуму, практичного і необтяженого інтелекту, трохи відмінного від того, який нині використовуємо ми, люди. Це можна назвати «груповою душею» або «вищим розумом» тваринного світу.

Приділимо трохи уваги емоціям тварин, які відіграють у їхньому житті головну роль.

Тварини не однакові. Як і в людей, рослин та каменів, серед них є більш і менш еволюціоновані. Зазвичай ми вважаємо, що найбільш еволюціоновані ті тварини, яких ми маємо за домашніх. Вони живуть з людьми, додержують їхніх законів, шанують людей і люблять.

Але мова не про вірність приручених тварин. Звісно, ми не заперечуємо їхньої вірності. Адже, коли ми хочемо навести приклад вірності, то – який сором! – не можемо не згадати тварин…

Але, як на мене, тварини обожнюють людей, бо ті уособлюють для них Бога. Рослина – це бог для каменя, а тварина, до певної міри, – для рослини. Відтак, людина – це бог тварин, це довершена істота, до котрої колись можна дорівнятися.

Домашня тварина любить своїх богів, а коли зустрічає «свого бога», свого владаря, то навіть слова «любов» замало. Це любов без застережень, без вимог, без досадування. Це просто любов…

Хіба ви не бачили, як ці тварини ходять хвостом за своїми владарями? Хіба ви не бачили, як вони захищають їх ціною власного життя? Хіба ви не бачили, як вони фетишують їхнє вбрання, їхні запахи, їхній голос, усе, що їм належить? Як вони нашорошують вуха на саме лиш слово господаря?

Незважаючи на те, що Майя грається з нами і нашими чуттями, незважаючи на те, що наш інтелект досі формується, ми маємо добру нагоду для того, щоб повчитись у тварин.

Нам досі багато чого бракує, щоб стати «людьми одомашненими», людьми еволюціонованими. Нам не так просто схилити чоло перед своїми богами, як то роблять тварини. І хоча ці боги і являють себе нам, ми їх не любимо і не коримося їм. Божі закони для нас є чистісінькими абстракціями, а святе писання – звичайнісінькою умовністю. Ми не знаємо справжньої святобливості і справжньої вірності. І якби нам довелося вибирати, чи жити, як усі живуть, чи покласти своє життя за богів, людський егоїзм, «пріоритет розуму» змусили б нас обрати перше.

У тенетах ілюзії ми не добачаємо істину. Якщо тварини щирі й природні у своїх інстинктах, у своїх емоціях та в своєму початковому інтелекті, то чому б нам не застановитися над їхньою святою любов’ю до Бога? Чом би й нам не керуватися подібним інстинктом, що непомильно шукає вищого? Може тоді, нарешті, розум для чогось придасться…

Людина

Людина – це істота, яка, можливо, найбільше заплуталася в тенетах Майї.

Причина в тому, що вона має, за законом еволюції, щось від каменя, щось від рослини, щось від тварини і щось, власне людське. Від каменів ми маємо тіло, матеріальна будова якого анітрохи не різниться від будови скель та землі. Від рослин маємо можливість життя і зростання. З тваринами у нас однаковий чуттєвий світ. Натомість розмисел властивий тільки людині, хоч їй і бракує досконалості тіла, життєздатності та емоційності. Розум людини ще молодий і досить немічний, бо дозволяє легко себе ошукати, потрапляючи в тенета ілюзії.

Таким чином, людина має свої переваги і, водночас, проблеми трьох світів, які передують їй на шляху еволюції. До цих трьох проблем долучається її власна проблема – ймовірність опинитися в пастці Майї. Людина ловиться в неї, як камені, як рослини, як тварини і як власне людина.

Але ця причетність до знаних нам життьових світів не єдина причина того, що людина стає іграшкою ілюзії. Вирішальну роль тут відіграє непевність становища людини.

Уявімо собі людину, яка намагається видобутися на гору, і посеред шляху починає втрачати рівновагу. Їй все одно – чи підніматися далі, чи повернутися, бо що позаду, що попереду відстань однакова. Але їй тремтять ноги без твердого опертя, а рукам нема за що вхопитися. Ані стати, ані піднятися. Людина розіпнута в просторі – ногами на землі, а руками в небі – в облудній рівновазі міжпростор’я.

Їй простіше впасти, ніж піднятися…

Відтинок подоланого шляху можна порівняти із пройденою людиною еволюцією, з усіма її набутими досвідченнями світу каменів, рослин, тварин і самої людини. Відтинок, що його ще треба пройти, це завершення еволюції. Якщо пройдений шлях вважати матеріальним досвідченням, а подальший шлях – духовим, то стає зрозуміло, чому легше впасти, ніж піднятися… Для цієї серединної людини сила тяжіння матерії більша, ніж сила тяжіння духу.

Зі свого серединного місцезнаходження, але не рівноваги, людині ближчий матеріальний стан скелі, дерева чи звіра, ніж прекрасне майбуття одуховленої істоти. Хоча вона прагне еволюції, це вимагає від неї неабияких зусиль. Хоча вона прагне стати кращою, їй лячно відкинути все те, що досі було її життям. У своєму осліпі, спричиненому Майєю, вона хоче богувати, лишаючись людиною.

