Kitabı oku: «Тиха місцина», sayfa 2

Через кілька хвилин м’яч був у суперників, і Безіл відбіг до очкової зони, подумавши про себе: «Була б у нас заміна, мене б напевно замінили».

Команда Принстону раптово немов прокинулася від сну. Потужний пас дав змогу подолати тридцять ярдів. Новий хавбек, який тільки-но вийшов на поле, прорвався через лінію і заробив ще один тачдаун¹¹. Єльська команда була в обороні, але катастрофа трапилася настільки стрімко, що вони навіть не встигли про неї здогадатися. Її накликав Безіл, ставши частиною добре відпрацьованого сценарію; запізно він зауважив, як м’яч вилітає з лінії розіграшу до вільного енду; Безіла спритно блокували, і він побачив, як принстонські запасні застрибали у себе на лавці, розмахуючи прапорами; Принстон забив гол.

Він встав на місце з важким серцем, але здатність тверезо мислити він при цьому не втратив. Будь-які помилки можна виправити – аби тільки його не вилучили з поля. Пролунав свисток, який означав кінець тайму; сівши прямо на газон разом зі своєю вимотаною командою, він змусив себе повірити, що вони йому, як і раніше, довіряють, і намагався видаватися рішучим та впевненим, не відводив погляду, коли хто-небудь дивився йому в очі. Досить уже на сьогодні помилок!

Під час кікоффі він знову пробіг із м’ячем до тридцять п’ятої лінії, і вони почали поступово надолужувати згаяне. Різкі паси, слабке місце у вигляді одного з таклів із краю Ле-Мойна… А Ле-Мойн видихався! З перекошеним і впертим обличчям він, нічого не помічаючи, врізався прямо в захисника; гравцям з м’ячем – і Безілові, і іншому – вдалося від нього піти.

Залишилося ще тридцять ярдів… двадцять… Знову на шляху Ле-Мойн! Звільнившись від гравців, які намагалися його блокувати, Безіл спіймав втомлений погляд жителя півдня і нарочито гучно його образив:

– Ти видихнувся, Малюку! Тебе давно час замінити!

Від самого початку наступного ігрового моменту він пішов прямо на нього, і коли Ле-Мойн люто кинувся в атаку, Безіл кинув м’яч; той пролетів у Ле-Мойна над головою – гол! Єль —10, Принстон – 7. І знову рух уперед і назад полем, і щохвилини у Безіла немов би додавалося сил, і ось-ось буде ще один гол; але раптом матч закінчився…

Залишаючи поле, Безіл оком окинув трибуни, але її ніде не було.

«Цікаво, чи помітила вона, що я спочатку погано грав? – подумав він, а потім з гіркотою зауважив: – А якщо ні, то він все одно їй розповість».

І у нього у вухах залунала ця розповідь, цей м’який південний акцент, настільки переконливий, перед яким вона не змогла встояти там, у потягу… Через годину, вийшовши з роздягальні, він натрапив на Ле-Мойна, який виходив тієї миті із сусідньої роздягальні. Він кинув на Безіла невпевнений і водночас сердитий погляд.

– Вітаю, Лі! – І після хвилинного збентеження додав: – Вітаю з перемогою!

– Вітаю, Ле-Мойне, – процідив крізь зуби Безіл.

Ле-Мойн було рушив собі, затим знову обернувся до Безіла.

– У чому річ? – запитав він. – Бажаєш продовжити?

Безіл не відповів. Обличчя в синцях та перев’язана рука трохи пом’якшили його гнів, однак він не міг змусити себе з ним говорити. Гра закінчилася, і зараз Ле-Мойн зустрінеться з Мінні, змінивши гіркоту поразки на втіху вечірньої перемоги.

– Якщо це через Мінні, то ти даремно на мене сердишся, – несподівано випалив Ле-Мойн. – Я запросив її на гру, та вона не приїхала.

– Справді? – здивувався Безіл.

