Kitabı oku: «Великий Гетсбі = The Great Gatsby», sayfa 3
Розділ 3
Літніми вечорами з будинку мого сусіда линула музика. Чоловіки й жінки, мов рій метеликів, з’являлись і зникали в синяві його саду, серед шелесту голосів, шампанського і зірок. Вдень, під час припливу, я бачив, як його гості стрибають у воду з вишки на причалі або засмагають на гарячому піску його пляжу, а два його моторні катери розтинають хвилі протоки, й за ними у вирі шумовиння злітають акваплани. По суботах і неділях його «ролс-ройс» перетворювався на рейсовий автобус і з дев’ятої ранку до пізньої ночі возив гостей з міста чи до міста, а його фургончик, мов прудкий жовтий жук, бігав до станції зустрічати кожний поїзд. А в понеділок восьмеро слуг, серед них і додатково найнятий другий садівник, бралися за швабри, щітки, молотки й садові ножиці і цілий день у поті чола усували сліди вчорашніх руйнувань. Щоп’ятниці п’ять ящиків апельсинів та лимонів прибували від постачальника з Нью-Йорка, і щопонеділка ті самі апельсини й лимони покидали будинок з чорного ходу у вигляді гори розполовинених шкурок. На кухні стояла машина, що за півгодини вичавлювала сік з двохсот апельсинів; для цього треба було тільки двісті разів натиснути пальцем на кнопку. Щонайменше двічі на місяць до мого сусіда приїздив цілий загін декораторів, які привозили кількасот метрів брезенту й таку ж кількість різноколірних лампочок, ніби збиралися перетворити величезний сад Гетсбі на різдвяну ялинку. На столах, між принадних закусок, громадилися нашпиговані прянощами окісти, пістряві, мов убір арлекіна, салати, поросята в тісті й індики, в чародійський спосіб перетворені на червоне золото. У великому холі споруджувалася висока стойка з обніжком із справжньої міді, й у тому барі було все – і джини, і лікери, і всілякі трунки такого давнього походження, що більшість запрошених дівчат, через молоді літа, просто не знали, що то таке.
…О сьомій прибуває оркестр – не якийсь там жалюгідний квінтет, а в повному складі: і гобої, і тромбони, і саксофони, і альти, і корнети, і флейти, і великі та малі барабани. На цей час останні пляжники, повернувшись з берега, вже одягаються нагорі; машини з нью-йоркськими номерами вишикувалися перед домом у п’ять рядів, і в залах, у вітальнях, на верандах, що міняться всіма барвами веселки, можна побачити зачіски, зроблені за останнім неймовірним криком моди, і шалі, які не снилися навіть кастільським модницям. Бармени тільки встигають наливати, таці з коктейлями пропливають між деревами саду, і вже саме повітря стає п’янким і дзвінким від говору й сміху, побіжного обміну новинами, схожими на плітки, побіжних знайомств, що за хвилину будуть забуті, й палких вітань, якими обмінюються дами, що ніколи не знали одна одну на ім’я.
Ліхтарі яскравішають у міру того, як земля відвертається від сонця, і ось уже оркестр заграв хмільну, рвучку мелодію, і хор голосів зазвучав на тон вище. Сміх з кожною хвилиною стає жвавішим, нестримнішим, він вибухає вже від одного жартівливого слівця. Тут і там гості сходяться докупи, склад цих гуртків дедалі швидше змінюється, вони розростаються і розпадаються, щоб за мить утворитися знову. З’являються і блукачки, самовпевнені дівчата, що в’юняться між осіб огрядних і статечних, вигулькують то тут, то там, потрапляють на коротку, радісну мить у центр уваги гуртка і, збуджені успіхом, поспішають далі крізь море облич, голосів, кольорів, що міняться у світлі декоративних ліхтарів.
Не раз одна з таких непосид, мерехтлива у своїй сукні, вихоплює просто з повітря келих з коктейлем, вихиляє його до дна для хоробрості і, вибігши на обтягнуту брезентом естраду, заходиться виконувати запальний сольний танець. На мить западає тиша; диригент люб’язно підлагоджується до її ритму, й у натовпі вже шириться помилкова чутка, ніби це – дублерка Гільди Грей з вар’єте «Фолі». Гамір знову наростає, і тепер уже розваги починаються по-справжньому.
Того вечора, коли я вперше прийшов до Гетсбі, я був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали запрошень – туди приїздили самі. Сідали в машину, їхали на Лонг-Айленд і врешті опинялись у Гетсбі. Хто-небудь з присутніх знайомив новоприбулих з господарем, і потім кожен поводився так, як заведено поводитися в парку розваг. А траплялося, що гості приїздили й від’їздили, так і не познайомившись із господарем – простодушність, що приводила їх сюди, вже сама по собі правила за вхідний квиток.
Але мене було запрошено за всіма правилами етикету. Вранці в суботу шофер у сіро-блакитній лівреї з’явився на газоні перед моїм будинком і вручив мені напрочуд церемонне послання від свого хазяїна: містер Гетсбі писав, що вважатиме за велику честь для себе, якщо я завітаю до нього «на скромну вечірку». Він, мовляв, не раз бачив мене здалеку й давно збирався нанести мені візит, але прикрий збіг обставин завадив йому здійснити цей намір. І розгонистий підпис: Джей Гетсбі.
Вдягнувшись у білий фланелевий костюм, я на початку восьмої перейшов до Гетсбі в сад і зразу ж почув себе досить ніяково у вирі незнайомих мені людей, хоч тут і там я часом помічав обличчя, що їх не раз бачив у приміському поїзді. Мені відразу впало в око, як багато молодих англійців вкраплено в той натовп; всі вони були добре вдягнені, всі мали трішечки голодний вигляд і всі неголосно й поважно розмовляли із солідними, заможними американцями. Я вирішив, що вони щось продають – акції, чи страхові поліси, чи автомобілі. В усякому разі, видно було, що запах великих і легких грошей дражнить їхній нюх, викликаючи впевненість, що кількох вдало дібраних переконливих слів вистачить, щоб ті гроші перекочували до їхньої кишені.
Прийшовши, я передусім спробував розшукати господаря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на мене так здивовано і так енергійно запевняли мене у своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплентався до столу з коктейлями – єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.
Певно, я б напився там доп’яну просто від збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у садку.
Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.
Кинувшись до сходів, я загорлав: «Добривечір!» – так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.
– Я так і думала, що зустріну вас тут, – неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї. – Адже ви казали, що мешкаєте поряд з…
Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися біля підніжжя сходів.
– Добривечір! – вигукнули дівчата разом. – Як прикро, що ви програли!
Ішлося про змагання з гольфу. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.
– Ви нас не впізнаєте, – сказала одна з дівчат у жовтому вбранні. – Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.
– У вас тоді волосся було іншого кольору, – відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з’явився явно передчасно – очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.
– Ви тут часто буваєте? – спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.
– Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами, – жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: – Ти, здається, теж, Люсіль?
З’ясувалося, що й Люсіль теж.
– Мені тут подобається, – сказала Люсіль. – Мені хоч би де бути – аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар’є, а в ньому – нова вечірня сукня.
– І ви прийняли? – спитала Джордан.
– Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити – заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п’ять доларів.
– Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить, – категорично заявила перша дівчина. – Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.
– Хто – він? – спитав я.
– Гетсбі. Мені казали…
Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.
– Мені казали, ніби він колись убив людину.
Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.
– А по-моєму, це перебільшення, – скептично зауважила Люсіль. – По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.
Один з чоловіків ствердно закивав головою.
– Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п’ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині, – запевнив він нас.
– Та ні, – сказала перша дівчина. – Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії. – І знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: – Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.
Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж пощулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спиною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки навіть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обставин.
У цей час почали подавати першу вечерю – другу подавали після півночі, – і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю, виконуючи добровільний обов’язок – репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.
– Ходімо звідси, – прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини. – Мене вже нудить від їхньої добропорядності.
Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.
У барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.
Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.
– Що ви на це скажете? – спитав він збуджено.
– На що саме?
Він показав рукою на книжкові полиці.
– На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.
– Книжки?
Він кивнув головою.
– Справжнісінькі – і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це – тільки добре зроблені шпалери, а виявляється – справжні книжки! І сторінки є, і… Стривайте, я покажу!
Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.
– Бачите? – переможно вигукнув він. – Справжнісінький друкарський виріб. Воістину – не вір очам своїм! Цей тип – другий Беласко. І який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися – сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.
Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.
– Хто вас привів? – спитав він. – Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.
Джордан не відповіла – тільки весело блиснула очима.
– Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт, – вів він далі. – Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю – не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.
– І як, допомогло?
– Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони…
– Ви нам казали.
Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад. На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі.
Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто – щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят – не хто інші, як наші дівчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.
Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.
– Ваше обличчя мені знайоме, – сказав він приязно. – Ви не служили під час війни в Третій дивізії?
– Авжеж, саме в ній. У дев’ятому кулеметному батальйоні.
– А я – в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.
Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.
– Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.
– А о котрій годині?
– Та о будь-якій, зручній для вас.
Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усміхаючись, спитала:
– Ну як, розгулялися нарешті?
– Майже, дякую. – Я знов обернувся до свого нового знайомого. – Розумієте, я опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд, – я махнув рукою в бік невидимого живоплоту, – він прислав до мене свого шофера із запрошенням.
Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:
– Та це ж я Гетсбі.
– Що?! – вигукнув я. – Ох, вибачте, будь ласка.
– Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.
Він усміхнувся мені підбадьорливо – ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п’ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. І ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.
Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.
– Якщо вам чогось захочеться, друже, – скажіть, і вам подадуть, – мовив він до мене. – Я незабаром повернусь. Даруйте.
Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан – мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум’яним товстуном.
– Що він за один? – спитав я. – Що ви про нього знаєте?
– Тільки те, що він – чоловік на ім’я Гетсбі.
– Але звідки він родом? Що робить?
– Ну, от, тепер і ви туди ж, – відповіла вона з лінивою усмішкою. – Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.
За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвіяли його.
– Я, одначе, не вірю в це.
– Чому?
– Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.
Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчини: «По-моєму, він убивця, і край», – і це тільки розпалило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з’являлися нізвідки й купували собі палаци на березі протоки Лонг-Айленд – такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.
– В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюдні, – зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто міською відразою до конкретності. – А я люблю великі збіговиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В невеликій компанії ніколи не належиш сама собі.
На естраді гупнув великий барабан, і диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамір:
– Леді й джентльмени! На прохання містера Гетсбі ми виконаємо зараз для вас нову композицію містера Владимира Тостова, яка в травні справила велике враження на слухачів у Карнегі-холі. Той, хто читає газети, пам’ятає, мабуть, що це була справжня сенсація. – Він усміхнувся і добродушно-поблажливо додав: – Оглушлива сенсація!
Всі довкола засміялись.
– Отже, – ще лункіше оголосив він, – Владимир Тостов, «Джазова історія людства»!
Я, однак, так і не збагнув суті композиції містера Тостова, бо тільки-но її заграли, я раптом побачив Гетсбі. Він стояв на мармурових сходах і задоволено роздивлявся на своїх гостей, перебігаючи очима від столика до столика. Засмагла шкіра гарно обпинала його обличчя, коротка зачіска наводила на думку, що підправляють її щодня. Хоч як я придивлявся, нічого зловісного в ньому не знаходив.
Можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей: що галасливіше веселилося товариство, то бездоганнішою здавалася його поведінка. Коли «Джазова історія людства» скінчилася, дівчата, мов ласкаві кошенята, горнулися до чоловічих грудей; дівчата грайливо вдавали, ніби непритомніють, і падали в чоловічі руки, а то й просто в натовп, не сумніваючись, що хтось їх підхопить; але ніхто не падав, заплющивши очі, в руки Гетсбі, й жодна під хлопчика обстрижена голівка не притулялася до його грудей, і жодна трійця любителів співів не запрошувала його утворити квартет.
– Даруйте.
Біля нас стояв лакей.
– Міс Бейкер? – спитав він. – Даруйте, але містер Гетсбі хотів би поговорити з вами сам на сам.
– Зі мною? – здивовано вигукнула вона.
– Так, пані.
Вона повільно підвелася, глянула на мене округленими очима й пішла за лакеєм до сходів. Я помітив, що й у вечірній сукні, і в будь-якій іншій, вона ходить так, ніби на ній спортивний костюм, – дивлячись на її сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що свої перші кроки вона вчилася робити на полі для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.
Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вікон великої кімнати, що виходили на терасу, час від часу долинали якісь невиразні загадкові звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гінекологічні теми, яку він провадив з двома хористками, – і ввійшов до будинку.
У великій кімнаті було повно людей. Одна з дівчат у жовтому грала на роялі, і поряд неї, стоячи, співала висока рудоволоса молода особа, солістка відомого ансамблю. Вона випила чимало шампанського і тепер, співаючи, дійшла помилкового висновку, що життя її зовсім, зовсім нещасливе, а тому вона не тільки співала, а й невтішно ридала. Кожну паузу в співі вона заповнювала уривчастим, здушеним схлипуванням, після чого виводила пісню далі тремтливим сопрано. З її очей лилися сльози, хоч і не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих віях, вони набували чорнильного кольору і далі стікали вже повільними чорними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона співала по нотах, написаних на її обличчі; почувши це, вона здійняла догори руки, впала в крісло й умить поринула в глибокий п’яний сон.
