Kitabı oku: «Гітара, кості, кастет», sayfa 4

Третя скринька

I

Варто увійти в офіс Сайруса Джирарда на тридцять другому поверсі, як одразу спадає на думку, що потрапили ви сюди випадково, що ліфт здійняв вас не на верхній поверх, а в центр міста, на П’яту авеню, і в цих апартаментах вам не місце. Те, що здавалося клацанням тикера, виявилося лиш заклопотаним цвіріньканням канарки, котра погойдується в срібній клітці над вашою головою, і поки втомлена дебютантка за столиком з червоного дерева готується запитати ваше ім’я, ви можете насолоджуватися гравюрами, гобеленами, різьбленими панелями та свіжими квітами.

Однак контора Сайруса Джирарда займається аж ніяк не декоруванням інтер’єрів, хоча всі інші напрямки діяльності директор свого часу охопив. Святковий вигляд приймальні – не більш як оманлива пелена, за якою ховається безперервна ділова метушня. Це всього-на-всього пухка рукавиця на броньованому кулаку, усмішка на обличчі боксера-професіонала.

Найбільше це усвідомлювала трійця юнаків, що одного квітневого ранку очікувала на зустріч біля кабінету містера Джирарда. Щоразу, коли двері з написом «Стороннім вхід заборонено» здригалися під натиском грандіозних справ, вони, не дивлячись один на одного, нервово сіпалися. Цій трійці ще й тридцяти не було, кожен тільки-но зійшов з потяга й не знав один одного. Вже майже спливла година в очікуванні пліч-о-пліч на дивані, обтягнутому черкеською шкірою.

Якоїсь миті юнак із вугільно-чорними очима й таким самим волоссям вийняв пачку цигарок і невпевнено запропонував двом іншим. Але, вислухавши їхню ввічливо сполохану відмову, він швидко озирнувся й повернув на місце недоторкану пачку. Після цього делікатного епізоду наступила довга мовчанка, яку порушувала лиш канарка-тикер, відстукуючи курс акцій в пташиному королівстві.

Коли годинник у стилі Людовика XIII вибив дванадцяту годину, двері з написом «Стороннім вхід заборонено» натужно, мовби долаючи опір, відкрилися, і завзята секретарка запросила відвідувачів увійти. Вони дружно встали.

– Тобто… всім трьом? – дещо розгублено запитав найвищий.

– Усім трьом.

Не оглядаючись і мимоволі демонструючи маршову ходу, вони перетнули кілька приміщень-форпостів і нарешті вступили у власний офіс Сайруса Джирарда, чий соціальний статус на Вол-Стріт можна було порівняти зі статусом Теламоніда Аякса³ серед інших героїв Гомера.

На вигляд – тихий, худорлявий чоловік шістдесятирічного віку; мав тонке, неспокійне обличчя та ясні, довірливі очі, мов у немовляти. Коли увійшла процесія з трьох молодиків, він звівся і з посмішкою звернув до них погляд.

– Перріш? – нетерпляче запитав він.

– Так, сер, – відгукнувся високий молодик, і Сайрус Джирард привітав його, обмінявшись рукостисканням.

– Джонс?

Так звали чорноокого юнака з вугільним волоссям. Він відповів на посмішку Сайруса Джирарда й із легким південним акцентом запевнив, що радий знайомству.

– А ви, значить, Ван Бюрен, – звернувся Джирард до третього.

Ван Бюрен підтвердив. Очевидно, то був житель великого міста – незворушний та вдягнений за останньою модою.

– Сідайте, – запросив Джирард, з цікавістю оглядаючи відвідувачів. – Не уявляєте, як я радий знайомству.

Нервово посміхаючись, всі троє сіли.

– Так, панове, – розпочав літній чоловік, – коли б мав я синів, то мріяв би, аби були схожими на вас, – помітивши, як гості від сорому розчервонілися, він розсміявся. – Добре, не буду вас бентежити. Розкажіть, як поживають ваші батьки, потім перейдемо до справи.

