Kitabı oku: «Романи», sayfa 6

КАРНАВАЛ

Еморі досягнув мети: він увійшов до редколегії «Принстонівця». Сноби із молодших курсів були вдалим показником його успіху, ставлення до нього суттєво потепліло із наближенням клубних виборів. Їх із Томом постійно відвідували різні старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столів і теревенили про що завгодно, тільки не про те, що було істинним мотивом їхнього візиту. Еморі був задоволений з напруженої уваги, зверненої на нього, і якщо візитери представляли клуб, який не дуже його цікавив, він із великим задоволенням шокував їх несподіваними запитаннями:

– Перепрошую, – ошелешив він якось одну делегацію, – який клуб, ви кажете, представляєте?

Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» він удавав «чемного, незіпсованого і простодушного хлопця», ніяковів, ніби не здогадуючись, чому вони прийшли.

Коли настав ранок вирішального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна істерія. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» і спостерігали, як їхні одногрупники раптом усі наче схибнулися.

Були там і групи ренегатів – вони перебігали із клубу в клуб; були й такі, що зазнайомились два-три дні, і вже були друзями. Вони слізно благали, щоб їх зарахували до якогось клубу; спливали тут старі, замовчувані конфлікти саме тієї хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурсні кпини. Нікому невідомі студенти, які набрали необхідну кількість таких жаданих голосів, раптом робилися поважними персонами; а ті, про кого говорили «у них все гаразд», довідувались, що в них є приховані вороги, і їх раптом викинули на берег і там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити університет.

Серед своїх однокурсників Еморі бачив і таких, кого сторонилися тільки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалі через якісь незбагненні причини, відомі тільки тим, хто вигадував усі нісенітниці.

Кульмінацією цієї всеохопної вакханалії «товариськості» стала грандіозна вечірка в Нассау Інн, де пунш лився із велетенських чаш, і весь зал перетворився на шалене галасливе дійство із вихору облич.

– Привіт, Діббі, вітаннячко!

– Молодчина, Том, ти зібрав багато голосів у «Капелюсі»!

– Чуєш, Керрі…

– Ага, Керрі, я чув, ти пішов у «Тигр» разом зі всіма штангістами?

– Точно! А що мені робити в «Котеджі» – в цьому раю для донжуанів?

– Кажуть, Овертон зомлів, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаєш, він першого дня зареєструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевіряти, чи не помилився хто.

– А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»?

– Вітання!

– Навзаєм. Кажуть, ти там зібрав добру масовку…

Коли бар зачинився, вечірка розпалась на невеликі групи і розтеклась, горлаючи, по вкритому снігом кампусу. Усі ще перебували у чудернацькому настрої: снобізм і напруга нарешті були позаду, і можна робити що забажаєш упродовж наступних двох років.

Набагато пізніше Еморі згадував цю весну другого курсу як найщасливішу пору свого життя. Його думки були в повній гармонії із реальністю; він хотів лише плисти за течією, мріяти і насолоджуватись спілкуванням із десятками нових друзів у ці прекрасні квітневі вечори.

Якось ранком до нього забіг Алек Коннедж. Прокидаючись, він побачив, як крізь вікно ввірвалось сонце, освітлюючи Кембел-Холл у його величній красі.

– Гей, вставай, чуєш, Первородний Гріх? Хутчій збирай себе докупи! Щоб був через півгодини біля Ренвіка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Він зняв кришку бюрка і акуратно прилаштував на ліжку – з купою нотаток і вирізок невеликих статей.

– Це ти поцупив машину? – іронічно запитав Еморі.

– Узяв у тимчасове користування для цільового використання! А будеш таким занудою – нікуди не поїдеш!

– Я, мабуть, іще посплю… – позіхнув Еморі, підводячись на ліжку, щоб дотягнутись по сигарету.

– Ти що – спати?

– А чом би й ні? У мене пара о пів на дванадцяту…

– Ей ти, зануда безпросвітна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?

