Kitabı oku: «Замогильні записки», sayfa 10

Yazı tipi:

11
Колишні французькі володіння в Америці. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсіса Конінґхема

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Кажучи про Канаду і Луїзіану, розглядаючи старі карти і бачачи великі землі, що належали колись французам, я не міг збагнути, як уряд моєї країни міг кинути напризволяще ці колонії, які сьогодні напевно стали б для нас невичерпним джерелом багатства.

Від Акадії і Канади до Луїзіани, від гирла річки Святого Лаврентія до гирла Міссісіпі територія Нової Франції оточувала ту, де розташовувалась конфедерація тринадцяти перших штатів: одинадцять інших, разом з округом Колумбія, землями Мічиґану, Північного Заходу, Міссурі, Ореґону та Арканзасу, що їх віддали англійці й іспанці, наші наступники в Канаді і Луїзіані, Сполученим Штатам, належали або могли б належати нам. Мешканці території, обмеженої на північному сході Атлантичним океаном, на півночі Полярним морем, на північному заході Тихим океаном і російськими володіннями, на півдні мексиканською затокою – а це понад дві третини Північної Америки, – визнали б французькі закони.

Боюся, як би Реставрація не занапастила себе ідеями, протилежними тим, які я висловлюю тут; пристрасть до минулого, пристрасть, з якою я невпинно борюся, була б простима, якби поверталася проти мене одного, позбавляючи мене монаршої ласки; але вона загрожує безпеці трону.

У політиці неможливо стояти на місці; доводиться йти вперед разом з людським розумом. Віддамо належне величі часу; озирнемося з повагою на минулі сторіччя, освячені пам’яттю про наших батьків та їхні останки, але до минулого немає вороття; ми пішли далеко вперед, і, якби ми спробували повернути ці часи, вони б розвіялися, як дим. Розповідають, що близько 1450 року капітул собору Богоматері в Ахені вирішив відкрити гробницю Карла Великого. Імператор сидів на золотому стільці і тримав у кістлявих руках Євангеліє, написане золотими літерами; перед ним лежали скіпетр і золотий щит; поряд – Весела подруга в золотих піхвах. На ньому була імператорська мантія. Голову, яка завдяки золотому ланцюгу трималася прямо, огортав, закриваючи те, що колись було лицем, саван і вінчала корона. Та досить було доторкнутися до примари – і вона розсипалася в порох.

Ми мали великі заморські володіння: вони давали притулок надлишкам нашого населення, покупців нашим торговцям, поживу нашому флоту. Сьогодні нам немає місця в новому світі, де рід людський починає нове життя: кілька мільйонів людей в Африці, Азії, Океанії, на островах Південного моря, на обох американських континентах висловлюють свої думки англійською, португальською, іспанською мовами, а ми, позбувшись завоювань нашої відваги і нашого генія, чуємо мову Кольбера і Людовіка XIV хіба що в кількох містечках Луїзіани і Канади, але й ті нам не належать: французька мова живе там лише як свідчення мінливості нашої долі й помилковості нашої політики.

І хто ж цей володар, якому належать нині канадські ліси замість короля Франції? Той, за чиїм наказом було колись написано цього листа:

«Віндзорський замок, 4 червня 1822 року

Пане Віконт

За найвищим наказом я запрошую Вашу світлість пообідати й відпочити в королівському замку. Король чекає вас у четвер 6-го числа цього місяця.

Ваш покірний і смиренний слуга
Френсіс Конінґхем».

Мені на роду написано не знати спокою з вини монархів. Я уриваю свою розповідь, знов перетинаю Атлантичний океан, виліковую руку, зламану над Ніагарою, скидаю ведмежу шкуру і знов одягаюся у розшитий золотом костюм; я поспішаю з вігвама ірокеза до замку Його Величності короля Британії, монарха Сполученого королівства і володаря обох Індій; я покидаю моїх господарів з порізаними вухами і маленьку дикунку з перлиною, в душі бажаючи леді Конінґхем виявитися такою ж чарівною, як індіанка Мила, і такою ж юною, як народжувана весна, як ті передтравневі дні, які наші галльські поети звали Аврілеєю.