– Таки через те! А то я сумнівався. Думав, що ти вирішив мене дістати. – Він примружився. – Ця юна леді ще місяць тому дала мені відставку.

– Невже?

– Покинула. Я їй трохи набрид. Швидко в неї змінюються інтереси.

Безіл помітив, що його обличчя стало сумним.

– І з ким вона тепер? – запитав він, уже доброзичливіше.

– Здається, з твоїм однокласником Джубелом – типова «сіра маса», коли хочеш знати моєї думки. Вона познайомилася з ним у Нью-Йорку, за день до початку навчального року, і, як я чув, у них усе досить серйозно. Сьогодні ввечері вона буде на танцях у клубі «Лаун».

IV

Безіл вечеряв у барі біля Тафта з Жобеною Дорсі та її братом Джорджем. Єльська команда здобула перемогу над Принстоном, і весь університет тепер захоплено радів; коли вони увійшли до зали, всі першокурсники, які сиділи за столиком біля входу, почали гучно вітати Безіла.

– Ти стаєш відомим! – мовила Жобена.

Рік тому Безіл на кілька тижнів уявив, що закоханий в Жобену, але під час наступної зустрічі зрозумів, що це не так.

– Чому так усе сталося, га? – запитав він її під час танцю. – Чому все так швидко минуло?

– Ти справді волієш знати?

– Так.

– Тому що я дала тобі спокій!

– Ти? Дала мені спокій? – перепросив він. – Мені це подобається!

– Я вирішила, що ти поки надто юний.

– А що, від мене нічого не залежало?

Вона похитала головою.

– От і Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безіл. – Але я завжди вважав, що це стосується людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюєте за нами, чоловіками?

– Ще чого! – Її тіло від обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловіки завжди десь поруч, а жінки блимають очима, от і все. Це діє інстинкт.

– Невже чоловік не може зробити так, щоб жінка в нього закохалася?

– Дехто може – ті, кому здебільшого байдуже.

Він на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потім облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кілька питань, які він їй поставив. Скажімо, коли дівчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася іншим, що у такому разі має чинити перший хлопець?

– Дати їй спокій, – відповіла Жобена.

– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тоді?

– Та нічого тут більше не вдієш!

– І все ж: як краще вчинити?

Заливаючись сміхом, Жобена притулилася до його плеча.

– Бідолаха Безіл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Ліббі¹², й поділись зі мною всією історією.

Він коротко розповів їй про свій роман.

– Тепер ти знаєш, – сказав він насамкінець, – була б вона прозаїчною дівчиною, я б стерпів це, хоч би сильно кохав. Але ж ні, вона найпопулярніша, найвродливіша з усіх, кого я знаю. Зрозумій, вона для мене і Мессаліна, і Клеопатра, і Саломея – і все в такому дусі.

– Говоріть голосніше! – зауважив Джордж, який сидів на передньому сидінні.

– Вона для мене щось на кшталт вічної жіночності, – уже впівголоса мовив Безіл. – Розумієш, як мадам Дюбаррі. Вона не така, як…

– Не така, як я?

– Ні. Ти на неї чимось схожа… Усі дівчата, які мені подобалися, чимось схожі. Жобено, ну ти чудово розумієш, що я маю на увазі!

Коли вдалині засяяли вогні нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввічливо-серйозною.

– Тут нічого не вдієш! Я в цьому впевнена. Вона більш досвідчена, ніж ти. Усе від самого початку йшло за її сценарієм – навіть тоді, коли ти вважав, що правила придумуєш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигоріла, але очевидно, що річ тут саме в цьому – і вона, навіть якщо захоче, вже не зможе створити все це знову, і ти не зможеш, бо ти…

– Продовжуй! Що я?..

– Тому що ти надто закоханий. Єдине що тобі залишається – продемонструвати свою байдужість. Будь-яка дівчина не терпить, коли від неї відвертається давній шанувальник; тому вона може тобі навіть усміхнутися – але не здумай повертатися. Між вами все скінчено!

