Kitabı oku: «Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)», sayfa 2

2. Як паровозик Чу-Чухін Колобчука рятував

– Привіт, Колобчук! – протрубив Чу-Чухін Колобчуку, коли пробігав повз нього.

Колобчук був чимось дуже зайнятий і тому лише кивнув паровозику, продовжуючи на ходу щось роз'яснювати коту Маслянці. Маслянка не погоджувався, постійно невдоволено бурчав, інший раз навіть сичав, але якісь цифри в паперах, що Колобчук ніс у розгорнутому вигляді і постійно вказував в них, змушували Маслянку змовкати.

Колобчук носив пом'ятого кашкета білого кольору з темним козирком, займався в депо діловодством і бухгалтерією, був постійно насупленим і ні кому не давав спуску. При цьому Колобчук залишався класичним колобком – кулькою з тіста, але дуже важливою і солідною, отчого тепер не котився, як раніше, по дорозі, а лише підстрибував угору і вперед.

– Ох і дістанеться ж сьогодні Маслянці! – промовив хтось.

– А що сталося те? – поцікавився Чу-Чухін.

– Так Маслянка вчора якусь запчастину в нашому крані неправильно вставив. Її перекосило і кран зламався.

– Ну буває. Справ-то?! – здивувався один з новачків, який поки що неповністю усвідомлював порядки в депо.

– Тут справа така, – пояснювали йому. – Поломка ця незапланована і тому витрати теж надпланові, а цих надпланових витрат Колобчук жах як не любить! У нього все має працювати так, як в плані написано і ламатися строго в відповідності з технічними умовами і графіками планових ремонтів. Тому-то він зараз тюхтій Маслянці задасть. Ой задасть!! – похитав скрушно головою Старий паровоз Літерний, що все життя пропрацював на урядових перевезеннях і ось зараз, на старості літ, вирішив пожити в своє задоволення в цьому депо.

– І звідки ж він тут узявся? – не вгамовувався Новачок. – Невже без нього обійтися не можна?

– Ну, ми якось раніше обходилися, – знову вступив у розмову Чу-Чухін. – Тільки з появою Колобчука у нас порядку більше стало. З телеграфом він, знову ж, краще працює, ніж Маслянка. І наряди роботи роздає своєчасно. Так що тепер у нас і з запчастинами краще стало, та й з усім іншим. А як він тут з'явився – я розповім. Це я його до нас привіз! – посміхався Чу-Чухін, згадуючи як це трапилося.

– Щось я таке пригадую, – насупився Старий Літерний. – Ти тоді ще весь у пилюці да кіптяви приїхав, і половина передка пом'ята була! – згадав нарешті він.

– Так і було. – погодився Чу-Чухін.

– А ось що там ще було – вже й не пригадаю. – Нагадай. – Запропонував Старий Літерний.

– Так, розкажи, розкажи. – присунулися ближче паровози. Байки за ангаром під час ранкового або вечірнього відпочинку були улюбленим заняттям мешканців депо.

– Та тут-то і розповідати нічого, – почав Чу-Чухін. – Загалом, було все так.

Їхав я тоді навантажений. Віз, якщо не зраджує пам'ять, чи то труби, чи то арматуру. Словом, щось металеве на сусідню МЕТАЛОБАЗУ. Вантаж видався важким і незручним. Постійно совався у вагонах і на поворотах, кожен раз доводилося прикладати додаткові зусилля, щоб не перевернутися.

А деньок видався тоді прегарна. На небі ні єдиної хмаринки, сонечко веселе, так і гріє боки, вітерець легкий, попутний. Шляхи залізничні вільні, жодного зустрічного і ні єдиної затримки на полустанках. Тільки вантаж важкий, а в іншому – одне задоволення кататися.

Я зійшов уже з магістральної дороги і звернув на нашу західну гілку, а там, за три кілометри, потрібно було знову взяти на захід, розвантажитися на базі, та повернутися знову до нас на гілку.

І ось десь, в цьому проміжку я й помітив Колобчука. Точніше, не зовсім його. Спочатку показався будиночок станційного доглядача. Ті самі будиночки, які раніше було безліч на дорогах і де жили залізничники, які стежили за стрілками, стежили за полотном та іншими комунікаціями залізничними. Наприклад, за телеграфними стовпами.

