Kitabı oku: «Козак Байда, або Хортицька Січ», sayfa 3

Претвич при згадці цього імені насупив брови. Люди загомоніли. Мерген мав лиху славу кровожерливого людолова, що вбив не один десяток українців. Саадет побачив, що люди навкруги перешіптуються, і подумав, що вони обговорюють, у який спосіб його найкраще вбити.

– Не вбивайте мене! Я дуже багатий, за мене заплатять великий викуп! – наголосив родовитий ординець.

– Якщо ти такий багатий – якого біса поперся на Вкраїну? – обурився Дмитро.

– Та… мені нудно стало, вирішив трохи розважитись, – крутнув плечима бек.

– Це для тебе розвага? Падлюка!! – від гніву в княжича перехопило подих. – Для тебе розвага – палити наші села? Розвага – вбивати наших дітей та жінок? Зараз ти, падло, порозважаєшся! – розлючено докинув Вишневецький і вихопив з піхов шаблю. – Михайле, дай-но мені свою шаблю і розв’яжи руки татарину.

Люди загомоніли. Матяш збагнув, що задумав Дмитро.

– Княже, не треба цього робити… – стурбовано сказав воїн.

Вишневецький пропустив слова Матяша повз вуха. Його очі палали гнівом, він пильно втупився в Саадета. Той встав із землі, розминаючи звільнені руки. Обличчя бека було, мов дерев’яна маска – жодне почуття не читалося на ньому…

– Я, Дмитро Вишневецький, викликаю тебе на герць! Якщо переможеш – отримаєш волю, – промовивши ці слова, князь жбурнув під ноги татарина шаблю.

– Треба зупинити цей бій, – стиха сказав ротмістр, звертаючись до Претвича.

– Його уже не зупинити… На все воля Божа… – відповів староста.

Чоловіки миттю розійшлися. Навколо двох бійців утворилося широке коло. На пласкому обличчі Саадета зазміїлася підступна посмішка. Він повільно нахилився до шаблі, узяв її за руків’я і тієї ж миті, розігнувшись, як пружина, стрімко зробив крок до Вишневецького. Дмитро теж зробив швидкий рух назустріч ворогу. Шаблі схрестились, висікаючи іскри у жорстокому обопільному ударі. Саадет зробив невловний крок уліво, його клинок звився вгору хижим звіром з наміром розколоти череп. За частку секунди до смертельного удару Дмитро відбив вороже лезо і вдарив у відповідь, цілячись у тулуб ординця. Саадет, як ящірка, ухилився від шаблі і сіконув по ногах князя. Вишневецький встиг відскочити назад. Татарин став заходити правобіч, вістря його шаблі вимальовувало чудернацькі фігури.

Воїни почали криками підтримувати Дмитра, бій їм подобався, бо в чесному поєдинку зустрілися два майстерних фехтувальники. Сивий козак із силою провів пальцями по вусах. Він хвилювався за Вишневецького, адже найменша помилка могла призвести до смерті князя від руки меткого і сильного ворога…

Саадет, зробивши кілька оманливих випадів, прудко кинувся в атаку з цілою серією рублячих ударів. Дмитро почав відступати, заледве встигаючи відбивати шабельні наскоки. Помітивши шпарину в захисті ординця, князь спрямував туди шабельне лезо. Гнучкий, як верба, бек знову ухилився від удару і водночас зробив новий випад. Вишневецький відбив потужний удар і знову вдарив, цілячись в шию ворога. Саадет неймовірним рухом вивів шию з-під леза. Але Дмитро вже цього чекав: шабля стрімко повернулася назад, гостре лезо рубонуло по шиї, татарська голова злетіла з плечей! Останнім порухом ворожа шабля дряпонула кисть Вишневецького. Ординське тіло, як мішок, упало на траву, з тулуба забив струмінь яскраво-червоної крові. Глядачі переможно закричали, всі кинулися вітати князя з перемогою…

– Заждіть, добрі люди! Я ще не закінчив справу! – вигукнув княжич. – Нехай полонені татари візьмуть голову свого ватажка, відвезуть її до Криму та розкажуть, що буде з тими, хто нападе на нашу землю!

