Kitabı oku: «40 днів Муса-Дага», sayfa 11
Розділ шостий
Великі сходини
Із того дня, як поважний валі Алеппо Джелал-бей відмовився виконати в підпорядкованому йому районі урядовий наказ про депортацію, з того весняного дня ніщо більше не гальмувало антивірменську політику Енвера і Талаата. Відтепер усе йшло гладко, без якихось надзвичайних подій і небажаних ускладнень. Спочатку, згідно зі встановленим, ретельно продуманим порядком дій, кожен губернатор отримував повідомлення з міністерства, потім у певний термін надходили накази щодо проведення відповідних заходів. Як виняток, бюрократична машина працювала напрочуд акуратно, на радість чиновницькому серцю. Отримавши належний документ із міністерства, валі окремих провінцій негайно скликали на термінову нараду мутесаріфів – начальників санджаків, які входили до складу вілаєта. До участі в нараді залучалися й вищі військові чини району. Відкривав засідання його ясновельможність валі, паша такий-то, промовою приблизно такого змісту:
– Панове, присутні на цій нараді, мають у своєму розпорядженні чотирнадцять днів, аби втілити в життя зазначені заходи. По закінченні цього терміну останній ешелон депортованого населення має опинитися – живий чи мертвий – за межами вілаєта. Покладаю на вас відповідальність за невідкладне та радикальне виконання наказу, хоча б тому, що особисто відповідаю за це перед паном міністром внутрішніх справ.
Потім та нарада обмірковувала вироблений губернським управлінням план депортації. Мутесаріфи виступали з запереченнями та поправками, генерал повідомляв, скільки солдатів і заптіїв відряджає для конвоювання вигнанців. Приблизно через годину учасники наради були вільні податися в лазню чи кав’ярню, якщо тільки валі не оголошував тут же бенкет.
Мутесаріфи відбували в свої резиденції. Там повторювалася та ж сама гра. Вони, своєю чергою, скликали на наради каймакамів – керуючих округами, з яких складався санджак. До участі в нараді знову ж таки залучався місцевий військовий комендант, але, певна річ, не в званні генерала. Тепер план розроблявся з огляду на місцеві особливості. Тому нарада в санджаку тривала довше, ніж попередня, що проходила на вищому рівні. Відзасідавши, панове ці також вирушали в кав’ярню чи лазню, а з приводу «вірменської сволоти, яка в розпал війни додає стільки клопотів», висловлювалися жаргоном турецької голоти.
Потім наставала черга каймакамів. Каймаками збирали в окружних містах начальників районів – мюдірів, тільки ці засідання вже не іменувалися урочисто «нарадами». Мюдіри були майже суцільно молодь, за винятком інших сивочолих, чия кар’єра зупинилася на званні майора цивільної служби. Каймаками повторювали те ж саме, що сказав валі мутесаріфам, а мутесаріфи – каймакамам, правда, не настільки вишуканими фразами:
– Вам дається стільки-то днів. До кінця цього терміну останнє стадо нечестивих свиней має покинути межі нашого округу. Операція має пройти бездоганно. Відповідаєте за це ви. Хто не впорається, потрапить під суд. У мене немає ні найменшого бажання за чужі гріхи бути звільненим на пенсію.
Нелегко доводилося мюдірам, виконавцям цих репресій. Нахіджиї, підвідомчі їм округи, охоплювали великі простори, залізничного сполучення там майже не було, телеграф був лише в небагатьох місцях, а поїздка в колісному екіпажі жахливими дорогами та гірськими стежками – справжні тортури, тому мюдірам нічого іншого не залишалося, як вдень і вночі скакати верхи, щоб кожне село, кожен клаптик землі, де жили вірмени, своєчасно підняти на ноги. Легко було валі, мутесаріфу, каймакаму наказувати та покладати відповідальність. У містах це ж – дитяча гра. Інша річ, якщо під вашою опікою перебуває дев’яносто сім містечок, сіл, селищ і хуторів. Не один мюдір, якщо тільки він не був чарівником чи законослухняним педантом, просто вирішував знехтувати тим чи іншим віддаленим селом. Багато мюдірів так і чинили, рухомі натуральною лінню, бо лінь – один із найважливіших стимулів людської діяльності. В інших начальників доброзичливе недбальство поєднувалося з умінням обтяпувати під шумок свої справи. Готовність «знехтувати дрібницями» іноді добре оплачувалася, бо вірменська «маленька людина» і навіть селянин – далеко не бідні.
