Kitabı oku: «Цент на двох», sayfa 2

Лоїс тихо плакала. Вони дійшли до воріт, і вона вперла лікоть у них і почала нестримно витирати очі.

– І пізніше, дівчинко, коли ти захворіла, я став на коліна і всю ніч просив Бога помилувати тебе для мене – о тоді я знав, що хочу більшого; Він навчив мене хотіти більшого. Мені хотілося знати, що ти рухаєшся і дихаєш в одному світі зі мною. Я бачив, як ти ростеш, що твоя чиста невинність змінюється полум’ям і палає, щоб дати світло іншим слабшим душам. І тоді я хотів в якийсь день взяти твоїх дітей на коліна і почути, як вони називають старого буркотливого монаха дядьком Кітом.

Він ніби сміявся зараз, коли говорив.

– О, Лоїс, Лоїс, я тоді просив у Бога більше. Я хотів, щоб ти писала мені листи та хотів місця за твоїм столом. Мені дуже цього хотілося, Лоїс, люба.

– Ти матимеш це, Кіте, – ридала вона, – ти ж знаєш це, скажи, що ти це знаєш. Ох, я поводжусь, як дитина, але я не думала, що ти виявишся таким, і я… о, Кіте… Кіте…

Він взяв її за руку і ніжно погладив її.

– Ось твій автобус. Ти ж приїдеш знову, правда?

Вона поклала руки на його щоки, і, опустивши його голову, притиснула його обличчя до свого, мокрого від сліз.

– О, Кіт, брате, одного дня я тобі щось скажу.

Він допоміг їй увійти, побачив, як вона дістає хустинку і сміливо посміхається йому. І коли водій надавив на газ і автобус рушив, навколо неї піднялася густа хмара пилу, і вона зникла.

Кілька хвилин він простояв там, на дорозі, спершись рукою на ворота, а його губи склалися у напівпосмішку.

– Лоїс, – сказав він вголос, якось здивовано, – Лоїс, Лоїс.

Пізніше деякі послушники помітили його на колінах перед П’єтою, і, повернувшись через деякий час, знайшли його все ще на цьому ж місці. І він був там допоки зійшли сутінки, і приязні дерева затіяли розмови у вишині, а цвіркуни перейняли свій тягар пісень у присмерковій траві.

VII

Перший клерк у телеграфній будці на Балтиморському вокзалі свиснув крізь великі зуби до другого клерка:

– Чого?

– Бачиш цю дівчину – та ні, красуню з великими чорними крапками на вуалі. Занадто пізно – вона вже зникла. Ти пропустив дещо.

– Що саме?.

– Нічого. Чорт, яка ж вона гарна. Приїхала сюди вчора і відправила телеграму якомусь хлопцеві, щоб її зустрів. Тепер, хвилину тому, вона прийшла з повністю написаною телеграмою і стояла тут, щоб подати мені її, коли зненацька передумала чи що, і раптом порвала її.

– Гм.

Перший клерк обійшов стійку і, піднявши з підлоги два клаптики паперу, ліниво склав їх. Другий клерк читав через плече і, читаючи, підсвідомо підраховував слова. Їх було всього сім.

«Хочу попрощатися тобою назавжди. Рекомендую Італію. Лоїс».

– Порвала, кажеш? – сказав другий клерк.

Містер Ікі

Квінтесенція пошуків змісту на один акт

Сцена являє собою простір перед котеджем у Західному Іссакширі у безнадійно аркадський полудень десь у серпні. МІСТЕР ІКІ², несподівано одягнений у костюм селянина Єлизаветинських часів, вештається серед горщиків і ножів. Він – немолодий чоловік, чий життєвий розквіт минув. З того факту, що він трохи гаркавить і що він несвідомо вдягнув свій каптан навиворіт, ми можемо припустити, що він або трохи вище, або значно нижче звичайних правил буденного життя.

Біля нього на траві лежить ПІТЕР, маленький хлопчик. ПІТЕР, зазвичай кладе підборіддя на долоні, як на фотографіях молодого сера Вальтера Релі. Він має певні риси, включаючи серйозні, похмурі, навіть сумні, сірі очі – він випромінює ауру істоти, яка жодного разу не споживала їжі земної. Слід сказати, що така аура найкраще випромінюється під час відблисків, що народжуються після обіду з великою кількістю яловичини. Зачарований, він дивиться на МІСТЕРА ІКІ.

Тиша… Співають птахи.

ПІТЕР: Часто вночі я сиджу біля свого вікна і розглядаю зірки. Іноді я думаю, що вони належать мені… (Серйозно) Я думаю, що сам стану зіркою одного дня…

МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Так, так… так…

ПІТЕР: Я знаю їх всіх: Венера, Марс, Нептун, Глорія Свенсон.

МІСТЕР ІКІ: Я не дуже добре знаю астрономію… Я думав про Лондон, хлопче. І згадував мою дочку, яка поїхала туди, щоб стати машиністкою… (Він зітхає.)

ПІТЕР: Мені подобалася Ульса, містер Ікі; вона була такою пухкою, такою кругленькою, такою повнотілою.

МІСТЕР ІКІ: Та вона не варта паперу, яким вона була набита, хлопче. (Він спотикається о купу горщиків і ножів.)

ПІТЕР: Як Ваша астма, містере Ікі?

МІСТЕР ІКІ: Слава Богу, гірше!.. (Похмуро) Мені сто років… я стаю крихким.

ПІТЕР: Я сподіваюся, що Ваше життя трошки вгамувалося, відколи Ви відмовились від дрібних підпалів чужого майна.

МІСТЕР ІКІ: Так… так… Розумієш, Пітере, хлопче, коли мені стукнуло п’ятдесят, я досить сильно перемінився – якраз, коли сидів у в’язниці.

ПІТЕР: Ви знову стали на хибний шлях?

МІСТЕР ІКІ: Гірше. За тиждень до закінчення мого терміну вони наполягли на тому, щоб пересадити мені залози здорового молодого в’язня, якого вони як раз збирались стратити.

ПІТЕР: І це оновило Вас?

МІСТЕР ІКІ: Оновило мене, якби! Старий Нік повернувся і почав жити всередині мене! Цей молодий злочинець, очевидно, був провінційним грабіжником і клептоманом. Що значить кілька невеличких підпалів у порівнянні з цим!

ПІТЕР: (з повагою) Як прикро! Наука – повна туфта.

МІСТЕР ІКІ: (зітхаючи) Зараз я його досить добре контролюю. Не кожному доводиться зношувати два набори залоз за одне життя. Я б не згодився взяти наступний набір навіть за весь запас бадьорості притулку для сиріт.

ПІТЕР: (беручи до уваги) Я не думаю, що Ви б відмовились від набору від гарного спокійного старого священика.

МІСТЕР ІКІ: У священників немає залоз – у них душі.

(За сценою приглушено звучить сигнал клаксону, що свідчить про те, що близько зупинився великий автомобіль. Потім на сцені з’являється гарно одягнений молодий чоловік, вдягнений у вечірній костюм і капелюх з патентованої шкіри. Він дуже світський чоловік. Його протиставлення духовності інших двох дійових осіб спостерігається навіть з першого ряду балкона. Це РОДНІ ДІВАЙН.)

ДІВАЙН: Мені потрібна Ульса Ікі.

(МІСТЕР ІКІ підіймається і, здригаючись, стоїть між двома ножами.)

МІСТЕР ІКІ: Моя дочка в Лондоні.

ДІВАЙН: Вона покинула Лондон. Вона їде сюди. Я відправився за нею.

(Він тягнеться за сигаретами до маленької оздобленої перламутром сумки, що висить у нього на боці. Він дістає одну і, чиркнувши сірником, підносить його до сигарети. Сигарета миттєво запалюється.)

ДІВАЙН: Я зачекаю.

(Він чекає. Проходить кілька годин. Немає ніяких звуків, окрім випадкового базікання чи клацання ножиків, коли вони сваряться між собою. Тут можна вставити кілька пісень чи якісь карткові фокуси у виконанні ДІВАЙНА або ж акробатичний етюд, чи як вам заманеться.)

ДІВАЙН: Тут дуже тихо.

МІСТЕР ІКІ: Так, дуже тихо…

(Раптом з’являється кричуще одягнена дівчина; вона дуже вульгарна. Це УЛЬСА ІКІ. Вона має одне з тих безформних облич, що притаманні ранньому італійському живопису.)

УЛЬСА: (грубим, вульгарним голосом) Батько! Ось і я! Вгадай що зробила Ульса?

МІСТЕР ІКІ: (трепетно) Ульса, моя маленька Ульса.

(Вони обіймають тулуби один одного.)

МІСТЕР ІКІ: (з надією) Ти повернулася, щоб допомогти з оранкою?

УЛЬСА: (сердито) Ні, батько; оранка це так нудно. Думаю, що ні.

(Хоча її акцент жахливий, зміст її промови дуже милий і чітко зрозумілий.)

ДІВАЙН: (примирливо) Слухай, Ульса. Давай будемо намагатись досягти порозуміння.

(Він рухається до неї витонченими, рівними кроками, які допомогли йому стати капітаном команди зі спортивного крокування в Кембриджі.)

УЛЬСА: Ти все ще стверджуєш, що це мусить бути Джек?

МІСТЕР ІКІ: Про що це вона?

ДІВАЙН: (ласкаво) Моя дорога, звичайно, це мусить бути Джек. І ніяк не може бути Френк.

МІСТЕР ІКІ: Який Френк?

УЛЬСА: Це буде Френк!

(Тут можна вставити якийсь ризикований жарт.)

МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Ви не поб’єтесь… Точно ж не поб’єтесь…

ДІВАЙН: (протягує руку, щоб погладити її по руці тим самим потужним рухом, який зробив його капітаном команди з греблі в Оксфорді) То краще б тобі вийти за мене заміж.

УЛЬСА: (презирливо) Та невже? Мене ж пустять до твого будинку навіть з чорного ходу.

ДІВАЙН: (сердито) Вони не посміють! Не переживай – ти зайдеш у нього як господиня через парадний.

УЛЬСА: Сер!

ДІВАЙН: (зніяковіло) Прошу пробачення. Ви ж знаєте, що я маю на увазі?

МІСТЕР ІКІ: (капризно, наче в нього голова болить) То Ви хочете взяти заміж мою маленьку Ульсу?…

ДІВАЙН: Підтверджую

МІСТЕР ІКІ: Нічого не знаю про Вас.

ДІВАЙН: От і добре. Я маю найкращу у світі конституцію тіла…

УЛЬСА: І найгірші підзаконні акти до неї.

ДІВАЙН: В Ітоні я був членом клубу «Поуп»; в Регбі я належав до «Полупива». Я молодший син, тому мені судилося служити в поліції…

МІСТЕР ІКІ: Можна не продовжувати… Гроші у Вас є?

ДІВАЙН: Повно. Думаю, що Ульсі щоранку доведеться роздвоюватись, коли вона вирушатиме в місто за покупками – на двох Роллс-Ройсах. У мене також є Крокодилак та перероблений танк. Я маю абонемент в оперу…

УЛЬСА: (похмуро) Я тільки в ложі можу нормально спати. І я також чула, що тебе виключили з твого клубу.

МІСТЕР ІКІ: Ключами?…

ДІВАЙН: (повісивши голову) Так, мене виключили.

УЛЬСА: За що?

ДІВАЙН: (майже нечутно) Одного дня я пожартував і сховав усі м’ячики для поло.

МІСТЕР ІКІ: Який стан Вашого ментального здоров’я?

ДІВАЙН: (похмуро) Блискучий. Кінець кінцем що таке блиск? Лише відчуття такту, що дозволяє вам сяяти, коли ніхто не дивиться і пожинати плоди під час загальної уваги до вас.

МІСТЕР ІКІ: Обережніше… Я не видам дочку заміж за епіграму…

ДІВАЙН: (ще більш похмуро) Запевняю Вас – я сама банальність. Я часто опускаюся до рівня підсвідомих штампів.

УЛЬСА: (понуро) Нічого з того, що ви обговорюєте значення не має. Я не можу одружитися з людиною, яка думає, що це буде Джек. Чому б не Френк…

ДІВАЙН: (перебиваючи) Дурниці!

УЛЬСА: (наполегливо) Сам дурень!

МІСТЕР ІКІ: Ну-ну!.. Не слід засуджувати… Милосердя, моя дівчино. Як то там казав Нерон? – «Ні до кого зі злобою, до всіх з милосердям…»

ПІТЕР: Це був не Нерон. Це був Джон Дрінкуотер.

МІСТЕР ІКІ: Ну, мабуть! Але хто ж цей Френк? І хто цей Джек?

ДІВАЙН: (холодно) Готч.

УЛЬСА: Демпсі.

ДІВАЙН: Ми посперечалися, хто з них залишиться живим, якщо вони будуть смертельними ворогами й будуть разом зачинені в одній кімнаті. І я стверджую, що Джек Демпсі без жодних зусиль…

УЛЬСА: (сердито) Фігня! Він навіть не зміг би…

ДІВАЙН: (швидко) Здаюся.

УЛЬСА: Тоді я знову тебе люблю.

МІСТЕР ІКІ: Тож я втрачу свою маленьку дочку…

УЛЬСА: У тебе будинок, повний інших діток.

(З котеджу виходить ЧАРЛЬЗ, брат УЛЬСИ. Він одягнений, ніби зібрався у море; на плечі висить бухта канату, а на шиї висить якір.)

ЧАРЛЗ: (не бачить їх) Я йду у море! Я йду у море! (Його голос звучить переможно.)

МІСТЕР ІКІ: (сумно) Та ти давно вже пішов… далеко.

ЧАРЛЬЗ: Я читав «Кофрад».

ПІТЕР: (мрійливо) «Конрад», так! «Два роки морського життя», Генрі Джеймс.

ЧАРЛЬЗ: Що?

ПІТЕР: версія «Робінзона Крузо» Вальтера Патера.

ЧАРЛЬЗ: (до свого батька) Я не можу залишитися тут і гнити разом з тобою. Я хочу прожити своє власне життя. Я хочу полювати на вугрів.

МІСТЕР ІКІ: Я буду тут… коли ти повернешся…

ЧАРЛЬЗ: (презирливо) Ой, та черв’яки вже облизуються лишень почувши твоє ім’я.

(Напевне ви помітили, що деякі персонажі вже деякий час нічого не кажуть. Драматичну техніку буде безумовно вдосконалено, якщо вони зможуть виконати натхненне соло на саксофоні.)

МІСТЕР ІКІ: (у скорботі) Ці долини, ці пагорби, ці комбайни Мак-Кормік – вони нічого не означають для моїх дітей. Я розумію.

ЧАРЛЬЗ: (більш м’яко) Отже, ти все ж по-доброму думаєш про мене, будько. Розуміти – означає пробачити.

МІСТЕР ІКІ: Ні…, ні… Ми ніколи не прощаємо тих, кого можемо зрозуміти… Ми можемо пробачити лише тих, хто нас поранив без жодної причини…

ЧАРЛЬЗ: (з нетерпінням) Мене до чорта нудить від твоїх роздумів про людську природу. І, хай там що, я ненавиджу кожну годину, що тут провів.

(Ще кілька дюжин дітей МІСТЕРА ІКІ вибираються з дому та розсипаються по траві, спотикаючись об горщики й ножики. Вони бурмочуть: «Ми їдемо геть» і «Ми залишаємо тебе».)

МІСТЕР ІКІ: (його серце розбите) Усі вони покидають мене. Я був надто добрий. Я сховав різки й зіпсував усю радість. О, в ім’я гланд Бісмарка!

(Доноситься якийсь звук – мабуть, шофер ДІВАЙНА втомився чекати на свого господаря.)

МІСТЕР ІКІ: (у розпачі) Вони не розуміють землю! Вони так далекі від Великих Картопляних Традицій! (Він пристрасно хапає жменю землі й натирає свою лисину. На ній починає проростати волосся.) О, Вордсворт, Вордсворт, як вірно ти сказав!

 
Тепер завмерла вона і сили не має;
Не відчуває вона і не чує;
Ії з собою Земля обертає
У чужому «Олдсмобілі»…
 

(Всі стогнуть і кричать «Життя» та «Джаз» повільно рухаючись до країв сцени.)

ЧАРЛЬЗ: Назад до землі, як же! Я вже десять років намагаюся повернутися спиною до усього земного!

ІНША ДИТИНА: Аграрії можуть бути опорою країни, але ж кому сподобається, щоб на нього всі спиралися?

ІНША ДИТИНА: Мені байдуже, хто вирощує овочі у моїй країні, якщо я можу їсти салат!

ВСІ: Життя! Психічні дослідження! Джаз!

МІСТЕР ІКІ: (бореться із самим собою) Я повинен бути оригінальним. Це все хворобливі уявлення. Важливе не саме життя, а саме оригінальність, яку ви привносите до нього…

ВСІ: Ми будемо кататись на Рив’єрі. У нас є квитки у цирк Пікаділлі. Життя! Джаз!

МІСТЕР ІКІ: Зачекайте. Дозвольте прочитати вам з Біблії. Дозвольте мені відкрити книгу навмання. Завжди можна знайти щось, що підійде до обставин, що склалися. (Він виявляє, що Біблія лежить в одному з горщиків, відкриває її навмання і починає читати.) «…і Анав, і Ештемо, і Анім, і Ґошен, і Холон, і Ґіло, одинадцять міст та їхні оселі. Арав, і Дума, і Еш’ан…»

ЧАРЛЬЗ: (жорстоко) Купи ще десять кілець і спробуй знову.

МІСТЕР ІКІ: (пробує знову) «Яка ти прекрасна, моя ти подруженько, яка ти хороша! Твої оченятка, немов ті голубки, глядять з-за серпанку твого! Твої коси немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської!..» Гм! Не досить-таки скромно…

(Його діти сміються з нього, кричать «Джаз!», І «Все життя – це насамперед сугестивність!»)

МІСТЕР ІКІ: (відчайдушно) Це не спрацює сьогодні. (з надією) Можливо, це волога. (пересвідчується) Так, це волога… У горщику була вода… Це не спрацює.

ВСІ: Волога! Не спрацює! Джаз!

ОДИН З ДІТЕЙ: Пішли вже, треба встигнути на шість-тридцять.

(Тут можна вставити будь-яку іншу репліку)

МІСТЕР ІКІ: Прощавайте…

Всі вони виходять. МІСТЕР ІКІ залишається наодинці. Він зітхає і підходить до сходів котеджу, лягає і закриває очі.

Сутінки сходять, і сцена залита таким світлом, якого ніколи не буває ані на суші, ані на морі. Нічого не чути, окрім дружини пастуха овець, що грає на губній гармошці арію з Десятої симфонії Бетховена. Великі білі та сірі молі спускаються на старого аж допоки не покривають його повністю. Але він не ворушиться.

Завіса опускається і підіймається кілька разів, щоб позначити проміжок часу у декілька хвилин. Хороший комедійний ефект може бути досягнутий, якщо вдасться продемонструвати як МІСТЕР ІКІ чіпляється за завісу і піднімається разом з нею. Світлячки або феї на дротах також можуть бути виведені на сцену саме в цей момент.

Потім з’являється ПІТЕР і на його обличчі помітно майже імбецильну доброту. У руці він щось тримає і час від часу дивиться на це в екстазі, що його захоплює. Після боротьби з самим собою він кладе це на тіло старого, а потім тихо відходить.

Молі балакають поміж собою, а потім раптово відлітають геть перелякані. І в той час, як поглиблюється ніч, навкруги виблискують маленькі іскорки, білі та круглі, вносячи тонкий аромат до вітру Західного Іссакширу від нафталінової кульки, дарунка любові ПІТЕРА.

(П’єса може закінчитися в цей момент або тривати нескінченно.)

Порцелянове і рожеве

Кімната на нижньому поверсі заміського дому. Верхню частину стіни прикрашено художнім фризом, що зображує рибалку з сіттю біля його ніг та корабель у багряному океані, рибалку з сіттю біля його ніг та корабель у багряному океані, рибалку з сіттю біля його ніг і так далі. В одному місці на фризі є перекриття – тут у нас є половина рибалки з половиною сіті біля його ніг, навпроти половини корабля на половині малинового океану. Фриз не має до сюжету ніякого відношення, але, відверто кажучи, мене він зачаровує. Я міг би продовжувати нескінченно, але мене відволікає один з двох об’єктів у кімнаті – синя порцелянова ванна. Вона з характером, ця ванна. Це не одна з цих новомодних, схожих на гоночні човни, але невелика з високими бортами й вона виглядає так, ніби збирається стрибнути; відмовившись, однак, через свої занадто коротенькі ніжки, вона змирилася зі своїм оточенням та небесно-блакитним покриттям. Але зі сварливості вона відмовляється дозволити будь-якому зі своїх відвідувачів повністю простягнути ноги – що плавно підводить нас до другого об’єкту в кімнаті:

Це дівчина, очевидний придаток ванни, тільки голова і шийка – у вродливих дівчат завжди шийка замість шиї – і зовсім трошки від плечей з’являється над бортом. Протягом перших десяти хвилин вистави глядачі переймаються питанням, чи справді вона грає свою роль чесно і оголена, чи їх обманюють, і вона одягнена.

Дівчину звуть Джулі Марвіс. З гордого вигляду, з яким вона сидить у ванні, ми робимо висновок, що вона не дуже висока і що вона звикла доглядати за собою. Коли вона посміхається, її верхня губа трохи задирається і нагадує про Пасхального Зайчика. Їй зовсім трохи не вистачає до двадцяти років.

І ще одне – нагорі та праворуч від ванни є вікно. Воно вузьке і має широке підвіконня; воно пускає в середину досить багато сонячного світла, але ефективно заважає тому, хто заглядає у нього, бачити ванну. Ви починаєте здогадуватись про що піде мова?

Ми традиційно починаємо з пісні, але, оскільки здивовані зітхання публіки практично заглушили першу половину, доведеться навести лише кінець:

ДЖУЛІ (сопрано-ентузіастіко з придиханням):

 
Як Цезар Чикаго скорив,
Хлопець чудовий, усі говорили
Всі його курки священні
Танцювали неначе скажені
Весталки немов подуріли
 
 
А як нервії нервували занадто
Він прочухана давав їм кожен раз
Вони трясли своїм пузом
З консульським блюзом
Це був римський імперський джаз
 

(Під час бурхливих оплесків, які слідують за піснею Джулі, вона скромно розводить руками й робить невеличкі хвилі на поверхні води – принаймні, ми припускаємо, що вона це робить. Потім двері ліворуч відчиняються і входить Лоїз Марвіс, одягнена, але вона несе одяг та рушник. Лоїз на рік старша за Джулі та майже її двійник за обличчям та голосом, але в її одязі та виразі обличчя – усі ознаки консерватора.

Так, ви правильно здогадалися. Це старий добрий сюжет комедії помилок.)

ЛОЇЗ: (здригнувшись) Ой, вибач. Я не знала, що ти тут.

ДЖУЛІ: О, привіт. Я даю невеличкий концерт…

ЛОЇЗ: (перебиваючи) Чому ти не зачинила двері?

ДЖУЛІ: Не зачинила?

ЛОЇЗ: Звичайно, ти цього не зробила. Ти ж не думаєш, що я пройшла крізь них?

ДЖУЛІ: Я думаю, ти зламала замок, дорогенька.

ЛОЇЗ: Ти така недбала.

ДЖУЛІ: Ні. Я просто щаслива, як пес на купі сміття, і я даю невеличкий концерт.

ЛОЇЗ: (суворо) Подорослішай!

ДЖУЛІ: (розмахуючи рожевою рукою) Стіни відбивають звук, бачиш. Ось чому є щось дуже гарне у тому, щоб співати у ванні. Це створює ефект виняткової чарівності. Може виконати щось за твоїм бажанням?

ЛОЇЗ: Я бажаю, щоб ти скоріше покинула ванну.

ДЖУЛІ: (задумливо хитаючи головою) Не можна поспішати. Це моє царство в цей час, Благочестива.

ЛОЇЗ: Чому ти так мене звеш?

ДЖУЛІ: Бо ти наступна за Пречистою. Тільки не кидай у мене нічого, будь ласка!

ЛОЇЗ: Як довго ще ти будеш там сидіти?

ДЖУЛІ: (після певного розгляду) Не менше п’ятнадцяти й не більше двадцяти п’яти хвилин.

ЛОЇЗ: А як послуга мені, може тобі вистачить десяти?

ДЖУЛІ: (нагадуючи) О, Благочестива, чи пам’ятаєш ти той холодний день минулого січня, коли така-то Джулі, відома своєю посмішкою Пасхального Зайчика, мусила йти на вулицю, а гарячої води було ледве-ледве, то юна Джулі щойно наповнила ванну для себе улюбленої, коли раптом прийшла її злюча сестра і купалася у ній, змусивши юну Джулі виконати свої обмивання холодним кремом – що занадто дорого та приносить багато клопоту?

ЛОЇЗ: (з нетерпінням) То ти не поквапишся?

ДЖУЛІ: Чому я мушу?

ЛОЇЗ: Бо в мене побачення.

ДЖУЛІ: Тут, у будинку?

ЛОЇЗ: Не твоя справа.

(Джулі знизує видимими кінчиками плечей що напевне породжує брижі.)

ДЖУЛІ: Як скажеш.

ЛОЇЗ: О, заради Неба! У мене майже вдома побачення.

ДЖУЛІ: Майже?

ЛОЇЗ: Він не стане гостювати. Він зайде за мною і ми підемо гуляти.

ДЖУЛІ: (підіймаючи брови) О, стає трохи ясніше. Це безперечно містер Калкінс. Я думала, ти пообіцяла матері, що не будеш його запрошувати.

ЛОЇЗ: (відчайдушно) Вона зовсім дурна. Вона не виносить його, бо він щойно розлучився. Звичайно, вона має більше досвіду, ніж я, але ж…

ДЖУЛІ: (розсудливо) Не дозволяй їй ставитись до себе як до дитини! Досвід – найбільш непотрібна річ у світі. Усі літні люди мають його на продаж.

ЛОЇЗ: Мені він подобається. Ми говоримо про літературу.

ДЖУЛІ: Так ось чому я останнім часом помічаю усі ці важезні книги розкидані по всьому будинку.

ЛОЇЗ: Він позичає їх мені.

ДЖУЛІ: Ну, ти повинна грати за його правилами. З римлянами вчиняй по-римськи. Але я з книгами покінчила. Я достатньо освічена.

ЛОЇЗ: Ти дуже непослідовна – минулого літа ти читала кожен день.

ДЖУЛІ: Якби я була послідовна, я б все ще споживала тепле молоко з маленької пляшечки.

ЛОЇЗ: Так, і, напевне, з моєї пляшечки. Але мені подобається містер Калкінс.

ДЖУЛІ: Я його ніколи не зустрічала.

ЛОЇЗ: Так, ти поквапишся?

ДЖУЛІ: Так. (Після паузи) Я зачекаю, поки вода трохи охолоне, а потім додам ще гарячої.

ЛОЇЗ: (саркастично) Як цікаво!

ДЖУЛІ: Пам’ятаєш як ми з тобою грали в «милки»?

ЛОЇЗ: Так – у десять років. Я дуже здивована, що ти вже не граєш у цю гру.

ДЖУЛІ: Я граю. Як раз збираюся через хвилину

ЛОЇЗ: Дурна гра.

ДЖУЛІ: (тепло) Ні, не дурна. Вона корисна для нервів. Б’юсь об заклад, ти забула, як у неї грати.

ЛОЇЗ: (заперечно) Ні, не забула. Наповнюєш ванну мильною піною, а потім сідаєш на край і зісковзуєш вниз.

ДЖУЛІ: (презирливо похитуючи головою) Ні! Це лише частина правил. Ти повинна ковзати вниз, не торкаючись рукою чи ногою…

ЛОЇЗ: (нетерпляче) О, Господи! Чи не все одно? Я б дуже хотіла, щоб ми або перестали приїжджати сюди влітку, або придбали б будинок з двома ваннами.

ДЖУЛІ: Ти можеш придбати собі невеличке коритце з олова або скористатися шлангом…

ЛОЇЗ: Замовкни вже!

ДЖУЛІ: (не звертаючи уваги) Залиш рушника.

ЛОЇЗ: Що?

ДЖУЛІ: Залиш рушника, коли підеш.

ЛОЇЗ: Цього рушника?

ДЖУЛІ: (дуже мило) Так, я забула свого рушника.

ЛОЇЗ: (озираючись уперше) Ти зовсім дурепа? У тебе навіть халата нема.

ДЖУЛІ: (також оглядаюсь) Дійсно нема.

ЛОЇЗ: (з підозрою) Як ти потрапила сюди?

ДЖУЛІ: (сміється) Я, мабуть, …я, мабуть, якось прослизнула. Ну знаєш – така собі біла фігура, що прослизає по сходах, і…

ЛОЇЗ: (сварливо) Ти маленька негідниця Ти не маєш жодної гордості чи самоповаги?

ДЖУЛІ: Маю досить і того й іншого. Я думаю, що це як раз і доводить. Я дуже добре виглядала. Я насправді досить мила у своєму природному стані.

ЛОЇЗ: Ах, ти ж…

ДЖУЛІ: (думаючи вголос) Я хочу, щоб люди не носили одягу. Я здогадуюсь, я мала б народитись язичницею, або ж тубільцем, чи щось таке.

ЛОЇЗ: Ти…

ДЖУЛІ: Мені минулої ночі наснилося, що однієї неділі до церкви маленький хлопчик приніс магніт, який притягував тканину. Він постягав одяг відразу з усіх, що привело їх у жахливий стан: люди плакали, кричали без кінця, ніби вони вперше виявили свої власні шкури. Тільки я не хвилювалася, бо просто сміялася. Мені довелося збирати пожертви, тому що ніхто інший цього не міг зробити.

ЛОЇЗ: (не звертаючи увагу на цю промову) Ти хочеш сказати, що якби я не прийшла, ти б побігла назад до своєї кімнати… го… голою?

ДЖУЛІ: Au naturel – звучить набагато краще.

ЛОЇЗ: А якби у вітальні хтось був?

ДЖУЛІ: Ніколи ж ще не було до цього часу.

ЛОЇЗ: До цього часу! Кари Господні! Скільки разів…

ДЖУЛІ: До того ж зазвичай у мене є рушник.

ЛОЇЗ: (повністю приголомшено) Святі угодники! Тобі треба було відлупцювати як слід, сподіваюсь, ти все ж попадешся якось. Я сподіваюсь, що у вітальні, коли ти вийдеш, буде з десяток міністрів, а також їхні дружини та дочки.

ДЖУЛІ: У вітальні не вистачило б місця для них, – відповіла Чепурунка Кейт з Району Пралень.

ЛОЇЗ: Гаразд. Ти зробила собі ванну; ти у ній і лежи.

(ЛОЇЗ рішуче направляється до дверей.)

ДЖУЛІ: (з тривогою) Гей! Гей! Мене не хвилює халат, але мені потрібен рушник. Я не можу витиратися шматочком мила та мокрою мочалкою.

ЛОЇЗ: (вперто) я не буду потакати такому створінню. Витирайся як хочеш. Можеш покататися по підлозі, як тварини, які не носять одяг.

ДЖУЛІ: (знову задоволено) Добре. Забирайся!

ЛОЇЗ: (гордо) Ага!

(ДЖУЛІ вмикає холодну воду і пальцем спрямовує струмінь на ЛОЇЗ. ЛОЇЗ швидко виходить, гримаючи дверима за собою. ДЖУЛІ сміється і вимикає воду)

ДЖУЛІ: (співає)

 
Від «Ерроу» комірець він мав
Дівчинку зустрів та цілував
У вагоні, що в Санта-Фе прямував
Посмішка від «Пебеко» у неї була
Та плаття від «Люсіль» вона вдягла
Трам-пам-пам якось вони…
 

(Вона переходить на свист і нахиляється вперед, щоб увімкнути крани, але здригається від трьох гучних ударів у трубах. Вона замовкає на мить – а потім вона говорить у кран, ніби це телефон)

ДЖУЛІ: Алло! (Нема відповіді) Ви сантехнік? (Нема відповіді) Ви водопровідник? (Один гучний, глухий удар) Що вам треба? (Нема відповіді) Я вважаю, що ви привид. Це так? (Нема відповіді) Ну, тоді перестаньте стукати. (Вона тягнеться і вмикає кран гарячої води. Вода не тече. Тоді вона знову кричить прямо в кран). Якщо ви сантехнік – це підступ. Увімкніть негайно. (Два гучні, глухих удари) Не сперечайтесь! Мені потрібна вода… вода! Вода!