Книга восьма

‹Опис канадських озер; Шатобріан, приставши до гурту торговців, вирушає за течією Огайо›

2
Течія Огайо

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Покинувши канадські озера, ми приїхали до Піттсбурґа, що стоїть у надзвичайно мальовничому місці злиття річок Кентуккі та Огайо. Утім, прегарний цей край має назву Кентуккі, що означає «кривава ріка». А все через красу цих місць; понад два сторіччя тривала боротьба індіанців черокі з ірокезами за долину Кентуккі.

Чи стануть покоління європейців, що оселилися на її берегах, більш доброчесними та вільнішими, ніж покоління винищених тубільців? Чи не почнуть господарі підбатожувати рабів у цих пустелях, де людина споконвіків була незалежною? Чи не прийдуть на зміну гостинно відкритій хатині й високому тюльпановому дереву, в гілках якого птаха вигодовує пташенят, в’язниці та шибениці? Чи не спалахнуть нові війни за родючі ґрунти? Чи припинить Кентуккі бути кривавою землею і чи стануть рукотворні мистецькі витвори кращою окрасою берегів Огайо, ніж створені самою природою?

Проминувши Уобаш, великий Кипарисовий гай, Крилату річку, або Камберленд, Черокі, або Теннессі, та Жовті Мілини, дістаєшся коси, яка часто буває затопленою під час повеней; тут, на широті 36°51´, Огайо впадає в Міссісіпі. Обидві річки, протистоячи одна одній з рівною силою, уповільнюють свою течію; упродовж кількох миль вони котять свої дрімливі води одним руслом, не змішуючи їх, немов два великі народи, які, маючи різне коріння, стали проте єдиною расою, немов ті знамениті суперники, що спочили поряд після битви; немов чоловік і дружина, що належать до різних ворогуючих родів, тому спершу не бажають поєднувати свої долі на шлюбній постелі.

Я теж, так само як могутні річкові потоки, скеровував не надто стрімкий часоплин мого життя то по один, то по інший бік гори; ця моя життєва ріка мала вибагливі закрути, та я нікому не заподіював зла, віддаючи перевагу бідним вияркам над багатими рівнинами і частіше милуючись красою квітки, ніж пишного палацу. До речі кажучи, я так захопився, змінюючи місця, що майже забув про полюс. Компанія торговців, які їхали від кріків до Флориди, взяла мене з собою.

Ми прямували у краї, відомі в той час під загальною назвою Флориди, – нині тут простягнулися штати Алабама, Джорджія, Південна Кароліна і Теннессі. Ми йшли тими стежками, на місці яких тепер прокладено тракт, що веде з Натчеза через Джексон і Флоренс до Нашвілла, а звідти через Ноксвілл і Сейлем – до Віргінії: у ті місця, озера й ландшафти яких досліджував невтомний Бартрам, тоді рідко забивалися мандрівці. Плантатори Джорджії та приморської Флориди приїжджали до кріків: купувати у них коней та напівдику худобу, що водиться у саванах. Ті савани зрошують джерела, на берегах яких перепочивали мої Атала і Шактас. Ці плантатори діставалися самого Огайо.

Нас підганяв холодний вітер. Річка, розбухла завдяки сотні приток, губилася то в озерах, що відкривалися перед нами, то в лісах. Посеред озер даленіли острови. Ми взяли курс на один з найбільших і о восьмій ранку причалили до нього.

Я перейшов луку, укриту квітучим жовтозіллям, мальвами з рожевими верхівками та обеларіями з пурпурними султанами.

Погляд мій вразили руїни індіанської споруди. Контраст цих руїн з юною природою був такий, що мене проймав дрож від цього сліду людських діянь у пустелі. Який народ населяв цей острів? Як він називався, до якої належав раси, коли щезнув з пам’яті? Чи існував він у ті часи, коли світ, що вкривав його, залишався невідомим для трьох інших континентів? Мабуть, цей нині безмовний народ був сучасником інших великих націй, що своєю чергою поринули у вічну німоту 25.