Такі виняткові випадки порушення службового обов’язку становили небезпеку лише там, де був жандармський пост. Але заптії і самі не проти були поживитися. А що може були вигіднішим за дозволене мародерство, коли влада заплющує на це очі? Правда, майно депортованих було наказано здавати в скарбницю. Але влада добре знала, що не в змозі реалізувати свої законні домагання і що їй вигідніше підтримувати службову запопадливість виконавців її наказів.
У той час, як у селамліках, кав’ярнях, лазнях та інших громадських закладах місцева інтелігенція, інакше кажучи, ті, хто звик читати газети, маючи певний запас іноземних слів, не ходив у стародавній турецький театр тіней – Карагез, зате подивився в Смирні чи в Стамбулі кілька французьких комедій, та до того ж ще й знав імена Бісмарка45 і Сари Бернар46, – в той час, як цей «освічений», цей прогресивний середній клас беззастережно приймав антивірменську політику Енвера, проста турецька людина, чи то з міських низів, чи селянин, поводилалася зовсім інакше. Часто мюдір, котрий привіз до села наказ про депортацію, дивився, не вірячи власним очам, як турки та вірмени збиралися юрбою та плакали разом. Траплялося йому з подивом спостерігати і таке видовище: біля вірменського будинку плаче сім’я сусідів-турків і не тільки напучує благословінням «Бережи вас Аллах» застиглих у скорботі вигнанців, котрі не озираючись, із сухими очима переступають поріг старого свого будинку, але і дає їм у дорогу їжу, обдаровує такими цінними дарунками, як коза або в’ючний мул. І мюдіру доводилося часом бачити, як така турецька родина йшла з депортованими багато кілометрів шляхом вигнання. Бувало, одноплемінники мюдіра кидалися до його ніг і благали:
– Залиш їх із нами! Вони – не нашої віри, але вони – хороші. Вони нам – брати. Залиш їх із нами!
Але що з того? Навіть найтерплячіший мюдір погоджувався на це хіба що в одному чи двох безіменних, глухих селах, таємно даючи можливість цим крихтам знедоленої раси животіти під загрозою смертельного страху.
І ось вони йшли, спотикаючись, сільськими стежками, звертали на колісну дорогу, зливалися на путівцях із іншими вигнанцями, щоб через багато днів вийти нарешті на широке шосе, що веде через Алеппо на південний схід, у пустелю. Монотонне човгання мільйонів ніг, якого Земля не чула споконвіків.
Похід цієї армії страждальців планувався і був здійснений із пекельно стратегічною передбачливістю. Про одне лиш забули закулісні стратеги: про постачання цієї армії. У перші дні ще видавали трохи хліба та булгура47, але тоді ще не вичерпалися власні запаси депортованих. У ті перші дні кожен дорослий вигнанець мав право отримати в онбаші (так називався каптенармус, унтер-офіцер ешелону) дванадцять пара48, – належні йому за законом гроші. Однак більшість відмовлялася звертатися з такою вимогою, боячись накликати на себе ненависть всесильного підстаршини. До того ж при тодішній дорожнечі за дванадцять пара можна було в кращому разі купити кілька апельсинів або куряче яйце.
Час від часу дедалі виснаженішими ставали обличчя, все нечіткішим мільйонний крок. Незабаром із нутра цієї повзучої істоти долинали лише переривчасті зітхання, кашель, стогони, іноді дикий, захланний зойк. Поступово ця істота стала розкладатися. Люди все частіше валилися з ніг і гинули в придорожніх канавах, куди їх зіштовхували конвоїри. На спини тих, хто уповільнив крок, зі свистом падали заптіївські кийки. Жандарми шаленіли. Їм також доводилося жити собачим життям, поки вони не здавали етап на межі свого повіту найближчому жандармському командуванню. На перших порах ще велися списки депортованих. Коли ж смертельні випадки та хвороби почастішали і дедалі більше мерців і напівживих – головним чином дітей – конвой скидав у канави, реєструвати наявний склад стало заняттям вкрай обтяжливим, й онбаші скасував «цю писанину».