(У вікні з’являється голова молодого чоловіка – голова, прикрашена тонкими вусами та симпатичними очима. Останні намагаються розгледіти хоч щось, і хоча вони не бачать нічого, крім багатьох рибалок із сітками та великого багряного океану, вони вирішують почати говорити)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Хтось знепритомнів?

ДЖУЛІ: (здригається і прислухається уважно) Це кішка стрибнула!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (співчутливо) Вода не допомагає при знепритомненні.

ДЖУЛІ: Допомагає! Бо ніхто не казав про знепритомнення!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви щось сказали про те, що кішка стрибнула.

ДЖУЛІ: (рішуче) Ні, не казала!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ми можемо обговорити це пізніше. Ви готові йти? Або ви все ще відчуваєте, що якщо ми зараз підемо разом, то почнуться плітки?

ДЖУЛІ: (посміхається) Плітки! Хіба ж? Це буде більше ніж плітки – це буде справжній скандал.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ви перебільшуєте. Ваша родина може бути дещо незадоволеною, але тим, хто не знає життя усе здається брудним. Ніхто з інших навіть не звернув би уваги, крім кількох старих жінок. Виходьте.

ДЖУЛІ: Ви не знаєте, про що просите.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви думаєте, що за нами стежить натовп?

ДЖУЛІ: Натовп? Буде спеціальний, броньований потяг з вагоном-рестораном, що курсуватиме з Нью-Йорка щогодини.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Скажіть, ви прибираєте будинок?

ДЖУЛІ: Чому ви так думаєте?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я бачу, що на стінах немає картин.

ДЖУЛІ: Ну у цій кімнаті ніколи не було жодних картин.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Дивно. Я ніколи не чув про кімнату без картин, гобеленів декоративних панелей чи чогось такого іншого.

ДЖУЛІ: Та тут і меблів немає.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який дивний будинок!

ДЖУЛІ: Це залежить від кута зору, з якого ви дивитесь.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сентиментально) Так приємно отак з вами розмовляти, коли ви являєте собою лише голос. Я радий, що не бачу вас.

ДЖУЛІ: (вдячно) І я рада.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Якого кольору ваш одяг?

ДЖУЛІ: (після критичного огляду своїх плечей) Ну, скажімо так, це такий собі рожево-білий колір.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Він вам пасує?

ДЖУЛІ: Дуже. Я… я вже давно його ношу. І звикла до нього.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я думав, ви ненавидите старий одяг.

ДЖУЛІ: Так, але це подарунок на день народження, і я начебто мушу його носити.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: рожево-білий. Закладаюся, що це божественно. Він стильний?

ДЖУЛІ: Досить. Це дуже проста, стандартна модель.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який у вас голос! Яке чудове відлуння! Іноді я заплющую очі й, здається, бачу вас на далекому безлюдному острові, що кличе мене. І я поринаю до вас через прибій, чуючи, як ви кличете, стоячи там, вода простягається по обидва боки від вас…

(Мило ковзає з борту ванної й плюхається у воду. МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК кліпає)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Що це було? Мені здалося?

ДЖУЛІ: Так. Ви … ви дуже поетичний, чи не так?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (замріяно) Ні. Я займаюся прозою. Я віршую лише тоді, коли мене щось зворушило.

ДЖУЛІ: (бурмочучи) Невеличке ворушіння…

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я завжди любив поезію. Я пам’ятаю донині перший вірш, який вивчив напам’ять. Це була «Евангеліна».

ДЖУЛІ: Неправда

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангеліна»? Я мав на увазі «Кістяк в обладунках».

ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свій перший вірш. У ньому був один лише один куплет:

 
Паркер і Девіс
На паркані сиділи
Мали п’ятнадцять центів
Бо долар не заробили
 

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпінням) Отже, ви полюбили літературу?

ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнітюча. Так само і з людьми. Мені вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старі, складні або гнітючі.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали мені минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.

ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останній з могікан».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.

ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго»? Ви з глузду з’їхали! Я точно знаю. Я читала.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останній з могікан» – це Купер.

ДЖУЛІ: Мені байдуже! А ще мені подобається О. Генрі. Я не уявляю, як він писав усі ці історії. Більшість із них він написав у в’язниці. «Баладу Редінгської в’язниці»³ він точно склав у в’язниці.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Література… література! Як багато це значить для мене!

ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габі Деліс містеру Бергсону, з моєю зовнішністю та вашими мізками для нас немає нічого неможливого.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сміється) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собі приємно мила, а наступного – не в настрої. Якби я не так добре зрозумів ваш темперамент…

ДЖУЛІ: (з нетерпінням) О, то ви один із цих психологів-любителів, чи не так? Розумієте людей за п’ять хвилин, а потім з розумним виглядом розповідаєте, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумію вас. Ви найзагадковіша, я це визнаю.

ДЖУЛІ: В історії лише двоє загадкових людей.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: І хто ж це?