Kitabı oku: «Жак-фаталіст і його пан», sayfa 3

– Ні, паніматко.

– Чим же ви хочете бути?

– Чим хочете, тільки не черницею. Не хочу черницею бути, й не буду.

– Гаразд, не будете. Але подумаймо, що відповісти матері…

Ми обговорили відповідь. Вона написала й показала мені листа – він знову видався мені дуже гарним. Тим часом до мене прислали монастирського духівника, прислали й того доктора, що мене напучував, припоручили мене матері-послушниці, я побачилась була з єпископом Алепським, сперечалася зі святобливими жінками, що втрутилися в мою справу, хоч я й не знала їх, розмовляла раз у раз із ченцями та священиками, прийшов батько, сестри листа написали, наприкінці й мати з'явилася – я опиралася всьому. Проте призначили день мого постригу. Згоди моєї добивалися як і чим тільки можна, та, коли побачили, що годі її здобути, вирішили обійтися без неї.

Тоді замкнули мене в келію, наклали на мене мовчанку, відокремили від усіх, полишили на саму себе; і я ясно побачила, що мною задумали розпорядитися всупереч моїй волі. Проте становище моє було сумне – я не знала, скільки воно може тривати, чи кінчиться, не знала й того, що зі мною буде. У такій непевності я прийняла рішення, про яке ви, пане, судитимете, як самі захочете. Я не бачила нікого – ні настоятельки, ні матері-послушниці, ні товаришок своїх. Я покликала настоятельку й прикинулася, ніби схиляюся на волю батьків, але на думці мала покласти край цим утискам і прилюдно висловити свій протест проти задуманого насильства. Тож і сказала, що доля моя в їхніх руках, що розпоряджатися мною можуть по своїй волі, що коли вимагають від мене бути черницею, то я й буду.

По всьому монастирі радість пішла, до мене повернулася ласка з усіма лестощами й звабою. Бог, мовляв, моєму серцю говорив, для цього високого стану я просто народилася. Цього не могло не бути, усі цього завжди сподівалися. Хіба ж виконує так пильно й невідступно свої обов'язки той, хто справді до них не призначений? Матері-послушниці ніколи не траплялося бачити вихованок з таким виразним покликанням. Мої чудноти, мовляв, дуже дивували її, але вона завжди казала матері-настоятельці, що треба на своєму стояти і воно минеться; що такі хвилини бували й у найкращих черниць, що це – навіяння лихого духа, який подвоює підступи свої тоді, коли ось-ось утратить свою здобич; що я звільнюся від нього, що далі мені будуть самі троянди, що обов'язки чернецтва будуть мені тим легші, бо я дуже їх перебільшувала, що раптове обтяження тягаря було ласкою неба, яке в такий спосіб послугувалось, щоб його послабити…

Мені дуже дивним здавалося, що та сама річ від Бога й від диявола походить залежно від того, з якого боку її розглядати. Таких обставин у релігії багато, і серед тих, що потішали мене, одні казали про мої думки, що то сатанинське підбурення, а другі – що то Боже натхнення. Те саме зло походить то від Бога, що випробовує нас, то від диявола, що нас спокушає.

Я трималася обачно, вважала, що сама за себе можу відповідати. Побачилася з батьком – він говорив зі мною холодно; побачилася з матір'ю – вона поцілувала мене; одержала привітальні листи від сестер і багато інших. Я дізналася, що промову скаже сен-роський вікарій Сорнен¹³, а обітницю мою прийме канцлер університету Тьєррі. До вечора знаменного дня все йшло гаразд, от тільки довідалася я, що церемонія має відбутися таємно, що людей на ній буде дуже мало, церковні двері будуть відчинені лише для родичів – тоді через воротарку я покликала всіх наших сусідів, своїх приятелів та приятельок. Мені дозволили навіть написати декому зі знайомих. Усі ці люди, яких не чекали, з'явилися. Довелося впустити їх. Зібралося їх майже стільки, скільки й треба було для мого наміру.