Піщані пагорби, руїни й могили поросли рожевими маками, що гойдаються на блідо-зелених стеблах. Якщо торкнутися квітки або стебла, пальці ще довго зберігатимуть їхній запах. Аромат, який залишається, коли квітка вже зів’яла, – образ спомину про життя, що промайнуло в самоті.

Я спостерігав за квіткою латаття: відчуваючи наближення ночі, вона готувалася сховати свою білу голівку у воду; дерево смутку чекало, коли скінчиться день і настане пітьма, щоб розкрити свою квітку; в той час, коли чеснотлива дружина засинає, діва кохання пробуджується.

Пірамідальний ослинник, заввишки сім чи вісім футів, з довгим зубчастим листям темно-зеленого кольору, має іншу вдачу й іншу долю: його жовта квітка починає розквітати увечері, в час, коли на горизонті сходить Венера; вона розкривається на зоряному світлі; вона зустрічає зорю з усією пишністю цвітіння; до середини ранку вона в’яне, опівдні опадає. Їй відпущено всього кілька годин, але життя її проходить під ясним небом, овіяне диханням Венери й Аврори; хіба не байдуже те, що вона, ця квітка, недовговічна?

Струмок був уквітчаний гірляндами діоней; навколо гуділи міріади одноденок. У повітрі пурхали колібрі й метелики, чиє яскраве вбрання мінилося всіма барвами, змагаючись своїм блиском із строкатістю квітника. Під час таких прогулянок і спостережень я часто дивувався власній суєтності. Як? Революція, що вже дала мені відчути свій гніт і що вигнала мене в ліси, не надихає мене на думки більш серйозні? Як! Вітчизна моя переживає тяжкі випробування, а я все змальовую рослини, бабок та квіти? Людська особистість – мірило нікчемності значних подій. Скількох людей ці події залишили байдужими? Скільки інших про них навіть не дізнаються? На земній кулі живе сто десять або сто двадцять мільйонів людей; щосекунди хто-небудь помирає: отже, у кожну хвилину нашого існування, наших усмішок, наших радощів шістдесят конають, шістдесят родин страждають і плачуть. Життя – безперервна моровиця. Цей ланцюг жалоби і похоронів, що сковує нас, не розбивається, а тільки подовжується; ми самі – одна з його ланок. І після цього ми сміємо розводитися про значущість наших катастроф – тих самих, про які три з половиною чверті населення земної кулі ніколи не почують! сміємо ганятися за славою, якій не судилося віддалитися від нашої могили більш ніж на кілька льє! сміємо поринати в океан блаженства, кожна хвилина якого відзначена низкою нових і нових домовин!

 
Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі – зірниці,
Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно —
Жалібні зойки – супутники смерті й похмурих обрядів 26.
 

3
Джерело молодості. – Мускогульги та семіноли. – Наш табір

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Дикуни Флориди розповідають, ніби на світі є озеро, посеред якого живуть на острові найвродливіші у світі жінки. Мускогульги кілька разів намагалися завоювати їх; але коли човни підпливають до цього земного раю, він відступає – точнісінько як химери наших бажань, завжди недосяжні.

Було в цих краях і джерело молодості: чи не волієте розпочати життя спочатку?

Я був близький до того, щоб повірити в ці вигадки. У ту мить, коли ми найменше цього очікували, ми побачили, як із бухти вийшла флотилія веслових та вітрильних човнів. Вони причалили до нашого острова. На човнах було дві родини кріків, одна семінольська, друга мускогульзька, а з ними ще кілька індіанців черокі та палені. Я був захоплений красою цих дикунів, які анітрохи не були схожими на канадських.

Семіноли та мускогульги досить високі на зріст, а їхні матері, дружини й доньки, навпаки, найменші крихітки з усіх, кого мені випало бачити в Америці.