Почувши це, Еморі кулею вилетів з ліжка, змітаючи все нагромаджене з кришки бюрка на підлогу. До моря!.. Він стільки років не бачив його – ще з часів їхнього з матір’ю вояжу.

– А хто ще їде? – запитав він, натягуючи підштанки.

– Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!

Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Ренвіку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.

– Розумієш, – сказав Керрі, – машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.

– А хтось має якісь гроші? – запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.

Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.

– Ну, так навіть цікавіше.

– Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.

– Або отримаємо щось за повернене авто.

– А де ми візьмемо їжу? – запитався Еморі.

– Ти що, – докорив йому Керрі, – сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».

– Три дні… – задумливо пробурмотів Еморі. – Але ж у мене лекції.

– Один з цих днів – Шабат.

– Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.

– Викиньте його геть!

– Ет, далеко йти!

– Еморі, не викаблучуйся, чув?

– Краще розслабся.

Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:

 
Зимові дощі і печалі забуті,
Час старих помилок і білих снігів;
Коханих розвели ті дні на розпутті,
Де світло померло, і ранок зацвів;
Час йде, все минає, скорботу забудь,
Набрякли бруньки, і морози минуть,
В зелених підлісках без сліду снігів,
Од квітки до квітки луна весни спів…
 

– Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!

– Ні, не про те зовсім… – Він злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.

– О! – із вдаваною повагою прокоментував Керрі. – Авжеж, така важлива персона…

Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.

Був погідний день, вони наближались до узбережжя. Повіяло солоним бризом, і Еморі вже уявляв океан, довжелезні піщані пляжі і червоні дахи над блакитною водою. Вони мчали крізь маленьке містечко, і все бачене здійнялось в його свідомості зливою емоцій.

– Господи! Ви тільки погляньте на це! – скрикнув він.

– Що?

– Випустіть мене хутчіш! Я не бачив цього вже вісім років! Шановне товариство, зупиніть машину!

– Ну й дивак! – зауважив Алек.

– Авжеж, він у нас ексцентрик.

Автомобіль таки зупинили, і Еморі вискочив на узбіччя. Перед очима було море – синє і безмежне, воно ревло і шуміло. Справді, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тоді сказав, що те, що він бачив, – банальне, він би остовпів від подиву.

– Уже час і пообідати, – нагадав Керрі, виходячи разом з усіма. – Давай, Еморі, повертайся до реальності. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив він, – а далі подивимось.

Вони попрямували до найпристойнішого на вигляд готелю і, зайшовши до зали, умостились за столиком.

– Вісім «Бронксів»⁸, – наказав Алек, – клубний сендвіч і жульєн. Обід на одного. Решту – всім.

Еморі трішки перекусив, він пригледів собі стілець, з якого було видно море і відчутно його шумовиння. Коли обід закінчився, вони неквапно закурили.

– Який там рахунок?

Хтось глянув на чек.

– Вісім двадцять п’ять.

– Зухвалий грабіж. Дамо їм два долари і один – для офіціанта. Керрі, збери дрібні гроші.

Підійшов офіціант, і Керрі повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек і розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, їх переслідував ошелешений погляд слуги Ганімеда.

– Тут, мабуть, якась помилка, сер!

Керрі взяв рахунок і критично його зміряв.

– Жодних помилок! – сказав він, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клапті, сунув обривки офіціантові і пішов. Офіціант стояв, як стовп, нерухомо і безвиразно.

– А вони за нами не кинуться?

– Ні, – сказав Керрі, – спочатку він подумає, що ми – сини багатія абощо, потім ще раз погляне на чек і покличе менеджера, а тим часом…

Вони залишили автівку на Есбері і поїхали трамваєм на Алленгерст, де оглянули залюднені павільйони. О четвертій їм захотілось підвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму від загального рахунку; може, справа була в їхньому вигляді чи у стриманості, з якою вони поводились, але їм усе зійшло з рук, і ніхто їх не переслідував.