Воїни схвальними вигуками підтримали Вишневецького. Бернард Претвич, міцно стиснувши руку молодого князя, промовив:

– Твої батьки, Дмитре, можуть пишатися своїм сином… У цей час пролунали вигуки кухарів, що звали воїнство на обід. Чоловіки, обговорюючи виграну битву та двобій, почали розходитися. Вишневецький затримався, щоб витерти шаблю від ворожої крові.

– Який файний герць… Давно такого не бачив, – пролунав зблизька голос, що здався Дмитрові знайомим.

Княжич повернувся до того, хто це сказав, і побачив чорновусого парубка, приблизно свого однолітка, широкоплечого, з округлим лицем, із світло-брунатними очима. На частково поголеній голові незнайомця виділялася пишна чуприна.

– Ти врятував мені життя в бою. Як тобі віддячити, чоловіче? – спитав Вишневецький, підходячи до чорновусого.

– Мені нічого не треба. Я радий, що став у нагоді хороброму воякові. Ти врубався в орду, як справжній козак, – чорновусий широко посміхнувся, оголивши білі зуби. – От лише хотів спитати, ти справді князь чи це твоє прізвисько?

– Справді, мій батько – князь Вишневецький, – усміхнувся Дмитро.

– То як вас називати – ясновельможний князь?

– Називай мене просто Дмитром. На полі бою та й перед Богом ми всі рівні, – княжич простягнув руку чорновусому. Той міцно потис простягнуту долоню.

– Добре, Дмитре, – ляснув його по спині чорновусий. – А мене звати Андрієм, а козаки дали мені прізвисько Скалозуб. Я у ватазі отамана Якима Біловуса. Два дні тому ми приєдналися до загону Претвича, аби разом пошарпати татар.

– Я багато чув про козаків, – сказав Вишневецький. – Я радий познайомитися з одним із них.

– А що саме ти чув?

– Та… Різне люди кажуть… – стримано відповів князь. – Одні теревенять, що козаки – це просто дніпровські мисливці та рибалки. Інші – що це вільні торговці. Треті кажуть, що козаки живуть військовими набігами на бусурманів. А деякі подейкують, буцімто козаки – це розбійники, харцизяки…

– Хо-хо! – засміявся Скалозуб. – Про нас і справді багато говорять. Можу сказати, що є всього потрошку. Але останнє – брехня! Козаки – не розбійники, ми переважно живемо з того, що вполюємо чи наловимо в річках, – оте й продаємо. А на бусурманів ми завжди готові підняти зброю. Трапляються й лихі люди, отих козаки звуть харцизами. Харцизи розбишакують на дорогах, ловлять людей та продають ординцям у рабство. Часто ці харцизи себе називають козаками. То мерзенні злодюги, вони паплюжать це ймення…

– Агов, ідіть їсти! – погукав Брага, стоячи біля великого багаття, на якому смажилося ціле теля.

Через хвилину Дмитро з Андрієм уже наминали смаженину біля вогнища. Під час обіду Бернард урочисто привітав князя із перемогою над ворогом та познайомив зі своїми воїнами і козаками, зокрема з отаманом Біловусом. Яким Біловус був уже досить старий, його чуб та довгі вуса були білі мов сніг. Його зморшкувате кругле лице світилося розумом, і пильний погляд блакитних очей пронизував наскрізь. Попри свій вік, козацький отаман мав сильні жилаві руки і майстерно володів холодною зброєю. У лівому вусі отамана гойдалася велика срібна сережка у вигляді півмісяця…

Після обіду Вишневецький знов почав допитуватися в Бернарда про майбутній похід.

– Скажіть, пане старосто, коли ж ми вирушимо у великий похід?

– Ох, Дмитре, бачу, щойно з полум’я вийшов і вже знову хочеш у вогонь? – відказав Претвич. – Щось дуже лихе, мабуть, бусурмани тобі заподіяли?

– Так, – стиха мовив князь. – Татари вбили мою кохану.

– Співчуваю твоєму горю, княже, – повільно мовив Претвич. – Тож хочеш помститися за неї?

– Не тільки за неї! – гаряче відповів Дмитро. – Я хочу помститися бусурманам за всіх невинних людей, що їх вони згубили. Я хочу, щоб татарам було заказано нападати на Вкраїну…

– Боже діло ти задумав, княже. Але здійснити його… Ох, це дуже важко… – Бернард зітхнув. – Я скажу тобі, куди плануємо похід. На Очаків – турецьку фортецю, біля гирла Бугу. Там розташований невільницький ринок, де татари продають у рабство полонених українців. Я саме готувався до очаківського походу, коли розвідка сповістила мене, що татари зайшли на Поділля. Я зібрав більше сотні кінних воїнів і хотів ударити по бусурманах ще до того, як вони поплюндрують край. Але не встиг…

– А про яку розвідку ви кажете? – спитав Вишневецький. – Невже у вас є розвідники в самому ханстві?