Це все одно, якби камінь захотів стати рослиною, не звільнившись від незрушної ваги свого тіла, або якби дерево захотіло стати твариною, не позбувшись свого коріння в землі.

Дати раду непевній рівновазі означає для людини жертовність з примусу. Щоб здолати решту шляху нагору і мати вільні руки, слід позбутися всього зайвого, бо в час сходження все заважає. Те, що спершу було патерицею, стало тягарем. Щоб бути людиною, не гоже поводитись ні як камінь, ні як рослина, ні як тварина. Усе це належить минулому, проте може прислужитись і в теперішньому, але не домінуючи в ньому… Щоб стати надлюдиною, треба перестати бути людиною. Щоб озватись на прадавній поклик душі, поклик, що лунає здалеку і спонукує нас зробити ще крок, слід відмовитися від так званої рівноваги хреста у просторі. Одне слово, треба наважитись, треба визначитись, треба вибрати.

Тому Майя грається з людьми – людьми, які одвічно вагаються. А для того, щоб грання було цікавіше, вона щораз побільшує відчуття непевності, а плетиво тенет неймовірної ілюзії видається останнім порятунком, хоча насправді це міцне павутиння.

Тому Майя грається з нашими чуттями і нашим недійшлим розумом, змушуючи нас бачити те, чого немає.

Чуття вводять нас в оману, і не тому, що вони неналежно функціонують, а тому, що ми надаємо їм більшого значення, ніж вони того вартують. Дотик, слух, зір, смак та нюх корисні для того, щоб оцінювати певні елементи нашого довколишнього світу і усвідомлювати їх. Але коли до простого пересилання усвідомлених чуттів ми додаємо емоції – прихильність чи відразу, або вдаємося до надмірного раціоналізування, то чуття спотворюються, а образ, що добувається до нашого розуму, не відповідає реальності. Це ще одна ілюзія, до якої активно прилучилася Майя. Ми бачимо вже не якийсь певний колір, а те, що нам подобається або ні; ми чуємо не просто звук, а намагаємося визначити його тривалість…

Хто ж бо так розладнав функцію чуттів? Емоції та розум. Або ще простіше: розум, яким ми, люди, послуговуємося і який важко назвати ясним, розум, упокорений егоїстичними емоціями. Недарма давні мудреці казали, що «розум – це пан над чуттями». Своєю «вищістю» він претендує на панування над усім, що може осягти у вітальному плані. Але це розум хисткої рівноваги, розум, який досі не забув свого тваринного етапу розвитку, унаслідок якого він підвладний пристрастям. Це розум, який ледь-ледь добачає свою вищу майбутність. Він панує, як егоїст. Мавши пана, яким є наше Я, і догоджаючи нам своїм егоїзмом, насправді він слугує виключно Майї.

Пасткам, в які може втрапити людина, нема ліку. І що більше чуття і розум викривлюють наше бачення, то більш небезпечними стають пастки. Наше тіло вже не таке просте, як кам’яна брила. Воно має значно вищі за свої можливості потреби. Але ці тіла наснажуються пристрастю, а виснажившись, передчасно гинуть. Людина не просто їсть, спить, п’є чи кохається, «як тварина», а куди гірше.

Ми живемо в постійній перенапрузі, а з огляду на свою неспроможність бути такими ж щасливими, як рослини, метушимося, задихаємося, потіємо, шарпаємося, не дбаючи про своє здоров’я, яке оплакуємо, лише коли його втрачаємо.

Що ж до емоцій, то вони мають над нами таку владу, що затуманюють нам голову. Посилюючись і примножуючись, заволодіваючи тілом і обертаючись пристрастями, вони спотворюють єство людини. Вона не годна мислити, розмірковувати, аналізувати, зважувати і приймати рішення. Пристрасть вимагає всього, і так само руйнує все, навспак використовуючи наші сили. Розум вважає, що він мислить, але інерція матеріального світу, яка його захопила, робить його обважнілим і безвільним. Розум втрачає властивість мислити. Він піддається громадській думці, сфальшованим ідеям, моді, доки зовсім не зупиняється в розвитку. Він стає старим, заржавілим годинником з нерухомими стрілками, і, тим не менш, завжди якась наївна, збита з пантелику людина запевнятиме, що це годинник. Але навіщо нам годинник, який не показує час? І навіщо нам розум, який втратив звичайну здатність спостерігати, порівнювати, пізнавати, розрізняти?

Десь на дні цієї людини, яка потрапила в пастку інерції, глухо скімлить слабке створіння, навіть слабше за молодий розум – марнославний і гордий своєю всевладністю. Це іскра духу, яка прагне бути почутою… Це дещо прадавнє, що намагається скинути опону Майї із засланих очей… Це іскра духу, що жевріє, але криє в собі приховані потенції для розвитку і справжнього могуття. Це ледь чутний звук, що обернеться ревищем буревію. «Це струмочок, що провіщає потік…» Це людина.