Та й хто запитає, чиї тіла зотлівають тут у чистому полі? Хто віддав тут Богові душу? Саркіс чи Астхик або Апет, Ануш, Вардуї чи Хорен?
Але не всі заптії були лютими звірами. Можна навіть припустити, що серед них були й незлі люди. Але що було робити такому службовцю? Йому суворо наказали до певної години доправити це людське стадо в певне місце. Він усім серцем розуміє матір, котра виючи кидається на дорогу і нігтями дряпає землю, намагається витягти своє мертве дитя з канави. Жодні вмовляння не допомагають. Минають хвилини за хвилинами, а до кінцевого пункту ще дванадцять кілометрів.
Колона зупинилася. Спотворені обличчя. Тисячоустий божевільний гул.
Чому ж ця людська маса, як би вона не ослабла, не накинеться на цього конвоїра і його поплічників, не роззброїть їх і не роздере на клапті? Жандарми мали б боятися такого вибуху люті, тут би їм і настав кінець. І ось один жандарм стріляє. Інші оголюють шаблі, колють, ріжуть гострими лезами беззбройних. Тридцять, сорок чоловіків і жінок корчаться на землі, стікають кров’ю. І від вигляду цієї крові збуджені кати хмеліють, їх охоплює давня несамовита жага пізнати жінок ненависної раси. Силою оволодіваючи беззахисною жінкою, вони немов учиняють насильство не тільки над людиною, а й над богом ворога.
А потім заптії і самі не пам’ятають, як це сталося. Килим-самохід, витканий із кривавих людських доль.
Завжди одне й те ж. На другу добу всіх працездатних чоловіків відокремлюють від решти. Ось один із них – сорокашестирічний, добре одягнений. Він – інженер, від сім’ї його відігнали силою, пустивши в хід приклади карабінів. Молодшій доньці цього чоловіка – всього півтора рочка. Він зарахований в іншаат-табурі – дорожньо-будівельний загін. Похитуючись, сновигає нещасний у довгій колоні чоловіків і як навіжений безперервно бурмоче:
– Я ж сплатив бедел… сплатив бедел…
Хапає за руку сусіду по шерензі. Від нестерпного душевного болю його трясе, як у лихоманці.
– Такої гарного дитини ти, мабуть, у житті не бачив. Очі в неї величезні, як блюдця. Якщо б я міг, я б змією на череві поповз за нею.
І знову блукає, спотикаючись, самотній, замкнувся в своєму горі.
Увечері на схилі пагорба – нічліг, сплять на голій землі. Інженер начебто також заснув. Глибокої ночі він будить того ж сусіду:
– Ну, ось вони всі й померли, – каже він. Тепер чоловік спокійний.
В іншому ешелоні крокує юна пара – наречений і наречена. У нареченого пробивається перший пушок над губою. Їм загрожує розлука – тут також будуть відбирати працездатних чоловіків. Дівчині спадає на гадку рятівна думка: перевдягнути судженого в жіночу сукню. Хитрість вдається. І ці двоє дітей сміються, радіючи в простоті душевній вдалому фокусу з перевдяганням. Супутники застерігають їх: чи не зарано радіти? Поблизу невеличкого міста їм зустрічаються вороги, набігла розбійницька зграя, озброєні бандити, захоплені веселим полюванням на жінок. У число відібраних потрапляє і юна наречена. Вона притискається до нареченого:
– Заради Бога, залиште мене з нею. Моя сестра глухоніма, вона не може без мене обходитися!
– Дурниці, джанум! Красуня також піде з нами.
Їх тягнуть у якісь брудні нетрі. А там усе викривається. Юнака вбили відразу. Відрізали йому прутня, засунули трупові в рот. Губи парубка були ще підфарбовані хною, щоб більше бути схожим на дівчину. Після жахливого зґвалтування дівчини її, голу, прив’язали до мертвого нареченого: обличям до обличчя – так, щоб закривавлений прутень торкався її обличчя.