– Ні, на жаль, у Криму оповісників я не маю. Мої оповісники перебувають біля кордонів Барського староства. Як тільки вони забачать, що пересуваються загони ординців, то сповіщають мене вогнем чи гінцем. Я одразу зі своїми воїнами їду назустріч татарам, щоб перехопити їх біля кордону і не дати палити села.

– Гарно придумано! – захоплено мовив молодий князь. – А ви не думали, як назавше зупинити татарські напади?

– Та думав… Правда, щось нічого путнього не вигадав… – зітхнув Претвич. – Якби польський король замість того, щоби відсилати щороку кримському ханові данину в п’ятнадцять тисяч золотих дукатів, та найняв би велике військо й погромив орду, може, напади й припинилися б. Але до ляхів та литвинів татари зрідка доходять, і королю простіше платити їм гроші, аніж обороняти українські землі.

– Це чималі гроші – п’ятнадцять тисяч золотих, – сказав Дмитро. – Якби ляхи не платили данину бусурманам років десять, то за ці гроші можна було побудувати кам’яну фортецю біля Криму! Вона б і стала перепоною на шляху орди до Вкраїни…

– Ти не перший, кому спала на думку така ідея, – посміхнувся Бернард. – Близько двадцяти років тому, славний лицар – Остафій Дашкевич – пропонував на сеймі збудувати фортецю на дніпровському острові для відсічі татарам. Але ніхто цю ідею не підтримав…

Розмову перервав Петро Брага, що підійшов до кострища і спитав:

– Пане старосто! Частина звільнених бранців хоче пристати до нашого війська. Що їм сказати?

– Що думаєш з цього приводу, князю? – Претвич обернувся до Вишневецького.

– Це гарна новина! Я взяв би нових воїнів у свій загін, озброїв їх трофейною зброєю, та й коней від татар чимало залишилося…

– Добре, хай так і буде, – мовив староста. – Завтра вирушаємо до Бара. Звільнених людей я поселю на околиці міста. Дам їм худобу та гроші з трофеїв. Ну, а хто захоче, може йти куди заманеться.

– А коли ж на Очаків? – допитувався Дмитро.

– Який же ти нетерплячий, князю, – усміхнувся Бернард. – Треба буде трохи зачекати в Барі. До нас підійдуть ще кілька козацьких загонів, тоді й виступимо.

– Спасибі за гарну звістку. Піду знайомитися з новими воїнами…

Приєднатися до корогви Вишневецького зголосилися більше двох десятків чоловік. Дмитро поговорив з кожним, майже всі прагнули помститися ординцям за смерть своїх близьких. Усі новобранці отримали зброю та коней. Матяшу, як найбільш досвідченому воїнові, Дмитро доручив навчити молодиків вправлятися зі зброєю.

Після вечері думки Вишневецького знову навернулися до загиблої Роксани. Молодому князю стало нестерпно боляче на душі… Він захотів побути на самоті.

Вийшовши за межі табору, Дмитро попростував до невеликого байраку, над яким височіли кряжисті дуби. Дійшовши до першого дерева, князь почув ледь вловний свист, ото коли гостра шабля під час удару розтинає повітря… Вишневецький насторожився, поклав долоню на руків’я зброї і підійшов ближче. На дні яру була маленька галявина, у центрі якої стояв Яким Біловус, тримаючи в руках оголену шаблю. Козацький отаман робив шаблею повільні рухи, як риба плавниками у воді. А то зненацька шабля в його руках перетворювалася на блискавку, що зі свистом розтинає повітря. Вишневецький підійшов ще на крок, під його ногами хруснула суха гілка. Яким повернув голову і пильно придивився.

– Це ти, князю? Сумуєш за милою?

– Звідки ти дізнався? – розгубився Вишневецький.

– Це написано на твоєму обличчі, князю, – щиро відповів Біловус.

– Можеш називати мене Дмитром, – Вишневецький спустився по схилу на галявину. – Що ти робив, козаче?