Батьки юнаків, вочевидь, почувалися добре й передавали містеру Джирарду вітання з шістдесятиліттям.

– Дякую, дякую. Ну, тепер перейдемо до справи, – він різко відкинувся на спинку крісла. – Так от, хлопці, що я хотів сказати. Наступного року я покидаю своє заняття. Вже давно мізкував, як би піти на пенсію в шістдесят, та й дружина цього чекає – і ось час настав. Відкладати більше не можна. Синів у мене немає, так само як і племінників чи інших родичів, тільки брат, якому п’ятдесят, так що ми з ним в одному човні. Він, мабуть, протримається ще років десять, а потім назва моєї компанії «Сайрус Джирард інкорпорейтед», либонь, зміниться… Десь місяць тому я відправив листи своїм трьом найближчим друзям з коледжу, з колишнього життя, і запитав, чи немає в них синів віком від двадцяти п’яти до тридцяти років. Я писав, що звільнилася одна вакансія для одного молодика, але цей працівник має бути ідеальним. Оскільки ви всі троє прибули сьогодні сюди, я підсумовую, що батьки розцінюють ваші ділові якості на високому рівні. Те, що я пропоную, просто й зрозуміло. За три місяці я з’ясую все, що мені потрібно, а після закінчення цього терміну двоє залишаться ні з чим, а третій отримає нагороду, яку видають лиш у чарівних казках: половину мого царства та ще й руку моєї доньки, якщо вона того забажає, – він трохи підняв голову. – Виправ мене, Лоло, якщо я сказав щось не те.

Зачувши те, троє юнаків сіпнулися, озирнулися й поспішно скочили на ноги. Поблизу, ліниво відкинувшись на кріслі, вся з золота та слонової кістки, сиділа мініатюрна темноока красуня з дитячою, грайливою посмішкою – варто було глянути на неї, як кожному згадувалася його молодість. Прочитавши в лицях гостей розгубленість, вона не стримала сміху, який згодом підхопили всі три жертви.

– Це моя донька, – простодушно усміхнувся Сайрус Джирард. – Та не лякайтеся ви так. Кавалери навколо неї в’ються й в’ються – як місцеві, так і приїжджі. Лоло, не бентеж молодиків, краще запроси їх до нас на обід.

Лола серйозно випросталася, звелася, і кожен по черзі втонув в її кароокому погляді.

– Я й досі знаю тільки ваші прізвища, – мовила вона.

– Це можна виправити, – відгукнувся Ван Бюрен. – Мене звати Джордж.

Високий молодик вклонився.

– Я – Джон Хардвік Перріш, – повів він, – ну, можна й скорочувати.

Вона обернулася до темноволосого жителя Півдня, який не поспішав називати своє ім’я.

– Як щодо містера Джонса?

– О… просто Джонс, – неспокійно відповів він.

Лола здивовано підняла брови.

– Як коротко! – всміхнулася вона. – Як… я б навіть сказала мінімалістично.

Містер Джонс злякано озирнувся.

– Добре, я скажу, – промовив він нарешті. – Мабуть, моє ім’я в цьому випадку не зовсім підходить.

– А яке у вас ім’я?

– Ріп⁴.

– Ріп?

Чотири пари очей втупилися на відвідувача з докором.

– Юначе! – вигукнув Джирард. – Ви що ж, хочете сказати, ніби мій старий друг, володіючи здоровим глуздом, дав своєму синові таке ім’я?

Джонс з непокірним видом переступив з ноги на ногу.

– Ні, – зізнався він. – Батько назвав мене Освальдом.

Присутні відгукнулися несміливим хіхіканням.

– Тепер, всі троє, можете йти, – Джирард сів за стіл. – Завтра рівно о дев’ятій доповісте про себе головному управителю, містеру Голту, і хай розпочнеться змагання. А поки, коли разом з Лолою її купе-спорт-лімузин-родстер-ландоле, чи що вона там водить, вона, ймовірно, довезе вас до готелю.

