Kitabı oku: «До зірок», sayfa 3

ІІІ

Почалася злива. Безіл змок до нитки, поки мчав до свого будинку через вісім кварталів. Та зміна погоди відгукнулася і в його серці: хлопець мчав, підстрибуючи ледь не на кожному кроці, ловив ротом дощові краплі та гучно вигукував: «Гей-гей!», зливаючись зі свіжим та бурхливим хаосом ночі. Імоджен зникла; її змило, мов денний пил із бруківки. Її краса нагадає йому про себе за сонячної погоди, але зараз, під час грози, він був наодинці з собою. Почуття надзвичайної сили опанувало ним, його б навіть не здивувало, якби зараз, після чергового відчайдушного стрибка, його ноги відірвалися від землі назавжди. Він відчував себе самотнім вовком, диким і не прирученим; нічним пілігримом, містичним та вільним. І лише коли він примчав додому, його емоції, втім, розсудливі та майже безпристрасні, почали обертатися проти Г’юберта Блера.

Він зняв мокрий одяг, переодягнувся в піжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свіжоспечений шоколадний пиріг. Безіл з’їв величезний шматок та випив майже цілу пляшку молока. Піднесений настрій дещо спав, і Безіл зателефонував Ріплі Бакнеру.

– У мене є план, – заявив він.

– Який?

– Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.

Ріплі відразу зрозумів, що друг має на увазі. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише міс Біссел, а й інших дівчат.

– Доведеться втягнути Білла Кампфа, – сказав Безіл.

– Гаразд.

– Побачимось завтра на сховку… На добраніч!

IV

Чотири дні потому, коли містер та місіс Джордж П. Блер закінчували вечірню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Місіс Блер скористалася відсутністю сина, аби поговорити з чоловіком про те, що її бентежило увесь день.

– Джордже, ці хлопчаки, – або вже не знаю, як їх назвати, – вчора ввечері вони знову приходили.

Він спохмурнів:

– Ти їх бачила?

– Гільда їх бачила. Їй майже було вдалося впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.

– А який він мав вигляд?

– Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».

– Вона у тебе? Після вечері я гляну.

Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

– Телефонувала Імоджен Біссел, – повідомив він. – Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.

– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?

– Ні, сер.

– Ти добре поміркував?

– Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.

– І що він був за хлопчик?

– Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.

– Він щось замишляв проти тебе?

– Навряд чи.

– Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

– Не знаю, тату. Гадаю, ні.

– Не подобається мені це, – задумливо протягнув містер Блер. – Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна…

Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.

Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.

В алеї його свист викликав найрізноманітніші почуття. Безіл вдало продемонстрував свій сміливий фальцет, зателефонувавши трохи раніше, ніж було потрібно, і «Колекціонери сенсацій» поквапилися, не встигнувши підготуватися як слід. Вони розподілилися. Безіл зайняв позицію за брамою Блерів; у гримі він був схожий на плантатора консервативних поглядів із Півдня. Білл Кампф, з довгими вусами, що кріпилися ниткою до його ніздрів, рухався до нього, ховаючись в тіні паркану. Ріплі Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футів від обумовленого місця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була істотною деталлю їхнього плану; після тривалих міркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирішили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потім запхати його в сміттєвий бак, що стояв біля його ж будинку.

Спочатку така ідея їх вжахнула – він забрудниться, одяг його зіпсується, та, ще чого, задихнеться. Сміттєвий бак – символ всього найогиднішого – переміг лише тому, що порівняно з цим покаранням інші видавалися банальними. Вони відразу забули про негативні наслідки: костюм можна відіпрати, а якщо кришку бака залишити відкритою, то він не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проінспектували сміттєвий контейнер біля будинку Ріплі – зазирнули в нього та з цікавістю уявили Г’юберта серед недоїдків та яєчної шкаралупи. Затим двоє з них одразу рішуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.

Веселий свист Г’юберта застав їх зненацька, і всі троє заціпеніли, не маючи можливості перекинутися словом. Безілові спало на думку: якщо доведеться нападати на Г’юберта поодинці, без Ріплі, який за планом повинен був допомогти засунути в рот жертві кляп, то крики Г’юберта привернуть увагу грізної кухарки, яка мало не спіймала його вчора. Ця думка занурила його в стан нерішучості. І саме цієї миті Г’юберт відкрив хвіртку і вийшов у провулок.

Двоє опинилися віч-на-віч, на відстані якихось п’яти футів, і Безіл раптово зробив дивовижне для себе відкриття. Він несподівано зрозумів, що Г’юберт Блер не викликає в нього неприязні – звичайний хлопець, анітрохи не гірший, ніж усі його приятелі! У нього геть зникло будь-яке бажання хапати Г’юберта Блера і запихати його, з його кумедною кепкою і всіма заморочками, в сміттєвий бак. Він був готовий навіть встати на його захист! Миттєво піддавшись цій настільки несвоєчасній думці, він розвернувся і чкурнув з провулка уздовж вулиці.

На мить примара злякала Г’юберта, та коли вона розвернулася й накивала п’ятами, він спохопився та помчав за нею. Значно відставши, через п’ятдесят ярдів він вирішив, що все одно вже нікого не наздожене; повернувся на алею і необачно попрямував на її протилежний бік, де опинився віч-на-віч з ще одним присадкуватим і волохатим незнайомцем.

Білла Кампфа, душа якого була більш раціональною, не долали жодні сумніви. За планом Г’юберта Блера слід було кинути в сміттєвий бак: його мозок вималював певну схему, якій він намірявся слідувати, хоч проти цього хлопчиська не мав нічого лихого. Він був простим хлопцем – мисливцем, так би мовити, – і, зачувши жертву, не вагаючись, переслідував її до переможного кінця, допоки та не перестане борсатися.

Та незрозуміла втеча Безіла змусила його припустити, що вийшов батько Г’юберта, тому Білл Кампф теж розвернувся й помчав провулком. Незабаром він наткнувся на Ріплі Бакнера, який без зайвих розпитувань про причини такої втечі з ентузіазмом приєднався до нього. Здивований, Г’юберт знову кинувся за ними. Та незабаром, махнувши рукою на це заняття, він на такій само шаленій швидкості повернувся додому.

Тим часом Безіл зрозумів, що його не переслідують, і, тримаючись там, де більше тіней, пішов назад до алеї. Ляку не було – він лише на якийсь час втратив спроможність діяти. На алеї ні душі: Білла та Ріплі наче вітром здуло. Зате він побачив, як містер Блер підійшов до задньої хвіртки, відчинив її, і, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безіл підійшов ближче. З кухні долинала гучна розмова – хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим місіс Блер, а дві служниці-шведки заходилися від нестримного сміху. Затим крізь відчинене вікно він почув голос містера Блера, який говорив у телефонну слухавку:

– Покличте, будь ласка, начальника поліції… Шефе, це Джордж Пі Блер… Шефе, тут у нас орудує зграя шибеників…

Безіл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшиві плантаторські вуса.

V

Імоджен Біссел, якій нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нічних візитів. Цього разу вона коротала нудний та самотній вечір, розглядаючи рахунки за місяць, котрі хаотично лежали на столі матері, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера і його батька, які увійшли в будинок.

– Я вирішив, що його краще провести, – говорив матері Імоджен містер Блер. – Схоже на те, що сьогодні в нашому провулку орудує зграя шибеників.

Місіс Біссел ніколи не гостювала у місіс Блер, тому була неабияк здивована цим несподіваним візитом. Їй навіть спало на думу, що це – незграбний привід зав’язати знайомство, вигаданий містером Блером заради його дружини.

– Отакої! – вигукнула вона. – Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом… Імоджен!

– Ці лиходії, очевидно, підстерігали Г’юберта, – говорив далі містер Блер. – Однак він не дасть плюнути собі в кашу, змусив їх тікати!

Проте я не наважився відпустити його до вас самого.

– Звісно! – погоджувалася місіс Біссел. Проте їй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалі вирішив заявитися до них в гості? Він був, звичайно, доволі приємним юнаком, але за останні три дні Імоджен провела в його товаристві більш ніж достатньо часу. Правду кажучи, місіс Біссел розсердилася, і її голосу певно бракувало щиросердності, коли вона запрошувала містера Блера увійти до вітальні.

Вони все ще стояли в передпокої, і містер Блер почав помічати, що в цьому криється якась безглуздість. Аж раптом у двері знову подзвонили. На порозі стояв захеканий, червонощокий Безіл Лі.

– Доброго вечора, місіс Біссел! Вітаю, Імоджен! – вигукнув він нарочито-бадьорим тоном. – А де ж гості?

Безпристрасному спостерігачеві таке привітання могло видатися дещо різким та дивним, але присутні й без того були вельми збентежені.

– А ми сьогодні не очікували гостей, – здивовано промовила Імоджен.

– Що? – від перебільшеного страху у Безіла відвисла щелепа, а голос злегка затремтів. – Ти хочеш сказати, що не телефонувала мені та не запрошувала на вечірку?

– Що ти таке плетеш? Звичайно, ні, Безіле!

Імоджен була в захваті від несподіваного візиту Г’юберта, і їй миттєво спало на думку, що Безіл вигадав такий привід, щоб усе зіпсувати. Вона єдина з усіх присутніх майже наблизилася до істини; однак недооцінила справжнє спонукання, котре змусило примчати сюди Безіла: він був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.

– Але ж мені ти телефонувала, Імоджен? – впевнено запитав Г’юберт.

– Ні, Г’юберте! Я нікому не телефонувала.

Посеред здивованих вигуків знову пролунав дзвінок у двері, і щедра на сюрпризи ніч породила зі свого черева захеканих Ріплі Бакнера-молодшого та Вільяма С. Кампфа. Як і Безіл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше різко і категорично, почали цікавитися, де вечірка, палко наполягаючи на тому, що їх запросила Імоджен, зателефонувавши напередодні.

Г’юберт розреготався, слідом засміялися інші, і напруга спала. Імоджен повірила Г’юберту, тому повірила і решті. Не в змозі більше стримуватися в присутності цієї новоприбулої публіки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповідати про свою дивовижну пригоду.

– Гадаю, що ця зграя полює за всіма нами! – вигукнув він. – Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб – іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, – навіть я не зміг наздогнати.

Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.

– Розкажи про погрози, Г’юберте, – підказав містер Блер. – Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?

– Я отримував, – несподівано запевнив Безіл. – Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.

На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла – там досі залишалися клаптики щетини від перуки – поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та вина- хідливості.

Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.

– Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, – він бігає так швидко, як і ти.

– Кажеш, він був велетень? – спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.

– Так! На зріст – як мій батько.

– Інші теж були здоровилами?

– Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися…

– Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, – перебив розповідь сина містер Блер. – Чи не так, Г’юберте?

– Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. – Один здоровило точно був схожим на італійця.

Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.

– А тепер розкажи спеціально для мене, Г’юберте, – попросила вона, склавши руки і всім своїм єством виказуючи увагу.

Г’юберт ще раз переповів свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негідників з’явився ніж, суперечки Г’юберта з розбійниками стали більш тривалими, гучними та уїдливими. Він почав погрожувати їм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеїти дурника; шибеники було схопилися за ножі, та передумали і кинулися навтьоки.

Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, і цього разу на його обличчі вона спіймала досить гнівний вираз.

– Цікаво, Безіле, а що б зробив ти на місці Г’юберта? – уїдливо поцікавилася вона. – Б’юсь об заклад, ти б і досі біг, не зупиняючись!

Безіл заглитнувся шматком пирога – цей інцидент Білл Кампф та Ріплі Бакнер визнали досхочу веселим і розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрібніших недомовленостей їхні смішки за столом лише частішали мірою того, як Г’юберт вів далі свою розповідь. Алея тепер буквально кишіла забіяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування – але вона аж ніяк не могла зізнатися собі, що ця історія їй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь і починав усе спочатку, вона кидала на Безіла ворожий погляд, відчуваючи до нього дедалі більш глибоку неприязнь.

Коли всі вони перемістилися до бібліотеки, Імоджен пішла до рояля, де і сіла на самоті, а хлопчики скупчилися на канапі поруч з Г’юбертом. На її прикрість, вони очевидно приготувалися слухати його оповідь до безконечності. Час від часу вони видавали дивні приглушені смішки, але тільки-но розповідь починала буксувати, вони відразу благали продовження.

– Ну ж бо, Г’юберте, далі! А нагадай, хто з них міг би позмагатися зі швидкістю Білла Кампфа?

Вона навіть зраділа, коли через пів години всі підвелися, щоб піти.

– Химерна історія від початку й до кінця, – протягнув містер Блер. – Не подобається мені все це. Завтра попрошу, щоби прислали слідчого, нехай розбереться. Чого вони хотіли від Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?

Ніхто не висловив жодних припущень. Навіть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Під час перерв у його оповіді розмови точилися про такі побічно пов’язані зі справою предмети, як вбивства і привиди, і цими розмовами хлопці увігнали себе в стан відчутної паніки.

І справді, кожен з них – щоправда різною мірою – повірив, що в околицях орудує зграя викрадачів дітей.

– Мені це не подобається, – повторив містер Блер. – Треба, хлопчики, провести вас по домівках.

Безіл сприйняв цю пропозицію з полегшенням. Вечір, поза сумнівом, видався на славу, але джини, випущені з пляшки, часто відбиваються від рук. Сьогодні ввечері йому зовсім не хотілося походжати вулицями наодинці.

У передпокої Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матері з містером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бібліотеки. Готовий до нових негараздів, Безіл нагострив вуха. До нього долинули шепіт і приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж ніяк не скромні, але цілком зрозумілі звуки. Безіл вийшов із дверей, і куточки його губ сумно опустилися. Він спритно склав усі карти, але в найостанніший момент доля раптом дістала з рукава козирного туза!

Трохи згодом усі пішли по домівках, тримаючись докупи та постійно озираючись довкола. Невідомо, що очікували побачити Безіл, Ріплі та Білл, пильно вдивляючись в лиховісні пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темряві здавалися величезними, та глухі паркани; їм, ймовірно, ввижалися там ті самі гротескні волохаті розбійники, які цього вечора підстерігали в засідці Г’юберта Блера.

VI

Тиждень потому Безіл і Ріплі дізналися, що Г’юберт із матір’ю поїхали на все літо до моря. Безіл навіть засмутився. Він хотів перейняти у Г’юберта кілька витончених манер, які однолітки вважали доволі дивовижними і які могли б стати в пригоді восени, коли він поїде в школу-пансіон. Згадуючи трюки Г’юберта, він почав тренуватися. Спирався об дерево і нібито промахувався повз, а також вчився котити по руці ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом він збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дівчатка були завжди готові слухати все, що він говорив, і роти їхні при цьому починали рухатися буквально в унісон його словам, вони ніколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому він відмовився від гучного сміху, котрий так дратував матір, і знову став носити кепку рівно, як і раніше.

Та зміни більше торкнулися його душі. Він більше не був впевненим, що хоче стати шляхетним грабіжником, хоча про їхні пригоди все ще з неабияким захопленням читав книжки. Стоячи за хвірткою будинку Г’юберта, він на мить відчув моральну самотність; і тоді він зрозумів, що, хоч би які комбінації довелося йому створювати з матеріалу, що підкидає життя, усі вони перебуватимуть в надійних межах закону. А ще через тиждень виявив, що не журиться через той факт, що не заволодів серцем Імоджен. Зустрічаючи її тепер, він бачив перед собою лише знайому сусідську дівчинку, яку знав завжди. Екстатична мить того дня вродилася передчасно, вона була почуттям, що випадково забарилося в повітрі від швидкоплинної весни.

Він і не підозрював, що налякав місіс Блер так, що та втекла з міста, і що через нього ще багато ночей поспіль тихими вулицями ходили поліцейські патрулі. Він збагнув лише одне – що всі невиразні та тривожні прагнення, що бентежили його три довгих весняних місяці, кудись поділись. Того останнього тижня вони досягли критичної температури: спалахнули, вибухнули та спопеліли. І ось так, без крихти жалю, він опинився віч-на-віч із літом, що сповнене безмежних можливостей.

Ввечері на ярмарку

I

Лише вузька річка розділяла ці два міста. Вони лежали одне навпроти одного вздовж звивистих берегів та були з’єднані безліччю мостів, а там, де береги річки майже з’єднувалися, під пильними поглядами обох міст, щоосені проходив «Ярмарок штату Міннесота». Завдяки вигідному географічному розташуванню укупі з розквітом сільського господарства цей Ярмарок був одним із найбільш грандіозних у всій Америці. У величезних павільйонах виставлялося зерно, свійська худоба й агротехнічне обладнання; там проводилися кінні змагання та автоперегони, а нещодавно з’явилися аероплани, які справді відривалися від землі. Бурхливі атракціони – не гірші, ніж на Коні-Айленд, – вихором кружляли вас у просторі, а досить відверте танцювальне шоу «хучі-кучі»⁴ супроводжувалося вереском й дзенькотом брязкалець. На центральній площі досягався компроміс між легковажними й серйозними: тут, після грандіозного феєрверка, щовечора влаштовували театралізовану виставу «Битва під Геттісбургом»⁵.

Під кінець теплого вересневого дня двоє п’ятнадцятирічних юнаків, насичені по самісіньку зав’язку їжею та шипучкою, втомлені від восьмигодинного постійного руху, вийшли з намету ігрових автоматів. Один із них мав темно-карі, привабливо-лукаві очі та позиціонував себе, якщо вірити космічному напису на його підручнику історії Стародавнього світу, як «Безіл Дюк Лі, Холлі-авеню, м. Сент-Пол, штат Міннесота, США, Північна Америка, Західна півкуля, планета Земля, Всесвіт». Він був трохи нижчим на зріст від свого супутника, але здавався вищим, тому що носив короткі «дитячі» штани, з яких, так би мовити, «стирчали» його ноги. А Ріплі Бакнер-молодший тиждень тому став володарем справжніх штанів – «довгих», «дорослих». Ця подія, така прозаїчна й звичайнісінька, підточувала зсередини перевірену роками дружбу.

Безіл як більш винахідливий учасник цього тандему завжди верховодив, а поразка в правах, причиною якої були сині саржеві недомірки, кинула його в пучину бентежного розчарування. До того ж Ріплі Бакнер став помітно ігнорувати Безіла «на людях». Довгі штани і справді обіцяли свободу від заборон та принижень дитинства, і спілкування з тим, хто все ще носив короткі штани, а отже, залишався ще дитиною, нетактовно вказувало, що його власна метаморфоза сталася зовсім нещодавно. Ріплі навряд чи визнав перед собою цей факт, проте деяка тенденція приниження Безіла зарозумілим кепкуванням протягом усього дня дещо превалювала. Безіл гостро відчував цю раптову зміну. В серпні, на сімейній раді вирішили, що, хоч восени він і їде на навчання в коледж до Нової Англії, та для довгих штанів ще не доріс. Він заперечував, вказуючи, що за два тижні витягнувся аж на півтора дюйма, та лише вкотре додав до своєї репутації норовливих ноток, хоч і не втрачав надії вмовити матір.

Вийшовши із задушливого намету в сяйво блискучого, призахідного сонця, двоє хлопчаків завагалися, глянувши на численну юрбу, що, в обох напрямках розсікалася вздовж центральної алеї, а на обличчях людей відбилася нудьга з домішками якогось тужливого очікування. Повертатися додому раніше комендантської години не хотілося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося іншого настрою, іншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тоді ще скромних розмірів. Поки юнаки нерішуче топталися на місці, їхню увагу привернув мініатюрний автомобіль червоного кольору, який своєю приземкуватою підвіскою свідчив і про шалену швидкість руху та про стрімкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»⁶ – нездійсненна мрія мільйонів американських хлопчаків ще протягом наступних п’яти років. У салоні, з виразом презирливої байдужості, як того і вимагало відкинуте сидіння, сиділа незнайома блондинка з гарненьким личком.

Юнаки витріщилися на неї. Змірявши їх байдужим поглядом, дівчина повернулася до свого попереднього заняття – відкинулася на сидінні та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дівчину; лише відчувши, що їхні погляди навіть їм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарешті, опустили очі та почали розглядати машину.

За кілька хвилин з’явився червонолиций молодик із рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсі та жовтих рукавичках, і сів у автомобіль. Пролунала серія моторошних лясків, а потім із розміреним «тра-та-та» із прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим і авто, і дівчина, і її супутник, в якому вони впізнали Спіда Пекстона, тихо і плавно розчинилося за рогом.

Безіл і Ріплі розвернулися і задумливо побрели в зворотному напрямку, в бік центральної алеї. Вони знали, що Спід Пекстон – несповідима особа, навіжений і розпещений син місцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетіти назустріч заходу в цій колісниці, назустріч містичній безмовності ночі разом із загадковою кралею. Мабуть, ця заздрість і змусила їх гукнути високого парубка, їхнього однолітка, котрий якраз виходив із тиру.

– Здоров, Еле! Стривай! Як справи?

Елвуд Лімінг обернувся і зачекав. Серед добропорядних хлопчиків він вирізнявся розбещеністю: встиг призвичаїтися до пива, навчився лайки від водіїв, димів, як паротяг – навіть схуднув. Вони з нетерпінням накинулися на нього, проте зустрів їх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.

– Вітаю, Ріпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безіле, дай п’ять.

– Що поробляєш, Еде? – запитав Ріплі.

– Та так, нічого. А ви?

– Ми теж.

Елвуд ще більше примружився, вдаючи, що поринув у свої думки, й потім рішуче клацнув язиком.

– Чи не зняти нам дівчат? – запропонував він. – Тут сьогодні гарненькі, я вже придивився.

Ріплі та Безіл водночас затамували подих. Торік їх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зірка», а ось зараз він прочиняє їм двері у своє розпусне життя. Ріплі, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрілості, бадьоро підтримав:

– А що, гаразд. Я готовий.

Він покосився на Безіла.

– Добре, тоді я теж готовий, – видавив той.

Ріплі хихикнув – швидше стурбовано, аніж знущально.

– Може, варто підрости, Безіле? – він перевів погляд на Елвуда, шукаючи підтримки. – Відпочивай, поки до штанів не доріс.

– Замовкни! – розлютився Безіл. – Сам нещодавно манну кашку їв. Тиждень лише минув.

Але він відчував, що їх розділяє прірва, і йшов обабіч них, мов білий грак.

Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він – стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці – пампушки, ті – сірі мишки, а он та – немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі – з нервово-удаваною, а Безіл – із раптовим хвилюванням.

Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.

Він відвів очі, почувши голос Елвуда:

– Вітаю, дівчата! Як справи?

А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?

– Вітаємо, хлопці.

– Куди прямують дівчата?

– Нікуди.

– Тоді нам по дорозі.

Усі стали в коло, і Безіл із полегшенням зауважив, що ці дівчата його однолітки. Обидві були гарненькі, зі гладкою шкірою і нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому відразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безіл зрадів, коли Елвуд обрав більш яскраву й залишив їх трьох позаду.

Перші вечірні ліхтарі розприскали навколо бліде світло, юрба трохи поріділа, а над пустельними алеями все ще пливли густі запахи попкорну й арахісу, патоки, пилу й смажених віденських ковбасок, водночас із аж ніяк не неприємними обертонами запахів тварин і сіна. Колесо огляду, все розмальоване вечірніми вогнями, неквапливо оберталося в сутінках; кілька порожніх вагончиків американських гірок десь гриміли нагорі. Денна спека спала, а в повітрі запанував бадьорий вітерець північної осені.

Вони гуляли. Безіл хотів поговорити з дівчиною, та не вдавалося придумати нічого путнього. Крім того, він ніяк не міг перейняти ту багатозначну і впевнену манеру розмовляти, якою досконало володів Елвуд Лімінг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорідненість і смаків, і сердець. Щоб хоч якось порушити цілковиту тишу – бо вклад Ріплі в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого сміху, – Безіл прикинувся страшенно зацікавленим тим, що відбувалося навколо й спалахнув серією коментарів.

– Там десь є шестиноге теля. Ви його бачили?

– Ні.

– Здається, це недалеко від моторалі. Ви туди не ходили?

– Ні, не ходила.

– Дивіться! Починають наповнювати повітряну кулю! Цікаво, о котрій почнеться феєрверк?

– А ви дивилися на феєрверки?

– Ні, я тільки сьогодні збирався глянути. А ви?

– Ох, я дивилася на них щовечора. Там працює мій брат, допомагає запалювати петарди.

– Ого!

Він подумки себе запитав: як відреагує її брат, коли дізнається, що його сестричку «підчепили» незнайомці? Його цікавило: чи вона не почувається так безглуздо, як і він? Вже, либонь, пізно, а він пообіцяв прийти додому не пізніше ніж о пів на восьму, бо інакше його нікуди завтра ввечері не відпустять. Безіл наздогнав Елвуда.

– Гей, Еле, – гукнув він, – куди ми йдемо?

Елвуд обернувся і підморгнув:

– У «Старий млин».

– Еге!

Безіл знову відстав – і побачив, що за час його нетривалої відсутності Ріплі з їхньою спільною супутницею взялися під руки. Крізь його тіло пробився струм ревнощів; він ще раз, пильніше, приглянувся до цієї дівчини й усвідомив, що вона навіть симпатичніша, аніж він думав. Бездонні карі очі наче прокинулися від блиску вогнів, немов і сама вечірня прохолода, ці очі обіцяли чимало бентежливих моментів.

Йому теж захотілося взяти її під руку, але момент був втрачений: ці двоє вже реготали – мабуть, без причини – в унісон. Спочатку дівчина запитала, чому він постійно хіхікає, а він тільки розсміявся їй у відповідь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.

Безіл з огидою покосився на Ріплі.

– В житті не чув такого безглуздого реготу, – неприязно кинув він.

– Невже? – зареготав Ріплі Бакнер. – Невже, крихітко?

Від сміху Ріплі зігнувся навпіл, дівчина теж хихотіла. Мов струмінь крижаної води слово «крихітка» подіяло на Безіла. Від хвилювання він дещо забув – це схоже на те, коли каліка часом забуває про свою кульгавість, поки не почне бігти.