О, пане, яку ніч я перед тим пережила! Не лягала зовсім, сиділа на ліжку, прикликала Бога на допомогу, зводила до неба руки, брала його за свідка насильства, яке чинили наді мною, уявляла свою роль біля підніжжя вівтаря: молоду дівчину, що голосно протестує проти вчинку, на який нібито погодилася, обурення присутніх, розпач черниць, гнів батьків. О Боже, що зі мною буде?.. Вимовивши ці слова, я відчула млость у всьому тілі, впала непритомна в головах ліжка, потім коліна в мене затрусилися й зуби зацокотіли, потім у страшний жар мене кинуло, розум мій потьмарився. Не пригадую, щоб роздягалася й з келії виходила, а проте мене знайшли в самій сорочці долі коло настоятельчиних дверей, нерухому, обмерлу. Про це я довідалася згодом. Мене віднесли до келії, і вранці коло мого ліжка зібралися настоятелька, мати-послушниця й так звані помічниці. Я була зовсім розбита. Мене почали розпитувати і з відповідей побачили, що я нічогісінько не знаю, що сталося, і мені про це нічого не сказали. Спитали, як я себе почуваю, чи не змінила я свого святого рішення і чи почуваю себе в стані знести втому цього дня. Я відповіла – так, і проти їхнього сподівання ніщо не розладилось.

Усе приготували ще напередодні. Задзвонили в дзвони, усім оповіщаючи, що нині мають зробити мене нещасною. Знову закалатало моє серце. Прийшли одягати мене. Тепер, коли пригадую всі ці церемонії, мені здається, що в них є щось урочисте й дуже зворушливе для молодої простачки, яку призначення не покличе деінде. Привели мене до церкви, відправили Святу Месу. Добрий вікарій, вірячи у впокорення, якого не було в мене, сказав мені довге повчання, де все було супроти того, що я думала. Дуже смішними виглядали його слова про моє щастя, красу, відвагу, ревність, запал і всі чудові почуття, що він у мені домислював. Контраст його хвали й кроку, який я мала зробити, схвилював мене – хвилинами брала мене непевність, але не надовго. Я ще краще себе почула від того, що мені бракує всього потрібного для гарної черниці.

Тим часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на місце, де я мусила виголосити свою обітницю, ноги в мене заклякли. Дві товаришки взяли мене попід руки, я схилила голову на одну з них і поволоклася. Не знаю, що діялося в душі у присутніх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар. Звідусюди вихоплювалися зітхання й ридання, але серед них, я певна, не чути було ні батькових, ні материних. Усі стояли. Дехто з дівчат поставали на стільці, почепилися на ґратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонію, запитав:

– Маріє-Сюзанно Сімонен, обіцяєте казати правду?

– Обіцяю.

– Чи з власного бажання й доброї волі ви тут?

Я відповіла: ні, але черниці, що супроводили мене, сказали за мене: так.

– Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте Богові обітницю чесноти, бідності й покори?

Я на мить завагалася: священик чекав, і я відповіла:

– Ні.

Він перепитав:

– Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю чесноти, бідності й покори?

Я відповіла йому твердіше:

– Ні, ні.

Він спинився й сказав мені:

– Отямтесь, дитино моя, і слухайте мене.

– Ви питаєте мене, – сказала я, – чи даю я Богові обітницю чесноти, бідності й покори. Я вас цілком зрозуміла й відповідаю – ні.

І, повернувшись до присутніх, серед яких здійнявся великий гамір, я дала знак, що хочу говорити. Гамір ущух, і я сказала:

– Панове, а надто ви, мої батьки, беру вас за свідків…

На цьому слові одна з сестер спустила на ґратах завісу, і я побачила, що говорити далі річ марна. Черниці оточили мене, закидали докорами. Я слухала їх мовчки. Мене відвели до келії і замкнули.

Там, на самоті, поринувши в міркування, я почала заспокоюватися душею. Пригадувала свій учинок і не каялася. Бачила, що після бучі, що я вчинила, мене не зможуть надовго тут залишити, а може, й зовсім не зважаться віддати до монастиря. Я не знала, що зі мною зроблять, але найгірше мені було б стати черницею проти своєї волі.

Довгенько до мене ніхто й слова не промовив. Ті, що приносили мені їжу, заходили, ставили мені обід додолу й мовчки виходили. Через місяць мені дали світську одіж, монастирську я скинула. Прийшла настоятелька й сказала йти з нею. Я вийшла з нею за монастирську браму. Там я побачила карету, а в ній свою матір, що чекала мене. Я сіла навпроти неї, карета рушила. Якийсь час ми сиділи віч-на-віч, не мовлячи слова. Я спустила очі й не зважувалась глянути на неї. Не знаю, що діялося в мене в душі, та раптом я кинулася їй до ніг і схилила голову їй на коліна. Не казала нічого, тільки ридала й захлиналася. Вона грубо відіпхнула мене. Я не підвелася. З носа у мене пішла кров. Я схопила силоміць одну її руку і, поливаючи її слізьми та кров'ю, припавши устами до тієї руки, цілувала її та приказувала:

– Ви ж мати мені, я дитина ваша…

А вона відповіла мені, пхнувши мене ще дужче й вирвавши свою руку з моїх:

– Встань, нещасна, встань!