Коли всі пішли, обличчя Джирарда знову занепокоєно ворухнулося; він довго сидів, споглядаючи порожнечу, перш ніж натиснути кнопку, яка знову змусила обертати шестерні його мозку, які надовго поринули у сон.

– Один із них точно стане гідною кандидатурою, – пробурмотів він, – але що, коли це буде той брюнет? «Ріп Джонс інкорпорейтед»!

ІІ

Кінець третього місяця показав, що, схоже, не хтось один, а всі троє робили значні успіхи. Всі троє характеризувалися працьовитістю, індивідуальністю – доволі загадковою рисою, – окрім того – ще й кмітливістю. Коли Перріш, високий юнак з Заходу, трохи випереджав інших в оцінці ринкової ситуації, чи коли Джонс, південець, легко знаходив спільну мову з клієнтами, то Ван Бюрен відрізнявся тим, що присвячував всі вечори вивченню надійності вкладень. Варто було Сайрусу Джирарду звернути увагу на далекоглядність і винахідливість одного, як інші демонстрували свої особливі таланти. Він не примушував себе до суворого нейтралітету; навпаки, думки його зосереджувалися на індивідуальних перевагах одного претендента, потім іншого – але поки це йому нічого не давало.

Усі вихідні вони проводили в будинку Джирарда в Такседо-Парку, де не без сором’язливості спілкувалися з юною та прекрасною Лолою, а вранці безтактно перемагали її батька в гольфі. В останні вихідні разом, перед тим, як прийняти рішення, Сайрус Джирард покликав гостей після обіду до себе в кабінет. Порівняти їхні переваги та обрати когось одного до «Сайрус Джирард інкорпорейтед» виявилося не під силу, тому, зневірившись, чоловік розробив інший план, який би остаточно йому допоміг.

– Джентльмени, – мовив Джирард, коли трійця молодиків в назначений час зібралася в кабінеті, – я скликав вас сюди, щоб оголосити, що всіх вас звільнено.

Молодики схопилися на ноги, їхні очі жевріли подивом й докором.

– Поки що, – добродушно всміхнувся господар. – Тому немічного старого не чіпайте, і краще сядьте.

На обличчях гостей промайнула усмішка полегшення. Всі сіли.

– Мені подобаєтеся ви всі, – продовжував Джирард, – і хто подобається більше, я не знаю. Загалом… експеримент не вдався. І я збираюся продовжити наш конкурс ще на два тижні… але умови будуть зовсім інші.

Юнаки насторожилися.

– Моє покоління не навчилося відпочивати. Наша юність припала на період небаченої ділової активності, і тепер, йдучи на спочинок, ми не знаємо, чому присвятити залишок життя. І от мені – людині, якій вже за шістдесят, дуже сумно. У мене немає опори: багато читати не звик, у гольф граю тільки раз на тиждень, та й цього достатньо, живу без хобі. Настане час, і до вас теж підкрадеться старість. Ви помітите, що інші це не вважають трагедією, а живуть собі на втіху, і вам захочеться взяти з них приклад.

Я б хотів дізнатися, хто з вас краще впорається з ситуацією, коли прийде час покинути свою улюблену справу.

Погляд Джирарда торкався то одного, то іншого. Перріш та Ван Бюрен з розумінням кивали. Джонс спершу розгубився, але потім теж кивнув.

– Я хочу, щоб кожен з вас узяв два тижні відпустки та провів їх так, як, на вашу думку, треба проводити на пенсії. Хочу, щоб ви допомогли мені подолати цю проблему. Хто вас, на мій розсуд, зуміє краще заповнити прогалини вільного часу, той стане моїм наступником. Я знатиму, що, на відміну від мене, він не загрузне в бізнесі, мов у болоті.