Килим-самохід, витканий із людських доль, який нікому не дано роз’єднати та розплутати…
Ще одна мати. Багато днів несе вона в мішку за плечима своє померле від голоду дитя. Несе до того часу, поки її родичі, не в силах терпіти трупний сморід, не скаржаться заптіям.
А ось божевільні матері з Кемаха. Співи їхні далеко лунають над Євфратом. Очі їхні палають, вони кидають зі скелі своїх дітей у річку, немов роблять богоугодну справу.
Ось священик, вардапет. Він встає на коліна і, плачучи, благає мюдіра:
– Змилуйся, ефенді, над цими невинними!
Але мюдір зобов’язаний відповідати, як наказано:
– Не втручайся в політику! З тобою я маю право вести розмову тільки про церковні справи. Уряд поважає церкву.
У багатьох ешелонах не відбувалося нічого дивовижного, ніяких гідних згадки жахів – тільки голод, спрага, стерті в кров ноги, хвороби.
Але якось у Мараші перед входом у шпиталь стояла німецька сестра милосердя, вона прийшла на чергування. Повз медичний заклад тяглася довга безмовна череда депортованих вірменів. Сестра милосердя стояла як прикута, поки останнього вигнанця не стало видно. Вона зазнала чогось такого, чому і сама не знаходила слів: не жаль, ні! І не жах, а якесь невідоме раніше високе почуття.
Увечері медсестра написала рідним: «Я зустріла велику колону депортованих вірменів, вони нещодавно вислані зі своїх сіл і перебувають у відносно задовільному стані. Мені довелося довго чекати, поки вся колона пройшла. Ніколи не забуду цих хвилин. Чоловіків мало, здебільшого – жінки та діти. Багато – світловолосих, із великими блакитними очима, і дивляться на нас так суворо і з такою природною величчю! Так насправді дивляться янголи на Страшному суді».
А бідні ці янголи Страшного суду волочилися із Зейтуна, Мараша, Айнтаба і з вілаєта Адана. Вони йшли з півночі – із Сиваса, Трапезунда, Ерзерума, а зі сходу – з Карпута та заселеного курдами Діарбекіра, з Урфи та Бітліса. По той бік Тавра, не доходячи до Алеппо, всі ці ешелони спліталися в єдиний нескінченний повзучий людський килим.
Однак у самому Алеппо не відбувалося нічого, як і в багатолюдних санджаках і казах вілаєта. У мирі та злагоді розкинулося узбережжя, височів Муса-Даг. Здавалося, він нічого не знає про страшну ходу, що прямує не так уже й далеко від нього.
Як довго тягнулися ці тижні! Життя в Йогонолуку, як звикли казати, йшло своєю чередою. Втім, тут цей вислів навряд чи доречний навіть у поверхневому його значенні. Про «це» люди не згадували, але найстрашніше було те, що вони майже не розмовляли.
На полях і в садах, на гребені і за токарним верстатом люди працювали, як і раніше, либонь, навіть ретельніше та старанніше, ніж раніше. Місцеві гендлярі їздили на щотижневий базар в Антіохію, і, як повелося з давніх-давен, турецькі скупники приїжджали у вірменські села та неквапливо торгувалися через кожну пара, немов би нічого особливого не сталося.
Усе було як завжди, проте зовсім інакше. Здавалося, що люди занурені в гіпнотичний сон, коли можна, як наяву, займатися повсякденними справами. Їм було все відомо. Люди знали: жити їм чи не жити – ймовірно, питання тижнів. Кожен знав це і все ж не знав. І думав: далебі, дітей Муса-Дага мине небезпека, якщо вже дотепер нічого не сталося? Округа лежить віддалено, хіба це не сприяє тому, щоб влада про неї забула? Чи не ховається за цією глибокою тишею добрий знак?
Ось чому кожен намагався підтримати цю тишу, щоб не розбудити злих духів. Ось чому кожен із головою занурювався в дрімотну суєту буднів, наче у світі, де він жив, панувала вічна безпека. Приклад цьому подавали доктор Алтуні, аптекар Грікор і навіть сам Тер-Айказун. Старий лікар, як і раніше, роз’їжджав верхи на ослі, відвідуючи хворих, і так само проклинав своє нездале життя, буцімто нічого гіршого з ним статися вже не могло.
Ночами Грікор здійснював з учителями сократичні прогулянки і, показуючи їм зірки, незаперечним тоном перелічував назви, числа і віддаленість від Землі, ніхто йому не перечив. А якщо від цих мільярдів кілометрів у вас уже голова пішла обертом, то навряд чи до вашого слуху дійде слабке відлуння вибуху катастрофи. На крилах уяви Грікор зі швидкістю світла підносився до зірок, хрещеним батьком яких сам він і був. Погляду вгору було йому достатньо, щоб оголосити пустопорожніми вигадками балачки про депортацію. Можливо, він і справді цьому не вірив. Адже чорним по білому про це ніде не було написано! Вірменські часописи більше вже не надходили, а в турецьких разів зо два з’являлися тільки якісь туманні натяки офіційних інстанцій.
Тер-Айказун також, незважаючи ні на що, виконував свої обов’язки. Викладав у школі, служив урочисту літургію, об’їжджав, як завжди, свою парафію. За його наполяганням і цього року відбулося освячене стародавнім звичаєм паломництво до монастиря Святого Томи, де з дуже давніх часів відбувається обряд жертвоприношення – матах, заклання агнця. Правда, Тер-Айказун скасував, без пояснення причин, народне гуляння з музикою та танцями до ранку, яким зазвичай закінчувався обряд.
Природно, що коли місцеві можновладці зуміли зберегти настільки незворушний спокій, то приїжджі європейці Ґонзаґо та Жульєтта виявляли цілковиту безпечність. Адже пані Багратян і справді сказала якось чоловікові:
– До осені я з тобою, милий, тут не залишуся. Мене починає долати тривога за Францію. Останні дні я часто думаю про маму.
Ґабріель відповів довгим загадковим поглядом, і Жульєтта збагнула, що сказала якусь дурню.
Багратян продовжував свої розвідувальні мандрівки ближніми селами і навіть розширив коло своїх досліджень: на півдні часто виїжджав за межі Суедії, на півночі доскакав на коні до Бейлана, бачив там занедбані вілли, які належали багатим вірменам із Александретти. Раз тільки наважився побувати в Антіохії. Міст через Оронт охороняли кілька заптіїв, чого раніше не бувало. Вони не спитали Ґабріеля про документи і байдуже дали пройти. Багратяну подумалося, а що, як й усі інші сторожові пости пропустять його в екіпажі з Жульєттою та Стефаном? Пробі, порятунок досяжніший, ніж здається? Але коли він переступив поріг нового інформаційного бюро хюкюмета, у вічі йому впало велике оголошення на стіні, з якого стало ясно, що все набагато гірше. Як випливало з оголошення, заборонялося видавати квитки на потяг і диліжанс усім вірменам без винятку. Але особливо загрозливо звучали такі рядки: «Кожен підданий вірменської національності, котрий буде виявлений де б то не було за межами свого місця проживання без паспорта і дозволу на проїзд, має бути затриманий і доправлений у найближчий табір депортованих».
Цей безжальний наказ, що складався з кількох пунктів, підписав спадкоємець мужнього Джелала, догідливий Мустафа Абдул Халіл-бей.
Незважаючи на небезпеку, Багратян пройшовся базаром. Вузька, раніше вшерть набита людьми вуличка була майже безлюдною, мала заляканий і насуплений вигляд. Вірменські купці, хоч депортація тут ще не почалася, замкнули свої крамниці й як крізь землю провалилися. Але і мусульманському населенню було несолодко. Перш ніж Османська імперія отримала за заподіяне вірменам зло, відбулося раптове знецінення турецьких паперових грошей. З деякого часу купці вимагали за товар тільки золото та срібло, чим засоромили ці цнотливі метали, які відповіли негайним зникненням із усіх ринків. Мудрагелі-економісти в стамбульських міністерствах давали плутані пояснення з приводу цього загадкового і такого раптового знецінення паперових грошей. Та й дотепер жоден премудрий економіст не збагнув, що грошовий обіг може залежати від того, як котуються суспільством моральні цінності.