Я послухалася, сіла й насунула капелюх на обличчя. В її голосі було стільки владності й твердості, що я мусила, здавалось мені, сховатися від її очей. Сльози й кров, що йшла з носа, змішувалися, текли по руках, вкрили мене всю, але я не помічала цього. З кількох слів, що вона промовила, я зрозуміла, що забруднила їй сукню й білизну, і це не до вподоби їй.

Приїхали додому. Тут мене зразу ж повели до кімнатки, приготованої для мене. Я знову впала перед нею навколішки на сходах, схопила її за вбрання, але тільки на те й здобулася, що вона повернула до мене голову й глянула на мене, обурено ворухнувши головою, ротом і очима, – ви це уявите краще, ніж я зумію розповісти.

Я ввійшла до своєї нової в'язниці, де пробула півроку, щодня марно просячи ласки поговорити з нею, побачити батька чи написати йому. Мені приносили їсти, прибирали. У свята служниця водила мене до меси й мене знову замикала. Я читала, працювала, плакала, співала іноді. Отак і збігали мої дні. Тільки те мене підтримувало, що я вільна і що моя доля, хоч яка вона тяжка, може змінитися. Але вирішено було, що я маю стати черницею, і я нею стала.

Така нелюдяність, така затятість з боку батьків остаточно підтвердили мої здогади про моє народження – чимось іншим я не могла цього пояснити. Очевидно, мати боялася, щоб я не завела колись мови про розділ майна, щоб не зажадала своєї частки і не прирівняла себе як дитину нешлюбну до дітей законних. Але те, що було лише здогадом, обернулось на певність.

Поки була замкнена в домі, релігійні обряди я виконувала мало, проте напередодні великих свят мене посилали сповідатись. Я вже казала вам, що духівник у мене був той, що й у матері. Я поговорила з ним, розказала, як жорстоко поводяться зі мною батьки ось уже упродовж трьох років. Він знав це. Надто ж на матір я поскаржилася гірко і прикро. Цей священик узяв чернечий постриг пізно, тому був людяний. Він вислухав мене спокійно й сказав:

– Дитино моя, пожалійте свою матір, пожалійте більше, ніж ви зараз її ганите. У неї добра душа, будьте певні, що чинить вона так проти своєї волі.

– Проти волі! Що ж її до цього змушує? Хіба не вона мене народила? Яка різниця між мною і сестрами?

– Велика.

– Велика! Не розумію вашої відповіді…

Я вже хотіла порівнювати себе з сестрами, але він спинив мене й сказав:

– Ну, ну, жорстокість до пороків ваших батьків не належить. Спробуйте терпляче скоритися своїй долі, і вже це буде вашою заслугою перед Богом. Я побачу вашу матір, і будьте певні, що вживатиму на вашу користь увесь той вплив, що маю над її розумом…

Ці його слова про велику різницю між мною і сестрами ніби висвітлили таємницю. Я вже певна була, що здогади про моє народження правдиві.

Наступної суботи, надвечір, годині о п'ятій з половиною прийшла приставлена до мене служниця і сказала:

– Пані веліла вам одягтися…

Через годину:

– Пані звеліла вам іти зі мною…

Коло воріт стояла карета. Сівши в неї разом зі служницею, я довідалась, що ми їдемо до Фейянського монастиря¹⁴, до отця Серафима. Він нас чекав, був сам. Служниця лишилася, а я зайшла до приймальні. Сіла стурбована й цікава – що то він мені скаже? Ось що він сказав:

– Панно, ви зараз з'ясуєте для себе загадку суворого поводження ваших батьків з вами. Я дістав на це дозвіл від вашої матері. Ви – розважлива, розумна, тверда на вдачу. Ви в такому віці, що вам можна звірити таємницю, навіть коли б вона вас і не торкалася. Давно вже умовляв я вашу матір розповісти вам те, про що ви зараз дізнаєтесь. Вона ніяк не могла на це зважитись – матері важко зізнатися перед дитиною у своїй великій провині. Ви знаєте її вдачу, таке приниження не пасує їй. Вона гадала, що й так зможе дійти свого, але помилилась і тепер гнівається. Вона згадала мою пораду й попросила мене сказати вам, що ви не дочка пана Сімонена.