– Тобто ви хочете, щоб ми розважалися? – ввічливо запитав Ріп Джонс. – Поїхали кудись, влаштували собі першокласний відпочинок?

Сайрус Джирард кивнув:

– Робіть все, що бажає душа.

– Гадаю, містер Джирард не має на увазі розгнузданий відпочинок, – докинув Ван Бюрен.

– Робіть все, чого бажає душа, – повторив старий. – Я ні в чому вас не обмежую. Коли справу виконаєте, я оціню результат.

– Два тижні подорожей… – мрійливо протягнув Перріш. – Те, чого мені завжди хотілося. Я…

– Подорожі? – пирхнув Ван Бюрен. – Це коли вдома так багато можливостей? Ну, якщо в тебе в запасі рік, то можна й помандрувати, але за два тижні… я постараюся осмислити, як зможе допомогти людям бізнесмен, що вийшов на пенсію.

– Подорожі, та й по всьому, – в’їдливо повторив Перріш. – Гадаю, всі ми маємо використовувати наше дозвілля, щоб якнайкраще…

– Хвилинку, – втрутився Сайрус Джирард. – Годі влаштовувати словесний поєдинок. Зустрінемося в моєму офісі через два тижні – першого серпня, вранці, о пів на одинадцяту, і з’ясуємо, що у вас вийшло, – він повернувся до Ріпа Джонса. – У вас, напевно, теж є план?

– Ні, сер, – розгублено зізнався Джонс, – намагатимуся щось вигадати.

Ріп Джонс розмірковував весь вечір, але нічого натхненного так і не придумав. Опівночі він встав, знайшов олівець і почав записувати те, як проводив вільний час на святах, відпустках й канікулах. Але все здавалося йому безглуздим й нудним, і до п’ятої, поки не заснув, хоч намагався, та не зміг подолати страх перед порожніми, безкорисливими годинами.

Наступного ранку, коли Лола Джирард виїжджала заднім ходом з гаража, вона побачила, що до неї поспішає через галявину Ріп Джонс.

– Підвезти в місто, Ріп? – запитала вона весело.

– Так, коли можна.

– Бачу, ти не поспішаєш? Батько й інші виїхали дев’ятигодинним потягом.

Джонс коротко пояснив, що вони троє тимчасово втратили роботу й офіс сьогодні їх не приймає.

– Мене це хвилює, – додав він похмуро. – Не розумію сенс відпусток. Забіжу сьогодні в контору: може, мені дозволять закінчити справи, які я почав.

– Ти б краще подумав, як станеш розважатися.

– Все, що я можу придумати, це напитися, – безпорадно зізнався він. – Я родом з маленького містечка, у нас «дозвілля» розуміють як «тинятися без діла», – він похитав головою. – Не треба мені ніякого дозвілля. Вперше в житті я отримав шанс, і хочеться ним скористатися.

– Слухай, Ріпе, – підкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. – Нумо, коли закінчиш справи в офісі, зустрінемося й щось придумаємо разом.

Вони зустрілися, як запропонувала Лола, о п’ятій годині, але темні очі Ріпа дивилися сумно.

– Мене не пустили. Там був твій батько, він сказав, я повинен знайти собі якусь розвагу, бо перевтілюся в дуже схожого на нього старого зануду.

– Не сумуй, – втішила його Лола. – Підемо подивимося шоу, потім втечемо на дах і потанцюємо.

Після цього вони ще тиждень зустрічалися вечорами. Ходили в театр, іноді в кабаре; одного разу мало не цілий день бродили по Центральному парку. Але Лола помітила, що, якщо раніше Джонс був найвеселішим та найбезтурботнішим за трьох, то тепер найбільше впадає в зневіру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якої так не вистачало.

Навіть ввечері, під час танців, стукіт сотень браслетів на жіночих руках нагадував йому метушню офісу вранці в понеділок. Схоже, Джонс не створений для розваг.

– Я тобі дуже дякую, – сказав він якось, – і після робочого дня мене б це дуже потішило. Та зараз в моїй голові порпаються лиш недовершені справи. Мені… мені до болю сумно.

Він бачив, що завдає їй болю, що своєю відвертістю відштовхує її, коли дівчина й справді намагалася допомогти. Але нічого не міг з собою вдіяти.

– Лоло, мені дуже шкода, – м’яко мовив він. – Може, якось після закриття біржі, я навідаюся до тебе…

– Ні, не хочу, – холодно відповіла вона. – І, я зрозуміла, наскільки з мого боку це було безглуздо.

Під час цієї розмови він стояв біля її автомобіля, а вона, не чекаючи відповіді, ввімкнула передачу й рушила з місця.

Назустріч їй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, більше ніколи не побачаться, і що на все життя вона запам’ятає його нетактовність та невдячність. Але більше йому нічого було сказати. Всередині Джонса крутився невпинний мотор, який вберігав його від відпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував.

– От трапилося б це після закриття біржі, – бурмотів він, повільно переставляючи ноги. – От тільки б після закриття.

III

Того серпневого ранку, о десятій, до офісу Сайруса Джирарда першим завітав засмаглий юнак, попросивши передати свою візитну картку. Не минуло й п’яти хвилин, як прибув другий – цей не настільки вражав свіжим виглядом, однак його очі переможно горіли. Через тремтливі внутрішні двері їм повідомили, що треба зачекати.

– Нумо, Перріше, – поблажливим тоном протягнув Ван Бюрен, – як тобі Ніагарський водоспад?

– Словами не описати, – зверхньо мовив Перріш. – У свій медовий місяць дізнаєшся про це.

– Медовий місяць? – Ван Бюрен здригнувся. – Як… чому ти думаєш, ніби я запланував поїздку в медовий місяць?

– Мав на увазі, що коли плануватимеш свій медовий місяць, то, цілком ймовірно, впишеш у свій туристичний нотатник Ніагарський водоспад.

Кілька хвилин тривала зловісна тиша.

– Гадаю, – холодно зауважив Перріш, – ти проінспектував вартісних бідняків.

– Авжеж. Нічим подібним я не займався, – Ван Бюрен глянув на годинник. – Думаю, наш умовно названий суперник запізнюється. Зустріч – о пів на одинадцяту, залишилося всього три хвилини.

Внутрішні двері відчинилися, і, за запрошенням моторної секретарки, обидва з готовністю звелися та пройшли в кабінет. Сайрус Джирард, тримаючи годинника в руках та стоячи за своїм столом, очікував на них.

– Вітаю, панове! – здивовано вигукнув він. – А де Джонс?

Перріш та Ван Бюрен всміхнулися один одному. Коли Джонс запізнюється, то вже така його доля.

– Перепрошую, сер, – втрутилася секретарка, що ще стояла біля дверей, – містер Джонс в Чикаго.

– Що він там робить? – здивувався Сайрус Джирард.

– Це стосується експорту срібла. Всі інші про це не знали, і містер Голт подумав…

– Немає значення, що подумав містер Голт, – роздратовано кинув Джирард. – Містер Джонс тут більше не працює. Коли він повернеться з Чикаго, заплатите йому за цей термін і хай йде на всі чотири сторони, – він хитнув головою. – Це все.

Секретарка вклонилася й вийшла. Джирард, люто блискаючи очима, звернувся до Перріша й Ван Бюрена.

– Ну, шанс він втратив, – рішуче промовив директор. – Якщо молодик навіть не намагається виконувати мої вказівки, він не заслуговує на хорошу роботу, – Джирард сів і почав тарабанити пальцями по підлокітнику крісла. – Гараз, Перріше, нумо послухаймо вашу оповідь про те, як ви проводили свій вільний час.

Перріш улесливо всміхнувся.

– Містере Джирарде, – почав він, – я так добре відпочив! Це все подорожі.

– Де ви були? Адірондакські гори? Канада?