– Вона тут посварилася з паном, який називає себе її чоловіком, – пояснила дівчина, що стояла поряд зі мною.
Я озирнувся довкола. Більшість дам, які ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе їхніми чоловіками. Навіть у товаристві Джордан, отому секстеті з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чоловіків аж надто захопився розмовою з молодою акторкою; його дружина спочатку статечно вдавала, ніби це її зовсім не обходить і навіть потішає, але врешті не втрималася й перейшла до флангових атак – раз у раз вона виростала раптом над його плечем і, мінячись, мов розгніваний діамант, сичала йому у вухо:
– Ти ж обіцяв!..
А втім, не тільки вітрогони чоловічої статі відмовлялись їхати додому. В передпокої точилася суперечка між двома сміховинно тверезими чоловіками та їхніми глибоко обуреними жінками. Жінки скаржились одна одній трохи верескливими голосами:
– Як тільки він помічає, що мені весело, відразу тягне мене додому.
– Зроду не бачила такого егоїста.
– Чомусь ми завжди мусимо іти перші.
– І ми теж.
– Але сьогодні ми майже останні, – несміливо мовив один з чоловіків. – Вже навіть оркестр поїхав півгодини тому.
У відповідь залунали дружні звинувачення в нечуваній бездушності, і суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якій перемогли чоловіки: вони підхопили своїх дружин на руки і, хоч як ті хвицялись і дряпалися, винесли їх надвір.
Коли я ввійшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бібліотеки з’явилися Джордан Бейкер і Гетсбі. Він схвильовано казав їй щось на прощання, але тут кілька гостей підійшли до нього, і обличчя його враз закам’яніло у світській усмішці.
Супутники Джордан уже стояли біля виходу й нетерпляче гукали до неї, але вона зупинилася, щоб потиснути мені руку.
– Я щойно вислухала дивовижну історію, – прошепотіла вона. – Ми довго там пробули?
– Та, мабуть, з годину.
– Просто дивовижна історія, – неуважливо повторила вона. – Але я заприсяглася, що нікому її не розповім, тож не буду вас інтригувати. – Вона мило позіхнула мені просто в обличчя. – Ви б навідалися до мене… Телефон є в довіднику… Під ім’ям місіс Сігурні Гауорд… Це моя тітка… – Вже поспіхом, біжачи до виходу, вона злегка махнула мені на прощання засмаглою рукою і зникла в натовпі коло дверей.
Трохи збентежений тим, що мій перший візит так затягся, я підійшов до Гетсбі, який стояв в оточенні останніх гостей. Я хотів пояснити, що намагався розшукати його відразу, як прийшов, і перепросити за нетактовність у розмові в саду.
– Та що ви, що ви, – урвав він мене. – Викиньте це з голови, друже. – В цьому фамільярному виразі було не більше фамільярності, ніж у заспокійливому дотику його долоні до мого плеча. – І не забудьте: завтра о дев’ятій ранку ми з вами вирушаємо в політ на гідроплані.
Аж раптом голос лакея з-за спини:
– Вас викликає Філадельфія, сер.
– Зараз підійду. Скажіть, хай почекають хвильку… На добраніч.
– На добраніч.
– На добраніч. – Він усміхнувся, і мені раптом здалося, що він радіє з того, що я йду від нього одним з останніх, що він хотів цього. – На добраніч, друже… На добраніч.
Але спускаючись сходами, я побачив, що вечірка ще не скінчилася. Попереду, кроків за п’ятдесят, фари десятка автомобілів освітлювали химерне, хаотичне видовище. В придорожній канаві, задерши догори правий бік, якому під зім’ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомісний автомобіль, який щойно від’їхав від будинку Гетсбі. Гострий виступ муру пояснював, чому відскочило колесо, над яким тепер зібралося кілька вельми зацікавлених водіїв. Тим часом машини, з яких вони повискакували, затримали рух, і безладне, оглушливе гудіння клаксонів із затору, що утворився, збільшувало й без того галасливе сум’яття.
Якийсь чоловік у довгому пильовику вибрався з розбитої машини й тепер стояв посеред дороги і, зворушливо, зачудовано всміхаючись, переводив погляд з машини на колесо, а з колеса на глядачів.
– Ви бачили? – промовив він. – Ми вскочили в канаву.
Ця пригода, очевидно, безмежно здивувала його, і я впізнав спочатку оту незвичайну здатність дивуватись, а тоді і його самого – це був чоловік, якого ми застали в бібліотеці Гетсбі.
– Як це сталося?
Він знизав плечима й вирік:
– Я зовсім не знаюся на техніці.
– Але як це сталося? Ви налетіли на мур?
– Не питайте мене, – відповів Совине Око, всім виглядом своїм показуючи, що вмиває руки. – Автомобіліст з мене кепський, власне, ніякий. Сталося – і край.
– Якщо ви недосвідчений водій, нащо було братися вночі за кермо?
– А я за нього і не брався! – обурено вигукнув він. – Хто вам казав, що я брався?
Всі довкола заніміли від жаху.
– Вам що – життя набридло?
– Дякуйте Богові, що відбулися тільки колесом! Людина дає газ і навіть не береться за кермо!
– Ви не зрозуміли мене, – відказав злочинець. – За кермом сидів не я. Нас у машині було двоє.
У відповідь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тільки здушене «о-ох!» – і тут дверцята машини почали поволі відчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволі позадкував, і, коли дверцята зовсім відкинулися, запала гробова мовчанка. Потім дуже повільно, суглоб за суглобом, з розбитої машини виповзла бліда розхитана постать і почала невпевнено намацувати ґрунт лакованим черевиком неабиякого розміру.
Засліплений яскравим світлом фар, очманілий від безнастанного виття клаксонів, привид постояв, злегка заточуючись, і, коли погляд його зупинився нарешті на чоловікові в пильнику, незворушно запитав:
– Що с-сталося? Бензин с-скінчився, чи що?
– Та ви гляньте!
Кілька пальців показувало на ампутоване колесо. Він втупився в нього очима, а тоді звів погляд догори, неначе запідозрив, що воно звалилося з неба.
– Воно у вас відскочило, – пояснив хтось.
Він кивнув головою.
– С-спочатку я не помітив, що ми с-стоїмо.
Мовчанка. Потім, набравши в легені повітря й випроставши плечі, він діловито спитав:
– Хто-небудь з-знає, де тут можна за-заправитися?
Принаймні десятеро чоловіків (декотрі з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже ніщо більше не зв’язує.
– З-здайте назад, – запропонував він, трохи поміркувавши. – Я с-спробую заднім ходом.
– Ви ж без колеса!
Він повагався, а тоді сказав:
– А чом би не с-спробувати.
Котячий концерт клаксонів досяг крещендо. Я завернув і газоном, пішов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка місяця сяяла над особняком Гетсбі, повертаючи ночі її первісну красу; місяць виявився живучішим від гамору й сміху, що відзвучали в іще освітленому садку. Несподівана порожнеча струменіла тепер з вікон та дверей, огортаючи цілковитою самотністю постать господаря, що стояв на сходах, звівши руку в прощальному жесті.
Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, ніби я жив тільки подіями цих трьох вечорів, відділених один від одного кількома тижнями. Насправді ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями літа й о тій порі цікавили мене куди менше, ніж мої особисті справи. Чимало часу забирала в мене робота. Вранішнє сонце відкидало мою тінь на захід, коли я поспішав білими тіснинами Нью-Йорка до своєї контори. Я знав на ім’я всіх інших клерків та молодих маклерів, разом з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Я закрутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в нас у бухгалтерії, але її брат почав дивитися на мене вовком, тож коли в липні вона поїхала у відпустку, я скористався з цього, щоб поставити крапку.
Вечеряв я звичайно в Йєльському клубі – чомусь для мене це була найбезрадісніша година дня, – а потім ішов нагору, до бібліотеки, й щонайменше годину сумлінно працював, вивчаючи механізми інвестицій та кредитів. У клубі завжди пили-гуляли кілька нероб, але до бібліотеки вони не потикались, і працювалося там добре. Потім, якщо вечір був погідний, я влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хілл», і, завернувши на Тридцять третю вулицю, виходив до Пенсильванського вокзалу.
Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П’ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них, і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку якогось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутінках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга самотності, яку я вгадував і в інших – в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, – в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.
І пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вулицями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п’ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не почув, і вогники сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. І я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поділяючи веселе збудження цих людей, я зичив їм щастя.