Я відразу відповіла йому:

– Я про це здогадувалась.

– Дивіться тепер, панно, розважте, подумайте, зміркуйте, чи може ваша матір без згоди чи навіть за згодою вашого батька зрівняти вас із дітьми, яким ви не сестра? Чи може вона визнати перед вашим батьком факт, про який він і так уже надто добре здогадується?

– А хто ж мій батько, панотче?

– Це мені не звірено, панно. Річ зовсім певна, – додав він, – що сестер ваших наділили щедро і вжили всіх можливих пересторог за допомогою шлюбних контрактів, договорів, умовних переданнів та інших способів, щоб звести нанівець вашу частку, якби ви колись і звернулися до закону, щоб її отримати. Коли батьки ваші помруть, ви мало що дістанете. Ви відмовляєтесь від монастиря, проте ви можете пожалкувати колись про це.

– Це неможливо, панотче. Я нічого не прошу.

– Ви не знаєте, що таке робота, тяжка праця, злидні.

– Зате знаю ціну свободі й тягар стану, до якого не маєш покликання.

– Я сказав вам те, що мав сказати, а ви вже, панно, розміркуйте.

По тому підвівся.

– Ще одне запитання, панотче.

– Будь ласка.

– Сестри знають те, про що ви розповіли мені?

– Ні.

– Як же могли вони піти на те, щоб обібрати свою сестру? Адже вони мене мають за сестру.

– Гроші, панно, гроші! Інакше вони не дістали б такого великого посагу. У цім світі кожний про себе дбає, і я не раджу вам мати до них претензії, коли помруть ваші батьки. Будьте певні, що вони вам не дадуть і шеляга з тієї маленької частки, що ви мали б з ними поділити. У них багато дітей – це буде дуже благородне посилання, щоб пустити вас з торбою. Та вони й не можуть нічого вдіяти, роблять усе їхні чоловіки. Коли б вони зі співчуття допомогли вам без відома своїх чоловіків, ця допомога стала б джерелом родинного розбрату. Отак воно буває: або покидають дітей, або цим дітям, навіть законним, допомагають коштом родинного спокою. Крім того, панно, хліб із чужих рук дуже гіркий. Якщо ви вірите мені, то помиріться з батьками, зробіть те, чого сподівається від вас мати, візьміть чернецтво. Вам призначать належну пенсію, з якою ви, коли не щасливо, то хоч сяк-так доживете віку. Нарешті, не приховаю від вас, що гадана зневага вашої матері до вас, її упертий намір віддати вас до монастиря і деякі інші обставини, що я не пригадую зараз, але знав колись, справили на вашого батька точнісінько таке враження, як і на вас. Ваше народження здавалося йому підозрілим, але тепер, хоч мати йому й не звірилась, він певен уже, що ви, як дитина, належите йому лише за законом, який приписує дітей тому, хто зветься чоловіком. Отож, панно, будьте добра й розважлива; подумайте про те, про що ви зараз дізналися.

Я підвелася й заплакала. Побачила, що й він зворушився. Він лагідно підвів очі й провів мене. До мене підійшла служниця, ще мене супроводила. Ми сіли в карету й повернулися додому.

Було пізно. Частину ночі я думала про те, що дізналася від отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матір відібрала у мене гризота; вжито заходів, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того – важке хатнє ув'язнення й ніякої надії, ніякого просвітку. Якби зі мною порозумілися раніше, коли ще сестри мої не повиходили заміж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, і знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здібності стали б за достатній посаг. Ще й тепер це не була річ неможлива, тільки важчою стала після бучі, що я вчинила в монастирі – кожен розумів, що такої крайності сімнадцяти-вісімнадцятилітня дівчина може дійти тільки з дуже твердим характером. Чоловіки вихваляють цю рису, але, здається мені, залюбки обходяться без неї в тих, кого обирають собі за дружину. Проте в цьому напрямі можна було спробувати діяти раніше, ніж зважитися на щось інше. Я вирішила відкритися з цим матері й попросила її на розмову. Вона погодилася.