– Я згадував те, чого вчив мене Василь Заруба, від якого я перейняв мистецтво шабельного бою.

– Я бачив, як ти вправно бився з татарвою, – сказав Дмитро. – Ти чудовий майстер…

– Та й ти не гірший за мене, Дмитре, – посміхнувся Яким. – Ти вбив Саадета коронним ударом Заруби. Ти знав його?

– Ні, не знав… – здивувався Вишневецький. – Я перейняв володіння шаблею від свого батька та від німецького майстра Альберта Баварського. А той удар сам вихопився в мене під час бою… А чи живий цей Василь Заруба?

– Нема вже славного козака Заруби, – зітхнув Яким. – Підлим обманом ординці взяли Василя в полон. У полоні йому запропонував вийти на герць мурза Арслан, обіцяючи за перемогу волю. Арслан – найвправніший татарський воїн, нема рівного йому в бою на шаблях. Ото він і вбив Зарубу. Проте Василь був перший, кому вдалося поранити мурзу…

– То Заруба – не перший козак, котрий виходив на бій проти Арслана?

– Арслан серед бранців, що їх приганяють татари до Криму, шукає майстрів шабельного бою і пропонує стати з ним на прю. А тому, хто переможе його, обіцяє волю…

– І багатьох уже вбив цей Арслан?

– Не знаю, скільки, та люди подейкують, що вже далеко за сотню… – мовив Біловус. – До речі, той татарин, що ти його вбив, був учнем Арслана.

– Я би охоче помірявся силою з цим мурзою! – Дмитро відчув, як у душі закипає лють.

– На все – воля Божа… – зітхнув Біловус, ховаючи у піхви шаблю. – Може, ще й зустрінеш. Ходімо, князю, до табору, поки нас ще не почали шукати.

Розділ ІV
Очаківський похід

Буйний вітер гуляв поміж степових трав, що сягали дорослій людині по груди. Сонце почало хилитися до обрію, осяваючи широку долину, яку зусібіч охоплювали глибокі байраки, густо порослі лісом. У центрі долини виднілося невеличке озерце, зеленаві хвильки котрого виблискували золотаво від сонячного проміння. У долину поволі заходив чималий загін кінних воїнів. На розлогий пагорб, що височів над озером, виїхали Вишневецький з Претвичем, щоби оглянути місцевість.

– Гарне місце для ночівлі, – зауважив Дмитро. – Є вода і дрова.

– Так, дуже непогано, – погодився Бернард. – Проте треба бути насторожі. Ми вже перетнули межу татарських володінь, і бусурмани можуть напасти на нас будь-якої миті.

– Я чув, ви вже не раз ходили на Очаків, – згадав князь. – Розкажіть про цей похід…

– Так, це було три роки тому, – погладив бороду староста. – Ми тоді добре покозакували. У поході, крім мене, був черкаський староста Андрій Пронський та князь Федір Сангушко. Всього ми зібрали близько тисячі воїнів. Очаків захопили з боєм, звільнили християнських невільників. На жаль, взяти стару цитадель не вдалося. Цю фортецю збудували ще литвини – за часів великого князя Вітовта. Згодом її відвоювали татари, а в ординців відібрали турки.

– І що – очаківська фортеця така неприступна? – зацікавився Вишневецький.

– Неприступних замків немає, – відповів Бернард. – Те, що збудовано людськими руками, люди можуть зруйнувати. Хоч турки добре укріпили стару цитадель, проте більше двадцяти років тому Очаків захопив Остафій Дашкевич і вщент зруйнував замок.

– Отакої! Цей Очаків уже кілька разів брали, а турки, виходить, його знову відбудовують? Нащо їм такий клопіт?

– У цьому місті є невільницький ринок, що приносить чималі прибутки туркам. Тому вони так і тримаються за нього. – Претвич торкнув рукою нагрудний ланцюг. – У часи Дашкевича Очаків брав Яким Біловус. Ото його треба розпитати…

Барського старосту перебив стривожений вигук:

– Татари!!

Військо захвилювалося, як море перед бурею. На пагорб вихопився Петро Брага.

– Бернарде! Наші розвідники виявили татарський загін десь у шістсот шабель. Вони – за півгодини їзди від нас. Як будемо діяти?

Претвич провів долонею по вусах і скосив очі на молодого князя.

– Скажи, Дмитре, що ти думаєш? Як краще розбити бусурманів?

Вишневецький уже відкрив було рота, щоби сказати: слід ударити всіма силами, але, згадавши, як нерозсудливо він вступив у першу сутичку з татарами, вирішив спершу добре обмізкувати. Князь пильно окинув очима навколишню долину.

– Треба, аби орда прийшла в цю долину. Тоді ми легко її розіб’ємо, вдаривши з різних боків.

– Добра думка, Дмитре, – очі Бернарда заблищали. – А як краще заманити їх сюди?

– Гадаю, нехай менша частина війська з’явиться перед татарами і після короткої сутички почне тікати в цю долину. Коли наші воїни добіжать до озера, на ординців налетять козаки, що до того будуть ховатися в байраках…

– Ти просто читаєш мої думки! – з усмішкою промовив Претвич. – Бачу, з тебе, князю, вийде справжній гетьман. Ще додам: нам необхідно, щоб ніхто з татар не вирвався з оточення, бо тоді очаківський гарнізон буде насторожі, і турки можуть запросити підкріплення.

Незабаром військо розділили на три частини. Сто козаків на чолі з Вишневецьким на баских конях мали заманити ординців у пастку. Решта вояків сховалися в лісистих ярах обабіч степової долини.

Дмитро ледь стримував гарячого коня, що рвався учвал. Удалині почала з’являтися курна хмара, що повзла степом, мов велетенський слимак. То був татарський чамбул. Від появи ворога кров закипіла в жилах княжича. Дмитро стис руків’я шаблі так сильно, що побіліли пальці. В його голові була лише одна думка: треба знищити нелюдів прямо зараз!

– Он повзе кримське стерво… В нашу землю за новими рабами… – пролунав схвильований голос. – Як же мені кортить відправити бусурманів у пекло!

Дмитро скосив погляд, під’їхав Андрій Скалозуб, його очі палали люттю.

– То що, князю? Задамо їм перцю?

Вишневецькому дуже кортіло відповісти схвально, однак він пересилив себе.

– Андрію, дотримуємося плану. Як тільки вони підійдуть ближче – дамо по них залп, щоб роздратувати, а тоді поїдемо в долину, де й вирубаємо їх упень…

Чорна хмара наближалася. Вже стало добре видно татарських верхівців, що спокійно їхали, почуваючись безпечно на своїй території. Отож, як грім серед ясного неба, для них пролунали постріли. З десяток ординців упали з коней. З низьких пагорбів, люто волаючи, виїхали козаки.

– Гей, татари! Хто хоче першим поцілувати козацьку сраку – стрибайте за нами!

Розлючений чамбул навскач понісся за ними, вже святкуючи перемогу над нечисленним загоном. Козаки прямували долиною до озера. Ординці з гиканням не відставали від них. За першими стрілами залунали постріли самопалів. На чамбул накотилися нові козацькі загони.

– Стій! Уперед на орду! – громовим голосом закричав Вишневецький. Розвернувши коня, він пішов у атаку, його маневр повторила вся сотня. Бусурмани, одночасно атаковані з усіх боків, були зім’яті й розбиті за лічені хвилини. Шабля князя лютувала серед ворогів, вражаючи їх, мов блискавка. Дмитро збився з ліку, рубаючи ординців. Поряд із ним сікли татар Скалозуб та Матяш.

Перемога була повна. Лише кільком десяткам ворогів удалося вислизнути крізь козацькі лави та втекти на південь. За ними була вислана погоня. Через годину вона повернулася до табору. Татар на прудконогих конях догнати не вдалося. Проте влучним пострілом був убитий ватажок чамбулу, а серед його речей був знайдений пергамент з печаткою Османської імперії.

Турецький сувій узяв до рук Претвич. Пробігши очима рядки, староста з гнівом зім’яв його.

– Як добре, що ми розгромили цю наволоч! – сказав Бернард.

– Що там написано? – нетерпляче спитав молодий князь.

– Тут сказано, що якийсь паша Хусейн прибув до Очакова з трьома галерами. Він наказує татарам доставити йому сотню хлопчаків віком від восьми до тринадцяти років, щоби зробити з них яничарів.

– Щось я не второпаю, – насупив брови Дмитро. – Як це – зробити з них яничарів? Хіба яничарське військо набирають не з турків?