– Ні, сер. Я відвідав Європу.

Сайрус Джирард випростався.

– П’ять днів туди й п’ять – назад. Два дні залишилося на Лондон, і ще я злітав на аероплані в Париж, з ночівлею. Бачив Вестмінстерське абатство, Лондонський Тауер, Лувр, провів вечір у Версалі. На кораблі я підтримував свою фізичну форму – плавав, грав у палубний теніс, кожен день проходив п’ять миль, познайомився з цікавими людьми, викроював час, щоб читати. Це були найкращі два тижні в моєму житті, а після повернення я відчуваю себе прекрасно. Крім того, я краще пізнав свою країну, тому що тепер у мене є з чим її порівнювати. Ось так, сер, я провів вільний час, і маю намір ще раз так відпочити, коли піду на пенсію.

Джирард задумливо відкинувся на спинку крісла.

– Що ж, Перріше, непогано. Не знаю, але ідея мені сподобалася: відправитися в морський вояж, глянути на лондонську біржу… тобто на Лондонський Тауер. Так, юначе, хороша ідея, – він обернувся до іншого претендента, який слухаючи Перріша, неспокійно совався на стільці. – Ну, Ван Бюрене, тепер ваша черга.

– Я обмірковував ідею подорожі, – з гарячковою швидкістю почав Ван Бюрен, – але вирішив інакше. Коли людині шістдесят, вона не захоче снувати туди-сюди між європейськими столицями. Таких подорожей вистачило б на рік, не більше. Ні, сер, основне – це якесь пристрасне захоплення, особливо коли воно спрямоване на добробут людства, бо на схилі років людина прагне покинути цей світ кращою версією себе. І ось у мене визрів план – заснувати центр підтримки історії та археології, який повністю змінить систему державної освіти. Такий почин зацікавить кожного, тому вкладуть і працю, і гроші. Протягом цього часу я детально снував свій план і, з вашого дозволу зауважу, заняття це виявилося по-справжньому легким й захопливим – саме те, чого потребує енергійна людина на схилі літ. У це заняття я поринув з головою, містере Джирарде. За ці два тижні я дізнався більше, ніж за все життя – я був таким щасливим, як ніколи.

Коли він замовк, Сайрус Джирард відповів багаторазовими схвальними кивками. Та обличчя його, заразом, було дещо невдоволеним.

– Заснувати товариство? – пробурмотів він. – Що ж, мені часто приходила така думка – але щоб самому ним керувати? Мої здібності дещо інші. Та все ж ідея варта детального розгляду.

Нетерпляче вставши, він почав міряти кроками килим.

На обличчі Джирарда малювалося щораз більше розчарування. Кілька разів він виймав годинник і дивився на циферблат, немов сподіваючись, що Джонс все-таки не поїхав у Чикаго, а з хвилини на хвилину з’явиться й запропонує кращий та відповідний його смакам план.

– Що ж зі мною таке? – невесело питався він сам себе. – Коли щось починаю, то доводжу це до кінця. Очевидно, настала старість.

Як не намагався, а обрати не міг. Кілька разів він завмирав і зупиняв погляд спочатку на одному, потім на іншому молодку, відшукуючи якусь привабливу рису, на підставі якої можна буде вирішити. Але після кількох таких спроб їхні обличчя злилися в єдину маску й стали невиразними. Це були близнюки, які розповіли йому одну й ту ж історію про те, як перевезти фондову біржу на аероплані в Лондон і зробити з неї кінофільм.

– Вибачте, хлопці, – сказав він, затинаючись. – Я обіцяв вирішити сьогодні вранці, і я вирішу, але ця справа для мене дуже важлива, тому вам доведеться трішки потерпіти.

Обидва кивнули й втупилися на килим, щоб не пантрувати за тривожними очима Джирарда.

Раптом той ступив до столу, взяв телефонну слухавку й викликав в офіс головного управителя.