Турки понуро тинялися Антіохійським базаром, залитим помиями, заваленим сміттям, від чого ринок був схожий на нічні нетрі околиці.
Ґабріель знайшов замкненими старовинні ворота будинку Ріфата. Він довго стукав молотком у ковану міддю дерев’яну арку – ніхто не відгукнувся. Отже, ага Ріфат Берекет ще не повернувся з поїздки в Анатолію. Багратян знав: мета цієї поїздки – організувати допомогу вірменському народу, і все ж його засмутило, що він не застав одного свого батька.
Повернувшись додому, Ґабріель вирішив далі околиць Муса-Дага більше не виїжджати. Причиною такого рішення став той чарівно-заспокійливий, відчайдушний вплив, який мала на нього (і що далі, то більше) гора. Коли вранці чоловік розчиняв вікно і вітався з горою, його незмінно охоплювало урочисте здивування, зрозуміти яке він був не спроможний. Муса-Даг щогодини змінював вигляд: то поставав щільною, суцільною масою, то крізь пронизаний сонцем серпанок здавався величезною пухнастою грудкою. Ця вічна в своїх перетвореннях сутність гори начебто додавала йому сил і мужності в тому сум’ятті почуттів і болісних міркувань, які з моменту появи пастора Арама Товмасяна позбавили чоловіка сну. Але як тільки він покидав покров Муса-Дага, то негайно втрачав мужність про все це думати.
Тим часом уважні рейди офіцера навколишніми селами дали свої плоди. Він досяг, чого домагався: не тільки отримав порівняно повне уявлення про справи та дні тутешніх селян – плодівників, ткачів, шовківників, пасічників і різьбярів, але часом навіть мав можливість зазирнути в їхнє сімейне життя, в цей замкнутий світ. Правда, це не завжди було легко зробити. Спочатку багато земляків дивилися на нього, як на шляхетного іноземця, хоч він був із місцевих землевласників і пов’язаний із ними загальною національною приналежністю. Природно, Аветіс-молодший був їм куди ближчим, незважаючи на те, що цей скупий на слова дивак не вдостоював увагою жодної людини, не виключаючи Грікора, Тер-Айказуна, вчителів, та й у селах мало бував. Що з того? Адже похований він на тутешньому цвинтарі, серед їхніх небіжчиків!
Згодом, однак, селяни пройнялися довірою до Ґабріеля і потай навіть сподівалися, що прийде час і той стане для них опорою. Ефенді був, звісно ж, впливовим чоловіком, знаним за кордоном, котрого в силу його впливу турки остерігалися. Поки він живе в Йогонолуку, біда, може, й мине мусадазькі селища. Ніхто не усвідомлював, наскільки виправдані ці надії, але це вігравало тут свою роль і не тільки. Якщо Ґабріель настільки ж мало, як і всі навколишні, загадував про майбутнє, то його все ж відрізняло від них чимало: по очах чоловіка, по тривозі, що виходила від усієї постаті, з його запитань, нотаток, які робив, можна було вгадати, що він про щось зосереджено міркує і зайнятий чимось особливим. Саме це й вирізняло цього чужинця серед оточуючих. Всі погляди були звернені на Багратяна, тільки-но він з’являвся. Його стали запрошувати до багатьох осель.
Кімнати за тутешнім звичаєм були майже порожні й усе ж вражали Ґабріеля своєю охайністю та затишком. Глинобитну підлогу встеляли чисті циновки. Сиділи зазвичай на тапчанах, покритих добротними килимами. Тільки у найбідніших селян хлів містився під одним дахом із житлом. Голі стіни були далеко не повсюдним явищем. Поруч із іконами на них де-не-де висіли картинки з ілюстрованих журналів або календарів. Часом господині прикрашали світлиці свіжими квітами в пласких вазах, що на Сході рідкість. І ледь гість сідав, до нього підсували об’ємну тумбу, на яку ставили велику олов’яну тацю з усіляким печивом, медовими сотами, солодкими сирами. Смак цих добірних ласощів був знайомий Ґабріелю з дитячих літ. Тоді ці ласощі були забороненими радощами, позаяк від батьків, певна річ, приховувалося, що прислуга бере маленького Ґабріеля із собою в гості до селян. Тепер же шлунок чоловіка пасував перед настільки рясним частуванням, особливо якщо до печива подавали шмат дині або зацукровані фрукти. Відмовитися від частування означало б завдати смертельної образи. І Ґабріель рятувався тим, що загодовував солодощами дітей господарів, котрих йому незмінно показували, куди б чоловік не приходив. Сам же він куштував усього потроху.
Зворушливою любов’ю та турботливим доглядом були оточені тутешні діти, особливо маленькі. Причиною гордощів кожної матері була бездоганна чистота сорочечки, шкільного халата чи фартуха її дитини. Правда, з роками матерям доводилося миритися з тим, що їхні хлопчаки повертаються з войовничих набігів на сади в балці Дамладжка повними дикунами.
Частий гість у селі, Багратян придбав там друзів. Найвірнішим товаришем став статечний чоловік на прізвисько Чауш Нурхан, що означало приблизно «сержант Нурхан». Цей Чауш Нурхан заснував на південній околиці Йогонолука свою справу, найбільшу після будівельної контори підрядника Товмасяна. У Нурхана були слюсарні та кузня, шорна, каретна майстерня, де виготовляли кангнами, прудкі в тих околицях двоколісні гарби. І нарешті, у Чауша Нурхана була святая святих, де він майстрував особисто і без свідків. Посвячені знали, що тут він лагодить мисливські рушниці і ладує до них набої. Однак, щоб уникнути чуток, це його заняття розсудливо ховалося, і в першу чергу – від жандармського ока Алі Назіфа.
Чауш Нурхан був старим солдатом-надстроковиком. Сім років він провів у війську, побував на війні й у великих казармах піхотного анатолійского полку в Бруссі. За його звичками легко було впізнати справжнього вояку: сиві вуса, закручені догори, мова, оздоблена армійськими виразами і міцними слівцями. Видно це було і з того, як він шанував Багратяна, котрому при зустрічі щоразу віддавав честь як офіцеру та начальнику. Може, він зауважив у Ґабріеля якісь чесноти, про які той ще й гадки не мав.
У минулому Чауш Нурхан виконував замовлення Аветіса Багратяна-молодшого, а тепер узявся обстежувати багатий арсенал Багратянів, щоб перевірити, чи все там гаразд. Він забрав рушниці в свою таємну збройову майстерню, щоб розібрати, змастити і знову зібрати їх. Ґабріель нерідко спостерігав за майстром за цією справою. Іноді він брав із собою до Нурхана Стефана. Чоловіки із захопленням, як справжні знавці, теревенили про військову справу. Чауш був джерелом перчених армійських анекдотів, потішних байок, які Ґабріель, поціновувач народного гумору, не втомлювався слухати. Так у часи гонінь два вірмени, як це не дивно, віддавалися спогадам про турецьку солдатчину як про щось рідне.
У Нурхана була купа малолітніх дітей, котрих він сам, здається, не розрізняв. Правда, чоловік навряд чи брав близько до серця долю свого численного потомства. Вусань, котрий колись навіював жах, гроза новобранців, ставився до своєї крові та плоті з ласкавою байдужістю, зі спокійною душею полишав їх на самих себе. Увечері, коли майстри вручали йому ключі від майстерень, Чауш Нурхан не поспішав до свого багатодітного гнізда, не стукав до сусідів. Із глечиком вина в одній руці, з сигнальним ріжком піхотного полку, викраденим у скарбниці, в іншій він вирушав у свій абрикосовий сад. І в сутінках лунало, стрясаючи повітря, добре знайоме сільським жителям переривчасте завивання сурми. Завмираючи та захлинаючись, пронизливо звучав військовий сигнал турецької армії. Нурхан сурмив вечірню зорю, ніби вирішивши, поки не настала ніч, підняти на ноги всю долину.
