Kitabı oku: «Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки», sayfa 5

§ 13. Загальне поняття судження і предмета. Судження як встановлення

Якщо відволіктися від усіх цих перекривань світу нашого досвіду й насамперед власного досвіду, то виявляється, що судження навіть на цьому нижчому рівні, на якому воно є судженням суто на підставі досвіду, і, ще вужче, на підставі мого досвіду, має структури, які перехрещуються зі структурами суджень згідно з ідеєю остаточності, й тому царина логічного в такий спосіб сягає також туди, де ще немає наукового наміру. Вираз «судження» позначає загальну сутність, яка за своєю основною структурою є однаковою на всіх ступенях логічних актів, у яких вона постає; таким чином, те, що має структуру предикативного судження в рамках аналізи, обмеженої найпростішими досвідами, має водночас своє значення прикладу для вбачання сутності судження навіть там, де воно має найвищу функцію.

Якщо ми хочемо попередньо уточнити це найзагальніше поняття судження й належне до нього поняття предмета як субстрату судження, то ми мусимо повернутися до зв’язку між судженням і життєвим досвідом у цілком конкретному сенсі. Будь-який досвід у цьому конкретному сенсі спирається насамперед на прості, первинні, безпосередньо схоплені субстрати передданої переддокси. Дані в ній природні тіла є граничними субстратами для всіх подальших визначень, як для коґнітивних, так і для оцінювальних і практичних. Усі вони спираються на ці безпосередньо схоплені. Проте ця царина переддокси, ґрунт простої свідомості віри є свідомістю, яка суто пасивно схоплює предмети як субстрати. Суще переддане в ньому як єдність ідентичності. Утім царина докси – царина плинного. Пасивно переддана єдність ідентичності – це ще не як така схоплена й утримана предметна ідентичність. Схоплювання, наприклад, сприймальне споглядання передданого чуттєвого субстрату, радше, вже є діяльністю, а саме пізнавальним актом нижчого ступеня. Як у чистому сприйманні, що в ньому наш погляд пересувається по передданому предмету, який нас афікує. Тоді він постає як «той самий предмет із різних боків», а в рефлексії погляд спрямовується на те, що він даний нам у перспективах, у відтінюваннях, в яких він постає як той самий, на який спрямовано нашу увагу. Через це навіть просте сприймання передданого субстрату постає як наш акт, як дія, а не просто як переживання вражень.

Наївна свідомість, яка крізь усі перспективи, відтінення тощо, в яких предмет постає у сприйнятті, спрямована на нього самого в його ідентичності, завжди бачить лише результат цього акту, предмет, що так і так експліковано у сприйнятті. Вона навіть не усвідомлює того, що ця даність предмета з цими чуттєвими властивостями сама вже є актом, а саме пізнавальним актом найнижчого ступеня. Так, вона схильна розглядати сприймання або споглядання як пасивне переживання, як пасивне поводження, і протиставляти цій пасивності сприймання практику у вужчому сенсі, перетворення передданих речей, а також утворення предикативних речень, які постають потому як об’єктивні побудови або створіння. Тому розрізнення активного поводження і пасивного сприймання або переживання для наївної, спрямованої безпосередньо на предмет свідомості відбувається не там, де для погляду рефлексії, який уже в цьому сприйманні передданого, у його споглядальному схопленні знаходить момент активності та повинен здобути більш радикальне поняття пасивності, ніж його має наївна свідомість. Це поняття суто афективної передданості, пасивної буттєвої віри, в який ще нічого немає від пізнавального акту – чистий «збудник», який походить від світового сущого, як, наприклад, собачий гавкіт, «який проникає до нашого вуха», хоча ми й не звертаємо на нього уваги і не звертаємося до нього як до тематичного предмета. Хоч би де йшлося про увагу, там уже наявна ця активність найнижчого ступеня.¹⁹

Кожне схоплювальне звернення, яке утримує дане в потоці чуттєвого досвіду, привертає до нього увагу, якщо ретельно придивитися до його своєрідності, вже є актом, пізнавальною активністю найнижчого ступеня, стосовно якої ми вже можемо говорити про судження. Суще як єдність ідентичності, напевно, пасивно вже переддане, передконституйовано, але тільки у схопленні воно утримується як ця ідентична єдність, що, утім, ще не містить нічого від предикації.

Традиційна логіка, звичайно, завжди розуміє під судженням предикативне судження, судження, яке знаходить свій мовний осад в апофанзі, у висловленні. Адже там, де якусь річ, нехай лише у зв’язку з практичним застосуванням, позначають якимось іменем, наявне вже не лише допредикативне схоплення, але й предикативне судження, або, принаймні, воно вже передбачено як здійснений смисловий акт.

Проте, щоби відокремити більш широке поняття судження від цього вужчого поняття предикативного судження, ми можемо цілком від цього відволіктися і стверджувати, що вже в будь-якому допредикативному упредметнювальному зверненні до сущого в широкому сенсі має йтися про певне судження. Так, наприклад, сприйняття свідомості, в якому певний предмет постає перед нами як сущий, як такий, що ми маємо на увазі, є судженням у цьому широкому сенсі. Якщо тепер ми ще врахуємо, що допредикативна свідомість, зі свого боку, має свої модуси прозорості і непрозорості, що, з другого боку, предикативні судження також розрізняються за прозорістю й чіткістю, то слід буде визнати, що найширше поняття судження охоплює всі як предикативні, так і допредикативні модуси. Судження в цьому сенсі буде тоді назвою для спільності об’єктивувальних (упредметнювальних) Я-актів, мовою «Ідей» – доксичних Я-актів. Незабаром ми розглянемо докладніше, як допредикативні судження нижчого ступеня активності Я (як ступеня рецептивності), сприймання, експлікації тощо, відрізняються від спонтанності предикативного судження вищого ступеня.

Судження в цьому найширшому сенсі активності Я нижчого або вищого ступеня не можна плутати з пасивністю belief, яку Г’юм і позитивісти, які наслідували його, сприймали як дані на дошці свідомості. У своєму понятті судження Брентано також має на увазі ці дані, а не активність, яка випромінює з Я-полюсу, про що свідчить його вчення про внутрішню свідомість. Кожному передданому предмету, який афікує з пасивного тла, відповідає пасивна докса. Вона саме і є тим способом, у який він даний, незалежно від того, спрямовано на цю передданість погляд сприймального, упредметнювального схоплення чи він водночас стає темою практичної дії. Навіть уже пасивному конституюванню фонового даного, як певній єдності в іманентній часовості, відповідає пасивна докса. Те ж саме стосується й вірогідності, належної до пасивного узгодження інтенційностей у певній синтетичній єдності, вірогідності, яка модифіковано, утім завжди пасивно, входить до всіх репродукцій. Усе, що конституйовано в інтенційній узгодженості як єдність, має вірогідність буття, що її засвідчено у виразі «це так». Тут ми маємо суще, або, кажучи суб’єктивно, віру, а там де узгодженість порушена – неузгодженість, модалізацію віри. Тому будь-яка пасивна свідомість уже є такою, що «конституює предмети», а точніше перед-конституює. Утім лише діяльність упредметнення та пізнавання, діяльність Я вищого й нижчого ступеня, яка не є тільки пасивною доксою, утворює предмети пізнання та судження.

Упредметнення, отже, завжди є активною дією Я, активною вірою свідомості у щось усвідомлене, яке в континуальній тривалості свідомості є чимось одним, континуально тим самим. У різноманітних актах, які зазнають синтези, воно усвідомлюється як ідентифіковане, як синтетично те саме і стало упізнається як те саме, зокрема у спогадах, які можна вільно відтворювати, або у сприйняттях, які можна вільно здійснювати (у поверненні й знов-спогляданні). Саме в цій ідентичності як кореляті ідентифікації, що її здійснюють у відкрито нескінченному й вільному повторенні, й полягає точне поняття предмета. Як кожна інша практика має свою практичну ціль – те, на що спрямовано дію, так і сущий предмет як сущий є ціллю доксичної пізнавальної дії, дії експлікації сущого в його модусі буття, яка зветься визначенням. Це встановлення сущого так, як воно є, і таким, яким воно є, в якому полягає функція упредметнювального судження, звичайно, стає встановленням, до якого завжди можна повернутися як до надбання пізнання, а саме на вищому ступені, у предикативному судженні, яке втілюється у висловленні. Його як осад надбання пізнання можна використовувати, зберігати та сповіщати. Лише предикативне судження є надбанням і предметом пізнання в точному сенсі, а не суто рецептивне споглядання, хоча воно теж утворює знання, яке габітуально зберігається. Кожне предикативне судження – це крок здобуття знання. Воно є – а як, це покаже подальша аналіза – завершеним кроком визначення і первинною одиницею тематичного визначення.²⁰

Звичайно, не всі пізнавальні судження упредметнення, навіть предикативні й утілені у висловленнях, скеровані цією тенденцією до встановлення «раз і назавжди», до об’єктивного встановлення. При цьому може також ітися про встановлювання, яке слугує лише тимчасовим практичним цілям, лише для певної ситуації або для великої кількості типово схожих ситуацій; наприклад, встановлення в судженні можливості використання інструменту для таких і таких цілей має сенс тільки у зв’язку із ситуаціями, в яких він саме й використовується. Відтак будь-яке встановлення ціннісних і практичних властивостей речей пов’язане із ситуацією, в якій воно має цінність і його можна практично використовувати. Ця релятивність стосується всіх суджень, які пов’язані з певною практикою і слугують їй. Для них, отже, вислів «завжди знов», у якому полягає сенс встановлювального судження, слід розуміти з обмеженням, що він пов’язаний із ситуацією певної типіки. Проте й у цій релятивності зберігається те, що позначає всі пізнавальні інтенції, всі упредметнювальні судження, а саме що вони з актуальної ситуації спрямовані на здобуття пізнання, яке може бути безпосередньо використане в майбутньому, незважаючи на наше абстрактне обмеження цариною відповідно властивого. Тут, звісно, йдеться про встановлення тільки для мене, але все ж таки про встановлення, які ведуть до здобуття знання – мого знання.

§ 14. Необхідність розпочинати аналізу з зовнішнього сприйняття і судження сприйняття; обмеження дослідження

Ми розглянули функцію логічного акту та його зв’язок із потоком досвіду світу. Тепер слід встановити, звідкіля ми маємо починати, щоб у ретельному опрацюванні відстежити виникнення предикативних форм судження з допредикативного досвіду. Оскільки ми шукаємо найелементарніше судження, яке фундує решту, то це має бути судження, що ґрунтується на найпростішому та найбезпосереднішому досвіді. Найпростіший досвід – це досвід чуттєвих субстратів, природного шару всього конкретного світу. Тому ми маємо орієнтуватися на судження на підставі зовнішнього сприйняття, сприйняття тіла, щоби на його прикладі дослідити структури предикативного судження взагалі та його побудову на допредикативних актах.

Судження, яке ґрунтується на чуттєвому сприйнятті та експлікації, в яку це сприйняття зазвичай переходить, а також саме це сприйняття, вже передбачають переживання суто споглядального інтересу до передданих збуджувальних субстратів, тобто тіл. Перше, що дається взнаки в допредикативній сфері, – це, отже, консеквентна дія інтересу сприйняття. Це не означає, що у конкретному досвіді світу завжди має поставати цей інтерес. Перехід від αίσθησις, від простого чуттєвого виявлення до дії, оцінювання тощо, до схоплення речей як приємних, корисних тощо, стає правилом радше ще до того, як із певних причин постає такий суто споглядальний інтерес. Адже Я, що живе у світі свого довкілля і здійснює свої практичні цілі, в жодному разі не є насамперед споглядальним Я. Для Я в його конкретному життєсвіті споглядання якогось сущого є випадковим і тимчасовим, нічим особливим не відзначеним ставленням. Утім філософське осмислення структури світу безпосереднього досвіду, нашого життєсвіту, показує, що споглядання набуває особливого значення через те, що воно відкриває і тематизує ті структури світу, які всюди, нехай і не в цілком тематизованому вигляді, лежать в основі будь-якої практичної поведінки. Переживання споглядального інтересу – це активація фундаментальної αίσθησις, пасивної прадокси, того основного шару, який лежить в основі будь-якого досвідчування в конкретному сенсі. Відтак перевага зовнішнього сприйняття і споглядального інтересу полягає у тому, що в них речі схоплені так, що при цьому найшвидше може бути здійснена тенденція судження до встановлення. І це, все ж таки, предмети чистого сприйняття, субстрати суто чуттєвого схоплення, речі природи, а це означає речі у своєму фундаментальному шарі як природні тіла, що як такі є нерелятивними, які стало зберігаються як предметні ідентичності і як такі можуть бути встановленими в судженні, незважаючи на всю релятивність ставлення до передданого у світі довкілля.

Таким чином, сприймання і судження на підставі сприйняття не лише пов’язані з інваріантним в усіх змінах і релятивностях світу довкілля, а також водночас як консеквентне переживання споглядального інтересу в певній модифікації, яка містить згадані ідеалізації, є ставленням, що лежить в основі теоретичної науки й уможливлює встановлення з метою досягнення об’єктивності, а отже, «раз і назавжди» і «для кожного» значимого. Тому це водночас той вид допредикативної очевидності, на якому ґрунтується допредикативне судження, як це має на увазі традиційна логіка; натомість, у її орієнтації на наукове визначення й у тенденції до науки і науковчення вона не порушує питання про перетин пізнавальної діяльності, практичної та оцінювальної і не досліджує, як побудоване судження, яке в такий спосіб слугує не чистому пізнавальному інтересові, а практичному в найзагальнішому сенсі, і як на цій царині допредикативного, на практичній і емоційній очевидності будується предикативна очевидність. Тут безперечно йдеться про власні джерела самоданості сущого, викриття визначеностей, які, згідно з їхньою сутністю, можна віднайти лише в самій практичній дії, а не в чистому спогляданні. Проте тут ми запитуємо не про ці способи даності й не про те, як на цьому може бути побудоване упредметнювальне судження; ми натомість припускаємо, що Я звертається до сущого, яке переддане йому пасивно й афективно, водночас у споглядальній активності без будь-якого іншого наміру й інтересу, окрім споглядального. Інакше кажучи, ми припускаємо певний суб’єкт, який поводиться суто споглядально і якого суще, що афікує його зі світу довкілля, не спонукає до жодної практичної дії.

Утім аналіза споглядального сприйняття і побудованого на ньому предикативного судження також матиме засадничу важливість для подальшого запитування про зв’язок цієї теоретичної діяльності з практичним і оцінювальним поводженням. Адже той спосіб, у який на споглядальній діяльності будується діяльність власне предикації, є однаковим незалежно від того, слугує саме суто пізнавальне поводження якійсь дії чи воно є самоціллю, і так само незалежно від того, передує воно дії чи відбувається після неї. Побудова предикативної синтези на допредикативній в обох випадках за своєю структурою є однаковою. Лише там, де йдеться про практично задіяне поводження і пов’язане з ним судження, яке йому слугує, структури, що вони передують предикації, на допредикативному рівні є складнішими за просте сприйняття.

Ще одна причина надання переваги сприйняттю полягає у більшій простоті. Адже в такій аналізі методично доречно починати з простішого й лише потому підійматися до більш складного. У цій царині суто споглядального сприймання легше за все показати побудову предикативного судження на допредикативному досвіді сприймання; тут наявні предметні очевидності можна безпосередньо угледіти як допредикативні, а саме очевидність споглядального сприймання й експлікації, яку не фундує жодне інше. Виявлені тут синтези набувають через це значення прикладів. Вивчення складного переходу до предикації від практичного поводження і виду пов’язаних із ним синтез є предметом окремого дослідження.

З тієї ж причини більшої простоти й прозорості аналіза прикладу допредикативної пізнавальної синтези судження і обґрунтованої нею предикативної синтези зорієнтована передусім на сприйняття нерухомих предметів, які перебувають у стані спокою, і не залучає сприйняття руху і судження про рухоме суще, які набагато складніше аналізувати. Має залишитися відкритим, які модифікації виникли б у разі їх залучення, хоча основну структуру синтези й експлікації і побудованої на цьому предикативної синтези цілком можна було би виявити.

Характер прикладу подальших досліджень обґрунтовує також те, що вони мають зупинитися на категоричних судженнях. Завданням інших досліджень було би також генетичне виведення інших форм судження. Нашою темою є, отже, категоричне судження на підставі сприйняття. І в цьому полягає подальше обмеження: у сприйнятті на противагу фантазії предмети дані як дійсно сущі. Фантазія також має свій спосіб даності предметностей; проте це не дійсні, а квазі-дійсні предмети, «начебто» предмети. Якщо порівняти дійсність і квазі-дійсність як царину позиціювання, з одного боку, і царину нейтральності – з другого, то разом із виключенням переживань фантазії водночас висловлюється обмеження споглядання цариною позиціювання, тобто свідомістю, яка дає буття, що його вважають дійсним – принаймні спочатку. Пізніше ми будемо змушені розглянути також переживання фантазії і судження на підставі фантазії.

Навряд чи потрібно ще раз наголошувати, що так обмежена аналіза не братиме до уваги спів-буття Інших і просуватиметься в царині буття-лише-для-мене, в якій ще взагалі не йдеться про всі ті ідеалізації, про накинуту на світ чистого досвіду мантію ідей. Тут ми маємо віднайти найпервинніші, граничні очевидності, з яких виникає предикативне судження. Ця первинність у жодному разі не означає, що ці дослідження відповідають цілком елементарному шару загальної побудови феноменологічно конститутивної систематики. Якщо вони й починають з аналізи сприйняття просторово-речових індивідуальних предметів, то це не означає, що їхньою темою є конституювання речі сприйняття і просторово-речового зовнішнього світу в цілому; структури сприймання, натомість, залучаються лише настільки, наскільки це потрібно для розуміння того, як над досвідом чуттєвого сприймання надбудовуються логічні акти з їхніми результатами у вигляді логічних структур, як на підставі сприйняття через логічну спонтанність утворюються категоріальні предмети, стани речей та загальні предметності.

Таким чином, у тому пункті, з якого ми починаємо нашу аналізу, ми вже передбачаємо різноманітні конститутивні шари й акти; передбачаємо те, що вже конституйовано поле просторово-речових передданостей, а заразом передбачаємо цілий шар конститутивних досліджень, які пов’язані з конституюванням сприйняття речі на всіх його ступенях. Вони стосуються конститутивного утворення окремих чуттєвих полів, спільного впливу окремих чуттєвих полів, окремих царин чуттєвості на сприйняття цілком конкретної речі, кінестез, зв’язку з нормальним функціонуванням тіла того, хто сприймає, і так поступово спочатку конституювання чуттєвої речі, що перебуває у спокої, а врешті-решт як такої, що перебуває в каузальному зв’язку з іншими речами. Водночас ми передбачаємо, що вже відбулося конституювання речі як часової, як темпорально тривалої, а з другого боку, конституювання окремих актів, у яких конституйовано просторову речовість у внутрішній свідомості часу. Все це виміри конститутивних досліджень, які лежать ще глибше, ніж здійснені тут, і на які тут слід лише вказати. Це прояснює місце, яке посідають наші дослідження в загальній конститутивній систематиці.

Частина І
Допредикативний (рецептивний) досвід

Розділ I
Загальні структури рецептивності

§ 15. Перехід до аналізи зовнішнього сприйняття

У подальшому на прикладі актів зовнішнього сприйняття як свідомості живої теперішності індивідуальних просторово-речових предметів слід дослідити те, що є сутністю допредикативних актів досвіду і як на цьому побудовані предикативні синтези. Якщо при цьому в тій царині сприймання, яка є лише виокремленою частиною загальної царини доксичних, об’єктивувальних переживань, ми розрізнимо такі різні структури, як пасивну передданість і активне звернення до Я, інтерес, рецептивність і спонтанність, то при цьому слід наголосити, що такі розрізнення не обмежені лише цариною сприймання й узагалі доксичних переживань, а що при цьому йдеться про структури, які так само можна знайти в усіх інших царинах свідомості. Існує, отже, не лише первинна пасивність чуттєвих даностей, «чуттєвих даних», а також відчуття, і на противагу цьому не лише об’єктивувальне активне звернення, як, наприклад, у сприйнятті, а також таке саме в оцінюванні, в уподобанні; і там також є аналог очевидності, а отже, також сприйняття як первинна самоданість цінностей, цілей тощо.

Сприймання, сприймальне звернення до окремих предметів, їх споглядання та експлікація вже є активною дією Я. Як така вона передбачає, що нам уже переддане щось таке, до чого ми можемо звернутися у сприйнятті. І переддані не просто окремі, ізольовані об’єкти, а завжди наявне поле передданого, на тлі якого постає щось окреме і, так би мовити, «збуджує» сприйняття, сприймальне споглядання. Ми говоримо, що те, що збуджує наше сприйняття, переддане у нашому світі й з нього афікує нас. Утім, згідно з нашими вступними розмислами, ми воліємо не звертати уваги на те, що тут завжди йдеться про сприймання предметів світу, передусім світу нашого довкілля. Адже це означає, що це – об’єктивно суще, таке, що його можу сприймати не лише я, а й Інші, люди мого довкілля. У зазначеному обмеженні ми лише передбачаємо, що існує певне виокремлене для мене поле, до якого я звертаюся у сприйманні. Конституювання самого цього поля є темою окремої, доволі розлогої аналізи. В межах цього дослідження достатніми будуть лише короткі вказування на це.