– Бачиш, Еморі, ми соціалісти-марксисти, – пояснив Керрі. – Ми зневажаємо приватну власність і піддаємо її великому випробуванню.

– Але ж скоро ніч, – нагадав Еморі.

– Нічого, покладися на Голідея!

Десь о пів на шосту вони вже добряче розвеселились і, взявшись за руки, валандались по бульвару, співаючи веселу пісеньку про морські хвилі. Потім Керрі побачив якесь обличчя в натовпі, що привернуло його увагу, виділяючись із загальної маси. Керрі вигулькнув за мить разом із страхітливо зугарною дівчиною, яку тільки Еморі доводилось бачити. Її безбарвні уста розтягнулись від вуха до вуха, здоровенні зуби видавались наперед, малесенькі оченята косували до гачкуватого носа. Керрі блазнювато вклонився:

– Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте відрекомендувати вам панів Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбі та Блейна!

Дівчина зробила реверанс до присутніх. «Бідолашне створіння, – подумав Еморі. – Мабуть, на неї раніше ніхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усі разом (Керрі запросив її на вечерю), вона не сказала нічого, що могло б змінити його думку.

– Вона воліє свої національні страви, – поважно звернувся Алек до офіціанта, – хоча будь-яка проста їжа теж згодиться.

Протягом усієї вечері він звертався до неї із підкресленою шаною, Керрі по-дурному до неї залицявся, сидячи із другого боку, а вона вишкірялася і шарілася. Еморі отримував задоволення, спостерігаючи цю виставу, подивований. Звідки в Керрі отой талант перетворювати незначний випадок на щось комічно-довершене? Вони, здавалось, всі могли щось подібне, і бути серед них уже було відпочинком. Загалом, Еморі любив людей поодинці, але боявся натовпу (хіба що він був його центром). Він задумався: що кожен із них приносить у товариство, який їхній внесок у цю своєрідну атмосферу? Алек і Керрі були його душею, але зовсім не центром. Центром були мовчазний Гемберд і трохи гордовитий Слоун.

Дік Гемберд видавався Еморі, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Він був худорлявий, але поставний, із чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя і смаглявою шкірою. Що б він не сказав – усе було якось невловно доречно. Він був безмежно хоробрий і доволі розумний, мав почуття честі і справедливості, які диктувались його благородством, окрім того, був напрочуд привабливим. Він міг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навіть його найбільш богемні пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як він, намагались говорити, як він… Еморі подумав: хоча він і не в авангарді цієї когорти, але нізащо б цього місця не змінив.

Дік відрізнявся від добротного середнього класу (здавалося, він навіть ніколи не пітнів). І якщо комусь шофер міг відповісти фамільярно, почувши не менш фамільярне звертання, то Гемберд міг пообідати в «Шеррі» поруч із негром, і всім чомусь здавалось, що це нормально. Він не був снобом, хоча знався тільки з половиною своєї групи. Друзі його були найрізноманітніші: від найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзі було неможливо. Слуги обожнювали його. Він здавався еталоном того, до чого прагнули всі представники вищого класу.

– Він – як з тих світлин англійських офіцерів з «Ілюстрованих новин Лондона», які загинули… – якось сказав Еморі Алеку.

– Ну, – відповів Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобі неймовірна правда: його батько був бакалійником, який розбагатів на продажу нерухомості в Такомі і десять років тому переїхав до Нью-Йорка.

Еморі раптом відчув, як усередині в нього все осіло.

Ця їхня прогулянка була наслідком бажання бути ближчими після тих клубних виборів – ніби спізнати один одного, згуртуватись, дати відсіч задушливому духові клубів. Це була полегкість після суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались.

Після вечері вони відпровадили бідолашну Калуку до променаду і пішли вздовж пляжу до Есбері. Вечірнє море справило інше враження – всі його барви і прадавня м’якість зникли, воно здавалось чорною пусткою із тужливих нордичних саг. Еморі згадав щось із Кіплінга:

 
«Береги Луканона до приходу мисливців на тюленів…»
 

Зрештою, це теж була музика, хоча й безкінечно печальна.

Десята година заскочила їх без копійки. Вони прекрасно повечеряли на свої останні одинадцять центів і, співаючи, вештались променадом повз казино й освітлені арки, зупиняючись, щоб послухати кожен вуличний гурт. Керрі організував збір пожертв «для французьких дітей, осиротілих під час війни» (вони зібрали долар і двадцять центів). На ці гроші вони купили бренді – на випадок, якщо замерзнуть вночі. День вони завершили в кінематографі, де дивились якусь стару комедію, вибухаючи час од часу диким реготом, чим викликали невдоволення решти глядачів. У кіно вони зайшли із винятковою стратегією: кожен попередній показував білетеру на наступного. Слоун, який замикав ходу, зняв із себе всю відповідальність, щойно решта товариства розсіялись по залу, вдаючи що нікого не знає. І поки розлючений білетер гасав залом, він собі безтурботно зайшов досередини.

Потім вони возз’єднались біля казино і домовились про ночівлю. Керрі виканючив у сторожа дозвіл заночувати в альтанці. Замість матрасів вони назбирали стос килимків із пляжних кабінок, потім розмовляли до півночі і позасинали без задніх ніг. Хоча Еморі відчайдушно намагався не заснути, щоб ще трошки помилуватися дивовижним місяцем над морем.

Так збігали два щасливих дні: вони катались вздовж берега трамваєм або авто чи гуляли пішки залюдненим променадом. Інколи хтось заможний їх пригощав, а найчастіше вони скромно вечеряли за рахунок довірливих рестораторів. Вони зробили знімки у фотоательє у восьми різних варіантах. Керрі як режисер вигадував сценки: то вони були університетською футбольною командою, то крутою бандою з Іст-Сайду в пальтах навиворіт (сам він сидів посередині під картонним місяцем). Можливо, світлини й досі у фотографа (бо вони так і не прийшли за ними). Погода була пречудова, і вони знову спали надворі, і знову Еморі заснув, хоч як намагався не спати.

Неділя почалась мляво й звично, і навіть море непривітно клекотіло, отож вони повернулись у Принстон на попутних «фордах» якихось фермерів (усі застудились, проте було що згадати).

Еморі навіть більше, ніж минулого року, нехтував своїми заняттями – не навмисне, а через лінощі й величезну кількість інших зацікавлень. Аналітична геометрія і меланхолійні гекзаметри Корнеля і Расіна мало його приваблювали. Навіть психологія, яку він із нетерпінням чекав, виявилась нудним предметом, де вивчали м’язові реакції і біологічні терміни, замість особливостей психіки та впливів на неї. Це були післяобідні заняття, які зазвичай занурювали його в сон. Він зрозумів, що відповідь: «суб’єктивно і об’єктивно, сер» вдовольняє всі запитання, і використовував ці слова за будь-якої нагоди. Це стало жартом в його групі, бо коли була його черга відповідати, Ферренбі або Слоун штовхали його ліктем, і він спросоння бурмотів рятівну фразу.

Було багато вечірок в Оранжі або на узбережжі, рідше – в Нью-Йорку або в Філадельфії. Одного вечора вони зібрали чотирнадцять офіціанток із Чайлдса і повезли їх кататись по П’ятій авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всі пропустили більше занять, ніж було дозволено (що означало додаткові лекції наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати їхні веселі пригоди.

У травні Еморі обрали в комітет із організації балу з нагоди закінчення другого курсу. І після довгих нічних дискусій вони з Алеком таки склали попередній список кандидатів до ради старшокурсників і зазначили себе з-поміж перших. Рада старшокурсників складалась, як правило, із вісімнадцяти успішних студентів. Із огляду на керівну посаду Алека в університетській футбольній команді і на бажання Еморі замінити Берна Голідея на посаді головного редактора «Принстонівця» вони ще раз упевнились у правильності свого вибору. На диво, вони обидвоє включили ще й Д’Інвільє до списку кандидатів (таке ще рік тому здивувало би всіх).