Індіанки, які висіли на берег недалеко від нас, були не такого малого зросту: в їхніх жилах кров черокі змішалася з кастильською кров’ю. Дві з них нагадували креолок із Сан-Домінго чи Іль-де-Франсу, але були жовтошкірі й крихкотілі, як жінки з берегів Ґанґу. Ці дві мешканки Флориди, що доводилися одна одній сестрами в перших, – їхні батьки були братами, – стали мені за моделі: одна – для Атала, а друга для Селюти; втім, вони перевершували портрети, які я створив, адже їх вирізняла та щирість різноманітної та мінливої природи, та своєрідність, народжена расою і кліматом, які я передати не здатний. Було щось таке в цьому овалі обличчя, у цій матовій шкірі, немов оповитій легким апельсиновим серпанком, у цьому смолисто-чорному пухнастому волоссі, в цих довгастих очах, напівприкритих атласними повіками, які підводилися так неквапом, нарешті, в подвійній спокусливості індіанки та іспанки, що годі було й пояснити.

Поява дикунів змінила наші плани; торгові агенти почали розпитувати індіанців з приводу коней: вирішено було стати табором поблизу табуна.

Рівниною, де ми отаборилися, блукали бики, корови, коні, бізони, буйволи, журавлі, індики, пелікани: птахи розмаїтили зелене поле савани білими, чорними, рожевими плямами.

Наші торговці й мисливці постійно перебували в полоні багатьох пристрастей: не тих, що пов’язані з чинами, вихованням, забобонами, а пристрастей природних, глибинних, безоглядних, таких, що ведуть просто до мети; пристрастей, свідки яких – дерево, що впало посеред густого лісу, невідома лощина, безіменна річка. Найчастіше любов кидала іспанців в обійми крікських жінок: головна роль у цих романах відводилася паленим. Особливий успіх мала одна історія – історія про те, як розмальована дівуля (куртизанка) спокусила, а далі й розорила якогось виноторговця. Семіноли виспівували цю історію, переказану віршами, що дістала назву «Табаміка», коли мандрували крізь ліси 27. Своєю чергою колоністи викрадали індіанських жінок, та невдовзі кидали їх у Пенсаколі, де на них неминуче чекала смерть: їхні біди поповнили «Романсеро», ставши гідними конкурентами наріканням Хімени.

4
Дві індіанки. – Руїни на березі Огайо

Земля – прекрасна мати; ми виходимо з її лона; доки ми малі, вона годує нас груддю, сповненою молока і меду; коли ми входимо в пору юності та зрілості, вона щедро наділяє нас своїми чистими водами, зерном та плодами; вона завжди дає нам затінок, воду, їжу та постіль; коли ми помираємо, вона знову отверзає нам своє черево, устилає наші останки покривом із трав та квітів, непомітно долучаючи нас до своєї стихії, щоб згодом знову явити на світ у якійсь витонченій формі. Ось про що я думав, прокидаючись і поглядаючи на небесне склепіння, що нависло над моїм ложем.

Чоловіки часто з ранку до вечора пропадали на полюванні; я ж залишався з жінками та дітьми. Я був нерозлучний з моїми лісовими німфами, з яких одна була гордовитою, інша – сумною. Я нічогісінько не розумів із того, що вони говорили, вони також не розуміли мене; але я носив їм воду для пиття, збирав хмиз для багаття, шукав мох на ліжко. Вони вбиралися в короткі спіднички, корсети, індіанські плащі і полюбляли пишні рукави з розрізами на іспанський манір. Свої оголені ноги вони прикрашали ромбоподібними мереживами з берести. Вони вплітали у волосся букети квітів або волоть очерету, начіпляли на себе ланцюжки та скляні намиста. У вухах красунь червоніли багряні зерна; красень папуга, що вмів говорити, – птах Арміди – або вгніжджувався їм на плече, немов смарагдова застібка, або ж сидів на руці, як яструб у вельможних дам десятого сторіччя. Щоб додати пружності грудям і рукам, вони натиралися апойєю або американською чуфою. У Бенгалії баядери жують бетель, на Сході єгипетські танцівниці смокчуть смолу з острова Хіос; індіанки з Флориди перетирали своїми блакитно-білими зубками крапельки лікідамбара та коріння лібаніса, що виділяє аромат дягелю, цитрона та ванілі. Вони купалися у власних пахощах, як апельсинові дерева і квіти купаються у фіміамі, який видихають із себе їхні пелюстки і чашечки. Мені подобалося прикрашати їхні голівки; вони підкорялися з легким переляком: чарівниці гадали, що я чаклую. Одна з них, гордовита, часто молилася; здається, вона була напівхристиянкою. Інша співала оксамитовим голосом, тривожно скрикуючи в кінці кожного куплета. Іноді вони про щось жваво сперечалися, мені вчувалися в їхніх розмовах нотки ревнощів, але зараз же сумна починала плакати, і обидві знову замовкали.

Я був слабкий і, щоб підбадьорити себе, шукав проявів слабкості в інших. Камоенс в Індії кохав чорну рабиню берберку – тож чому й мені не віддати належне природному захопленню двома юними жовтошкірими султаншами? Хіба Камоенс не присвячував Endechas, або станси, Barbara escrava 28? Хіба він не говорив їй:

 
A quella captiva,
Que me tem captivo,
Porque nella vivo,
Já naõ quer que viva.
Eu nunqua vi rosa
Em suaves molhos
Que para meus olhos
Fosse mais Formosa.

Pretidao de amor,
Tad doce а figura,
Que а neve lhe jura
Que trocara а cõr.
Lèda mansidaõ,
Que про siso acompanha:
Bern parece estranha,
Mas Barbara naõ.
 

«Ця полонянка, яка зачарувала мене, бо я живу нею, не шкодує мого життя. Ніколи троянда в солодкому букеті не полонила з такою силою мій погляд. Її чорне волосся вселяє любов; обличчя таке ніжне, що сніг готовий помінятися з ним кольором; веселість її сповнена стриманості; вона чужоземка, але не з племені варварів».

Якось ми пішли ловити рибу. Сонце хилилося на захід. На передньому плані росли сасафраси, тюльпанові дерева, катальпи та дуби, на гілках яких поросли клуби білого моху. За ними височіло найкрасивіше з дерев – папайя, схожа на стиль із чеканного срібла, увінчаний корінфською урною. На задньому плані громадилися бальзамічна тополя, магнолія та лікідамбар.

Сонце сідало за цією завісою: промінь, прослизнувши крізь крони високого дерева, карбункулом виблискував в оправі темного листя; світло, струмуючи між стовбурами і гілками, малювало на дерні колони та арабески тіней, видовжені і мінливі. Внизу росли кущі бузку та азалії, вилися ліани з гігантськими шапками квіток; угорі сяяли хмари: одні були нерухомі, мов гірські відроги чи старовинні вежі, інші пливли, нагадуючи рожевий серпанок чи шовкові пасма. Повсякчас змінюючи свою форму, хмари ці оберталися то на роззявлені пащі печей, то на купу розжареного вугілля, то на розбурхану лаву: все виблискувало, променіло, іскрилося, все було золото, розкіш, сяйво.

Після морейського повстання 1770 року деякі грецькі родини знайшли собі притулок у Флориді: клімат тут схожий на іонійський, який, здається, м’якшає, коли втихають людські пристрасті: у Смірні вечорами природа засинає, мов стомлена любовними втіхами куртизанка.

Праворуч від нас виднілися руїни великих укріплень, що височіли колись на березі Огайо; ліворуч – колишній табір дикунів; наш острів примарним відображенням мерехтів і двоївся перед нами у хвилях. На сході серед далеких пагорбів покоївся місяць; на заході небозвід зливався з алмазно-сапфіровим морем, у якому, здавалося, розчинялося напівзанурене у воду сонце. Тварі земні не спали; земля, вклоняючись небу, курила йому фіміам, і амбра, витікаючи з її лона, спадала на неї росою, як молитва завжди повертається до того, хто благає.

Покинутий моїми приятельками, я відпочивав на лісовому узліссі, сидячи в напівтемряві, під густим, глянсовим від сонця листям. Світна мошва мерехтіла серед жалобно-темних кущів і зникала, потрапивши в смугу місячного сяйва. Було чутно, як накочуються і відступають хвилі, як пустують золоті рибки, як скрикує часом пірникоза. Я невідривно дивився на воду, поступово на мене найшла дрімота, знайома людям, чиє життя проходить у поневіряннях: усі мої спогади десь поділися, я відчував, як живу і виростаю разом з природою, охоплений таким собі нападом пантеїзму. Притулившись спиною до стовбура магнолії, я заснув; я плинув, насолоджуючись спокоєм і наслухаючи невиразний голос надії.

Вийшовши на берег цієї Лети, я побачив поряд себе двох жінок; одаліски повернулися: вони не схотіли мене будити і тихенько сиділи поряд; чи то вони прикидалися сплячими, чи й справді запали в сон, але їхні голови схилилися мені на плечі.

Легкий вітрець налетів на гай і обсипав нас пелюстками магнолії. Тоді молодша із семінолок заспівала: тому, хто не впевнений у собі, не варто виставляти себе на спробу подібною спокусою! Хто може знати силу пристрасті, що проникає в серце чоловіка разом з музикою? На цей голос озвався інший, грубий і ревнивий: це палений кликав двох кузин додому; вони здригнулися, підхопилися: світало.

Та сама сцена повторилася, коли я потрапив на береги Греції: бракувало тільки Аспазії; піднявшись удосвіта до колон Парфенону, я побачив Кіферон, гору Гімет, корінфський Акрополь, могили, руїни, облиті золотавим, прозорим, пінливим світлом; морська гладінь відбивала його, а зефіри із Саламіна та Делоса розносили навкруги п’янкі пахощі.

Мовчки ми пристали до берега. Опівдні табір знявся з місця: треба було оглянути коней, яких кріки хотіли продати, а торговці купити. За звичаєм усіх, навіть жінок і дітей, було запрошено у свідки торговельних оборудок. Племінні коні різного віку і мастей, лошата й кобилиці разом з биками, коровами, телицями бігали і гарцювали навколо нас. Серед цього шарварку я упустив з очей кріків. Особливо багато коней і людей товпилося на лісовому узліссі. Аж ось я бачу ген-ген двох моїх індіанок; сильні руки саджають їх на крупи двох неосідланих арабських кобил, одну позаду паленого, другу позаду семінола. О Сіде! чому я не мав твоєї швидкої Баб’єки, щоб наздогнати їх! Кобилиці понеслися чвалом, величезний табун подався за ними. Коні хвицяють, стають цапа, скачуть, налякані рогами буйволів і биків, копита б’ються одне об одне, від прудкого бігу мають за ними їхні хвости і гриви, обагрені кров’ю. Ненаситні комахи рояться навколо цієї дикої кавалерії. Мої індіанки зникають, немов донька Церери, викрадена владикою Аїду.

Так усе в моєму житті закінчується невдачею, так від усього, що так швидко минуло, мені доля одважує лише спогади: я візьму з собою в Єлисейські Поля стільки тіней, скільки ніколи ще не приводила туди жодна людина. Річ у моїм характері: я не вмію тішитися прихильністю фортуни; я не прагну ні до чого з того, що вабить інших людей. Я не маю жодної віри, крім релігії. Якби мені випало бути пастирем або королем, я не знав би, що робити зі скіпетром чи патерицею. Мене однаково стомлювали б слава і геній, праця і гулящий час, благоденство і злигодні. Все мені набридає, мене змагають позіхи: я скільки сили тягну ярмо своїх днів, понятих нудьгою, бредучи по життю.

25.Руїни Мітла і Паленке в Мексиці доводять сьогодні, що Новий Світ може позмагатися щодо давнини зі Старим (Париж, 1834).
26.Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей, II, 570–580; пер. А. Содомори.
27.Я навів її у моїх «Подорожах» (Женева, 1832).
28.Рабині-берберці (порт.).
Yaş sınırı:
0+
Litres'teki yayın tarihi:
15 aralık 2015
Çeviri tarihi:
2014
Yazıldığı tarih:
1848
Hacim:
910 s. 1 illüstrasyon
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi:
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 3, 2 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre