Kitabı oku: «Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)», sayfa 2
3. Віталік
Сонце розігнало перші ознаки дощу, червень лише вступав в права, і ми ось-ось погрожували вибратися з незвичних для цієї пори року курток-вітровок. Я вибрався на вулицю і, пройшовши пару дворів, здійснюючи безцільну прогулянку, і тут вже зіткнувся з Віталіком.
Віталік був однією з тих колоритних особистостей, про яку варто лише заговорити, як будь-хто на районі відразу ж розумів, про кого йде мова. Був він невисоким на зріст, надзвичайно активним, любив жіноче товариство і, як над ним періодично жартували: «рідкісна дівчина у нас на районі віком від п'ятнадцяти років не знає Віталіка». Так вже склалося, що був він всього на рік старшим за мене, але от свої амурні історії складав з дівчатами набагато молодшими за себе, називав їх напівжартома малолітніми або «мокрицями» і всяк раз западав на якусь з них всією головою. При цьому він стверджував, що виключно його весела та шухерна вдача привертає до нього жіночу увагу, і вони самі виявляють до нього непідробний інтерес. Коли ж питання вставало «замутити» з більш старшою особою, приблизно його віку, то тут траплялися оказії. Принаймні він сам того не приховував.
Виходець Віталік був з Полтавщини, із специфічною говіркою, прихильником національної ідеї і час від часу зітхав, що, ось, мовляв, вважав, що знайти себе і своє покликання міг би хіба що десь в окопах, а так – життя нудне й безцільне. «Але Росія точить зуб і тому потрібно бути завжди у всеозброєнні!» – завершував будь-яку свою подібну промову він. Романтика танкових боїв і великих походів минулого вабила його. При цьому він читав праці основоположників нацизму, комунізму та інших сумнівних діячів минулого, думаю, не намагаючись проникнути в глибинний зміст їх праць. Це було, так би мовити, у його розумінні правильно чи просто модно. Але не більше. Вдача у Ветала була легкою. Він був так само легким на підйом, як і на бажання помахатися. Але частіше все обходилося без цього, і його веселий характер створював той колорит у будь-якій компанії, навколо якого і будувалося все веселе спілкування.
Але часом темперамент у Вєтала брав гору і тоді він, не дивлячись по сторонах і не оцінюючи критично ситуації, кидався в різні авантюри, які погрожували йому великими неприємностями, але все якось все ж обходилося. Через п'ятнадцять років, коли доля мене знову занесла в ті краї, я абсолютно випадково зустрів Вєтала. Очі його горіли, погляд блукав по сторонах, алкоголь проступав через кожну пору обличчя і тіла, а в руці він тримав сокиру і грізно так неспішно рухався по району в пошуках своєї дружини, яка, як він стверджував, викрала їх дітей і втекла до чергового еб..я. Природно, загрозу зарубати обох (не дітей – до дітей у нього ставлення завжди було тонке), не судилося збутися, і зараз він знайшов себе в силах оборони, воюючи десь під аеропортом, то на дузі, де був поранений і довго реабілітувався, після чого знову повернувся у стрій, туди ж.
На момент нашої юності Вєталя був тим товаришем, який мріяв розкачатися – фізично розкачатися, стати громилом, а-ля Шварц і чимось начебто, задовольнити тим самим своє его, а далі – як складеться… Я думаю, що тим самим – фізичною перевагою і величезними розмірами, як і всі ми – він тішив своє пригноблене самолюбство. Це була його «точка опори», щось на зразок комплексу, якщо дозволите, і він його не боявся, всіляко намагаючись перебороти себе і обставини. А поки боротьба тривала, добряче випивав, трахав рухоме з ознаками жіночих статевих ознак, крутився зі своїм мотоциклом – «Восходом», що глох частіше, ніж заводився – і марив про велике майбутнє.
***
– Здарова! – підкотив до мене Вєтал. Він сидів верхи на своєму «Восході» і той, на диво, ще не просто сопів, але навіть їздив.
– Здавова! – підскочив я від несподіванки. Він підкотив зі спини і попередньо надсадно просигналив мені в спину.