Безіл постояв у вбиральні, задумливо пригладжуючи волосся. «Все скінчено». Слова Жобени відняли в нього останній слабкий промінь надії, і від усвідомлення цього факту, укупі з напругою від денної гри, у нього на очах з’явилися сльози. Він квапливо увімкнув кран і вмився. Хтось увійшов і поплескав його по плечу.

– Непогана гра, Лі!

– Дякую, але мені багато чого й не вдалося…

– Ні, ти був молодчиною! Саме в останній чверті…

Він увійшов на танцювальний майданчик. І невдовзі побачив її, і відразу в нього запаморочилося в голові, йому стало ніяково від хвилювання. Куди б вона не йшла, всюди її переслідувала свита кавалерів, і на всіх вона дивилася з яскравою і пристрасною усмішкою, яка була йому настільки знайома. Незабаром він став шукати, хто ж її тут супроводжує, і з обуренням виявив, що це нахабний і вульгарний хлопець зі школи Хілла, якого він вже раніше примітив, але відкинув як абсолютно неможливу кандидатуру. Що ж такого могло ховатися за цими водянистими очицями, які так її полонили? Хіба міг цей примітивний мозок гідно оцінити безсмертну сирену підмісячного світу?

У розпачі вивчивши містера Джубела, марно намагаючись знайти відповіді на ці запитання, він запросив її, «перехопивши» прямо в танці, і навіть протанцював із нею цілих двадцять футів, поки її не покликав наступний кавалер; Безіл із цинічною меланхолією усміхнувся, коли вона сказала:

– Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!

Для нього ця фраза була на вагу золота і після танців, стоячи біля стінки, Безіл подумки раз у раз повторював її, виокремлюючи окремі частини і намагаючись знайти в цих словах бодай якийсь потаємний сенс. Коли його величатимуть більше, то, либонь, вона захопиться. «Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!»

Біля дверей почався переполох, і хтось вигукнув:

– Отакої! Вони таки явилися!

– Хто? – запитав хтось інший.

– Принстонські першокурсники! Футбольний сезон у них закінчився, і троє-четверо з них вирішили відзначити закінчення тренувань у «Гофбрау».

З метушні раптово, немов хавбек із лінії на футбольному полі, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обійшовши одного зі студентів, які стежили за порядком, та похитуючись, він вискочив саме до тих, хто танцював. Комірець під його смокінгом був відсутній, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавіснілий. Якийсь час він озирався, немов його засліпило світло; потім його погляд впав на Мінні Бібл, і обличчя його засяяло світлом щирої любові. Ще до того, як він зміг до неї наблизитися, він почав гучно кликати її на ім’я, і крізь південний акцент чітко чулися напруга і гіркота.

Безіл вискочив уперед, Безіл рвонув до нього, але його випередили, і Малюк Ле-Мойн, який чинив опір щосили, зник за дверима гардеробної серед круговерті ніг і рук, більшість з яких належали зовсім не йому. Зупинившись біля дверей, Безіл відчував, що до його відраза змішалася зі щирим співчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося підняти голову з-під крана, він відчайдушно нарікав на своє нещасне кохання.

Проте коли Безілу знову вдалося запросити Мінні на танець, він помітив, що вона сердита і злякана – настільки, що вже ладна була шукати підтримки у Безіла; вона раптом попрохала його піти посидіти, поговорити.

– Хіба не дурень він? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такі речі псують дівчатам репутацію. Його потрібно було в поліцію відвести!

– Він не знав, що творить. Була складна гра, він вельми втомився, ось і все.

Але в неї на очах забриніли сльози.

– Ох, Безіле! – мовила вона. – Скажи мені: невже я насправді жахлива? Я нікому не бажаю зла; але так само собою трапляється…

Йому хотілося обійняти її й сказати, що вона – найчарівніша дівчина у світі, але в її очах він прочитав, що вона зараз його навіть не помічає; для неї він був порожнім місцем – з однаковим успіхом цієї миті вона могла б вилити душу якій-небудь подружці. Він згадав слова Жобени – йому не залишалося нічого, окрім як піти з гордо піднятою головою.