– Ти помиляєшся, князю. Яничари – це не турки, – Претвич сплюнув на землю. – Турецькі іроди творять жахливий злочин. Це у стократ гірше за торгівлю людьми. Уяви собі: вони захоплюють у полон малих хлопців і виховують їх так, щоб вони забули свою рідну землю, свою мову. Коротше, навертають їх у магометанську віру і роблять з них кровожерливих воїнів-яничарів, готових убити власну матір.

– Господи! – вражено мовив Вишневецький. – Але ж це наймерзенніша підлість, яку лише можна уявити! Кляті турки отаким робом створюють зрадників з нашого люду… Я помщуся їм за це! Присягаюся Святою Трійцею!

Князь нервово вийняв з піхов шаблю, тоді знову вклав її назад. Барський староста закликав отамана Якима Біловуса. Старий козак з’явився через деякий час разом зі Скалозубом. Його сорочка була заплямована вражою кров’ю.

– Браго, неси сюди медовуху! – вигукнув Бернард. – Треба відсвяткувати з хоробрими козаками перемогу над татарвою.

Ротмістр, з’явившись на погук, поставив на колоду важкий глек із напоєм і почав розставляти склянки з товстого зеленого скла. Очі його збуджено блищали.

– Вибачай, старосто, я в поході пити мед не буду, – поважно промовив Біловус. – Та й вам не раджу: підхмелений козак – легка здобич для нехристів.

Андрій, що вже простяг був руку до чарки, після слів отамана поставив її назад, з сумом подивився на глек і зітхнув.

– Я також не буду пити, – сказав Дмитро. – Вип’ємо тоді, коли візьмемо Очаків.

– Ну, а ми з Петром пригубимо по півчарки, – відказав Бернард.

Тишу перервав Вишневецький.

– Отамане Біловусе, розкажіть-но нам, як ви з Дашкевичем Очаків брали?

Старий козарлюга заплющив очі і провів долонею по сивому чубу.

– Давно те було – років із двадцять п’ять тому… Але я добре пам’ятаю гетьмана Дашкевича. То був славний воїн, він зібрав під своїми корогвами чотири тисячі козаків. Усіх поділив на сотні. – Якимові очі палали внутрішнім вогнем. – Я тоді був сотником у цьому війську, ми добре бусурманам давали жару…

– А куди ж поділося таке велике козацьке військо? – перебив розповідь князь.

– Дашкевич саме занедужав і вже перестав водити походи. От частина козаків і розбіглася. А коли гетьман помер, військо відтоді розділилось на окремі ватаги. Тож вони і донині ведуть здобичництво за Дніпровими порогами…

– Але ж як саме Остафій Дашкевич здобув Очаків? – Претвич повернув розмову в колишнє русло. – Нас цікавлять подробиці.

– Авжеж, – отаман підкрутив свого вуса. – Усьому війську вдалося підійти до Очакова непомітно для ворогів. Ми з ходу атакували міські мури за годину до світанку. Турки нас не чекали і тому не змогли дати відсіч. Проте яничарів, що сиділи у старій фортеці, заскочити зненацька не вдалося. В очаківській фортеці, окрім яничарів, було ще півтисячі невільників – турки їх планували послати в Царгород і чекали кораблі-каторги. Наш отаман вирішив звільнити бранців за будь-яку ціну. Ми тоді наготували багато довгих драбин. Дашкевич розмістив навколо замку всіх козаків, що мали самопали, і наказав лупити по турках без упину. Під захистом куль ми по драбинах вдерлися на мури й захопили фортецю.

– Дякую за цікаву розповідь, Якиме, – мовив князь. – Що думає товариство? Може, нам вдасться захопити очаківський замок так, як це зробив Дашкевич?

– Три роки тому ми також гадали, що фортецю можна захопити наскоком, – усміхнувся Петро. – Але турки відтоді зробили певні висновки.

– Атож. Турки після походу Дашкевича укріпили фортецю: наростили мури, прокопали навколо стін рів, поставили великі гармати, – вів далі Бернард. – Ось тому під час першого походу нам довелося спасувати.

– Ну гаразд, придумаємо щось на місці, як узяти оту очаківську цитадель, – вирік Вишневецький.

Після цього почалися спогади про минулі битви з татарами. Увесь вечір Дмитро уважно слухав розповіді досвідчених воїнів. Але його переслідували думки про велике козацьке військо, яке існувало в недалекому минулому.

«Ех, якби мені мати таке військо… – думав про себе Вишневецький. – Татар можна було б тоді у ріг зігнути. Як відновити колишнє військо Остафія Дашкевича? Як об’єднати розрізнені козацькі ватаги?»

З цими думками князь заснув неспокійним сном.

* * *

Великі зелено-сині хвилі з гуркотом накочувалися на кам’янистий берег, серед якого блищали плями жовтого піску. Білосніжні чайки пронизливо верещали, шугаючи над морськими хвилями в пошуках поживи. Хоч Вишневецький уперше бачив Чорне море, його погляд був прикутий до Очакова. Невеличке містечко мало форму неправильного трикутника і велетенським зубом випиналося у відкрите море. З боку суші Очаків був оточений суцільним кам’яним муром. У центрі була розташована велика дерев’яна брама, з двох боків захищена невеликими круглими баштами. Брама була зачинена, на її стулках блищали залізні пасмуги. На узбережжі височіла похмура фортеця з темного каміння. На міських стінах походжала озброєна сторожа, турки були одягнені в розцяцькований одяг, на головах – високі тюрбани. Серед них виділявся білошкірий воїн у велетенській шапці, ззаду якої теліпався на вітру довгий шмат блискучої матерії.

– Оно яничарська свиня, – крізь зуби промовив Андрій, звертаючись до Дмитра.

Князь відчув у голосі Скалозуба хвилювання та лють і відігнув гілку куща, щоб краще бачити яничара.

– Князю, мабуть, нам слід повернутися до табору, – стурбовано прошепотів Матяш. – Ми надто близько підійшли до турків – нас можуть помітити…

– Ну гаразд, ідемо, я вже побачив усе, що хотів…

Троє чоловіків, обережно скрадаючись, спустилися в глибокий яр, де були заховані коні, й через годину повернулися в табір, схований всередині байраку.

– Вас усюди шукають! – здалеку почувся голос Браги. – Претвич зібрав військову раду, ідіть швидше!

Князь із супутниками прудко наблизились до широкого кола, де вже сидів Бернард, отаман Біловус і найбільш досвідчені воїни. Рада зібралася, щоб вирішити, як краще взяти Очаків.

Дмитро одразу розповів про результати їхньої розвідки навколо міста.

– Дякую, князю, за важливу інформацію, – роздумливо мовив Претвич. – Мої гірші сподівання підтвердилися. Бусурмани знають, що поряд перебувають козаки, і тому укріпили очаківську браму та добре пильнують стіни. Що порадить товариство, як нам ліпше воювати?

– А давайте-но спробуємо виманити турків з міста тим же чином, як ото татар у долину, – запропонував Вишневецький. – Скажімо, невеликий загін козаків скаче до Очакова, роздражнить яничарів, вони відчинять ворота, поженуться за козаками, і тоді ми атакуємо усіма силами й на турецьких плечах ускочимо в місто.

– Це непоганий план, – сказав Яким Біловус. – Однак турки на нього не купляться, бо попереджені розбитими татарами і знають, що в околиці вештається багато козаків. Треба придумати щось хитріше.

– Треба, щоб гаспиди самі відчинили перед нами браму Очакова, як ото троянці перед греками, – докинув кілька слів Брага.

– Ха-ха! – засміявся Бернард. – Турки не дурні, щоб відчинити ворота перед троянським конем!

– Тоді треба зробити так, щоб османи вважали, що відкривають прохід для своїх, – наголосив князь. – Може, частину вояків перевдягти в татарський одяг? Ми під’їдемо до брами, турки подумають, що то свої, і відчинять її.

– Османи, перед тим як відчинити ворота, розпитають приїжджих та добре роздивляться їх. І те, що перед ними козаки, а не татари, вони швидко збагнуть, – відказав Претвич. – Проте думка непогана, тільки її треба вдосконалити. – Очі старого воєначальника запалали вогнем. – Я сам перевдягнуся в турецьке вбрання і вдаватиму з себе багатого турецького купця, що найняв для охорони татарський чамбул. Мовляв, на мене дорогою напали козаки і женуться за нами. Я з невеликим загоном під’їду до воріт, прокричу цю вигадку вартовим. І саме тут на обрії з’являться наші. Яничари відкриють браму, ми захопимо її і будемо тримати до підходу козаків.

– Добрий план, батьку Претвичу! – похвалив Біловус. – Сам Дашкевич хитрішого не придумав би…

– Я лише додумав ідею Вишневецького, – промовив староста.

– Хочу бути в першому загоні разом із вами! – зажадав молодий князь.

– Я ціную твою хоробрість, Дмитре. Але поглянь на себе: на турка чи татарина ти зовсім несхожий, – відказав Бернард. – Ось пан ротмістр, як одягне тюрбан, то наче вроджений турчин. А на тобі, княже, тюрбан буде сидіти, як на корові сідло. Ти з Біловусом будеш керувати козаками, які буцімто переслідують турецьких купців.

Обговоривши деякі деталі, було вирішено здійснити атаку Очакова прямо сьогодні. Претвич та ротмістр Брага перевдяглися у трофейне турецьке вбрання і стали дуже схожі на багатих османів. Бернард особисто відібрав двадцятеро чорнявих засмаглих козаків, схожих на татар, вони перебралися в татарське вбрання, перетворившись на «ординців».

Через годину Вишневецький напружено стежив, як Претвич та Брага в подобі турецьких купців прискакали під стіни Очакова і почали перегукуватися з вартовими доброю турецькою мовою. «Пора», – подумав князь. Вийнявши з-за пояса пістоля, він вистрелив у повітря. Це був знак: козаки, що причаїлися в ярах та річковій долині, вскочили у сідла й кинулися до міста з криками, розмахуючи зброєю. Бернард щось закричав вартовим, вдаючи страшенний переляк, і замахав руками як навіжений. Головний охоронець на брамі віддав команду, і ворота зі скрипом швидко відчинилися, пропускаючи всередину загін Претвича. Брама знову зарипіла, але зачинити її османам уже не вдалося. Козаки всередині напали на сторожу, пролунали постріли, почулися передсмертні зойки і брязкіт холодної зброї.

Вишневецький у трійці перших досяг очаківських воріт. Одразу перед його очима промайнуло мертве тіло Петра Браги, з його шиї стирчала стріла. З прибрамних башт лунали постріли та сипалися стріли. Турки відчайдушно билися на стінах та біля воріт. На Бернарда, що стояв коло лівого краю брами, насіло одразу двоє османів. Поряд з князем впав з коня козак, в його широкій спині застрягла довга стріла. Витягши пістоля, Дмитро поцілив кулею лучника, що саме прилаштував стрілу до лука. Турок, захлинаючись кров’ю, полетів головою вниз. Але князь цього вже не бачив. Під’їхавши до Бернарда, він вправним ударом розкраяв голову османському воїну, другого турка через пару хвилин зарубав Претвич. Ще за мить у ворота ураганом залетіло козацьке військо. Вартовий загін турків був швидко розбитий, обидві башти захоплені. Козаки ватагами розтікалися по місту, рубаючи озброєних османів і татар.

Коли стався напад, на невільницькому ринку татари саме продавали невільників. Заплаканих дівчат татари змушували роздягатися перед опецькуватими турецькими купцями, ті цмакали язиками і завзято торгувалися. Чоловіків тримали в міцних кайданах, османи їх купляли як веслувальників на галери.

Козаки, увірвавшись на ринок, розбивали кайдани та колодки, звільняючи бранців, які не знали, як дякувати своїм визволителям. Колишні бранці брали до рук зброю, починали допомагати своїм…

Вишневецький із передовим загоном поспішав до цитаделі Очакова. Брама на цепах була спущена, заможні турки з жінками та дітьми тікали до фортеці. Навколо фортеці тягнувся рів, дно якого було втикане гострими кілками в людський зріст. На стінах фортеці та біля воріт метушилися яничари, озброєні довгими рушницями. Забачивши козаків, потурнаки одразу відкрили вогонь. Кілька козаків упали з коней на землю, українці відкрили вогонь у відповідь. Гримнуло кілька гармат, одне ядро увійшло в землю перед конем князя. Вишневецького викинуло з сідла, княжий кінь жалібно заіржав і повалився на бік, з його пащі текла густа червона юшка. Дмитро, впавши на землю, відкотився до стіни якоїсь хати, поряд княжич побачив Олексу, що лежав, притулившись головою до мертвого коня.