Всю весну Еморі підтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затяті суперечки із жвавим намаганням знайти якісь замінники слову «кохання». У своїх листах Ізабель була стриманою і зовсім не романтичною, і це його вразило. Але він ще сподівався, що вона здивує його, як тоді, в маленькій вітальні клубу Мінегага, і розквітне цієї весни, як екзотична квітка. Протягом травня він кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах і надсилав їх у пухких конвертах із позначками «Частина І» і «Частина ІІ».

– Ой, Алеку, здається, я втомився від коледжу, – сказав він сумно якось на одній із вечірніх прогулянок.

– Мені здається, я теж.

– Я б волів маленький будинок у селі в якихось теплих краях, дружину і ще щось, що не давало б залізти в рутину.

– Я теж.

– А ще хотів би покинути навчання.

– А що твоя дівчина каже на це?

– Ет, – Еморі відмахнувся. – Вона навіть ще й не думає про заміжжя… себто, не зараз. Можливо, в майбутньому.

– А моя – думає. Я заручився.

– Невже?

– Чесно. Але, будь ласка, не кажи нікому. Я можу й не повернутись наступного року.

– Але ж тобі лише двадцять! Покинути коледж?

– А чому це тебе дивує? Ти сам про це сказав хвилину тому…

– Авжеж, – перервав Еморі, – але то були лише мрії. Знаєш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Мені просто якось сумно у такі прекрасні ночі. Інколи здається, що вони ніколи не повернуться, і що я не беру від них усе, що хочу. Я б волів, щоб моя дівчина жила десь поряд. Але одруження – навіщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не ті, що раніше.

– Ти правий, гріх марнувати такі вечори… – погодився Алек.

Але Еморі зітхав і по-своєму не гаяв тих вечорів. У нього була світлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, і о восьмій майже кожного вечора він вимикав все світло, крім настільної лампи, і, сидячи біля відчиненого вікна, вдивляючись у знімок, писав Ізабель палкі листи.

«…о, як важко написати, що я насправді відчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрією, яку я більше не можу вмістити на папері. Я отримав Ваш останній лист, і він прекрасний! Я перечитав його шість разів, особливо останню частину. Інколи мені дуже хочеться, щоб Ви були більш відвертою і сказали мені, що Ви насправді думаєте про мене. Бо Ваш останній лист занадто гарний, щоб бути правдою, і я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приїхати на бал. Мені здається, Вам сподобається, і я хочу, щоб Ви були тут під кінець цього року. Я нерідко згадую, що Ви говорили мені того вечора, і мені цікаво, наскільки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумійте, мені здалося спершу, що Ви така непостійна і така популярна, що я не можу повірити, що справді Вам подобаюсь.

О, Ізабель, люба, сьогодні така чудова ніч! Хтось удалині награє на мандоліні «Місяць кохання», і мені здається, ця музика на крилах принесе Вас крізь моє відчинене вікно. Зараз хтось грає «Бувайте, хлопці, з мене досить». О, як ця пісня пасує мені! З мене теж досить. Я вирішив, що більше не вип’ю жодного коктейлю і ніколи більше не закохаюсь – просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в ці дні і в ці ночі, щоб я зміг навіть думати про іншу дівчину. Я постійно зустрічаю їх, але вони не цікавлять мене. Я не переситився, та й річ не в тому. Просто я закоханий… О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас інакше, ніж «найдорожча», тільки б мені не обмовитись про це при Вашій сім’ї в червні), Ви мусите приїхати на бал! Потім я приїду до Вас у гості на день, і все буде чудово…»

І так далі, те саме захопливе повторення, яке здавалось їм обом таким нескінченно заворожливим, несказанно новим.

Настав червень, дні були такі спекотні і мляві, що вони не могли навіть думати про екзамени, лише ліниво сиділи на подвір’ї «Котеджу», розмовляючи на якісь затяжні теми. Галявина, що вела до Стоуні-Брук, вкривалась блакитною імлою, бузок білів довкола тенісних кортів, а слова поступались місцем мовчазним сигаретам… Потім імла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звідусіль лунали пісні, аж до розпеченої і безжурної Нассау-стрит.

Том Д’Інвільє й Еморі гуляли допізна в ці дні. Лихоманка азартних ігор захопила весь другий курс, і вони різались у кості аж до третьої ранку спекотної ночі. Після однієї затяжної партії вони вийшли з кімнати Слоуна, коли вже впала роса, і зірки почали зникати з неба.

– Давайте роздобудемо ровери і покатаємось, – запропонував Еморі.

– Гаразд. Я зовсім не втомився, а це майже остання ніч року. Адже всі ці клопоти з балом почнуться з понеділка.

Вони знайшли два ровери без замків на Холдер-Корт і поїхали десь о пів на четверту вздовж Лоуренсвілль-роуд.

– Що будеш робити влітку, Еморі?

– І не питай! Як завжди, я розмірковую. Місяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липні. Потім – Міннеаполіс, а це значить, низка танцювальних вечорів, салонні бесіди, нудота… Але ж, Томе, – він раптом додав: – Правда ж цей рік був божевільний?

– Послухай, – рішуче виголосив Том (новий Том, у костюмі від Брукса і черевиках від Френкса). – Я переміг у цій грі, але більше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, і тобі це пасує. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобізму – мене нудить. Я хочу поїхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток і лацканами піджаків.

– Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморі, поки вони викочувались із зникаючої ночі. – Куди б ти не поїхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати ці стандарти: і «у нього це є» або «в нього цього немає», себто, так чи інакше, тебе визначили, ти – хлопець із Принстона.

– Ну, тоді, – сказав Том, його хрипкий голос піднявся до жалібних інтонацій, – навіщо до цього повертатись? Я засвоїв усе, що Принстон міг запропонувати. Ще два роки цілковитого буквоїдств і брехні у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганізують мене і перетворять на убогу повсякденність. Уже зараз я такий безхребетний, що мені дивно, як я взагалі з цим справляюся.

– Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморі. – Ти дуже різко розплющив очі на цей повсякденний снобізм. У будь-якому разі Принстон дає вдумливій людині соціальну орієнтацію.

– Ти думаєш, це тут мене цього навчили, правда? – глузливо запитав він, змірюючи Еморі нищівним поглядом у напівтемряві.

Еморі тихо засміявся.

– Хіба це не так?

– Іноді мені здається, – сказав той повільно, – що ти мій чорний янгол. Я міг би бути хорошим поетом.

– Припини, це вже доволі жорстоко! Ти сам захотів приїхати у Східний коледж. І ти побачив підлих кар’єристів. Чи волів би залишатись сліпим, як наш Марті Кей? Ти б зненавидів себе.

– Так, – погодився він, – ти правий. Мені б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять циніка у двадцять.

– А я таким народився, – пробурмотів Еморі. – Я – цинічний ідеаліст. – Він замовк і замислився, чи є в цих словах будь-який сенс.

Вони доїхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвілля і повернули назад.

– Гарна прогулянка, таки правда, – невдовзі вимовив Том.

– Так. Незвичне закінчення вечора, сьогодні все як слід. Й оце розморене літо, а ще й Ізабель…

– Ох ця вже твоя Ізабель! Мені здається, вона недалека… Давай краще вірші почитаємо.

Еморі виголосив «Оду солов’ю» до кущів, які вони проїжджали.

– Я ніколи не буду поетом, – сказав Еморі, коли закінчив декламувати. – Я не сенсуаліст, направду; є лише декілька очевидних речей, які мене безумовно хвилюють: жінки, весняні вечори, музика вночі, море. Я не вловлюю таких тонкощів, як «глас срібних труб», я, можливо, й мисляча людина, але ніколи не напишу щось краще, ніж посередня поезія.

Вони виїхали до Принстона, коли сонце вже малювало золоті збризки на небі за корпусом випускників, і побігли в душ, який мав замінити пропущений сон. Під обід вулиці заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, їх супроводжували хори й оркестри. В шатрах відбувались шумливі збори під помаранчево-чорними прапорами, які звивались і лопотіли від поривів вітру. Еморі довго дивився на павільйон із табличкою «Шістдесят дев’ятий». Там було декілька сивоволосих чоловіків, вони тихо вели бесіду, а поруч проходили студенти-початківці, аж поки всі сплелись в одну-єдину панораму.

Раптом одного дня на зламі червня сталась страхітлива трагедія. Ввечері, після велопрогулянки до Лоуренсвілля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечірка була веселою, і всі були на різній стадії захмелілості. Еморі їхав у другій машині; вони повернули не туди і збилися з дороги, їм довелося їхати швидше, щоб надолужити час.

Ніч була ясною, весела поїздка запаморочила Еморі. В його голові блукали варіації двох поетичних строф…

 
Сріблястий екіпаж вночі прорізав тишу вулиць,
І жоден шелест не порушив спокій…
Як океану хвилі, розступились на шляху акули,
Одблискуючи в водах зорі одинокі,
Так в місячнім серпанку розітнув він гущавінь лісів.
Лиш чути в небі плач нічних птахів…
 
 
Обитель виникла у світлі ліхтарів,
Пожухлі стіни в жовтих тінях ночі —
І тишу раптом сміх прорвав і обімлів…
В обіймах червня екіпаж зникає світ за очі,
За ним поблякли ті химерні тіні.
І раптом жовтий світ став темно-синім…
 

Вони різко загальмували, Еморі закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жінка стояла обабіч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потім він згадував, що вона видалась йому гарпією в своєму старому халаті.) І якимось скрипучим і глухим був її голос:

– Ви студенти з Принстона?

– Так.

– Там один із ваших щойно загинув, а двоє при смерті.

– Господи!

– Ось там! – Нажахані, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Під жовтим світлом ліхтаря лежало тіло долілиць у наростаючій калюжі крові.

Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в голові Еморі: це волосся… це волосся… Потім вони перевернули тіло…

– Це ж Дік… Дік Гемберд!

– Боже!

– Послухай серце!

І знову голос старої відьми – пекельний і наче аж тріумфуючий:

– Мертвий він, мертвий… Машина перекинулась. Ті двоє, що вціліли, винесли інших, але цей – йому вже не допоможеш…

Еморі кинувся в дім, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тіло. Вони поклали його на диван в убогій маленькій вітальні. Слоун із понівеченим плечем сидів у фотелі. Він марив і щось повторював про лекцію з хімії о 8.10.

– Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбі захриплим голосом. – Дік був за кермом, він не хотів поступатись. Ми казали, що він багато випив… а потім цей клятий поворот, Господи!.. – Він упав на підлогу, його плечі здригались.

Приїхав лікар, Еморі підійшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тіло. З несподіваною тверезістю він підняв одну безвільну руку і дав їй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберігало якийсь вираз. Він поглянув на шнурки черевиків – Дік ще їх зав’язував сьогодні зранку. Він зав’язував їх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось від шарму й особистості Діка Гемберда, такого, яким він його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, і близько до землі. Всі трагедії мають той відтінок убогості й гротеску, марноти, нікчемності… так помирають тварини… Еморі пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.

– Хтось має відвезти Ферренбі у Принстон.

Еморі вийшов на вулицю і зіщулився від раптового пориву нічного вітру, того вітру, що вистукував розбитим крилом слізний тихий мотив шматком спотвореного металу.