– Слухайте, Голт, – прокричав він, – впевнені, що послали Джонса в Чикаго?

– Так, цілком, – відгукнувся голос на тому кінці дроту. – Він зайшов до мене два дні тому й повідомив, що якщо не працюватиме, то зійде з розуму. Я відповів, що це порушення інструкцій, але він сказав, що, так чи інакше, більше не братиме участі в змаганні, а нам якраз був потрібний молодик, який розбирається в торгівлі сріблом. І я…

– Так, але яке ви мали право? Я хотів з ним поговорити, а ви його послали.

Бух! Джирард повісив слухавку та продовжив тинятися по кімнаті. Чортів Джонс, думав він. Така невдячність після всього, що я зробив для його батька. Просто скандал! Думка перескочила до іншого питання – чи зможе Джонс залагодити справи в Чикаго? Ситуація складна, але ж Джонс – надійний парубок. Всі вони надійні. От де перечіпка.

Джирард знову схопив телефонну слухавку. Він мав намір подзвонити Лолі, бо підозрював, що донька, коли забажає, зможе допомогти. Йому не давалася оцінка персонажів, і саме зараз думка Лоли мала більше значення, ніж його.

– Змушений вибачитися перед вами, хлопці, – засмучено промовив він, – я не хотів цієї метушні й затримки. Але моє серце розривається, коли знаю, що мушу передати комусь це підприємство, а коли думаю кому ж – все плутається, – він помовчав. – Хтось із вас робив пропозицію моїй Лолі?

– Я, – зізнався Перріш, – три тижні тому.

– Я теж, – пробурмотів Ван Бюрен, – і досі сподіваюся, що вона передумає.

Джирарду стало цікаво, як вчинив Джонс. Ймовірно, він не наслідував інших, бо завжди поводиться загадково.

У нього навіть ім’я не таке, як в інших.

Телефон під рукою пронизливо задеренчав, і Джирард інтуїтивно потягнувся за слухавкою.

– Дзвінок із Чикаго, містере Джирарде.

– Я не хочу ні з ким говорити.

– Це в особистій справі. Містер Джонс.

– Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’єднати.

Почувся тріск… зі слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався південний акцент.

– Містер Джирард?

– Так.

– Я з десятої намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися.

– І є за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повідомили, що вас звільнено?

– Я цього й очікував, – слова ці звучали понуро. – Я, може, і несусвітній дурень, але зізнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немає роботи.

– А як же ж по-іншому! – гаркнув Джирард. – Ніхто не здатний… – він виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко.

Співрозмовник мовчав.

– Якраз це я і відчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розуміємо, пояснювати більше нічого.

– Тобто як це – ми один одного розуміємо? Це вже зухвалість, юначе. Ми один одного зовсім не розуміємо.

– Я це і мав на увазі, – уточнив Джонс, – я не розумію вас, а ви не розумієте мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете.

– Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, ніби я хочу розлучитися з роботою? – він люто струснув телефонний апарат. – Не смійте мені перечити, юначе! Теж мені: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалі не збираюся залишати роботу! Чуєте? Взагалі!

Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик і звідти звалилася вниз.

Джирард опустився на коліна й почав люто нишпорити по підлозі.

– Алло! – кричав він. – Алло, алло! Гей, з’єднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено!

Молодики схопилися з місця. Джирард повісив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким від напливу почуттів.

– Я з глузду з’їхав, – судомно промовив він. – Кинути роботу в шістдесят! Так я просто збожеволів! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять літ! Хай тільки й спробує хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смерті».

Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку.

– Це Джонс? Ні, мені потрібен містер Джонс, Ріп Джонс. Він… він мій партнер. – Пауза. – Ні, Чикаго, це помилка. Я не знаю ніякої місіс Джонс, мені потрібен містер…

Він затнувся, і поступово його обличчя витягнулося. Наступні слова він вимовив несподівано спокійним, без хрипоти, голосом:

– Як… як, Лоло…