Зараз таких будиночків залишилося зовсім небагато, їх вже замінили чимось, але от нам пощастило, у нас їх все ж таки дещо залишилося. І ось в одному з них живуть старий зі старою. Є в них внучка, яка приїжджає до них на літо, кіт Мурчик і собака Бобанька.

Колобчука я зустрів в самий розпал історії, тому першу її частина переповім з його слів.

І так, як описано в кухонної книзі з приготування Колобчуків, одного разу дід і баба вирішили поїсти. Але у них, як водиться, відразу ж нічого не виявилося. Дід порекомендував бабці підлогу помісти, мішки потрусити, по засіках пошкребти, та в льох заглянути. Та так грізно порекомендував все це зробити, що відразу ж знайшлися і борошно, і сіль, і цукор, і ще щось, що в тісто в таких випадках кладуть.

Замісили вони тісто і зліпили колобка. Розігріли піч, помістили його туди, щоб випікався. Та заслінкою прикрили. А самі, і дід, і баба, і внучка, і кіт з собакою присіли на лавку і почали очікувати. Пройшов якийсь час, бабця навіть дрімати початку, як з того боку, з боку печі, в заслінку постукали. Та так голосно постукали, що заслінка після третього разу відскочила в бік, а з запалу да з спеки вискочив на світло випечений усміхнений Колобчук.

– Ага! – закричав він. – Знаю я що ви зі мною зробити хочете! З'їсти мене хочете! Тільки от я проти! – випалив він і поки всі в розгубленості не розуміли що робити, зіскочив на підлогу, докотився до стільця, скочив на стілець, звідти на стіл, далі на віконце, а там через кватирку і на вулицю вискочив.

Вискочив, значить, Колобчук на вулицю і покотився. Але не тут-то було. Раптом звідки не візьмись, йому на зустріч відразу Заєць, Вовк, Ведмідь і Лисиця вибігли. Вони як тільки дим побачили з труби, та запах свіжого хліба почули, тут же зрозуміли – колобка готують і якщо судити по кухонної книзі про приготування Колобчуків, то він обов'язково втече від старих. Тому не стали його на доріжці чекати, поки він всіх їх обежить, обдурить да посміється, а вирішили самі до будиночка прийти, зіграти на випередження, так би мовити.

Колобчук навіть розгубився і тому втратив дорогоцінний час, бо з будиночка вже на вулицю вибігали дід з бабою, їх внучка Альонка, кіт Мурчик і собака Бобанька.

– Тримай його! – закричала бабулька. І її крик став командою для Колобчука. Він вийшов із заціпеніння і що було прудкості смикнув від них вздовж залізничних колій, рятуючись від переслідування.

– І ось тут з'являюся я, – нарешті перейшов до своєї частини історії Чу-Чухін. – Як ви пам'ятаєте, я тоді їхав навантажений, віз метал на МЕТАЛОБАЗУ і насолоджувався погодою, природою та можливістю подорожувати. Ось тут я і помітив Колобчука. Той що сил намагався відірватися від переслідувачів, але ті, підіймаючи клуби пилу, мчали за ним. Колобчук порівнявся зі мною, і я швидко запитав:

– Що трапилося?

– З'їсти хотіли … – важко дихаючи пояснив він.

– Застрибуй! – скомандував я, пригальмувавши біля нього.

Колобчук застрибнув і тут же сховався у мене в кабіні, а я як міг почав прискорюватися. Переслідувачі не відразу зрозуміли що сталося і навіть пробігли повз мене, все так же підіймаючи клуби пилу. А коли розібралися що до чого, то ми з Колобчуком вже котили у всю міць і Колобчук їм співав свою пісеньку, як він бабусі пішов і від дідуся пішов…

– А потім ти його привіз сюди і він став тут діловодом і бухгалтером. – подумавши, що розповідь закінчено, сказав новенький паровозик Новачок.

– А потім я привіз його сюди і він став тут діловодом і бухгалтером, – погодився Чу-Чухін. – Але це потім. Поки ж це не вся історія, і я б сказав, що вона тільки починається.

– Так? – здивувався паровозик. – Тоді я не перебиваю.

– Ми з Колобчуком зраділи, що так легко відірвалися від переслідувачів. Він представився, я теж сказав, що мене Чу-Чухіним звуть. Він повідав мені свою історію, я розповів, що живу в одному цікавому місці – у занедбаному депо, а зараз виконую замовлення, везу вантаж на МЕТАЛОБАЗУ. Після цього можу його до нас підкинути. Він зрадів, подякував. І за цією розмовою ми доїхали до самої МЕТАЛОБАЗИ.

На базі ми пробули години три, не менше. Поки документи все оформили, потім кран був зайнятий, потім розвантажували, все зважували, записували і тільки після цього укладали в спеціальні штабелери – там зберігають металопрокат.

Я нервував – страшенно не люблю всю цю тяганину, але без неї, мабуть, ні як. Як на мене – вже краще попутного вітерця і рейок, що тікають в далечинь, нічого і немає, а ось Колобчуку все це дуже навіть сподобалося. Він уважно стежив за всім, що відбувається, час від часу навіть вступав у суперечку з приймальником, а одного разу так взагалі зіскочив на землю і вже там щось доводив і показував.

Минуло три години, а може навіть і чотири, нас нарешті розвантажили, закрили наряд на перевезення вантажів, і ми були вільні їхати по своїх справах. Колобчук взяв якісь документи, сказав, що це важливо, і ми поїхали.

Як я вже говорив, ми відхилилися від маршруту і тепер на нього поверталися. Проїхали з півкілометра і виїхали до шляху, що веде через західний міст до нас у депо. Ми ні куди не поспішали, я хотів було навіть прокотитися, але Колобчук запротестував, сказавши, що потрібно приїхати в депо і відзвітувати. Правда звітувати було нікому – ми жили самі по собі, але Колобчук наполягав, і я піддався його умовлянням.

Міст, як ви знаєте, той давно покинутий, фарба з ферм-огорож давно облупилася, і він являє собою видовище старого іржавого гіганта, ще повного сил, але давно вже втратив свою молоду завзятість. Ми під'їхали до цього мосту, і тут нас чекав неприємний сюрприз. Ми зупинились…

У протилежному кінці мосту, прямо на шляхах, лежав величезний валун. Настільки величезний, що спробуй я з ходу з ним щось зробити, обов'язково злетів би з рейок і покотився б у річку. Огородження моста не давали можливості обійти цей валун з боку. Я сторопів. І в першу чергу тому, що біля валуна стояли Лисиця, Вовк, Заєць, а ззаду, за нашими з Колобчуком спинами, Ведмідь і внучка Альонка, які переводили стрілки. Так що, здумай я здати назад, пішов би в тупик, і вже звідти точно ні як не вибрався б.

– Віддай нам Колобчука! – прокричала Бабулька звідкись з-під мосту.

– Віддавай! – кричав Заєць. – Він наш!

І тут я все зрозумів. Поки ми розвантажувалися на МЕТАЛОБАЗІ, вони потихеньку, сівши на дрезину – он вона, стоїть в тупику – дісталися до моста. Якимось чином звалили величезний валун на шлях і зачаїлися, чекаючи, поки ми приїдемо і, нічого не розуміючи, потрапимо в пастку на мості.

– Я тебе не віддам. – тихо промовив я Колобчука, який стояв на трапі і спирався об один з кілочків огорожі.

– Це ти даремно! – було видно, що Колобчук щось задумав. Він вже тоді був хитрун ще той. – Ми тут замкнені. Зрушити валун ти ще може і зміг би, але для цього потрібен час і діяти треба обережно. А поки ти це робитимеш, вони обов'язково заберуться сюди і всі твої потуги будуть марні. Тому я краще здамся, а ти тут … – і Колобчук закричав що було сил. – Здаюсь я! Здаюся!!! – і зістрибнув на міст.

Жалібно, накульгуючи, як можуть кульгати тільки колобки перекочуючись з боку на бік, він прокотився у бік каменю, підкотився до самої Лисиці і коли та нахилилась, щоб його схопити, тут же підстрибнув, приземлився на зігнуту лисячу спину, перескочив її і знову, як вже було раніше, рванув щодуху уздовж залізничних колій.

Про мене, природно, всі забули, залишивши стояти замкненим посеред мосту. Попереду камінь, ззаду перекладені стрілки, праворуч і ліворуч – ферми мосту… І тут я згадав про те, що мені говорив Колобчук, мовляв, камінь зрушити можна, але тільки потрібен час і потрібна обережність. З часом у мене начебто зараз стало краще, а обережності мені взагалі не позичати. Тому я потихеньку під'їхав до валуна, уперся в нього носом і потроху почав його рухати. Валун не відразу подався, але все ж мені вдалося його зрушити в сторону, звідки йому пряма дорога була в річку, але тут я втратив пильність – все хотів Колобчуку допомогти – і занадто сильно і різко натиснув на камінь. Камінь-то полетів по укосу в річку, а ось я пом'явся сильно, ніби з розгону об скелю вдарився.

Але справа була зроблена, я рванув уперед. Перші півкілометра я нічого не бачив, і лише потім, десь вдалині, побачив маленькі рухомі точки і пил, що ними піднімалася. Я додав ходу і вже через хвилину наздогнав бабку, потім і діда обійшов, внучка, кіт і собака бігли разом, причому собака, схоже, думала, що це гра і весь час заважала під ногами у внучки Альонки. На диво останнім з звірів біг Заєць. Він не втомився, просто був настільки боязкий, що боявся вириватися вперед, побоюючись навіть Колобчука.

Вовк і Ведмідь бігли плече в плече і попереду, метрів за п'ятдесят, біг Колобок, а практично слід у слід за ним Лисиця.

Я обігнав їх усіх, пригальмував біля Колобчука і той не зволікаючи застрибнув до мене на трап, оббіг навколо котла, зі зворотного боку скочив у кабіну. Кабіну я, природно, відразу ж зачинив, бо не встиг я розігнатися, як Лисиця, що переслідувала Колобчука, тут же схопилася по щаблях на трап да кинулася і тут переслідувати Колобчука.

– Як ти там? – запитав я його, набираючи швидкість. Лисиця тим часом намагалася увірватися до кабіни, решта ж переслідувачів залишилися вже далеко позаду.

– Нормально, – відповів Колобчук уривчасто дихаючи. – Ледве вирвався.

– Ну, тоді тримайся, залишилося остання справа і після неї ми обов'язково вирушимо в депо.

Колобчук нічого не відповів, постарався затишніше забитися в кут, а я все набирав і набирав хід. Звернув біля Згубного Лісу і линув у бік Топких боліт і Болота Старих Паровозів. Лисиця весь час гарчала і намагалася лапами відкрити кабіну, брязкають зубами і щохвилини загрожувала мені найстрашнішими карами. Але я не зупинявся і Колобчука не здавав. Не зупинявся до самого повороту, що біля Болота Старих Паровозів, і тільки тут загальмував у всі колеса відразу. Мене протягло метрів з п'ятдесят, і я ледь не вилетів в ліс, але те, чого я добивався, трапилося – зла Лисиця не втрималася і при гальмуванні її інерцією викинуло по ходу руху. Вона злетіла вище ялин та тополь, від подиву скрикнула і зникла десь осторонь боліт, перелетівши весь ліс.

– А ми з Колобчуком благополучно дісталися до нашого депо, де він тут же почав наводити порядки, вести діловодство і бухгалтерію. – закінчив розповідь Чу-Чухін. – А ось тепер і за ремонтну службу взявся.

– А що з Лисицею стало? – поцікавився все той же Новачок. – Що з нею?

– Та все з нею добре, – відмахнувся Чу-Чухін. – Вона ліс перелетіла і в болото приземлилася. Зчинила такий крик, що навіть Баба-Яга в своїй хатинці почула. Витягла та Лисицю з болота і тепер Лиса у неї проживає, удвох на болоті вони магію магнітну да механічну розводять. Відвари варять і під місяцем в ступах літають. Але до нас поки що не потикаються. Провчили ми їх…