– Ти набагато розумніший! – Її ніжний голос обволікав його, мов води чарівливої річки. – Ти розумієш… якщо двоє більше не шаленіють одне від одного… вони мають проявляти здоровий глузд!

– Авжеж, – підтвердив він і змусив себе з удаваною легкістю додати: – Коли все скінчилося, тут вже нічого не вдієш.

– Безіле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумієш.

І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцінний друг для будь-якої дівчини, подумала вона – адже цей розум, який іноді настільки втомлює, можна було б використовувати як «жилетку»…

Він дивився, як танцює Жобена, і Мінні простежила за його поглядом:

– Ти прийшов із дівчиною, так? Вона доволі гарненька!

– Але не така красуня, як ти.

– Безіле!

Він свідомо уникав дивитися на неї, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася і склала руки на колінах. І тільки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому світі, який перестав полягати лише в ній одній, раптом з’явилося якесь світло. І відразу підійшли якісь першокурсники, щоб привітати його з перемогою в грі, і йому це сподобалося – і похвали, і їх злегка підлесливі погляди. Здається, тепер у нього були всі шанси, щоб наступного тижня почати матч із Гарвардом.

– Безіле!

Серце шалено калатало у грудях. Краєм ока він помітив її погляд – вона чекала. Може, вона й справді пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливість, повернутися до неї та сказати: «Мінні, скажи цьому безумцю, щоби біг до річки топитися, і повернися до мене!». Він завагався, але відразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень під час гри: досить уже на сьогодні помилок! Поклик усередині нього повільно затих.

З’явився Джубел-неможливий, всім своїм виглядом показуючи, хто тут головний, і серце Безіла вирушило до зали танцювати далі, разом із його володаркою в рожевій шовковій сукні. Знову загубившись у тумані нерішучості, він вийшов із зали на веранду. В повітрі метушливо кружляв легкий перший сніг, і зірки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, він побачив, що це, як і раніше, його зірки – ореоли прагнень, боротьби і слави. Між ними співав вітер, який насвистував ту саму, високу і чисту ноту, яку він чув завжди – і гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирізнялася неймовірною яскравістю та пишнотою, і лише досвідчене око полководця могло помітити, що в небі тепер стало на одну зірку менше.

ІІ
Розповіді про Жозефіну

Перша кров

І

– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачі, коли Жозефіні було три роки, – говорила місіс Брей. – Джордж тоді шаленів, тому що ніяк не міг влаштуватися на роботу, і зганяв злість на маленькій Жозефіні.

– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефіни.

– Ось і вона, Жозефіна!

І це справді була Жозефіна. Вона з усмішкою дивилася на місіс Брей, а в погляді жінки непомітно промайнула якась тяжкість. Жозефіна продовжувала всміхнулася.

– Скільки ж тобі років, Жозефіно?

– Нещодавно виповнилося шістнадцять.

– Он як! Мені здавалося, що ти трохи старша.

Тільки-но випала нагода вставити слівце в розмову, Жозефіна запитала у місіс Перрі:

– Можна мені сьогодні піти з Ліліан в кіно, на денний сеанс?

– Ні, люба; ти маєш вивчити уроки.

Місіс Перрі відразу повернулася до місіс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…

– Дурепа проклята! – впівголоса пробурмотіла Жозефіна.

Місіс Брей відразу заторохтіла, намагаючись змінити тему розмови, але місіс Перрі, звичайно, не змогла обійтися без догани Жозефіні.

– Як ти назвала матір, Жозефіно?

– Я не розумію, чому я не можу піти в кіно з Ліліан?

Здавалося, що матір вважала б за краще закінчити на цьому розмову.

– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, і твоєму татові це набридло.

– Ви з глузду з’їхали! – кинула Жозефіна і завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволів. Невдовзі він почне рвати на собі волосся і вважати, що він Наполеон чи хтось на кшталт.

– Ні, – розсміялася місіс Брей, коли обличчя місіс Перрі зашаріло. – Хіба, може, вона має рацію. Що, коли Джордж і справді збожеволів – особисто я впевнена, що мій чоловік від люті втратив глузд. Це все війна!

Але матері було не до сміху; вона вважала, що Жозефіна варта добрячої прочуханки.

У розпалі розмови пролунало ім’я Ентоні Харкера, однолітка старшої сестри Жозефіни.

– Він дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефіна.

Вона зовсім не була грубіянкою; вона насправді рідко переходила межі звичайної світської бесіди, хоча легко втрачала безтурботний настрій, стикаючись із будь-якої несправедливістю або дурістю з боку співрозмовника.

– Він цілком…

– Він має неабиякий успіх. Але я особисто не бачу в ньому нічого дивовижного. Мені він видається легковажним.

– О, ні, мамо, – заперечила Жозефіна. – Він зовсім не такий. Будь-хто тобі скаже, що він – справжня особистість, не рівня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дівчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього заміж!

Раніше їй таке і на думку не спадало. Остання фраза насправді була заготовлена для вираження симпатії до Тревіса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефіна вибачилася і пішла до своєї кімнати.

Попри те, що будинок був зовсім новим, Перрі зовсім не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспільства (що передбачало вельми солідні доходи), вони не видавалися нечемами, як ті люди, які увірвалися у вищий світ після 1914 року. Жозефіна мимоволі стала одним із піонерів покоління, якому судилося «відбитися від рук».

Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».

Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».

Жозефіна мала намір зустрітися зі своєю подругою Ліліан Хаммел, але відвідування кінотеатру в їхні плани не входило. Якби лише матері знали, куди насправді збираються їхні дочки, то негожий, найпохмуріший фільм видавався б їм кращим. Тому що дівчата зібралися на автопрогулянку з Тревісом де Коппетом і Говардом Пейджем, і збиралися виїхати якнайдалі, щоб встигнути вдосталь націлуватися. Усі четверо виношували цей план ще з минулої неділі, коли поїздку довелося відкласти через несприятливі обставини.

Тревіс і Говард уже чекали, уособлюючи собою готовність до дій і безмовно кваплячи дівчат назустріч прийдешньому. Тревіс був одягнений в пальто з хутряним коміром, у руках у нього була тростина із золотим держаком. Він напівжартома, напівсерйозно поцілував руку Жозефіни, і дівчина мовила йому: «Вітаю, Тревісе!» з теплотою політика, який вітає свій електорат. Через хвилину дівчата вже обмінювалися новинами.

– Я бачила його, – прошепотіла Ліліан, – тільки-но!

– Справді?

Їх очі обох засяяли.

– Він дивовижний, еге ж? – мовила Жозефіна.

Дівчата мали на увазі двадцятидворічного містера Ентоні Харкера, який навіть і не здогадувався про їхнє існування, хіба Жозефіну якось представили йому в будинку Перрі як молодшу сестричку Констанції Перрі.

– У нього найгарніший у світі носик! – вигукнула Ліліан, несподівано розсміявшись. – Вона намалювала в повітрі контур носа пальцем, і це розвеселило їх обох. Але Жозефіна відразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвірок, що виходив у коридор, визирнули темно-карі очі Тревіса, такі ясні, немов їх створили лише вчора ввечері.

– Ну-бо! – нетерпляче проронив він.

Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят кроків назустріч вітру і сіли в машину Пейджа. Усі вони були впевнені в собі і точно знали, чого хочуть. Дві дівчини свідомо не слухали своїх батьків і, подібно солдату, який втік із ворожого полону, не відчували жодних докорів сумління з цього приводу. На задньому сидінні Жозефіна і Тревіс дивилися одне на одного; вона чекала, коли його обличчя стане червоним від хвилювання.

– Поглянь, – сказав він, діставши квитки; його рука тремтіла. – До п’ятої ранку! Вар’єте! Зігфелда¹³!

– О, Тревісе! – за звичкою вигукнула Жозефіна, однак уперше не відчула задоволення від такого способу спілкування.

Вона взяла його руку, а сама намагалася збагнути, що ж з нею трапилося.

Уже стемніло; Тревіс нахилився до Жозефіни, але вона вперше відвернулася від нього. Розсерджений, він цинічно кивнув головою і стурбовано відсунувся від неї в дальній кут машини. Йому обов’язково потрібно було зберегти ту похмуру загадковість, яка змушувала її ним зачаровуватися. Вона зауважила, що таємниця з’явилася в його очах і почала переповзати на його обличчя, погрожуючи заполонити його цілком – але ніяк не могла змусити себе думати лише про нього. Романтична загадка світу раптом перемістилася в іншого чоловіка.

Добрих десять хвилин Тревіс чекав на її капітуляцію; потім спробував ще раз її поцілувати, і цієї миті вона вперше подумала, що він негарний. Цього було достатньо. Уява та бажання Жозефіни могли працювати лише до певної межі, після досягнення якої її починала захищати інша властива їй риса – імпульсивність. Зараз, цілком несподівано, вона відчула неприязнь до Тревіса, і в її голосі чувся глибокий смуток.

– Я чула про те, що ти сказав учора.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти сказав Еду Бементу, що залишаєшся на танцях допізна лише тому, що хочеш відвезти мене додому у своєму автомобілі.

– І хто тобі про це розповів? – запитав він, не відчуваючи за собою жодної провини.

– Сам Ед Бемент, і ще він додав, що мало не дав тобі ляпаса, коли це почув. Ледь стримався.

Тревіс знову посунувся у дальній куток сидіння. Він припустив, що в цьому і полягає причина її відстороненості, і певною мірою мав рацію. За теорією доктора Юнга, в підсвідомості жінки сперечаються один з одним незліченні чоловічі голоси, які інколи навіть говорять її вустами; певно, цієї миті вустами Жозефіни висловлювався Ед Бемент.

– Я вирішила більше ні з ким не цілуватимуся – інакше у мене не залишиться нічого, що я зможу подарувати чоловікові, якого щиро покохаю.

– Нісенітниця! – відповів Тревіс.

– Ні, це правда. У Чикаго і так про мене ширяться чутки. Чоловік не стане поважати дівчину, яка дозволяє себе цілувати, коли йому заманеться! А я хочу, щоб чоловік, за якого я коли-небудь вийду заміж, мене поважав.

Ед Бемент був би вражений ступенем свого впливу на Жозефіну цього вечора – якби лише знав…

Юнаки завбачливо висадили її з машини за рогом, і, прямуючи до свого дому, Жозефіна відчувала приємне полегшення, яке з’являється після завершення якої-небудь тяжкої праці. Тепер і назавжди вона стала «хорошою дівчинкою», не ходитиме на побачення, слухатиметься своїх батьків, а в школі місіс Бенбовер спробує увійти до когорти «Зразкових Учениць Бенбовер». А наступного року, в школі місіс Брірлі, вона стане «Зразковою Ученицею Брірлі». Тим часом над шосе Лейк-Шор засяяли перші зірки, і все навколо нагадувало їй про те, що Чикаго, обертаючись разом з планетою, робить свій шлях орбітою зі швидкістю сотень миль на годину; тоді Жозефіна зрозуміла, що їй хотілося такого безбарвного життя лише подумки.

Насправді у неї не було ані найменшого бажання здійснювати подібні чудеса аскетизму. Її дід змінював цей світ, її батьки усвідомлювали, що його можна змінити, – а вона просто брала його таким, як він є. Це був Чикаго – зовсім не схоже на Нью-Йорк місто-держава, де старовинні родини формували особливу касту, а інтелект був представлений університетськими професорами, – і не було жодних винятків із цього правила, через що навіть Перрі змушені були підлещуватися до десятків іще більш заможних та впливових родин. Жозефіні подобалося танцювати, а поле жіночої слави, бальна зала, було тим, що випадало з життя дівчини, тільки-но поруч з нею опинявся Чоловік.

Жозефіна підійшла до металевої брами свого будинку й помітила на ґанку сестру, яка прощалася з юнаком; потім вхідні двері зачинилися й хлопець попрямував алеєю. Жозефіна знала, хто це був!

Він пройшов повз, кинув на неї розсіяний погляд – але все-таки її впізнав.

– Доброго вечора! – сказав він.

Жозефіна повернулася так, щоб він міг розгледіти її у світлі ліхтаря; підняла голову, щоб хутряний комір не заважав йому її роздивлятися, а потім усміхнулася.

– Вітаю! – скромно відповіла вона.

Вони розійшлися. Жозефіна, мов черепаха, втягнула голову в комір.

«Ну ось, тепер він хоч знає, яка я зовні», – схвильовано подумала вона, переступаючи поріг будинку.

II

Через кілька днів Констанція Перрі вирішила серйозно поговорити з матір’ю:

– Жозефіна настільки переймається собою, що я вже сумніваюся в її розсудливості.

– Так, вона справді поводить себе дивно, – погодилася місіс Перрі. – Ми з татом вашим порадилися і вирішили, що на початку навчального року відправимо її в пансіон на сході країни. Але ти їй поки нічого не говори – спочатку слід владнати формальності.

– Святі небеса, мамо, ще не пізно! Вона з’являється скрізь із тим молокососом Тревісом де Коппетом, який не розлучається зі своїм жахливим плащем, і влаштовує справжнісінький цирк! Того тижня застала їх у кафе Блакстона – мурахи по спині аж затанцювали. Вони були схожі на маніяків: Тревіс, який крався, немов злодій, і Жозефіна, яка робила гримасу таку, ніби почався танок святого Віта¹⁴. Справді…

– А що ти почала говорити про Ентоні Харкера? – перебила її місіс Перрі.

– Вона в нього закохалася по вуха, але ж він їй в дідусі годиться.

– Ну, не зовсім так…

– Мамо, йому двадцять два, а їй лише шістнадцять. Проходячи повз нього, Жозі та Ліліан щоразу починають хихикати й витріщатися на нього.

– Заходь-но, Жозефіно, – мовила місіс Перрі.

Жозефіна повільно увійшла, злегка похитуючись, до кімнати та оперлася об одвірок.

– Що, мамо?

– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе сміялися?

Спохмурнівши, Жозефіна поглянула на сестру:

– А хто з мене сміється? Здогадуюся. Ти єдина, кому це могло спасти на думку!

– Ти настільки переймаєшся собою, що нічого не помічаєш довкола. Коли ти і Тревіс з’явилися в кафе Блакстона, у мене мурашки по спині побігли. За нашим столиком усі реготали, та й за сусідніми теж – усі, окрім тих, хто був шокований.

– Напевно, що шокований було більше, – самовдоволено припустила Жозефіна.

– Добра буде в тебе репутація, коли ти почнеш виходити у світ!

– Помовч, будь ласка! – вигукнула Жозефіна.

Закралася нетривала тиша. Потім місіс Перрі рішучим тоном прошепотіла:

– Мені доведеться розповісти про це твоєму татові, тільки-но він повернеться додому.

– Нумо, розкажи йому. – Несподівано Жозефіна заплакала. – Чому ніхто, ніхто не може дати мені спокій? Я хочу померти!

Мати обняла її та примовила:

– Жозефіно… ну-ну, Жозефіно.

Але Жозефіна продовжувала схлипувати – здавалося, що плач виходить у неї саме із серця.

– Лише купка потворних і заздрісних дівчат, які, варто тільки-но кому-небудь на мене поглянути, божеволіють і вигадують цілком безпідставні плітки – і все лише тому, що я можу заволодіти ким завгодно! Напевно, Констанція лютує від того, що я просиділа цілих п’ять хвилин наодинці з Ентоні Харкером, поки він чекав її внизу вчора ввечері!

– Так, мені було жахливо неприємно! Я потім всю ніч плакала! Зокрема через те, що він прийшов поговорити зі мною про Мері Вейлі. Та що там говорити! Ти за ці п’ять хвилин настільки запаморочила йому голову, що він нестримно реготав усю дорогу, поки ми йшли до Ворренсів.

Жозефіна схлипнула востаннє і заспокоїлася:

– Якщо хочеш знати, я вирішила йому дати відставку.

– Ха-ха-ха! – Констанція вибухнула зі сміху. – Ти чула це, мамо?! Вона вирішила дати йому відставку! Начебто він хоч один раз у житті поглянув на неї, ніби він взагалі знає про те, що вона існує! З усіх самозакоханих…

Але місіс Перрі була не в змозі більше це витримувати. Вона обійняла Жозефіну і попросила її піти до себе в кімнату.

– Твою сестру турбує лише одне: щоб із тебе не сміялися, – пояснила їй вона.

* * *

– Ну, гаразд, це він дав мені відставку, – похмуро вимовила Жозефіна.

І вона відмовилася від нього, відмовилася від тисячі поцілунків, яких у неї ніколи не буде, від безлічі довгих неймовірних танців у його обіймах, від сотень вечорів, які неможливо буде нічим відшкодувати. Вона зовсім не надавала значення листу, який написала йому напередодні й не встигла ще надіслати, – а тепер уже не надішле ніколи.

– У твоєму віці рано думати про такі речі, – сказала місіс Перрі. – Ти ще дитина.

Жозефіна підвелася та підійшла до дзеркала:

– Я обіцяла завітати до Ліліан. І вже спізнююся.

* * *

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Перрі подумала: «До січня ще два місяці». Вона була вродливою жінкою, яка хотіла, щоб її любило все оточення; їй ніколи не хотілося керувати іншими людьми. У душі вона вже акуратно спакувала і відправила на пошту згорток із Жозефіною всередині, адресуючи його в безпечну й тиху школу Брірлі.

* * *

Годину потому в кафе Блакстона Ентоні Харкер і ще один юнак спокійно сиділи за столиком. Ентоні був приємним хлопцем: трохи ледачим, досить заможним і задоволеним своїм нинішнім успіхом у суспільстві. Після того, як його виключили з одного університету на сході країни, він зарахувався до одного з найвідоміших університетів Вірджинії, де й здобув освіту в більш сприятливих обставинах. Там він зміг увібрати в себе певні звички та манери, які дівчата з Чикаго вважали чарівними.

– А ось і Тревіс де Коппет, – зауважив приятель. – Цікаво, чого він кирпу гне?

Ентоні поглянув здалеку на зграю юнацтва в дальньому кутку кафе й упізнав Перрі-молодшу та ще якихось дівчат, котрі часто траплялися йому на очі на вечірніх вулицях. Поводилися вони невимушено, надто гучно розмовляли і мали досить безглуздий вигляд. Він відвів від них погляд і став шукати собі партнерку на танець, але все ще сидів за столиком, коли кімната – вона була напівтемна, попри запалені вогні й цілковиту темряву за вікнами – ніби прокинулася від гучної та зворушливої музики. Вільних дівчат ставало дедалі менше. Чоловіки в костюмах вільного крою, які виглядали так, немов вони щойно закінчили якісь нагальні справи, і жінки в капелюхах, які, здавалося, були готові негайно вирушити в політ, надавали всьому особливе, непередаване, відчуття часу як непостійної величини. Головним для Ентоні було те, що це суспільство – ніби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттєво зникнути, як гості після званого обіду, а могло і провести разом усю ніч, як гості на вдалому весіллі. Ентоні занепокоївся, що не встигне схопити свою частку веселощів. Він дедалі більше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жіноче обличчя.