Була зима. Вона сіла в крісло коло вогню. Обличчя її було суворе, погляд пильний, руки нерухомі. Я підійшла до неї, кинулась їй до ніг, попросила дарувати всі мої провини.

– Залежно від того, що ти скажеш далі, – відповіла вона. – Підведися, батька немає вдома, у тебе є час сказати все, що маєш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаєш, хто ти така й чого можеш сподіватися від мене, якщо тільки не маєш наміру все життя карати мене за гріх, який і так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?

– Мамо, – відповіла я, – я знаю, що не маю нічого і не повинна нічого домагатися. Я й на думці не маю збільшувати ваші страждання, які б вони не були. Може, я була б покірніша вашій волі, коли б ви раніше розповіли мені про певні обставини, про які мені важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, і мені лишається тільки поводитися відповідно до свого становища. Різниця у ставленні до мене й сестер не дивна вже мені. Я визнаю її справедливість, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своєму лоні і, сподіваюся, не забудете мене.

– Горе мені, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тією мірою, якою могла!

– Так от, мамо, – сказала я, – верніть мені вашу ласку, верніть вашу присутність, верніть любов того, хто вважає себе моїм батьком.

– Він майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потім від нього докори – докоряє він мені тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподівайся від нього почуттів ніжного батька. Та й, скажу тобі правду, ти нагадуєш мені про зраду, про таку огидну невдячність з боку другого, що сама думка про неї мені нестерпна. Він стає весь час між мною і тобою, він бридкий мені, і ненависть до нього я мушу виливати на тебе.

– Як?! – скрикнула я. – Хіба я не можу сподіватися на те, що ви з паном Сімоненом не ставитиметеся до мене, як до чужої, яку ви з людяності прихистили?

– Не можеш. Доню, не псуй мені далі мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе їх двоє, і в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що підтримувала мене, сумління увійшло у свої права.

– Але той, кому я зобов'язана життям…

– Його немає. Він помер, не згадавши про тебе, і це ще найменший з його злочинів…

У цьому місці вона аж змінилася на обличчі, очі її зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотіла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтіли їй губи. Вона сиділа, схиливши голову на руки, щоб приховати від мене свої жорстокі переживання. Якийсь час вона пробула в такому стані, потім підвелася, пройшла мовчки кілька разів по кімнаті, і, ледь стримуючи сльози, сказала:

– Потвора! Коли б його воля, він задушив би тебе в моєму лоні стражданнями, що завдавав мені, але Бог уберіг нас обох, щоб мати спокутувала свій гріх, народивши дитину. Доню, ти нічого не маєш і нічого не матимеш довіку. Ту дрібку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоїх сестер – ось наслідки слабості! Сподіваюсь, проте, що не докорятиму собі, вмираючи, – твій посаг я заробила своєю ощадністю. Довірою свого чоловіка я не зловживала, але день у день відкладала те, що одержувала вряди-годи від його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, і дістала від нього дозвіл по своїй волі розпоряджатися одержаними грішми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але відмовила собі в них; любила товариство, але живу відлюдно; любила пишноту, але зреклася її. Якщо ти візьмеш чернецтво, як то є воля моя і пана Сімонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе відбираю.

– Але ж, мамо, – сказала я, – тут бувають ще добрі люди. Може, хтось і знайдеться, кому я сподобаюсь і хто не вимагатиме тих заощаджень, які ви призначили мені на влаштування.

– Про це не слід і думати. Твоя витівка тебе погубила.

– Хіба-таки немає ради?

– Ніякої.

– Та коли я й не знайду чоловіка, то чи так уже необхідно віддавати мене до монастиря?

– Доконче треба. Якщо тільки ти не хочеш, щоб я мучилась і страждала, аж поки склеплю очі. Я мусила так вирішити. Твої сестри тої страшної хвилини будуть коло мого ліжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутність у ті останні хвилини! Доню – бо ж ти дочка мені, хоч і проти волі – твоїм сестрам закон дав ім'я, яким ти звешся через мій гріх; не завдавай туги покутній матері, дай їй спокійно зійти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собі, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподіватися, що по її смерті ти не спричинишся до розбрату в родині й не домагатимешся прав, яких не маєш.

– Будьте спокійні щодо цього, мамо, – сказала я. – Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, і я підпишу все, що ви хочете.

– Це неможливо. Дитина не позбавляє себе спадщини, це – кара справедливо обурених батьків. Коли Богові вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дійти цієї крайності – відкритися чоловікові, щоб у згоді з ним вжити спільних заходів. Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивію йому, а ти накличеш на себе ще більшу біду, та ще й заживеш собі поганої слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без імені, без достатку, без становища… Бідолашна! Скажи мені, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоєму батькові?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тільки стати навколішки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маєш до мене почуттів, у тебе душа тверда, як у твого батька…

На ту хвилину ввійшов пан Сімонен. Він любив її. Він спинився і, гнівно поглянувши на мене, мовив:

– Вийдіть.

Коли б то був мій батько, я не послухалася б його. Але ж він мені батьком не був. Він додав, звертаючись до слуги, що присвічував мені:

– Скажіть їй, щоб сюди більше не приходила.

Я замкнулася у своїй маленькій в'язниці. Думала про те, що сказала мені мати. Уклякла й просила Бога, щоб він дав мені сили; молилася довго, припадала лицем до землі. Голос неба здебільшого хочуть почути тоді, коли не знають, на що зважитись, і він майже завжди радить нам скоритися. Так і я постановила. Від мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також і воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадає мені бути нещасною, то чи не байдуже, де бідувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матері побачення. Вона переказала мені, що пообіцяла панові Сімонену не бачитися зі мною, але я можу написати їй, і прислала мені олівця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папірець знайшовся, і його чудово проти мене використали):

«Мамо, мені гірко, що я завдала вам страждань, простіть мене, я вирішила покласти їм край. Порядкуйте мною, як знаєте. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»

Служниця взяла записку й віднесла матері. За хвилину вернулася й сказала захоплено:

– Якщо для щастя вашого батька, матері й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панії таке обличчя, якого я ще не бачила, відколи тут служу; вони весь час через вас сварилися. Слава Богу, не буде вже цього…

Поки вона говорила, я думала, що підписала щойно смертний вирок собі, і це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кілька днів, нічого не чути було. Аж ось уранці, годині о дев'ятій, двері мої раптом розчинилися – ввійшов пан Сімонен у халаті й нічному ковпаку. Відколи я довідалась, що він не батько мені, його присутність мене лише лякала. Я підвелася, зробила йому реверанс. У мене ніби два серця було: коли про матір думала, то зворушувалась, плакати мені хотілось, а про пана Сімонена зовсім не так. Річ певна, батько навіює якесь почуття, яке тільки до нього одного на цілім світі почуваєш; тільки той це знає, хто опинився, як я, віч-на-віч з людиною, до якої я довго мала це почуття і раптом утратила його. Коли б замість нього тут була моя мати, я, здавалося, була б іншою. Він сказав мені:

– Пізнаєш цю записку, Сюзанно?

– Так.

– Ти з доброї волі написали її?

Я могла тільки потвердити.

– Чи збираєшся ти виконати те, що пообіцяла?

– Так.

– Може, тобі подобається якийсь монастир?

– Ні, мені байдуже.

– Цього досить.

Оце так я відповіла. Але, на жаль, цього не записано.

Півмісяця я нічогісінько не знала, що діється. Мені здається, що батьки звертались до багатьох монастирів, але через скандал із моїм першим виступом мене ніде не хотіли брати. Легше було в Льоншані¹⁵ – мабуть, через те, що закинули про мої музичні та вокальні здібності. Усі ті перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив мені, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибільшили, навіть примусили мене написати настоятельці. Я не завбачала наслідків цього писаного свідоцтва, якого від мене вимагали. Вони, напевно, боялися, щоб я колись не заперечила своїх обіцянок, хотіли мати моє власноручне свідчення, що ті обіцянки були вільні. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моїм зятям? Але заплющмо на це очі – вони показують мені пана Сімонена таким, яким я не хочу його бачити, адже він помер.

Мене відвезли до Льоншану. Супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сімоненом. Щиро сказати, думка про це спала мені тільки в дорозі. Мене чекали. Я вже відома була своєю історією і талантами. Про перше й словом не згадали, але притьмом хотіли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про другорядні речі, – ви ж добре розумієте, що після тої пригоди мені не закинули ні про Бога, ні про покликання, ні про світські небезпеки, ні про солодкість чернечого життя й не зважилися вести мову про благочестиві дурниці, якими наповнюють ці перші хвилини, – настоятелька сказала:

– Панно, ви вмієте грати, співаєте. У нас є клавесин. Якщо хочете, пішли до приймальні…

Серце моє знітилося, та не час був виявляти свою відразу. Спочатку підвелася мати, за нею я, настоятелька з кількома черницями, що надійшли з цікавості, замикали похід. Споночіло. Мені принесли свічки, я сіла до клавесину й довго награвала, шукаючи музичного уривку в голові, і не знаходила його. Та настоятелька мене квапила, і я заспівала – не з хитрощів, а за звичкою, бо уривок цей часто співаю: «Сумне лаштування, бліді свічки, і світло страшніше від темряви…¹⁶» Не знаю, яке це справило враження, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що їх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати передоручила мене настоятельці, дала мені поцілувати руку й поїхала.

Отже, я в новому монастирі на іспиті і так, ніби це добровільно. Але що думаєте про це ви, пане, знаючи аж до цієї хвилини все, що сталося? На все це здебільшого не довелося посилатися, оскільки я сама вирішила зректися своєї обітниці – передусім, правді цій доказу немає, а по-друге, я сама себе очорнила – в мені побачили б лише примхливу дитину, яка ганьбить пам'ять батьків, щоб дістати волю. Проти мене був доказ, а на те, що мене могло б виправдати, я не могла ні посилатися, ні спиратися. Я не хотіла, щоб судцям бодай натякнули на таємницю мого народження. Дехто, не з юристів, радив мені притягти до справи мого й моєї матері духівника. Це було неможливо, а коли б і можливо, я цього не дозволила б. Але, до речі, щоб не забути самій і щоб ви не забули про це, бажаючи допомогти мені, – по-моєму, про мої музичні здібності й уміння грати на клавесині треба мовчати – цим я сама себе зрадила б. Не випадає мені пишатися талантами, шукаючи невідомості й спокою. Жінки мого стану не мають їх, тож і я не повинна їх мати. А коли доведеться покинути батьківщину, вони дадуть мені змогу існувати. Покинути батьківщину! Скажіть, чому думка про це мене лякає? Бо не знаю, куди їхати, бо я молода й недосвідчена, боюся злиднів, людей і гріха, бо жила я весь час під замком, і поза Парижем усе здається мені пустелею. Усе це, може, й не так, але так я почуваю. Та хай і не знаю я, пане, ні де подітися, ні до чого братися, проте гадаю, що в цьому ви мені допоможете.

Настоятельки в Льоншані, як і здебільшого по монастирях, міняються що три роки. Коли мене привезли, уряд очолювала пані де Моні – про неї можу сказати вам тільки добре, але її доброта й погубила мене. Це – розсудлива жінка, яка знає людське серце. Вона вибачлива, хоч цього й не потребував ніхто, – всі ми були її діти. Вона завжди бачила тільки ті провини, яких не можна було не помітити і які не дозволяли їй заплющити на них очі. Кажу про неї безсторонньо. Свій обов'язок я виконувала пильно, і вона віддавала мені належне за те, що я не вчинила жодної провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й відзначала кого, то тільки за заслуги. Не знаю, чи годиться мені після цього казати, що вона ніжно любила мене і я була не остання з її фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собі віддаю – більшу, ніж ви можете гадати, не знаючи нашої настоятельки. Фаворитками інші із заздрощів називають настоятельчиних улюблениць. Пані де Моні я можу закинути хіба що ту хибу, що її прихильність до чесноти, благочестя, щедрості, ніжності, талантів і чесності виявлялася надто відверто, а вона ж добре знала, що цим ще більше принижує тих, кому всього того бракувало. Мала вона також дар, звичайніший, мабуть, у монастирі, ніж у світі, – добре розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалася їй відразу, не могла вже сподобатися ніколи. Вона майже відразу полюбила мене, і я відразу ж цілковито їй довірилася. Горе тим, кого їй не щастило зразу прихилити до себе! Ті були поганими, нездарними й самі мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирі св. Марії. Я розповіла їй усе, що оце написала вам, – і про народження своє, і про муки свої, нічого не втаїла. Вона пожаліла мене, розрадила, дала надію на краще майбутнє.

Тим часом минув термін мого іспиту, настав час узяти послушенство, і я взяла його. Послушенство своє я відбула без відрази. Ці два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таємне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Іноді знову поймало мене хвилювання, але ж я відразу хилилася до своєї доброї настоятельки, і вона приголублювала мене, полегшувала мені душу, твердо викладала свої доводи й завжди казала мені наприкінці: