Kitabı oku: «Полліанна», sayfa 2
Розділ 4
Кімнатка на горищі
Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка стали на порозі вітальні, леді відірвала очі від книжки і простягла до гості долоню, кожен палець якої ніби втілював почуття «виконаного обов’язку».
– Здрастуй, Полліанно. Я… – заледве почала вона холодним тоном, як Полліанна, метеликом фуркнувши через кімнату, опинилася на негостинних колінах отетерілої міс Поллі.
– О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Якби ви знали, яка я щаслива, що ви дозволили мені оселитись у вас, – схлипувала дівчинка. – Якби ви знали, яка це втіха – знайти вас і Ненсі, і все оце, коли досі у мене були тільки дами з «Жіночої допомоги»!
– Я здогадуюся… хоча й не мала приємності знатися з дамами з «Жіночої допомоги», – сухо відгукнулася міс Поллі, намагаючись розчепити палкі обійми тоненьких ручок і похмуро зиркаючи на закляклу у дверях Ненсі.
– Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, зроби ласку, стань переді мною, як годиться. Я ще навіть не роздивилась тебе до пуття.
Полліанна підхопилася на рівні і знервовано розсміялася.
– Еге ж, тітонько, ви мене вперше бачите. Та, по правді, нема на що дивитися, крім мого ластовиння. Ох, та я ж іще маю пояснити вам про свою сукню у червоні ґратки і про чорну оксамитову баску з протертими ліктями. Я вже розповіла Ненсі, як тато мені казав…
– Облишмо з тим, що казав тобі твій батько, – урвала її міс Поллі. – У тебе є багаж, я так розумію?
– О так, звісно є, тітонько Поллі. Дами з «Жіночої допомоги» купили мені чудовий саквояж. У ньому не так багато речей, зрештою. Я маю на увазі, моїх особистих. Останнім часом, на місію не часто жертвували вбрання для дівчаток. Але я привезла всі татові книжки. Місіс Вайт сказала, вони мають належати мені. Знаєте, мій тато…
– Полліанно, – знову перервала її міс Поллі, – я хочу, щоб ти відразу засвоїла одну річ, а саме: я не маю бажання постійно слухати про твого батька.
Полліанна злякано затамувала подих.
– Чому, тітонько Поллі? Ви… То ви не маєте на увазі… – вона запнулася, і міс Поллі різко перемінила тему.
– Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твій багаж має вже бути там. Я наказала Тімоті віднести туди твою… валізу, чи що там у тебе. Прошу за мною, Полліанно.
Полліанна мовчки повернулася і рушила з кімнати слідом за тіткою. На очі їй набігли сльози, однак підборіддя вона тримала мужньо піднесеним.
«Зрештою, тим ліпше, як вона заборонила мені говорити про тата, – міркувала Полліанна. – Мені буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Ймовірно, саме тому вона мені заборонила».
Переконавши себе у такий спосіб у тітчиній доброзичливості, Полліанна змахнула сльози з очей і почала роззиратися довкола.
Наразі вони йшли нагору сходами. У Полліанни перед очима шурхотіла хвилями чорного шовку розкішна спідниця міс Поллі. Крізь відчинені двері позаду дівчинка встигла помітити м’які килими у пастельних тонах і оббиті атласом стільці. Під ногами стелилася килимова доріжка, схожа на зелений мох. По стінах обабіч сходів виблискували позолочені рами картин, сліпучо спалахували сонячні промені, пробиваючись крізь мереживо фіранок.
– Ой, тітонько Поллі, тітонько Поллі, – захоплено видихнула племінниця. – Який у вас дивовижно гарний будинок! Ви маєте страшенно радіти, що ви така багата!
– Полліанно! – приструнчила її міс Поллі, ставши нагорі сходів. – Ти мене дивуєш таким словами!
– Чому, тітонько Поллі? Хіба ви не раді? – щиро здивувалася Полліанна.
– Звісно ні, Полліанно! Сподіваюся, я ще не забулась настільки у гріховній марноті, щоб пишатися дарами, якими Господь у своїй милості наділив мене, – заявила леді, – тим більше, коли йдеться про багатство!
Міс Поллі повернулася і попрямувала коридором до дверей, за якими сходи вели на горище. Тепер вона впевнилась у правильності свого вибору кімнати для дівчинки. Попервах пані хотіла тільки тримати малу родичку подалі від себе, а також вберегти дорогі меблі від її необережного поводження. Однак тепер, коли Полліанна виявила таку схильність до марноти, тітка похвалила себе за далекоглядне рішення про маленьку і скромну «кімнатку на горищі».
Ніжки Полліанни весело дріботіли позаду тітки, а її великі сині очі захоплено роздивлялися усе довкола, намагаючись не оминути увагою жодної цікавинки у цьому розкішному будинку. Найбільше, втім, її цікавило, за якими з чарівних дверей чекає на неї її власна кімната – затишна й оздобна кімнатка, з фіранками, килимами й картинами. Тим часом тітка рвучко відчинила чергові двері й рушила вгору іншими сходами.
Тут не було на що дивитися. Голі стіни обабіч. У кінці сходів нагорі панували сутінки, густішаючи у найдальших закутках, де дах спускався майже до підлоги і де громадилися численні коробки та скрині. На додачу, було тут спекотно й задушливо. Полліанна мимохіть піднесла голову, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тітка відчинила двері праворуч.
– Ось твоя кімната, Полліанно. Я бачу, твій саквояж уже тут. Ключик у тебе є?
Полліанна мовчки кивнула. Вона широко розплющила очі з переляку.
Міс Поллі насупилася.
– Полліанно, коли я тебе про щось питаю, то я хочу, щоб ти мені по-людськи відповіла, а не мотала головою.
– Так, тітонько Поллі.
– Оце інша річ; дякую. Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі знадобиться, – додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. – Я накажу Ненсі, щоб вона допомогла тобі розпакувати речі. Вечеря о шостій, – закінчила вона і, вийшовши з кімнатки, почала швидко спускатися сходами.
Якийсь час Полліанна стояла, дивлячись тітці услід. Тоді обвела широко розплющеними очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна. Погляд її зупинився на саквояжі, який ще недавно стояв перед нею у її кімнатці, вдома, на далекому Заході. Наступної миті вона подибала до того саквояжа, опустилася поруч з ним навколішки і затулила обличчя долонями.
Там знайшла її Ненсі за кілька хвилин.
– Годі, годі, бідолашне моє ягнятко, – розраджувала вона дівчинку, опустившись поруч з нею навпочіпки і пригортаючи її до грудей. – Саме цього я боялася – що застану тебе тут засмученою.
Полліанна похитала головою.
– Ні, Ненсі, я погана і зіпсована, я геть розбещена, – схлипувала вона. – Ніяк не хочу зрозуміти, що мій тато потрібніший Богу і янголам, ніж мені.
– Та їм він ні до чого непотрібний, – твердо заявила Ненсі.
– Ой, Ненсі! – непідробний жах вмить висушив сльози в очах Полліанни.
Ненсі знічено всміхнулася і рішуче й собі витерла очі.
– Годі, годі, дитино, це я спересердя бовкнула дурницю, – квапливо запевнила вона. – Давай лишень свій ключик, розпакуємо твій саквояж та поскладаємо гарненько твої речі.
Схлипуючи, Полліанна подала Ненсі ключик.
– Там не так багато речей, – проказала вона стиха.
– Тим швидше розпакуємо, – відказала Ненсі.
Обличчя Полліанни раптом осяяла усмішка.
– Справді! – вигукнула вона. – Я маю з цього радіти!
– Гм… Воно й правда, – глянула на неї Ненсі дещо невпевнено.
Моторні руки Ненсі швидко розпакували книжки, латану білизну і кілька вбогих сукенок. Полліанна, вже сяючи усмішкою, пурхала по кімнаті, розвішувала одяг у шафі, складала книжки на столі й ховала білизну по шухлядах.
– Ось так… Тепер буде дуже затишна кімнатка. Що скажеш, Ненсі? – озвалася вона невдовзі.
Ненсі не відповіла, вдаючи, нібито зосереджено шукає щось у саквояжі. Полліанна зупинилася коло безголового трюмо і пильно подивилася на голу стіну над ним.
– І мені варто радіти, що тут немає дзеркала, бо як його тут немає я не бачитиму свого ластовиння.
У Ненсі з вуст злетів якийсь невиразний гук, та коли Полліанна здивовано обернулася до неї, Ненсі так само порпалася у саквояжі. Тоді Полліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула і у захваті заплескала у долоні.
– Ой, Ненсі, я тільки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, і будиночки, і церква зі шпилем, а річка виблискує наче срібло. Навіщо ж тут іще якісь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цій кімнаті!
На подив Полліанни, Ненсі вибухнула риданнями. Засмучена, дівчинка кинулася до неї.
– Ненсі, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кімната?
– Моя кімната? – аж розлютилася Ненсі, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, і якби дехто не знав уже, почім тут ківш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!
Отак, не завершивши свій незрозумілий коментар, Ненсі рвучко підхопилася, вискочила з кімнати і стрімголов побігла сходами униз.
Полишена на самоті, Полліанна повернулася до своєї «картини», як вона подумки охрестила чудовий краєвид за вікном. Тоді обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радість дівчинці, шибка ворухнулася під її пальцями. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Полліанна вихилилася з нього, жадібно вдихаючи свіже духмяне повітря.
Вона подбігла до іншого вікна. Воно теж легко відчинилося. Величезна муха пролетіла їй просто повз носа і голосно задзижчала по кімнаті. За першою мухою залетіла ще одна, потім – ще, проте Полліанна нітрохи на них не зважала. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Розкинувши гілля, воно ніби вабило Полліанну до себе.
Дівчинка голосно засміялася:
– Стривай! Думаю, я зумію!
За мить вона вже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче та мавпочка, швиденько спустилася по гілках на найнижчу. Зістрибувати на землю Полліанні було трохи лячно, хоч вона не вперше лазила по деревах. Вона затамувала подих, розгойдалася, вчепившись тоненькими, але сильними руками за гілку, і приземлилася навсі чотири у м’яку траву. Тоді підвелася і роззирнулася довкола.
Вона стояла зараз позаду будинку. Перед нею розкинувся сад, у якому, зігнувши спину, працював якийсь старенький. За садом стежинка бігла через широке поле до кручі, на якій самотня сосна стояла на варті коло величезної скелі. Полліанні враз видалося, що понад усе на світі їй хочеться бути саме там, на його вершечку.
Короткими перебіжками, Полліанна обминула схиленого над роботою старенького, промчаламіж рядами кущів і, засапана, вибігла на стежину, що тяглася через поле. Дійшовши до кручі, Полліанна рішуче почала дертися вгору. Зараз вона вже розуміла, що до брили неблизький світ, хоча з вікна видавалося, що до неї як шапкою докинути!
За п’ятнадцять хвилин дзиґар у передпокої в будинку Гаррінґтонів пробив шосту. Разом з останнім ударом Ненсі закалатала у дзвінок, запрошуючи на вечерю.
Минула хвилина, дві, три… Міс Поллі насупилася й тупнула взутою у пантофлю ногою. Тоді рвучко підвелася, вийшла у коридор і нетерпляче подивилася вгору на сходи. Якусь хвилину вона прислухалася, а відтак стрімко повернулася до їдальні.
– Ненсі, – рішуче проказала вона служниці, – моя небога запізнюється. Ні, кликати її не треба, – додала вона суворо, коли Ненсі ступила було до дверей. – Я казала їй, о котрій у нас вечеря. Тож тепер нехай нарікає на себе. Принагідно почне вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом з молоком.
– Так, мем.
На щастя, міс Поллі не звернула уваги на вираз обличчя Ненсі.
По вечері Ненсі чимшвидше прокралася кухонними сходами на горище.
– «Хлібом з молоком», оце сказала! Через те тільки, що бідолашне ягнятко, наплакавшись, заснула, – сердито бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочиняючи двері до кімнати.
Наступної миті вона перелякано зойкнула.
– Де ти? Де ти сховалася?! Де ти поділася? – питала Ненсі розпачливо, зазираючи у шафу, під ліжко, навіть у саквояж і глечик з водою.
Тоді вона збігла сходами йниз і притьма у садок, до старого Тома.
– Містере Томе, містере Томе, – репетувала дівчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небі розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бідолашне ягнятко… а мені сказано нагодувати її хлібом з молоком на кухні… ту, котра зараз, либонь, споживає райську страву… Далебі так є… далебі так є…
Старий випростався.
– Розчинилася у небі? – недовірливо перепитав він, мимоволі озираючи осяйний призахідній виднокіл.
Він зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тоді повернувся до Ненсі, лукаво всміхаючись:
– Що ж, Ненсі, вона, схоже, таки намірилася видертися якнайближче до янголів небесних, – погодився він, показуючи скоцюрблим пальцем на овіяну вітром тоненьку постать, що чітко вимальовувалася на тлі рожевого неба, на вершині височенної скелі.
– Е, ні! Сьогодні я її до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсі.
– Якщо пані питатиме, скажіть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бігла у відкрите поле.
Розділ 5
Гра
– Заради всього святого, міс Полліанно, як же ви мене налякали, – бідкалася захекана Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої щойно спустилася Полліанна.
– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправді, не варто непокоїтися. Тато і дами з «Жіночої допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.
– Та я навіть не знала, що ти пішла! – вигукнула Ненсі, беручи долоньку малої собі під руку і ведучи дівчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла і ніхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!
Полліанна весело підстрибнула:
– Атож, тільки я спурхнула не вгору, а деревом униз.
Ненсі аж стала на місці:
– Що ти зробила?!
– Злізла по дереву, що під вікном.
– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсі, знов рушаючи. – Цікаво, що б на це сказала твоя тітка.
– Тобі справді цікаво? То я їй розповім, і ми знатимемо, – весело пообіцяла Полліанна.
– Боронь боже! – злякалася Ненсі. – Ні, ні, не треба.
– Чому? Гадаєш, вона б стривожилася? – засумнівалась Полліанна.
– Ні… чи, той… так. Пусте… Насправді не дуже мене цікавить, що б там вона сказала, – бубоніла Ненсі, сподіваючись, принаймні, вберегти дівчинку від прочуханки. – Поквапимось, натомість, бо на мене ще чекає гора посуду, знаєш.
– Я допоможу, – радо пообіцяла Полліанна.
– О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Робилося прохолодно. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.
– Думаю, мені варто радіти з того, що я трішечки тебе налякала, бо інакше ти б не пішла по мене, – прищулилася дівчинка.
– Бідолашне ягнятко! Ти, напевне, зголодніла. Боюся, що зможу тобі запропонувати самий хліб з молоком, разом зі мною на кухні. Твоя тітка неабияк розгнівалася, коли ти не спустилася до вечері.
– Я не могла спуститися. Я була там, на скелі.
– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсі, стримуючи сміх. – То вже вибачай за хліб з молоком.
– Як на те, навпаки. Я радію.
– Радієш? Чому?
– А що? Я люблю хліб з молоком, і мені подобається повечеряти з тобою. То чого б мені не радіти?
– Ти ладна радіти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсі, пригадавши, як мужньо Полліанна намагалася полюбити свою вбогу кімнатку на горищі.
– Бо це, бач, така гра, – захихотіла Полліанна.
– Гра??
– Так, це гра, що називається «знай, радій».
– Що за нісенітниці?
– А що? Це гра така. Мене тато навчив, і це славна штука, – гнула своєї Полліанна. – Ми завжди так грали, ще відколи я була малою. Я навчила цієї гри дам із «Жіночої допомоги» й вони теж грали… дехто з них.
– То як у неї грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Полліанна знову засміялася, а заразом – зітхнула; у сутінках її обличчя видавалося худеньким і задумливим.
– Все почалося з милиць, які прибули у пожертвах для місії.
– З милиць?
– Атож. Розумієш, я хотіла ляльку, і тато їм про це написав. Та коли надійшов черговий вантаж для місії, пані писала, що ляльки ніхто, на жаль, не пожертвував, а, натомість, є дитячі милиці. Тому вони надсилають нам милиці, в надії, що вони стануть у пригоді якій-небудь дитині. Отоді ми й почали грати.
– Мушу зізнатися, що не бачу, в чому тут полягає забава, – заявила Ненсі майже роздратовано.
– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадіти, – завзято пояснювала Полліанна. – І ми почали грати саме з милиць.
– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Полліанна заплескала у долоні.
– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зізналась вона, – але тато мені підказав.
– То, коли твоя ласка, підкажи й мені, – буркнула Ненсі.
– Простіше простого! Радієш з того, що милиці тобі… не потрібні, – переможно виголосила Полліанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаєш, як грати!
– Отаке химерне вигадати… – пробурмотіла Ненсі, майже з острахом дивлячись на дівчинку.
– Нічого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Полліанна. – Ми, відтоді не полишали грати в неї. А що складніше завдання, то цікавіша його долати. Щоправда, іноді буває… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо і не лишається нікого, крім дам із «Жіночої допомоги».
– Чи коли тебе поселяють у задушливій убогій комірчині під дахом, – сердито рикнула Ненсі.
Полліанна зітхнула.
– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щирості, я саме не мала жодної охоти до гри, а на додачу я очікувала усіляких вигод! Але потім я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалі своє ластовиння, а тоді ще побачила чарівний краєвид з вікна, відтак я вже знала, що знайду, з чого радіти. Бо коли наполегливо шукаєш радощів, то на прикрощі – як ось брак ляльки – просто не зважаєш.
– Гму! – гмикнула Ненсі, намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.
– Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.
– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.
Зважившись, вона додала рішучіше:
– Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.
– Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.
– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.
Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.
Міс Поллі холодно глянула на племінницю.
– Полліанно, ти повечеряла?
– Так, тітонько Поллі.
– Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.
– Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.
Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.
– Полліанно, тобі час вкладатися спати. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра маємо скласти твій розклад і переглянути твій гардероб, щоб вирішити, що слід іще придбати для тебе. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережною з вогнем. Сніданок о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.
Полліанна раптом підійшла до міс Поллі й ніжно обняла її.
– Мені дуже гарно у вас! – щасливо зітхнула вона. – Мені подобається мешкати у вас. Втім, ще коли їхала сюди, я вже знала, що мені сподобається у вас. На добраніч! – вигукнула Полліанна весело і вибігла з кімнати.
– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула міс Поллі. – Що за незвичайна дитина?
Потім вона, як зазвичай, насупилася: «Радіє, що я її покарала, ще й просить, щоб я не робила собі з цього клопоту. Їй, бачте, подобається мешкати зі мною!»
– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.
А за чверть години по тому, у кімнатці на горищі самотня дівчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:
– Я знаю, тату мій, що нині ти серед янголів, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навіть ти навряд чи знайшов би з чого радіти, коли мусиш спати на самоті у мороці на горищі. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі чи, бодай, яка дама з «Жіночої допомоги», було б набагато легше.
Внизу, на кухні, Ненсі квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчірку у глечик з-під молока, вона сердито примовляла:
– Якщо бути прихистком сиротині полягає у тому, щоб грати у те, як радіти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…