– Заскочуй! – він поплескав по сидінню у себе за спиною. Я трохи подумав секунду, не більше – і акуратно забрався на його залізного коня. Не встиг я ще толком влаштуватися, як Вэтал рвонув з місця, здіймаючи пил і гравій у стратосферу.
– Навіщо ти так сідушку задер? – прокричав я йому у вухо. Сидіти було не те щоб незручно, але якось незвично. Сидіння одразу за спиною Віталіка набирало висоту і я мало не падав йому на спину.
– Щоб тьолок катати! – пояснив він, крикнувши мені через плече не особливо поглядаючи на дорогу.
– Навіщо? – не зрозумів я. Навіщо піднімати сидіння, створювати незручності, щоб потім катати?! І тут зрозумів. Просто уявив, як чергова лопоуха малолітка, запав на метушливий і гомінкий характер Віталіка, сідає на його мотоцикл і тут же сповзає усіма своїми принадами прямо йому на спину. Ноги нарізно, груди на спині, рукам робити нічого і вони обвивають Вэтала в два обхвати..
«Авжеж! В практичності йому не відмовиш!» – посміхнувся я своїй здогадці спостерігаючи за тим, як Вєтал набирає швидкість, стрибаючи з купини на купину по розбитій дорозі між будинків, комусь салютує, махає Наташці, потім мчить поперек дитячого майданчика, вилітає на спуск біля мого будинку і далі, в сторону траси, що пролягає через наше містечко і забирає потік машин далі, на схід, у бік Луганщини.
– Ну як? – кричить він, і я ледве чую з-за потоку повітря, що нас починає роздирати на частини. А вже Вєтал в ражі. Його хисткий і деренчливий «Восход», на заправку якого невідомо де він роздобув ці кілька літрів бензину (заправок ще немає – в нашому розумінні немає, а на існуючих заправках – бензину немає (для простих смертних, природно), як не крути, а бензин взяти ніде).
І ось ми, вискочивши на Харківську, заклавши крутий віраж і ледь не пішовши в бетонний каркас зупинки, вискакуємо не те щоб на пряму. Швидше ні, на довгу і небезпечну дугу довжиною в кілометр, що спускається на кілька сотень метрів вниз, до центру міста. І це та сама дуга, за якою неспішно повзуть вгору фури і рейсові автобуси, а вниз, намагаючись не роструситися і не перекинутися під силами інерції, рухаються ті ж фури і авто, але вже в зворотному напрямку. Але нам щастить. На дорозі зустрічаються лише окремі легковика. Не більше. А більше ми бачити не можемо – дуга довга і досить крута, щоб більше сотні метрів не дозволити бачить наперед те, що відбувається далі, за поворотом.
«Та про що я думав, коли сідав на мотоцикл до нього?» – пролетіла в мене думка, але робити було зовсім нічого. «Восход» ось —ось повинен був або завалитися і піти юзом, або від нього щось повинно було обов'язково відвалитися і він, так само, знову зобов'язаний був піти тим же юзом вниз, затягуючи за собою і нас. Іншого я не бачив. І не відчував. Але тільки до тих пір, поки Вєтал раптом заволав на все горло: «Привіт!», віддав вгору руки у формі вітання продовжуючи рух на мотоциклі, провертаючись всім тілом навколо своєї осі, зберігаючи візуальний контакт з об'єктом свого привітання.
«Ой, бл…» – тільки і зміг сформулювати я, боячись не просто подивитися в бік, але навіть ворухнутися на мотоциклі, що мчав вниз по дузі, та загрожував в будь-який момент розвалитися, позбавлений всякого адекватного управління.
А дуга дороги, між тим, лише ставала крутішою. Руки Вєтал так і не опускав, продовжуючи радіти зустрічі, в поворот ж ми входили виключно завдяки тому, що Вєталу вдалося завалити тілом мотоцикл в сторону і той, мабуть сам, або підкоряючись його наказам, особисто вибрав правильний кут нахилу, рульова взяла потрібний кут і ми летіли вниз рівно по тій же траєкторії, де повинні були б підніматися фури. І, думаю, нам більше щастило, ніж фурам, що могли бі тут підійматися, хоча б тому, що останніх у нас на шляху не виявилося. На наше щастя, природно.
– Це було… – лише спуск завершився, і мотоцикл заглох, кинувся розповідати Вєтал про когось, кого він знав і хто був йому дуже цікавою. – Вона живе… – бурхливо й емоційно він продовжував свою розповідь, стягуючи «Восход» з проїжджої частини в самому низу Харківської. – У неї мати… – щось там було з матір'ю, родоками і іншими аспектами, що породили у дівчинки комплекси неповноцінності і низької самооцінки обтяженими гарними грудьми, непоганими ногами і розвиненим інстинктом продовження роду. Принаймні, все саме так і описував Вєтал, використовуючи дещо інші ідіоматичні звороти і більш відверті подробиці.
А моцик тим часом здох. Здох від слова «нахрен!» Завершивши свій біг по дузі перекрученою вулицєю під назвою Харківська, витягши цей спуск з останніх сил, на останніх метрах він просто наказав довго жити і реанімації, схоже, не підлягав. Скільки б ми про те його не благали і не билися над цією проблемою, він прикидався трупом і ознак дихання або серцебіїния не подавав, лише пріскаючи форсункою, витрачаючи настільки цінне паливо.
– Доведеться штовхати, – резюмував Вєтал і відразу ж схопився за кермо. Підключився і я.
Якось з горем навпіл ми заштовхнули його наверх «Восход», в душі матюкаючись і шукаючи винних. Але коли моцик уже був нагорі, він раптом, немов знущаючись над нами, сам собою завівся. Двигун сіпнувся, заскрипів, заскиглив і раптом ожив. Сам! Заходив поршень, повалив дим, зрадів Вєтал.
– Поїхали! – ляснув він по сидінню. – Зараз ми до неї завалимся! – він явно говорив про ту ж саму, кому махав руками, заради якої ми ледь не влетіли в стовп, не вилітали або не зустрілися з підіймаючою фурою. Про ту, про яку він тріщав протягом усього години, поки ми штовхали вгору його мотоцикл. І ось… «Та ну нахрен!» – ледь не заперечив я йому, але все ж знайшов в собі сили відмовитися у більш коректній формі.
Вєтал не засмутився. Не зніяковів. Не здивувався. Лише потиснув мені руку на прощання і задимів на «Восході» по дворах, дитячими майданчиками, повз розгромлених гірок і гойдалок, під яблунями і плакучими вербами, прямо до тієї, що…
4. І знову Жека
– Блін, там Пачика замели, – прилетів до нас Леха на прізвисько Хомич.
– Як замели? – не зрозуміли ми. – Хто? За що? – принишклий і втомлений від неробства і одноманітності столик раптом пожвавився. – Чьо та як?
– Так він нах… ся, – Леха таким чином висловлював крайню ступінь алкогольного сп'яніння, після якої Жеку завжди тягнуло на подвиги. – Нажрався в свиню, приходить до мене і каже: «Ходімо зі мною, подивишся, щоб все було пучком!» Я дивлюся – пацану труба, зараз щось буде, збираюся і гайда за ним. По дорозі прихопили Дроню…
– І чьо? – не вгамовувалися ми.
– Замели Пацюка! – емоційно розводив руками злегка пухловатий Льоха. – Нахрен замели.
– Так чьо він то зробив? – Ти не тягни, розповідай.
І тут Льоха повів свою історію.
Варто відзначити, що Женька в нашій компанії був наймолодшим за віком, але не останнім по зросту. Вимахав щось там під сто вісімдесят п'ять, а то й під всі сто дев'яносто, фігуру він мав середню, час від часу піддавався на умовляння Віталі і починав качатися залізом, але після кожного заняття обов'язково слідувала сигарета, потім пляшка пива, а потім і зовсім тренування закінчувалися. Жека ось-ось як закінчив школу і то вже пішов кудись, мається на увазі технікум чи то ПТУ, чи то тільки збирався – ми не особливо цікавилися. Це був мій друг дитинства, і коли я остаточно перебрався в цю компанію, до нас пішов і Жека.
Скільки я його пам'ятав, з ним завжди щось траплялося. Не зі зла і не спеціально, але жарти або пустощів заради, він вічно влітав в історії. Бив у машин дзеркала, демонструючи навички східних єдиноборств, а потім тиждень ходив з викруткою, приміряючись з якої б машини згвинтити те саме дзеркало, щоб віддати його господареві понівеченої машини. Господар не був в курсі, але дав Жеці тиждень, щоб той як-то особисто вирішив питання, інакше все стане відомо Жекіному батькові і ремінь тоді здасться для Женьки самим солодким варіантом вирішення питання. Тоді згвинтити нічого не вдалося, підключили батька і як-то все вирішилося, але Жека в черговий раз запам'ятав, що до чого. Але не надовго. Трохи перебравши, він знову заліз у якусь історію і там вже фігурував дільничний.
І таких випадків за його нетривале життя було безліч. І все по наростаючій, тому коли Льоха прибіг і повідомив прецікаві новину, ми ні скільки не засумнівалися в його словах.
А справа, зі слів Льохи Хомича, була приблизно така:
– Вилазь! – грюкав у Льохіни двері Жека. – Справа є!! – не вгамовувався він. У Льохи дзвінок давно згорів, чоловіком в сім'ї був тільки він та йому, власне, крім магнітофона, коробки касет і пари ще якихось технічних штучок, все інше було пофіг. Так що дзвінок жив своїм життям – точніше, віджив таке, – а Льоха своїм.
– Ти що, ох..в? – відкрив двері Льоха і ледве втримав тіло, що почало вже падати. – А якщо б матушка чи бабуля дома були? Вони б мені потім всю голову засрали! – прямолінійно змалював ситуацію він. Але Жеці, схоже, було вже все «однозначно на будь-яку основу дробі».
– Вилазь! – вимовив вже тихіше він. – Справа є. Развлєкуха, я тобі кажу…
Казати Жеці було складно, але те, що він щось задумав і це щось сумнівно тхнуло, Льохі стало ясно відразу ж. І трохи поміркувавши, він натягнув свої краси, переодягнув футболку з білої – домашньої, на синю – прогулянкову, і пішов за Жекою, якого турляло гравітацією і обертанням Землі з боку в бік.
– Пацани, курнути не знайдеться? – прибився до них Дроня. Пацан він був чудовий, просто відмінний, якщо б ще не настільки гарячим і безрозсудним, так йому і ціни б не було. – Пихнути треба б… – пояснив він.
Ні курнути, ні пихнути, природно, ні в кого не знайшлося, а ось «сто пудовий развлєкон» йому пообіцяли. І коли робити Дрону було сьогодні до ночі зовсім нема чого, то він з радістю погодився скласти їм компанію.
Шлях їх лежав рівно за Жекою, а той прокладав його, шлях, природно, зі знанням місцевості бувалим лоцманом, огинаючи всі уступи, розкидані будівельні блоки і незакриті люки.
– А куди ми? – не вгамовувався Дрон між тим не відстаючи від Льохи і Жеки.
– Не знаю, – чесно зізнався Леха. – Я ось за тілом рухаюся. Наглядаю, як би він чогось не накоїв.
– А! – розуміюче засміявся Дроня.
А «тіло» тягло їх вгору, вгору мікрорайону, повз чужих дворів, вже не знайомих бабульок біля під'їздів, кудись в сторону… В бік будівництва! – дивувався Льоха і йому що-то все це стало ще менш подобатися.
Там, нагорі і трохи в сторонці, маяріло рівно три недобудовані коробки, які коли-то повинні були б стати повноцінними п'ятиповерхівками, але поки лише стояли, мокли, наповнювалися пилом, битими пляшками і слідами багать.
– А що там? – не втримався Леха, наздоганяючи Жеку.
– А ти не з-з-сци! – простягнув Жека і знову вирвався на півтора корпусу вперед.
– Не, а чо тут? – не зрозумів Дрон.
– Зараз все побачите! – зрадів Жека, припав до землі, запустив руку кудись під фундамент, порившись там з хвилину, з великими потугами витягнув величезний шматок арматури діаметра не менш як 40-го.
– Ось! – показав він метровий прут, який в його руці виглядав досить страхітливо. – Ти, – він вказав на Льоху, – стій там і дивись, а ти, – тепер прийшла черга і Дроні, – Стій там, – вказівку на протилежну сторону, – І дивись туди, а я… – і поки пацани слухняно розходилися по сторонах, не до кінця розуміючи суть і план Жеки, той розмахнувся і що було сили лупанув по кладці склоблоків, що закривали собою отвір поряд з входом в один із під'їзд.
Склоблоки тріснула, сиплючись дрібною крихтою. Пішов другий удар, потім третій, і так далі, раз за разом, у всю силу і дурь молодецьку, Жека лупив металевим прутом по склоблокам, виносячи їх геть з кладки. Азарт був настільки великий, що він геть забувся. Забув про обережність. Про почуття власного самозбереження і нецензурна лайка, частівки, куплети улюблених пісень, «Сектор газу» – все летіло в простір разом зі скляною крихтою. І летіло рівно до тих пір, поки з-за рогу не з’явився височенну мужик, здивований настільки безцеремонним вторгненням на охоронювану їм територію, та ще й такому, що дозволив собі псування майна настільки відвертим і цинічним способом.
Ні Льоха, ні Дроня та цвіркнути не встигли, як мужик влетів у зону досяжності Жеки, схопив того за комір, вирвав арматурину і, якщо чесно, пацани думали, зараз почне його відверто пинати, але мужик зробив гірше – він скрутив Жеку і спробувавши випитати хто він та що тут робить, не отримавши відповіді, туто ж пригрозився викликати міліцію для складання і чогось там ще.
Більше щось ловити ні Льоха, ні Дроня тут нічого не бачили і відразу ж втекли з місця злочину, розносячи вість про полонення Жеки тощо…
– От же ш… – промовив хтось із наших, дослухавши історію до кінця. Причому чим це було, засудженням або ж, навпаки, констатацією крутизни, – розібрати було важко.
– Чьо робити те? – прозвучало як би з декількох сторін. Виникла ідея йти до Андрія – нашого колишнього однокласника, що тепер навчався на того самого міліціонера, щоб той на своєму рівні, так би мовити, вирішив… Але знаючи Жеку і його постійні зальоти, як видалося сумнівним, щоб цей випадок виявився досить вагомим для вписки Андрюхи за Пачика. І не знаю, скільки б ще ми сиділи і міркували, а, бути може, навіть зірвалися б з місця щоб розібратися на самій місцевості, «умовити мужика», так сказати, якщо б чи не повз нас не провели того самого Пачика.
Вигляд у нього був сумний. Йшов він понуро, щось відповідаючи на питання мужика, відповідаючи знехотя, а може і зовсім не відповідаючи. Мужик ж усякий раз чимось цікавився і вів себе, варто віддати йому належне, цілком собі гідно, утримуючи як себе в руках, так і Пачика за спортивну куртку, за воріт. Жека, він же Пачик на прізвисько, дріботів попереду, вже не такий жвавий і бадьорий, але явно щось замишляв. І не будь він Жекой, якби і в такій ситуації…
– Гей, Пачик! – заволали ми йому вслід і, напевно, це його підбадьорило. Жека не рвонувся, ні, він просто зробив більш рішучий крок вперед, він крутнувся на місці, буквально вилітаючи зі своєї спортивної майстерки і лише рукави на якийсь час скували його рух. І залишивши ту в руках у здивованого мужика, рвонув з усіх ніг. Та так рвонув, що, мабуть, забувся остаточно, тому що шлях його лежав прямо додому. В будинок, під'їзд, додому – по промій, в зоні видимості, зробивши забіг на дистанцію в триста метрів. В лігво. Куди його, власне, і вели.
– Об'єкт намагався сховатися втечею, – констатував хтось із наших, спостерігаючи цю ситуацію. – Втеча вдалася, але сховатися і замести сліди об'єкт вже не мав ні сил, ні можливості, ні клепки. Сторожові собаки швидко взяли його слід, і його затримання стала лише питанням часу.
Напевно, це розумів і мужик, так як він лише зім'яв майстерку, перехопивши ту своєю величезною рукою, і неспішно попрямував слідом за сховався в під'їзді Пачиком.
***
Як потім розповідав сам Жека, проспавшись і оцінив масштаб свого безумства, його зловили буквально через кілька хвилин після того як він зник у ванній.
Зловили і продемонстрували тому самому мужику, який виявився не то виконробом бригади, що тільки от планувала приступити до відновлювальних робіт через роки запустіння, не то просто сторожем, що хоч і дозволяв місцевої пацанві гратися у бетонних клітках, але актів вандалізму не терпів.
Жеку продемонстрували. Впізнали. І тут же відіслали до себе в кімнату, замкнувшись на кухні до самого ранку, вирішуючи питання повноти налитої склянки і шириною тарілки повної закуски…
Що сталося з самим Женькою – історія замовчує. Мовчить і сам Жека. Як риба мовчить. Ні слова. Але лише мова заходить про похід на будівництво, тут же стає похмурим і під якимось приводом ухиляється від відповіді і походу.
5. Льоха на прізвисько Хомич
Льоха був моїм чи не найстаріших другом на районі. Принаймні, практично з самого моменту переїзду на ще недобудований житловий масив, в бруд, в будівельну розруху і радість, що ось тепер і у на є пристойна квартира, я пам'ятаю Льоху і Саню. А Жеку та інших вже трохи пізніше.
Льоха жив у сусідній п'ятиповерхівці, в однокімнатній квартирі з мамою, молодшим братом і старої бабусею. «В тісноті, та не в образі», – як часом невесело він висловлювався, але, здебільшого, справи домашні він на вулицю не виносив.
Льоха був злегка округлим, трохи сором'язливим, любив музику, порозмірковувати на абстрактні теми і хотів стати бізнесменом. А хто, власне, в ті часи таким стати не мріяв. Прислів'я «батько інженер – горе в сім'ї» тоді була не просто широковживаним, але і до болю для багатьох правдивим. Але так як у Льохи батька не було, про нього він взагалі не згадував і тему це всіляко обходив, то все, що йому залишалося, – це мати і стара бабуся та молодший брат, ну, і ми, його друзяки, природно.
Льоха завжди був у курсі всіх наших справ, але намагався в них особливо не встрявать. То почуття самозбереження чи виховання, а може і ще щось, мабуть, брали гору і, як в якійсь казці, «його вуха стирчали з кожної історії», але сам він жодного разу зловлен ні на чому не був. Між тим Льоха будучи нашим другом, на районі популярність мав як Хомич, відгукувався на це прізвисько, нам навіть інколи здавалося, що його гордо носить, і, природно, без його участі мало що траплялося та відбувалося.
***
Літо вже у всю набирало силу і тут якось неждано-негадано трапився черговий свято. То міське керівництво раптом знайшло кошти, то він і справді був запланований ще давно, про що ми, звичайно, здогадувалися, але особливих планів не будували. І з цього приводу були оголошені, як це правильно називається? – народні гуляння. Гуляти у нас було не те щоб зовсім ніде, але більш-менш культурно – це тільки міський парк. Все інше – пиятика, розпуста і мордобій. Ландшафт місцевості такий, не призначений для культури і відпочинку, я так думаю. І ось перед нами трьома, Жекой, мною і Льохою Хомичем постала дилема – влитися в компанію і забухати на столику або виділитися, випендритися, і забухати вже в парку? Питання випивки не стояв в принципі – це святе. Дилема полягала в місці його, алкоголю, вживання і подальшого бродіння, що кажуть «під шофе».
І, природно, вирішальне слово тут виявилося за Жекой.
– В парк хочу, – примхливо заявив він переконливо і ми прогнулися.
– Брати будемо? – поцікавився я. І на мене подивились не то з подивом, а то і зовсім з обуренням.
– Звісно! – заявив Льоха.
– Тоді в мене є! – обрадував їх я.
Варто відзначити, що культура споживання спиртного у нас на районі, як, думаю, і у всіх інших місцевостях не обтяжених надлишком грошових знаків, зводилася до бажання «вбитися» чимось міцним, бажано при мінімальних витратах і без всякої думи про наслідки і здоров'я. Слово здоров’я і зовсім було предметом саркастичних жартів і як цінність не котирувалося. Саме тому періодично траплялися історії з отруєннями гальмівною рідиною, омивачем скла, неправильно вироблені клеєм ВФ, а останнє, що нам повідав Жека, чия сестра працювала в лікарні, – це гудронна людина. Цей чоловче, співробітник однієї з путеремонтных бригад, чи то на суперечку, чи то в гарячці похмільного синдрому, надудлився креозоту змішаного з чимось там ще – чим там просочують шпали на залізниці? – і в стані повної нерухомості був доставлений в лікарню на «реабілітацію». Новину з прибуттям такого роду «пасажирів» була не нова, але тут збіглася чи не вся лікарня подивитися на «чудо»!, бо це диво перетворилося в щось подібне за кольором з дерев'яною шпалою, просоченої речовиною, що і пило, диво природнє.
І ось, вискочивши з будинків і зібравшись на колонці трохи нижче району, Жека з натхненням розповідав нам цю історію. Напевно, підкреслюючи тим самим необхідність ведення правильного і здорового способу життя?! Ні, навпаки! Констатуючи крутизну і популярність мужика, що таким чином випендрився на все місто. Це, власне, і все, що Вам потрібно знати про культуру споживання алкоголю, яка була притаманна і нам. Дорогий коньяк – це безмірно круто, але, по-перше, не про нас, а, по-друге, на ці гроші можна напоїти всю нашу компанію до стану повної «неописуємості». І як ви думаєте, який вибір був би зроблений, знайдись така можливість у нас?
– Ти взяв? – цікавився Жека, маючи на увазі цілком конкретну річ.
– Ага! – відповідав я.
– Де? – не вгамовувався він. Жека тільки що вирвався з польових робіт, куди його так не до речі загнали «старики», і зараз питання «випити» для нього стояло дуже гостро, так як «старики» його все одно спиляють за втечу з фазенди, так хоч компенсація того повинна була бути вагомою.
– Все пучком! – запевнив його я. – Вдома не тримаємо.
– Це як? – не зрозумів Жека.
– Довго пояснювати! – перервав його Льоха, який і сам був не в курсі, але алкогольна тематика останні десять-п'ятнадцять хвилин, поки ми котилися вниз по одній з крутих і вузьких вуличок, що носили прізвище якогось революціонера, що у нас вважалася чи не лайкою, Льосі неабияк набридло. Він хотів завести пісню про реперах, о музиці і, можливо, про баб.
– А пожерти взяли? – раптом видав непристойне запитання Жека. Як-то у нас закушувати було не прийнято. Максимум вода з-під колонки. І все. А тут таке – пожерти!
– Ти ет чого? – здивувався Леха.
– Я з ранку нічого не жер, – пояснював довготелесий і такий що виглядав втомленим Жека. – Як би не сталося такого, як у школі, коли…
Цей випадок був відомий всім навкруги і викликав кожен раз нестримний сміх. У той раз Жека прийняв з товаришами за школою по дві соточки чогось підозрілого, прийняв наспіх, бо поспішав. Закусив зеленим яблучком на голодний шлунок і тут же подався в ту саму школу, звідки на півгодинки з товаришами і втік. В актовому залі, де зібралася чи не вся наша величезна школа, йшло якесь дійство, що саме по собі було для нас великою культурною подією. КВК або щось в цьому роді. Не важливо. А важливо те, що всій – усій школі! – запам'ятався не КВК! Запам'ятався Жека!!! Він з'явився все з тими ж своїми товаришами, примостився на вільне місце поруч з Льохою в першому ряду і заснув. І все було б нічого – його посопування, нехай і в першому ряду, не особливо когось турбувало – хіба що вчителів, що мотали собі на вус і робили записи в блокнотики – не більше, якби тепло, затишок і ті самі дві соточки на голодний шлунок та яблучко, не попросилися назовні. Природно, попросилися і тут же, не відходячи вибралися. Під відповідні звуки, прямо на підлогу перед сценою і до «величезної радості» учасників культурного заходу. Захід, не скажу, що було зірвано, але Жеку винесли, зал кричав, а Льоха – що виявився його найближчим другом, і не стільки за ступенем дружби, скільки «тому що під руку попався», під улюлюкання залу йомі була вручена ганчірка і відро… Природно, після цього Льоха страшенно злився на Жеку. Злився, докоряв, бубнів, але потрібно було знати Жеку, щоб зрозуміти – він то може і жалкує, але от причину Льохіних збурень, власне, не розуміє і не поділяє: «Це все яблучка!» – посилався Жека і не кривив душею, саме так він вважав і в тому був упевнений.
– Так пожерти брали? – не вгамовувався Жека.
Як виявилося, про таку дрібницю, як закуска, ні хто і думати не став. Навіть сам Жека. «А навіщо, власне?!»
– Нічого, зараз знайдемо! – запевнив нас Льоха і нам довелося змінити маршрут, оминаючи центр з його «удареною на всю голову транспортною розв'язкою», і рухаючись через залізничний вокзал, повз приватного сектора і пивзаводу, що вже доживав свої останні часи.
– А куди ми йдемо? – знову поцікавився Жека.
– На човнову станцію, – пояснив я.
– Нахрена?
– Так треба, – пояснив я. – Там зрозумієш…
Тільки я в воду не полізу! – тут же попередив на всяк випадок нас Жека.
Але, власне, в воду лізти і не було потреби. Просто човнова станція, так само як і велика частина міста, прийшовши в запустіння ще при Союзі, а зараз і того гірше – занепавши і зносившись, давно не функціонувала. Старі кістяки човнів, купи металобрухту та іншого сміття лежали там горами, але, що найголовніше, лежали осторонь, в деякому віддаленні від дороги, що в'ється вздовж річки з одного боку і величезного крейдяного пагорба, на якому і стояло наше місто, з іншої. Саме таке затишне і закинуте місце нам і потрібно було, щоб неспішно розпити те, що вже було мною приховано при досить неоднозначних обставин прямо під кущем біля узбіччя тієї самої вулички.
– У воду і не треба. – запевнив Жеку я.
Наш спуск зайняв якийсь час, потім довга дуга вздовж порослої очеретом річечки Куп’янки, що можна було б перестрибнути вприсядку, але її закопали і облицьовували бетоном в свій час так, словом, нам довелося тягнутися до раздолбаного мосту, далі рейками і шпалами до вокзалу, а звідти, захоплюючись величчю колись кругового під'їзду до вокзалу, нині все більше такого, що вже уходив в болото та заростав очеретом, к тим самим будиночкам за похиленими парканчиками і далі…
– Прийшли, – пояснив Льоха. Чомусь пошепки. – Полізли. – і він вказав на яблуню, що своєю кроною давно перевалилась через штахетник.
З боку вулиці на дереві не було ні однієї цілої гілочки, жодного не потерпілого листочка, нічого живого – мабуть, часто тут походжали веселі компанії, зрізуючи шлях додому, з боку лікарні або парку.
– Полізли, – і Льоха досить швидко, незважаючи на свої габарити, скочив на паркан.
Зелені яблука, зелені абрикоси, зелене все – аж до щавлю. Все це не доживало і своєї першої декади, споживаної нами або пацанами помолодше. Складно повірити – але не можна було просто піти в магазин і купити там хоч щось пристойне з овочів або фруктів. Їх там просто не було. У кращому випадку перегній з моркви або капусти. Траплялося, бабусі виносили припаси минулого року, але витрата грошей на таку штуку, як яблука була просто немислима!! Зростуть через пару місяців. Ось тоді… А поки, авітаміноз, молоді зростаючі організми, і хана всьому зеленому, що може бути з'їдено. Хана до такого стану, що на бідній яблонці одночасно могло сидіти до десятка нас, вишукуючи останні, розміром з горошину, що зав'язалися яблучка.
Приблизно в цей же час, а то і пізніше, коли йшла шпанка і черешня, страшенно страждали сади і дерева в приватному секторі. Тому не було нічого дивного ні у вмінні лазити по парканах і деревах не тільки Льохи, але і нас, ні в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.
Піднявшись на яблуньку, ми усвідомили, що бували у неї не першими і нам залишилося зовсім небагато. Ну, з десятка три дрібних, не сформованих, зелених і моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою наші кишені і пазухи.
– А ну я вам зараз! – раптом пролунало кілька осторонь і тут же змусило нас змінити повільні руху крадькома на більш відверті. На нас мчав дідусь і помахував чимось у руці.
«Лопата!» – промайнуло у мене в голові.