Тим часом у селах виникла дискусія через шкільні заняття. Річ у тім, що, згідно з навчальним планом Загального вірменського шкільного союзу, авторитетної національної організації, в підпорядкуванні якої перебувала освіта, навчальний рік у школах мав закінчуватися з настанням перших спекотних днів, тобто в середині травня. І раптом Тер-Айказун, котрий керував шкільною освітою в окрузі, наказав скоротити канікули до одного тижня, після чого відразу ж поновити заняття.
В основі цього рішення, як і самозабутньої праці місцевих жителів, лежали одні й ті ж причини. Наближається всесвітній потоп. Отже, майбутньому розпаду та знищенню упорядкованого ладу життя потрібно протиставити підвоєнний лад. А повній безпорадності, що неминуче десь проявиться, протиставити найбільшу точність і дисципліну. У ці важкі дні гамір і галас дітлашні, безперервна метушня пустотливої ватаги, що святкує в своєму невіданні настання канікул, – усе це стане просто суспільним лихом. Здавалося б, ясно, що всім треба погодитися з Тер-Айказуном, але тут повстали вчителі. Вони, і в першу чергу Ґрант Восканян, не хотіли втрачати нагоду одержати обіцяну відпустку. Вчителі вдавалися до заступництва мухтарів, вселяли батькам, що діти не витримають перенапруги, та ще й у таку спеку. А мовчун Восканян почав кампанію проти Тер-Айказуна, в якій дав волю власній ненависті.
Марно! Священик узяв гору. Він зібрав усіх сімох мухтарів і, звернувшись до них із короткою промовою, переконав у власній слушності. Отже, новий навчальний рік, незважаючи на літо, почався відразу ж за минулим. Учителі вдалися до останнього засобу – спробували втягнути в боротьбу Багратяна. Восканян і Шатахян з’явилися на віллу з офіційним візитом, церемонні та манірні. Ґабріель, однак, відразу ж оголосив себе прихильником продовження навчального року. Він сказав, що не тільки схвалює цей захід, але і особисто в ньому зацікавлений, оскільки має намір послати сина в школу до пана Шатахяна, щоб Стефан нарешті отримав можливість спілкуватися з хлопчиками свого віку та національності.
Шатахян вклонився і своєю елегантною французькою відповів короткою тирадою, в якій протиставив сучасні вимоги гігієни та цілющого дозвілля застарілій строгості навчання.
Вислухавши Шатахяна, Багратян приголомшив того несподіваним запитанням:
– А чому, власне, ви розмовляєте зі мною французькою?
Шатахян ображено виправдовувався:
– Я ж тільки заради вас, ефенді.
Тут Восканян тицьнув його п’ястуком у спину, що, мабуть, означало: «Бачиш, своїм марнославством ти все зіпсував!» Учителям залишалося тільки змиритися. Зате мовчун вилив свою ненависть до Тер-Айказуна в довгому віршованому пасквілі. Під час нічної прогулянки під проводом аптекаря Грікора Восканян попросив учителя Асаяна прочитати вголос свій віршований памфлет. Голос Асаяна тремтів від обурення. За сумісництвом цей довготелесий виконавець народних пісень був церковним регентом, тому більше за інших постраждав від жорстких порядків Тер-Айказуна. Бойову поему Восканяна завершували такі грізні рядки:
Якщо завісиш сонце рясою, як хмарою,
Воно крізь неї все одно проб’ється.
Але сонце тут явно символізувало світло розуму, а тому втямити, чому Тер-Айказун, подовживши шкільні заняття, завісив світло розуму своєю ризою, було нелегко. Грікор похитав головою: він, либонь, не дуже схвалював поетичні справи свого честолюбного учня.
Опівнічний гурток фармацевта розташувався на схилі пагорба, серед виноградників Кедер-бігу. Аптекар узяв у Асаяна рукопис, аби переглянути вірші. Затаврованого героя сатири він залишив зовсім без уваги – Грікор завжди нехтував суттю речей. З похмурою безпристрасністю він оголосив свій вирок:
– Ні складу, ні ладу, Ґранте Восканян. Поети були лише колись…
Але не тільки поети – все було тільки в минулому: подвиги, війни, державні мужі, герої. Лише ставши історією, світ ставав об’єктом уваги Грікора. Але йому не хотілося бентежити свого послідовника, і наставник підбадьорливо зауважив:
