Kitabı oku: «Замогильні записки», sayfa 5

11
Два роки марень. – Заняття і химери

У цьому маренні я прожив аж два роки, розвинувши здібності своєї душі до надзвичайної міри. Раніше я говорив мало, тепер взагалі перестав говорити; раніше час від часу сідав за книжки, тепер зовсім закинув підручники; я ще дужче полюбив самотність. Я виявляв усі ознаки палкої пристрасті: очі мої запали, я худнув, утратив сон, був неуважний, засмучений, запальний, нелюдимий. Я проводив дні дико, дивно, безглуздо, а проте чарівно.

На північ од замку простягалися ланди, устелені священними каменями друїдів; коли сонце заходило, я приходив і сідав на один з них. Позолочені крони дерев, пишнота землі, вечірня зірка, що мерехтіла крізь рожеві хмари, повертали мене до моїх марень: я хотів би насолоджуватися цим видовищем разом з ідеальним створінням, предметом моїх бажань. Я подумки стежив за денним світилом; я довіряв його турботам свою красуню, щоб весь світ поклонився її світосяйному блиску. Вечірній вітер, що рвав павутину з трави, вересовий жайворонок, що сідав на камінь, кликали мене до дійсності: я повертався в замок зі стисненим серцем і засмученим виглядом.

У непогожі літні дні я піднімався на високу західну вежу. Гуркіт грому над покрівлею замку, потоки дощу, що з ревом спадали на гостроверхі дахи, блискавиці, що пронизували хмару й обпалювали електричним розрядом мідні флюгери, збуджували мій ентузіазм: подібно до Ісмена на фортечних стінах Єрусалима, я накликав бурю; я сподівався, що вона принесе мені Арміду.

Якщо ж небо було ясним, я простував до Великої алеї, за якою розлягалися луки, розділені живоплотом. Я влаштував собі гніздечко в гіллі однієї з верб: там, відрізаний від неба і землі, в оточенні кропив’янок, я годинами розкошував поруч своєї німфи. Образ її був для мене невіддільний від весняних ночей, напоєних свіжістю роси, зітханнями солов’я і шепотом вітру.

Бувало й так, що я йшов безлюдною дорогою, річковим берегом, омиваним хвилею і всіяним квітами; я вбирав шерехи, що порушували тишу пустельних місць, наслухав кожне дерево; мені здавалося, ніби я чую, як співає місячне світло в лісах: я хотів вилити свою радість, але слова вмирали у мене на вустах. Моя богиня вчувалася мені в переливах далекого голосу, у тремтінні струн арфи, у м’якому звукові ріжка і співучої мелодії гармонії. Не перелічуватиму всіх чудових подорожей, які я здійснював з квіткою мого кохання; не розповідатиму, як рука до руки ми відвідували славнозвісні руїни Венеції, Риму, Афін, Єрусалима, Мемфіса, Карфагена; як перетинали моря, як тішилися щастям під пальмами Отаїті, у запашних гаях Амбуана і Тідора, як піднімалися на вершину Гімалаїв, де прокидається зоря, як спускалися священними річками, що несуть свої повні води повз пагоди із золотими кулями, як спали на берегах Гангу, тим часом як бенгалець, вилізши на щоглу бамбукового човна, співав свою індійську баркаролу.

Я забував і землю і небо; найменше хвилювало мене небо, та якщо я вже не звертав до нього свої благання, воно чуло голос мого таємного болю, бо я страждав, а страждання волають до Бога.

12
Мої осінні радощі

Що похмурішою ставала погода, то співзвучнішою була вона моєму настрою: зима, утрудняючи сполучення, відрізує сільських мешканців од світу; чим далі від людей, тим безпечніше.

Осінні картини сповнені етичного сенсу: листя падає, немов наші роки, квіти в’януть, немов наші дні, хмари біжать, немов наші ілюзії, світло згасає, немов наш розум, сонце остигає, немов наша любов, річки завмирають, немов наше життя, – осіння природа пов’язана таємними нитками з людською долею.

Я з невимовною радістю чекав повернення непогожої пори, коли відлітають на південь лебеді і припутні, коли ворони збираються на луках біля ставка, а з настанням ночі сідають на найвищі дуби Великої алеї. Якщо увечері на роздоріжжі лісів здіймалася голубувата пара, якщо вітер виспівував свої тужливі пісні і легенди, ворушачи напівзів’ялий мох, я міг цілковито віддаватися своїм природним схильностям. Зустрічаючи орача край поля, я зупинявся, щоб поглянути на цього чоловіка, який виріс під покровом колосків і якого, коли прийде час, скосять разом з ними: орючи лемешем плуга ту землю, що стане його могилою, він змішував свій гарячий піт з крижаним осіннім дощем: борозна, залишена ним, являла собою пам’ятник, якому призначено пережити свого творця. А що ж моя потойбічна перелесниця? Силою свого чарівництва вона переносила мене на береги Нілу і показувала, як засипає єгипетську піраміду той самий пісок, який засипле одного разу армориканську борозну, проведену серед кущів вересу: я радів, що моє ідеальне блаженство непідвладне законам людського буття.

Вечорами я вирушав у самотнє плавання по ставку; човен мій линув серед очеретів і широкого листя латаття. Над ставком, готуючись покинути наші краї, збиралися ластівки. Я жадібно ловив їхній щебет: я слухав їх уважніше, ніж слухав у дитинстві Таверньє розповіді мандрівців. Ластівки пустували на воді у променях призахідного сонця, ганялися за комахами, дружно злітали в небо, немов хотіли випробувати свої крила, знову спускалися на воду, потім сідали на очерет, що майже не гнувся під ними, і наповнювали його зарості своїм неясним гомоном.

13
Заклинання

Спускалася ніч; хвилювалися веретена і мечі очеретів; замовкав пернатий караван деркачів, качок-мандаринок, зимородків, болотяних куликів; хлюпало хвилею озеро, в лісах і болотах вступала у свої права осінь: я витягував своє суденце на суходіл і повертався в замок. Било десяту годину. Увійшовши до себе в кімнату, я вмить настіж відчиняв вікно і, спрямувавши погляд у небо, починав свої заклинання. Я здіймався разом з моєю чарівницею у надхмарну височінь: загорнувшись у її кучері й розмаяну одіж, я з волі ураганів гойдав верховіття дерев, хитав гребені гір або вихором кружляв над морями. Поринаючи у простір, зіходячи з трону Божого до брам безодні, я силою мого кохання правив світами. Чим більшими небезпеками загрожувала мені розбурхана стихія, тим гострішим ставало запаморочливе блаженство. У поривах північного вітру я чув лише стогони сластолюбства; шелестіння дощу запрошувало мене заснути на грудях жінки. Слова, які я звертав до цієї жінки, розбудили б чуттєвість старої й зігріли надмогильний мармур. Недосвідчена і всезнаюча, непорочна і коханка, Єва невинна і Єва грішна, віщунка, що вселяла в мене безумство, вона була осереддям таємниці і пристрасті: я зводив її на вівтар і поклонявся їй. Я гордився тим, що мене люблять, і гордість ця лише посилювала моє почуття. Коли йшла вона – я падав ниць, щоб стелитися під її ногами або цілувати її сліди. Я втрачав розум від її усмішки; я тремтів, чуючи її голос; я знемагав од бажання, ледве доторкнувшись до предмета, якого торкнулась вона. Повітря, видихнуте з її вологих уст, проникало в мене аж до кісток, текло в моїх жилах разом з кров’ю. Єдиний її погляд міг би змусити мене мчатися на край світу; у якій пустелі я не погодився б жити поряд з нею! Вона обернула б левове лігво на палац, і мільйони сторіч не змогли б вичерпати вогонь, що спалював мене.

Сила моєї уяви перетворювала цю Фріну, що стискала мене в своїх обіймах, в уособлення слави і, головне, честі; доброчесність, що приносить найблагородніші жертви, геній, що породжує найнесподіванішу думку, навряд чи дадуть уявлення про моє щастя. Моє чудове створіння дарувало мені всі радощі почуттів і всі втіхи душі разом. Під тягарем цієї солодкої знемоги, потопаючи в цій насолоді, я вже не відрізняв справжність од вигадки; я був людиною і не був нею; я ставав хмарою, вітром, шелестом; я обертався на чистий дух, ефірне створіння, що оспівує вище блаженство. Я хотів відкинути свою природу, щоб злитися з бажаною дівою, розчинитися в ній, ближче припасти до краси, стати пристрастю своєю і чужою, коханням і предметом кохання.

Несподівано, підкошений безумством, я кидався на ліжко; я качався від болю; я зрошував своє ложе гарячими сльозами, яких ніхто не бачив, жалюгідними сльозами, пролитими заради химери.

14
Спокуса

Незабаром, не в змозі залишатися довше у своїй вежі, я спускався темними сходами, крадькома, як убивця, прочиняв двері на ґанок і йшов у ліс.

Я брів навмання, розмахуючи руками, відкриваючи обійми вітрам, які утікали від мене, як і тінь, за якою я гнався; притулившись до стовбура бука, я дивився, як налякані мною ворони перелітають на інше дерево, як повзе над голими гілками місяць; я мріяв залишитися назавжди в цьому мертвому світі, подібному до тьмяного склепу. Я не відчував ані холоду, ані нічної вогкості; навіть крижане дихання зорі не могло б урвати нитку моїх роздумів, якби в цей час не лунав сільський дзвін.

У бретонських селах по небіжчиках зазвичай дзвонять удосвіта. Цей дзвін, що складається з трьох повторюваних нот, утворює просту сумну мелодію, жалібну і простонародну. Ніщо не було таке співзвучне моїй хворій, пораненій душі, як повернення до прикрощів життя під подзвін, що сповіщав їхній кінець. Я уявляв собі, як пастух віддавав дух у загубленій серед полів хатині, як потім його несуть на таке ж покинуте кладовище. Для чого жив він на цій землі? Для чого з’явився на світ я сам? Якщо мені рано чи пізно судилося піти, чи не краще вирушити в дорогу вранці, по холодку, і прийти до часу, ніж знемагати в кінці шляху, терплячи тягар дня і спеку? Жевриво бажання кидалося мені в обличчя; думка про те, що мене не буде, стискала мені серце нежданою радістю. У пору юнацьких помилок я часто мріяв не пережити свого щастя: перші успіхи давали таке блаженство, що після цього залишалося тільки прагнути власного зникнення.

Все міцніше й міцніше прихиляючись до мого привида, не маючи змоги потішити серце тим, чого не існувало, я був схожий на каліку, який мріє про пестощі, для нього недосяжні, і тішить себе мрією, тим солодшою, чим тяжчі його муки. Крім того, я передчував, що доля моя буде жалюгідною; вигадуючи все нові і нові приводи для страждань, я з кожним днем впадав у відчай: я то мав себе за нікчему, не здатну піднестися над натовпом, то відшукував у собі достоїнства, яких ніхто ніколи не поцінує. Внутрішній голос підказував мені, що в світі я не знайду нічого з того, що шукаю.

Все посилювало гіркоту моїх розчарувань: Люсіль була нещасна; мати не вміла мене розрадити; батько давав пізнати тернистий шлях життя. Його похмурість рік від року зростала; з роками дерев’яніло не тільки його тіло, а й душа; він постійно вистежував мене і нещадно сварив. Повертаючись з моїх самотніх прогулянок і бачачи його на ґанку, я відчував, що мені легше вмерти, ніж повернутися в замок. Але гаяння часу лише відтягувало тортури: змушений прийти до вечері, я зніяковіло сідав на краєчок стільця, з мокрим від дощу обличчям і скуйовдженим волоссям. Під батьковим поглядом я приростав до місця, і піт виступав у мене на лобі: я втрачав останній проблиск здорового глузду.

Тепер мені доведеться здобутися на силу, щоб зізнатися у своїй слабкості. Людина, що заміряється на власне життя, виявляє не душевну міць, але природну ваду.

У мене була стара мисливська рушниця, що часто давала осічку. Я зарядив її трьома кулями й подався у віддалений куток Великої алеї. Я звів курок, наставив дуло собі в рот, упер приклад у землю; я спустив курок кілька разів: пострілу не було; поява сторожа похитнула мою рішучість. Мимовільний і несвідомий фаталіст, я вирішив, що мій час ще не настав, і відклав виконання свого плану до іншого разу. Якби я застрелився, все, чим я був, померло б зі мною; ніхто не дізнався б причин, що привели мене до катастрофи; я поповнив би натовп безіменних невдах; ніхто не зміг би відшукати мене слідами моїх прикрощів, як знаходять пораненого слідами крові.

Ті, в чиїй душі ці рядки поселять сум’яття і спокусу піти за моїм божевільним прикладом, ті, хто з любові до моїх химер пройнявся співчуттям до моєї особи, повинні пригадати, що вони чують усього лише голос небіжчика. Читачу, котрого я ніколи не побачу, знай: ніщо не вічне; від мене залишилося лише те, що я є в руках Бога живого, мого судді.

15
Хвороба. – Я боюся й відмовляюся піти по духовній лінії. – План подорожі до Індії

Плодом цього бурхливого життя стала хвороба: вона поклала край моїм мукам – джерелу перших побачень з музою і перших поривів пристрасті. Ці пристрасті, що виснажували мою душу, пристрасті ще неясні, були схожі на морські урагани, які налітають зусібіч разом: недосвідчений стерничий, я не знав, яким галсом йти і як упоратися з цими незрозумілими вітрами. Груди мої роздуло, я кидався в лихоманці; послали в Базуш, містечко за п’ять-шість льє від Комбурґа, за чудовим лікарем на ім’я Шефтель, чий син був замішаний у справі маркіза де ла Руері ¹¹. Він уважно мене оглянув, приписав ліки і заявив, що найбільше мені потрібно змінити спосіб життя.

Шість тижнів життя моє було в небезпеці. Якось вранці мати сіла на край мого ліжка і мовила: «Час наважитися; ваш брат може добитися для вас бенефіція; але перш ніж вступити до семінарії, вам треба як слід подумати про своє майбутнє, бо, хоч як хочу я влаштувати вас по духовній лінії, я швидше волітиму бачити вас світською людиною, ніж священиком, який зганьбив себе».

З того, що ви щойно прочитали, видно, чи доречною була пропозиція моєї святобливої матусі. Напередодні вирішальних подій мого життя я завжди одразу розумів, чого мені слід уникати; мене спонукало почуття честі.

Абат? це просто смішно. Єпископ? священний сан викликав у мене повагу, і я шанобливо схиляв голову перед вівтарем. Якби я став єпископом, прагнув би я набути чеснот чи вдовольнявся б прихованням своїх пороків? Я відчував себе занадто слабким для першого наслідку, занадто прямодушним для другого. Ті, хто вважає мене за лицеміра і честолюбця, погано мене знають: я ніколи не досягну успіху в світі саме тому, що мені бракує однієї пристрасті – честолюбства, і одного пороку – лицемірства. Честолюбство прокидається в моїй душі, лише коли страждає моя гордість; я міг би захотіти стати міністром або королем, щоб посміятися зі своїх ворогів, але назавтра викинув би міністерський портфель і корону у вікно.

Отже, я сказав матері, що не відчуваю покликання до духовної кар’єри. Я повторно змінив свої плани: спочатку я відмовився стати моряком, тепер не хотів бути священиком. Залишалась військова нива; вона була мені до душі: але як змиритися з утратою незалежності і залізною європейською дисципліною? Мені засіла в голову безглузда ідея: я заявив, що або поїду до Канади корчувати ліси, або завербуюся в армію індійських принців.

Завдяки одній з тих суперечностей, що властиві всім смертним, мій батько, втім, людина вельми розсудлива, ніколи надто не дивувався авантюрним планам. Він покартав матусю за мої виверти, але погодився відпустити мене до Індії. Я вирушив у Сен-Мало: там якраз споряджали корабель до Пондішері.

16
Проїздом у рідному місті. – Спогад про тітоньку Вільнев і знегоди мого дитинства. – Мене кличуть у Комбурґ. – Остання зустріч з батьком. – Я вступаю на службу. ‹…›

Минуло два місяці: я опинився сам на рідному острові; тітонька Вільнев недавно померла. Оплакуючи її біля спорожнілого бідного ліжка, де вона віддала Богові душу, я помітив плетений візочок, у якому я вперше звівся на ноги, щоб потім зробити свої перші кроки по нашій сумній земній кулі. Я уявляв собі, як моя стара нянька зі своєї смертельної постелі дивиться на цей кошик на колесах; побачивши цей перший пам’ятник мого життя, що стоїть проти останнього пам’ятника моєї другої матері, від думки про те, що добра тітонька Вільнев, покидаючи цей світ, благала небеса дарувати щастя своєму вигодованцю – предметові такої постійної, такої безкорисливої, такої чистої прихильності, – серце моє краялося від ніжності, жалю і вдячності.

Я не знайшов у Сен-Мало ніяких інших слідів мого минулого: марно шукав я в порту кораблі, біля чиїх швартовів я колись грався; одні відпливли, інші пішли на дрова. Здається, я зовсім недавно лежав у колисці, а виходить, минула вже ціла вічність. Ніхто не пам’ятав мене в краю, де минуло моє дитинство; я змушений був пояснювати при зустрічах, хто я, тільки тому, що голова моя піднялася на декілька зайвих ліній од землі, до якої вона дуже скоро схилиться знову. Як швидко і як часто змінюються наше буття і наші мрії! Давні друзі відходять, на зміну їм приходять нові; зв’язки наші змінюються; час, коли у нас не було нічого з того, що є тепер, завжди рано чи пізно змінюється часом, коли у нас не залишається нічого з того, що було раніше. Людина не живе одним і тим самим життям; у неї їх декілька, вона переходить з одного до іншого, – така її жалюгідна доля.

На самоті ходив я по обмілині, де колись грався з товаришами, по обмілині, що пам’ятала мої піщані замки: campos ubi Troja fuit ¹². Я ходив морським узбережжям, покинутим морем. Піщаний берег під час відпливу показував мені образ спорожнілої душі, покинутої ілюзіями. Вісімсот років тому мій земляк Абеляр дивився, як і я, на ці хвилі, згадуючи свою Елоїзу; він, як і я, бачив кораблі, що линули ad horizontis undas ¹³; слух його, як і мій, колисав однозвучний рокіт хвиль. Занурений у похмурі фантазії – породження комбурзьких лісів, – я підставляв груди водяним валам. Прогулянки мої закінчувалися на мисі Лавард: сидячи на його краю, я з гіркотою згадував, як дитиною ховався у цих скелях у свята; там я ковтав сльози, поки товариші мої раділи. Нині я не відчував себе ні улюбленішим, ані щасливішим, ніж тоді. Незабаром я маю покинути батьківщину, щоб марнувати свої дні в чужих краях. Ці роздуми надривали мені душу, і я заледве стримував бажання кинутися в морську безодню. Несподівано я одержую листа, що кличе мене назад у Комбурґ: я приїжджаю, вечеряю в родинному колі; батько не каже мені ні слова, мати зітхає, Люсіль має пригнічений вигляд; о десятій годині всі розходяться. Я запитую сестру; вона нічого не знає. Назавтра о восьмій ранку по мене приходять. Я спускаюся: батько вже чекає на мене в кабінеті.

«Пане шевальє, – мовив він, – вам доведеться відмовитися від ваших божевільних планів. Брат добився для вас місця молодшого лейтенанта в Наваррському полку. Ви поїдете в Ренн, звідти в Камбре. Ось сто луїдорів; бережіть їх. Я старий і хворий; мені недовго лишилося жити. Поводьтеся, як годиться людині шляхетного походження, і ніколи не ганьбіть ваше ім’я».

Він обійняв мене. Його суворе зморшкувате обличчя притислося до моєї щоки, і я відчув, що він схвильований: то були останні батьківські обійми.

‹Прощання із Комбурґом; три приїзди Шатобріана до Комбурґа в подальші роки його життя›

Книга четверта

Переглянуто в липні 1846 року

1
Берлін. – Потсдам. – Фрідріх

Берлін, березень 1821 року

Від Комбурґа до Берліна так само далеко, як від юного мрійника до старого посла. На одній з попередніх сторінок сказано: «Де тільки не працював я над моїми записками, де ж я їх закінчу?»

Востаннє я брався за них чотири роки тому. За цей час трапилося багато різних подій: у мені відкрилася нова людина – політичний діяч; я дуже мало ним дорожу. Я захищав свободу французів, бо вона – запорука довговічності законної монархії. За допомогою газети «Консерватер» я привів до влади пана де Віллеля; я став свідком смерті герцога Беррійського і пошанував його пам’ять. Щоб усім догодити, я поїхав; я погодився стати послом у Берліні.

Вчора я побував у Потсдамі, святково прибраній казармі, де сьогодні немає солдатів: я дослідив життя лже-Юліана в його лже-Афінах. У Сан-Сусі мені показали стіл, де великий німецький монарх перекладав звичайними французькими віршами заповіді енциклопедистів; кімнату Вольтера, оздоблену дерев’яними мавпочками і папугами, млин, який задля забави залишив законному власникові той, хто спустошував цілі провінції, могилу коня Цезаря і левреток Діани, Любоньки, Лані, Гордячки і Мирної. Вінценосний нечестивець оскверняв навіть святиню могил, зводячи мавзолеї своїм собакам; він заповідав поховати себе поряд з ними, бажаючи не так показати презирство до людей, як кинути виклик небуттю.

Мене провели до нового палацу – він уже розвалюється. У старому потсдамському замку дбайливо зберігають плями від тютюну, брудні, з роздертою оббивкою крісла, одне слово, всі сліди неохайності володаря-відступника. Тут увічнені разом неакуратність циніка, нахабство безбожника, тиранія деспота і слава солдата.

Одна-єдина річ привернула мою увагу: стрілка настінного годинника, що показує мить, коли Фрідріх спустив дух; нерухомість її обманула мене: проте час не сповільнив свого бігу: людина не зупиняє час – це час зупиняє людину. Причому неважливо, яку роль відігравали ми за життя: створили ми вчення прославлені чи невідомі, були багаті чи убогі, переживали радощі чи прикрощі – це не може ні подовжити, ані вкоротити відміряний нам відрізок часу. По золотому циферблату біжить стрілка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, поміщається він у печатці персня чи в розетці храму – година триває все ті ж шістдесят хвилин.

У склепі протестантської церкви, просто під кафедрою схизматика-розстриги, я побачив гробницю вінценосного софіста. Гробниця ця з бронзи; коли по ній стукають, вона дзвенить. Жандарм, який спить на цьому бронзовому ложі, не прокинувся б навіть од грому власної слави: розбудити його може тільки трубний глас, що кличе на останній бій, перед очі Божого воїнства.

Мені конче потрібна була переміна вражень, і я вирішив скрасити їх відвідинами Мармурового палацу. Король, що побудував його, ушанував мене кількома словами, коли я, на той час бідний офіцер, проїздив повз його війська. Цей король, в усякому разі, був не чужий звичайним людським вадам; людина звичайна, він присвятив своє життя втіхам. Чи хвилює сьогодні два скелети відмінність, що існувала між ними раніше, коли один був Фрідріхом Великим, а другий Фрідріхом Вільгельмом? Нині і Сан-Сусі, і Мармуровий палац – безгосподарні руїни.

Кінець кінцем, хоча велич сучасних подій применшила події минулого, хоча битви під Росбахом, Лейтеном, Ліґніцем, Торґау та ін. – не більше ніж бійки поряд з битвами під Маренґо, Аустерліцем, Ієною і на березі Москви-ріки, – Фрідріх менше за інших страждає від порівняння з гігантом, що мучиться на о. Святої Єлени. Прусський король і Вольтер дивним чином пов’язані між собою; пам’ять нащадків об’єднає їх навіки: один заснував своє правління на філософії, за допомогою якої інший підривав підвалини суспільства.

Вечори в Берліні довгі. Я живу в особняку, що належить герцогині де Діно. З настанням ночі мої секретарі розходяться. Коли при дворі немає святкування з нагоди одруження великого князя Миколи з великою княгинею ¹⁴, я залишаюся вдома. Сидячи на самоті біля сумної грубки, я чую тільки покрик вартового біля Бранденбурзьких воріт та хрускіт снігу під ногами людини, що своїм свистом заступає бій годинника. Чим мені зайнятися? Читанням? у мене майже немає книжок; а що коли продовжити мої «Записки»?

Ми з вами розлучилися на шляху з Комбурґа в Ренн, де жив один мій родич. Він порадував мене: у його знайомої дами, яка від’їжджала до Парижа, якраз є в кареті вільне місце, і він ручається, що вмовить цю даму взяти мене з собою. Я погодився, проклинаючи ласкавість родича. Він про все домовився і незабаром рекомендував мене моїй супутниці, хазяйці модної крамниці, безтурботній і меткій; угледівши мене, вона розсміялась. Опівночі подали коней, і ми рушили в дорогу.

І ось я вночі в поштовій кареті наодинці з жінкою. Як мені, котрий у житті не поглянув на жінку не почервонівши, спуститися з надхмарної височини, де я ширяв у мріях, на цю страшну землю? Я не знав, де я і що зі мною: я забився в куток карети від страху торкнутися сукні пані Рози. Коли вона зверталася до мене, я був не в змозі відповісти й бурмотів щось невиразне. Їй довелося самій розплачуватися з форейтором, самій про все турбуватися, бо від мене не було ніякої користі. На світанку вона ще здивованіше поглянула на бовдура, що нав’язався на її голову.

Тільки-но краєвид почав змінюватись і я перестав узнавати вбрання й говірку бретонських селян, я засмутився, це лише посилило презирство пані Рози. Я помітив, яке відчуття викликаю, і цей перший досвід світського життя справив на мене враження, яке й досі не вповні стерлося з моєї душі. Від народження я дикуватий, але не сором’язливий; я був скромний відповідно до своїх літ, але соромливим я не був. Коли я зауважив, що достоїнства мої викликають сміх, дикість моя обернулася в нездоланну боязкість. Я не міг вимовити ні слова: я відчував, що повинен щось приховувати, і це щось – доброчесність, а не порок; я вирішив, що сховаюся сам, аби зберегти душевну чистоту.

Ми наближалися до Парижа. На Сен-Сірському узвозі мене вразили ширина доріг і доглянутість насаджень. Невдовзі ми доїхали до Версаля: оранжерея з її мармуровими сходами захопила мене. Військові успіхи в Америці повернули замкам Людовіка XIV колишню славу; нова королева блищала молодістю і красою; трон, такий близький до падіння, здавався міцним, як ніколи. І мені, невідомому подорожньому, призначено було вціліти, щоб побачити ліси Тріанона такими ж безлюдними, як ті, серед яких я виріс.

Нарешті ми в’їхали в Париж. Усі обличчя здавались мені глумливими: як перигорський дворянин, я вважав, що на мене дивляться, щоб посміятися з мене. Пані Роза подалася на вулицю Май, до Європейського готелю, і поспішила спекатися дурного попутника. Не встиг я вийти з карети, як вона мовила воротареві: «Цьому панові потрібна кімната». «До ваших послуг», – сухо додала вона, звертаючись до мене, і зробила реверанс. Більше я ніколи не бачив пані Розу.

‹Життя сестри Шатобріана, по чоловікові пані де Фарсі, у Парижі; служба Шатобріана в Наваррському полку, розквартированому в Камбре; смерть Шатобріанового батька; узявши відпустку в полку, Шатобріан знову їде в Париж, де брат сподівається допомогти його придворній кар’єрі; відрекомендований у Версалі королю Людовіку XVI, Шатобріан бере участь у королівському полюванні; знайомство з філософом Делілем де Салем›