Kitabı oku: «Листи до Феліції (1913)», sayfa 4

Франц

27.01.1913

Довго сидів над листами Геббеля⁴¹, і ось вже пізно. Це була людина, яка вміла виносити страждання і висловлювати правду саме тому, що внутрішньо почувалася цілісною й врівноваженою. Жодна риса в його зовнішності не розпливається, він не тремтить, але ж при цьому він з тридцяти років жив між двома жінками, на дві сім’ї, в обох сім’ях ховав померлих. Щоб він не починав, щоразу кожну свою справу він міг почати словами: «Якщо сумління чисте – перевірка чину…». Наскільки ж я далекий від таких людей! А якби я бодай раз вирішив повірити у ці муки сумління, мені довелося б все життя провести в розгляданні докорів цього серця. Ось я і вважаю за краще відвертатися, ні про які перевірки знати не хочу і, лише коли недобрі підозри щодо того, що відбувається за моєю спиною, стають занадто великі, трохи зіщулююся.

Зрозуміло, через це я завжди на всій причині, в тому числі і в моїх відносинах з Максом. З любові, слабкості, малодушності, а також з багатьох інших, почасти нез’ясованих причин я не завжди був чесний до нього, в дрібних речах часто-густо, але навіть і у великих не завжди. – Але мені неприємно писати про це, не можу, кохана, не сьогодні, не сердься і постарайся зрозуміти.

Однак перейматися нашими обопільними стосунками у Тебе немає ні найменших причин, бачила б Ти, як вчора ввечері ми з ним сміялися, ми були вдвох в кафе, його дружба до мене незмінна, та й моя до нього, хіба що центр ваги цієї дружби лежить в мені одному, і я один знаю, коли він хитається, і стражданням, яке випаде мені одному, я почасти приглушаю провину, яка теж мені одному дістається. Зауваження Макса, щодо якого я Тобі писав і яке Тебе так стривожило, було кинуто мимохідь, як це взагалі йому властиво – міркувати про багато чого, що не має до нього ніякого стосунку, без особливих роздумів і почуття відповідальності. Ти недостатньо добре його знаєш, і мою перебільшену, неприборкану манеру письма знаєш недостатньо, ось і лякаєшся. Ет, наказали б мені завданий мною переляк розвіяти поцілунками!

Франц

28.01.1913

Як хочеться, кохана, щоб Ти зараз була тут (дивне, звичайно, запрошення, північ давно минула), ми б провели разом чудовий, тихий вечір, такий тихий, аж Тобі врешті-решт стало б навіть трішки моторошно. Бідна кохана, скажи, як це – коли ось так люблять? Нічого б я не хотів – тільки міцно тримати за руки і відчувати, що Ти поруч. Скромне бажання? Але навіть воно не проб’є ніч і даль між нами.

Дуже дякую за каталог рекламних пропозицій. І це він не сподобався Неббле? І у вас не знайдеться ноги, щоб дати йому доброго копняка? Я наразі не до кінця все прочитав; іпохондрія, якої ваша майбутня клієнтура, зрозуміло, не страждає, відлякує мене від такого дрібного шрифту, однак я вже встиг помітити, що зі своєю пропозицією об’єднати телефон з диктографом – а я цілими днями так нею пишався! – я знову запізнився. Виходить, це вже є і не знаходить найширшого застосування? Але для важливих, записуваних болісно точно телефонних перемовин банків, агентств і т. д., де все вирішує точність нотації, а часто і присутність свідків, диктограф, як на мене, просто необхідний. Один слуховий ріжок тримав би службовець, інший під’єднувався б до диктографа – і ось вам незаперечне свідчення, та ще власним голосом говорить. Наочність і привабливість каталогу, на мій погляд, можна було б ще більше посилити, підкріпивши його прикладеним листком, в якому замовники групувалися б з урахуванням особливостей їхніх підприємств, і до кожної групи давався б короткий огляд, для яких цілей на їхніх підприємствах можуть надаватися диктографи. Проте загалом це і в такому вигляді просто чудово, і я насилу стримую бажання розцілувати Тебе за цей каталог з такою силою, що Ти б ще пошкодувала про зроблене. Але передбачити подібні наслідки Ти не могла, а вже дирекція тим більше…

Вчора хотів написати Тобі, який я радий, що Ти написала Софі. Я хочу незрівнянно дошкуляти їй проханнями від ваших історій, але, звичайно, такими тонкими й хитрими, як і слід чекати при моїй великій майстерності та практиці розмови. А якщо це інакше, чи не погано, що я тебе люблю? Не так сміливо запитав!

Франц

29.01.1913

Знову повертаюся до Тебе, кохана, від листів Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглинені звичайними життєвими турботами, читають подібні листи, де людина здіймається з пробуджених творчістю глибин своєї істоти, навіть у безсиллі своєму відкриває нам свою душу нестримним потоком шалених зізнань, – я і справді відчуваю його (хоча мені, якщо порівнювати речі тверезо, далеко до нього, як найменшому місяцю до сонця) геть близенько, він виливається скаргами, сховавши мені в шию, він сам, пальцями, торкається моїх слабкостей, а іноді, вряди-годи, захоплює мене за собою, немов ми з ним друзі.

Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з іншого я не можу, життя в такому розрідженому повітрі мені не до снаги, я вислизаю зі справжньої боротьби, щоб заспокоїтися шляхом споглядання цілого. Моєму мисленню притаманні неймовірно вузькі межі – відчувати в підсумках розвиток, який їм передував, я можу; проте виконати весь шлях від підсумку до результату або крок за кроком вивести з підсумку попередній розвиток мені не дано. Я ніби падаю на речі згори вниз і розглядати їх встигаю лише в безладді свого падіння.

Геббель ж мислить зовсім прямо, без найменших вивертів, в які так хочеться часом сховатися зі своїм відчаєм. Він мислить не тільки з властивою йому з ранньої юності природною силою (адже освіта у нього було зовсім випадкова, якої він сяк-так нахапався), але і з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною і аж геть близькою до прямолінійності методичністю. Коли я намагаюся точніше уявити собі ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листів тут же зникає і він просто мене розтоптує.

За сьогоднішній Твій лист, кохана, особливе Тобі спасибі. Одному Богу відомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, і я, йдучи зі служби, обмацував у кишені списаний напередодні Твоєю рукою аркуш, міг тримати і пестити його в руках, міг милуватися ним. Уяви собі, я тут навіть шоколаду з’їв, зрозуміло повільно, недовірливо і лякливо, але спокуса якнайбільше долучитися до Твого існування і до Твоєї втіхи була занадто великою. Та мені це і не зашкодило, бо все, що від Тебе виходить (в цьому Ти зовсім не те, що я), добре, миле і зашкодити не може.

Франц

30.01.1913

В ряду всього нового, що я пізнав і пережив з минулого літа, очевидно, стоїть тепер і те, що я нарешті і навіть з лишком здобувся на здатність застуджуватись, як усі інші смертні. І застуджуюся без будь-яких видимих причин, попри всю загартованість своєї тисячократно розтертої шкіри. Може, мені гарячого чаю бракує, яким, на мою (тепер, після всіх застуд, вже не авторитетну) думку, так надмірно збадьорюється моя кохана? Знаєш, були часи, коли я навіть у власній нездатності застудитися вбачав важливу ознаку мого чимраз стрімкішого згасання – в самому факті цього згасання я не сумнівався ніколи. Я казав собі (нездатність застудитися була лише одним із багатьох симптомів): ось так, мало помалу, я і випадаю з людської спільноти; я пильно стежив за всім, що могло б послужити доказом; у першій-ліпшій дрібниці я зазнавав невдачі; не кожне побоювання підтверджувалося, але будь-яка надія обманювала; з ким би і про яку б нісенітницю я не говорив, варто було співрозмовнику лише глянути трішки скрива, і я вже почувався знедоленим і не знав, якими силами мені повернути до себе його обличчя, утримати на собі його погляд. Одного разу мені вдалося навіть Макса, людину, таким настроям начисто чужу, майже зовсім переконати в тому, що справи мої дедалі гірші і що ніхто, хоч як він мене любив, як би близько до мене ні сідав, як би проникливо і підбадьорливо в очі мені ні заглядав і скільки б мене ні обіймав (останнє, щоправда, скоріше від відчаю, ніж від любові), – ніхто не годен мене врятувати. Мене треба покинути на самого себе, воно і мені так краще, і терпляче зносити мою присутність, наскільки це взагалі в людських силах. Ми тоді вдвох з ним вибралися в Добжіховіц, красиве місце неподалік від Праги, де вирішено було і заночувати. З обіду задощило, геть скам’янілий, я лежав на кушетці в кімнаті Макса (ми взяли дві кімнати, бо я маю спати в кімнаті тільки один, Ти, може, вирішиш, що ця примха ще й ознака мужності, але це тільки побоювання, що розшифровується приблизно ось як: коли ти один, з тобою нічого не станеться – точно так само, як не можна, наприклад, лежачи на підлозі, впасти), заснути не міг, а й розплющувати очі теж не хотілося, щоб не заважати Максові, який, сидячи за столом, почав і завершив свою новелу «Чешка» (яку Ти потім, можливо, читала у «Berliner Tageblatt»), так я і лежав із заплющеними очима, сумно слухав дощ, який з особливою ретельністю порощив по дерев’яному даху і дерев’яній терасі, і не міг дочекатися, коли ж Макс нарешті закінчить свою історію (яку, до речі, він писав як божевільний, перо по паперу так і літало), щоб мені встати і злегка потягнутися, – ні з якою іншою, втім, метою, окрім як, прислухавшись до себе, знову відчути бажання плюхнути на ту ж таки канапу і далі тупо на ній вилежуватися. Так я прожив багато років і, якщо обернутися і придивитися пильніше, – нескінченно багато днів. Твою руку, кохана, щоб швидше настала така ж нескінченність прекрасних днів! Твою гарну, добру руку, яку я все ніяк не наважуюсь схопити.

Франц

31.01.1913

Кохана, не побивайся так і не старайся писати мені більше, ніж Тобі без перешкод дозволяє Твій час, я ж хочу бути твоїм добрим духом, а не твоїм мучителем. Рядок привіту і запевнення, що Ти про мене пам’ятаєш, – в такі часи мені цього цілком достатньо. Чи не перевантажують все-таки Тебе на службі – тепер ось поряд з операторкою фактурної машини і панянкою Ґросман ще і третя дівчина захворіла, роботу якої на Тебе звалили? Час уже б і дирекції збагнути, що це занадто.

Наскільки ж мені легше живеться, ніж Тобі, а чи принаймні могло б житися! Ти, коли б у Тебе було стільки вільного часу, як у мене, взялася б вести життя здорове й корисне, на втіху собі і всім прибічним. Та Ти і зараз живеш не інакше, хоч і прив’язана до без чверті восьмої вечора і без обіду – це жахливо! – до своєї контори. Я ж, по суті, нічого не роблю, людей з такими примхами, примхами, які до того ж впливають на їхню роботу, взагалі не варто було б тримати на службі, Ти б тільки головою похитала, якби побачила, як я, наприклад, сьогодні у себе в конторі працював. У мене на столі звалено сила-силенна найрізноманітніших старих паперів – щоправда, вже не так багато, як якийсь час тому, відтоді все-таки видався тиждень помірно пристойної роботи, – але сьогодні мені насамперед треба було дописати загалом швидше черговий і мало кому потрібний звіт для міністерства, розпочатий ще вчора. Виявилося, це геть не на мене, в голову зовсім нічого не йшло, до того ж в конторі сьогодні був канцелярський аврал, на який мені довелося віддати і свого машиніста переписувача, тож я особисто сів за машинку, відчуваючи, що створений тільки для одного – так і сидіти, склавши руки. У такі дні навіть друкарська машинка втрачає здатність писати, і, скільки ти на неї ні витріщайся, все одно вона на вигляд наче старий, давно віджилий винахід і взагалі просто залізяка. Словом, я написав близько 8 сторінок і добряче цілю на завтра: ці вісім сторінок, як нікуди не придатні, порву і весь звіт, розрахований сторінок на 20, почну спочатку. Лише зрідка, немов уста гомерівських героїв, розмикаються мої губи для диктування, і, як будь-яка скупість мови, ця здатна скінчитися замовканням назавжди. Однак життя йде, і соки, хоч і ліниво, рухаються своїм шляхом. І все це, подумай сама, при тому, що, крім роботи в конторі, я нічого більше не роблю і занедбав справи на фабриці так, що не наважуюсь на батька навіть глянути, не те що з ним заговорити. Так що, кохана, похвали мене трошки за такий чудовий спосіб життя.

Лютий

1.02.1913

Жодної звістки, кохана моя, в конторі я загадав, якщо що-небудь прийде, тут же надіслати, але нічого не прийшло. Вчора було два листи, от би вони розподілилися на вчора і сьогодні! Але я не переймаюсь; а якщо Ти через таке побиваєшся, як останнім часом, можеш спокійно один день пропустити, я міцно зберігаю Тебе в своїй душі і, як і раніше, Тебе пам’ятаю.

Я все ще застуджений – вірніше, власне навіть не застуджений, але відчуваю весь час, можливо здебільшого тільки від іпохондрії, якийсь неприємний холод по всій спині, немов на мене, куди б я не повернувся і де б не стояв, спрямована цівка холодної води. Ось і зараз, коли пишу, теж – просто чортівня якась.

У подібному стані ніщо не здатне потішити людину сильніше, ніж лист з такими непомірними претензіями, який я отримав сьогодні від Штьоссля. Він і про книгу мою [Споглядання] відгукується, але з таким нерозумінням, що на якусь мить я навіть подумав, може, книга моя і справді хороша, якщо вже вона такого проникливого і досвідченого літератора здатна підбити на помилки, які щодо книг я вважав взагалі немислимими, хіба що по відношенню до живих людей – живих і тому багатозначних. Єдиним поясненням залишається, що книгу він прочитав побіжно або місцями або (що, втім, при тому відчутті правдивості і надійності, яке в будь-якому слові і жесті навіює весь його вигляд, малоймовірно) не читав зовсім. Переписую для Тебе відповідне місце, бо ж письмо у нього геть нечітке, і навіть якщо Ти після багатьох зусиль вирішиш, що все розібрала, напевно багато прочитаєш невірно. Він пише: «Вашу книгу, так само вдалу як внутрішньо, так і зовні, я прочитав відразу ж і залпом, вельми потішившись легкою і проникливою вивіреністю цих маленьких пам’ятників короткою, але великою миттєвістю. За всім відчувається якийсь особливо доречний, так би мовити, розчинений у глибині душі гумор – точно, якби доб- ре виспавшись вночі, прийнявши освіжаючу ванну й одягнувшись у все чисте, ви зустріли ясний сонячний день в радісному очікуванні і з почуттям невимовної бадьорості повсьому тілі. Гумор прекрасного внутрішнього самопочуття. А де ж краще передумови для автора, нема прекраснішої за нього заруки, ніж цей найчистіший душевний настрій його перших речей». До цього міркування залишається тільки додати – я прогавив зробити це із самого початку, – що загалом книга йому не подобається, що при мінливості його вдачі легко було передбачити. До речі, лист цей якнайкраще поєднується з сьогодні надрукованою, надміру хвальною рецензією⁴², де сказано, що в книзі безроздільно панує скорбота.

Сьогодні ввечері прийшла Софі [Фрідманн], якби у мене не було цієї залитої холодним потом спини і «гумору мого власного доброго стану», я б хотів зійти з нею з потяга. Якби у мене не було жодних новин від Вас, я б бачив кілька очей, які бачили Вас тижнями, Ваше ім’я, безумовно, було б згадано, і якби вся справа звелася до короткої поїздки на електриці, було б добре. Але на наступному тижні я хочу її осадити, і якщо я не чув від Вас про Ваше перебування у Вроцлаві, незважаючи на обіцянки, я хочу змусити її поговорити. Кохана, який це замінник для Вас? Я приймаю чутки, промови, згадки, спогади замість Ваших, і так це й залишається.

Щоб не залишати Тебе одну з Твоїми судовими позовами, я в понеділок теж їду на суд, знову в Ляйтмеріці. До чого ж не хочеться! Але цього разу хоч ніякій моїй історії ця поїздка не завадить. Але я б вважав за краще, зробивши невеликого гака через Берлін, податися на справжній південь, куди в неділю пополудні їдуть Макс з дружиною. Тільки як таке влаштувати?

Франц

Мати, сьогодні добре слово!⁴³

2.02.1913

Щойно – вперше після недавнього післяполудневого листа – сів за стіл. Котра година? (Відповідь напишу на наступній сторінці, як це роблять у дешевих романах, приберігаючи там для читача черговий жах.) Всю другу половину дня провів з Верфелем, вечір з Максом, виснажений втомою і гнітючими болями в голові, які сьогодні підбираються до потилиці, спати ліг тільки о восьмій. Зрозуміло, в сусідній кімнаті вже був звичний веселий шум, який, щойно мені вдавалося занурити в сон свою втому, з тим більшим азартом мене звідти висмикував. Проте в такій напрочуд мінливій мішанині між дрімотою, сном, мріями і безсумнівним неспання я провалявся в ліжку досі і піднявся тільки потім, щоб написати, кохана, Тобі і ще накидати дещо для роману, що зі страшною силою насунуло на мене, поки я лежав у ліжку, хоч я подібних уривчастих осяянь майбутніх подій швидше боюся, ніж їм довіряю. Вечеря, підібрана як виняток бездоганно (що за її складності зробити аж ніяк не легко), чекала мене на столі, але я вирішив її не їсти, прибравши. Ось уже кілька днів з шлунком моїм, як і з усім організмом, щось негаразд, і я намагаюся напоумити його голодуванням. Сьогодні, наприклад, я їв тільки в обід. Згадую про це лише для того, щоб будь-яку дрібницю, від якої я очікую успіху, пред’явити світлу Твоїх улюблених очей.

Верфель читав мені свої нові вірші, як і раніше, поза сумнівом, що йдуть із глибин його неймовірного хисту. Як же здіймається такий-от вірш, несучи і породжуючи свій фінал вже в самому своєму початку, в безперервному внутрішньому розвитку, що падає на тебе потоком, – а ти, скоцюбившись на канапі, тільки очима кліпаєш! Цей хлопчик ще погарнішав, а читає з неймовірним, шаленим натиском (проти одноманітності якого я, втім, маю деякі заперечення)! Все, що він коли-небудь написав, він пам’ятає і, читаючи, схоже, готовий себе на шматки рвати, так запалює вогонь натхнення це важке тіло, ці масивні груди, ці пухкі щоки. У лютому він читатиме в Берліні, Ти обов’язково сходи. Зрозуміло, і про Тебе (хоч і без згадки імені) була мова, та й як я можу без Тебе прожити хоч півдня, він подарував мені «Друг людства»⁴⁴ з маленькою присвятою «незнайомці», що трішки дратує панянку Лінднер. Відішлю Тобі книгу найближчим часом – якби ще не морока з особливою упаковкою і відсиланням. Через це і «Висота почуттів» [Брода] стільки у мене пролежали, зрозуміло, це Твоя книга, я давно Тобі її обіцяв. Так само і призначений Тобі французький Флобер тижнями у мене валяється, а я знай заношуся в хмари, фантазуючи про можливі способи його пакування і відсилання.

Чи змогла Ти взагалі прочитати лист Льові, який я Тобі відіслав у неділю? Вони в неділю у Берліні грали, так принаймні я вичитав з його листа і навіть мав хитрість спеціально підкреслити для Тебе відповідне місце. Згодом я себе за цю хитрість картав і радий, що Ти підкресленого пасажу або не помітила, або з якихось інших причин в театр не пішла. Я і так досить зловживаю Твоїм мізерним вільним часом, більш ніж достатньо! Як мені розповідав Верфель, який теж з Льові зустрічався, трупа настільки сподобалася ляйпцизькому кореспонденту «Berliner Tageblatt», якомусь д-ру Пінтусу⁴⁵, якого я, до речі, теж знаю, що він навіть зібрався в «БТ» спеціально про них писати⁴⁶. Вийшли мені, будь ласка, статтю, я цих акторів досі із задоволенням згадую.

Твоїми пропозиціями, кохана, щодо іншого розпорядку дня я скористатися не зможу. Єдино можливе – залишити все як є; якщо не витримаю – тим гірше; але я вже як-небудь витримаю. Однієї-двох годин для писання недостатньо (не кажучи вже про те, що Ти і для моїх листів Тобі часу не передбачила), десяток годин було б якраз, але оскільки це недосяжно, треба недосяжного хоча б прагнути, а не перейматися собою – я і так безбожно погано використовував останні дні для роботи, треба це переломити, мене це просто вбиває, сьогодні ось знову нічого не написав і, коли ввечері ліг, через власну втому на якийсь час впав у такий розпач, що в півсні молився, нехай мені дадуть в руки всі підвалини світу, вже я б ними струсонув! О, леле мій! Ех, кохана…

Франц

2.02.13

Кохана, чи ти знаєш, де саме зараз пише Тобі твій загартований, нездоланний залізний дурень? Однозначно не просто неба у зимову ніч, але, чистий сором, на теплій кухні. Опалюється лише у вітальні, у бурю на нашій висоті навряд чи ще де зігрієшся, в моїй кімнаті не було опалення, бо ж я по обіді хочу поїхати в Ляйтмеріц (можливо, поїду лише завтра), сім’я спить у вітальні покотом, але кухня порожня і тиха, і якби не холодні кахлі і голосний годинник, це був би ідеальний кабінет.

Максове весілля закінчилось, і він вже прямує на південь, утім особливої весільної церемонії не було, як Ти, мабуть, підозрюєш, це була просто церемонія весілля в готелі, більше нічого, ні парубочого вечора, ні весільної вечері, тож мій страх перед людьми не на спробу брався. Але я мав особливу радість од шлюбу, бо ж Софі, з якою я перекинувся кількома словами, сказала мені, що вона має мені щось розказати, і що мені є що послухати, це все чудово збігається. Сьогодні і завтра я не можу їхати до Бродів, але у вівторок побіжу щодуху. Не хочу чути нічого особливого, я просто хочу бути поряд із Софі, бо Ти була поряд з нею.

Кохана, це не допоможе, мушу зупинитися, хоча мені це, наче мене фізично відривають від тебе. У вівторок у Тебе будуть лише картки від мене. Кохана, Ти хотіла б бути убезпеченою від нічних кошмарів, скільки б сенсу і попередження вони не містили.

Франц

З 3-го на 4 лютого 1913 р.

Це я, кохана, ось і я в Тебе. Втомлений од поїздки, ще більше втомлений од себе, ввечері сьогодні я ще був у Бродів. І що я там улаштував? З мене досить. Я сидів поруч із Софі 2 години, поруч з якою сиділа і Ти, сиділа там само, що і тоді в серпні, і Твоє ім’я згадувалося двічі. Але моя заслуга у тому, що згадка про Твоє ім’я була мізерною, і я, мабуть, заважав частіше згадувати Твоє ім’я. Тебе лише несподівано згадали в середині чергової розмови. Привітали б усі, мовила Софі, «від пані Брод до доктора Кафки». Порядок привітань був би правильним для мене, бо після того як Ти вислухала б усі привітання, залишилася б сама для мене, я мав би Тебе утримати і більше не відпускати. Той факт, що Тебе згадували серед незнайомих людей і що я відчував, що найближчий з усіх до Тебе і тому перевершував їх усіх, зігрівав мене, і я був дуже задоволений. Але це одне згадування було також тим крайнім варіантом, який я насилу міг би пережити, щоб себе не виказати, не скривитися, не засумувати через те, що всі ще можуть Тобою перейматися. І тому я намагався повернути Тебе у непам’ять, і тільки коли навколо Тебе було тихо, Ти знову голосно озвалася в мені.

Кохана, як Ти, мабуть, натомилася! У Берліні, безумовно, все як всюди, і, напевно, всі так живуть, але як можна витримати роботу в конторі, якщо Ти не висипляєшся? Поза сумнівами, що тут не уникнути перевтоми і шкоди здоров’ю. Ти – це сумні думки, які снуєш собі про це вдалині. Ти можеш не вірити, що я розумію необхідність усього цього. Я знаю, що все в Берліні здебільшого гамірніше й веселіше, ніж у нас (а мені і до нашого гамору й веселощів зась). За таких умов, певно, в колі знайомих, яке мав Макс, мабуть, було не відгуляти берлінське весілля такого типу, якби не мій вплив (у недбалості й нецеремонності я неабиякий авторитет), годі було й думати. У якому стані, мабуть, була Ти у понеділок! Але як я можу судити про це, я – той, хто взагалі не в змозі розважити кого-небудь навіть між іншим. Я розмову і ту не можу підтримати. Вид навіть знайомого обличчя хутко збиває мене з пантелику.

Франц

З 4-го до 5.02.13

Те, що дістала стільки всього, моя щаслива кохана, звичайно, чудово і мене тішить, але авторучка для листів мені не потрібна, хай як вони написані, я їх однаково люблю. Але як Тебе обсипали виграшами і смикали туди-сюди! І я не був у жодному куточку, щоб затримати Тебе і не відпустити!

Я отримав картку з підписом Твоєї матері сьогодні вдень. Як звуть матір на ім’я? Анна? Ви знаєте, що на вигляд це дуже суворо, все, «привіт» і «жінка», але для мене це дуже особливий подарунок. – Чому фрау Блюен так вирядилася? І що це було за свято? Ти сиділа за цим великим столом? Де було твоє місце і місце вашої матері?

Сьогодні якийсь Отто Пік⁴⁷ пише мені (ви вже чули це ім’я? Він опублікував дуже гарну поему «Щире переживання». Можливо, Ти колись читала есе про Верфеля в «Zeitgeist»). Тож він пише мені: «Є в мене один чоловік, який цікавиться парлографом⁴⁸, тож я хотів би попросити надати мені подальший матеріал (якщо це можливо, із зазначенням ціни). Я зустрічався з ним того дня, коли отримав ваш список довідок (тому що я вважаю, що він має хороші ділові навички, а також стосунки з редакціями та банками, які, я вважаю, парлограф може легко представити), його слід упакувати, навіть якщо в списку може бути не редакція чи банк), принесли його ввечері і відправили прямо у справу. Тепер він пише мені це, але як ви можете продемонструвати пристрій? Хтозна, можливо, я міг би знайти представника. Дай мені трохи часу. У кого в Празі є парлограф? Скільки я знаю, «Löwy und Winterberg» – це велика компанія, третя за розмахом лісоторгова фірма у Чехії; я теж мав з нею ділові стосунки. Просто примусь їх узяти парлограф, кохана ділова жінко. Про сам парлограф я не можу сказати нічого вартісного, але коли йдеться про свідчення того, що Ти найкраща і найкоханіша дівчина, а отже, і непрактична машина, коли Ти її продаєш, через те, що Ти, Ти її продаєш, має свою цінність, – то хай лише спитають мене.

Франц

5.02.1913

Кохана, який неймовірний, який чудовий жарт – знайти вдома ще один лист від Тебе. Якби ще її не затьмарювала думка, що разом з листом я беру в руки загублений час Твоєї прогулянки, що, далі, якщо вже нам дозволено писати двічі, то немає особливої причини, чому б нам не писати одне одному безперервно, щоб листи зближували і зближували нас, аж поки зовсім не зблизять і не кинуть одного в руки іншому. Але цього не станеться, ось і залишається біль. Нарешті, додається ще й страх, що другого дня, можливо, листа не буде, у всякому разі з самого ранку. А лист, який лягає на стіл просто зранку і рятує від мук очікування, – яка це розрада!

У понеділок, коли Ти писала мені, я вже був не в потязі, а у Бродів, може, саме в цей час було названо Твоє ім’я, і я поринув у тихе мовчання і в думки про Тебе.

Це відрядження пройшло ще так собі. Спершу мені все не подобалося – вставати так рано, як і минулого разу, о пів на п’яту, потім потяг, потім знову в тарадайці крізь мокру й захололу безнадійність, знову до родичів, потім у суд, потім тужливе, безмовне повернення вечірнім потягом, – що я вирішив виїхати з вечора і в Ляйтмеріці заночувати, та і для моєї застуди, яка, до речі, зараз вже повністю пройшла, було б краще. Крім того, заснути в готельному номері, посидіти в неділю ввечері в незнайомому, переповненому ресторані – мені все це до душі, тоді-таки я люблю побути мовчки. Але того вечора родина Вельчів несподівано і невблаганно, майже силою затягла мене в театр, де у «Панночці Жозетті» дебютувала їхня знайома, зрозуміло в дріб’язковій ролі, їй в першій сцені належало несподівано розсміятися, захопитися і манірно заламати руки, що вона, здебільшого спиною до публіки, соромливо притискаючись до стінки кімнатної декорації, дещо перебільшено і виконала, хоча в житті це пихата, злісна, шахраювата і вельми пролазлива особа, якої я завжди боюся. Відправляти її на сцену в подібній ролі було певною мірою необачно.

Після другого акту п’єси – а навіть в поганих п’єсах бувають пасажі, які зачіпають за живе, й іншого вечора я, можливо, досидів би до кінця, – ніякі вмовляння вже не допомогли, і я, не прощаючись, втік додому, завдяки чому позбувся ще одного, а то й двох актів «Жозетти» і ще шванка «У цивільному» ⁴⁹ на додачу, але зате раніше вийшов на повітря і раніше ліг у ліжко. Вдома, розмовляючи з сестрою, я знову взявся на всі заставки лаяти своє відрядження, а що сестра дуже хотіла зі мною поїхати (і не тільки через бажання довести мені, що нічого жахливого в поїздці немає), я з радістю пообіцяв прихопити її з собою. Батько, попри те, що рішення наше дозріло тільки о пів на одинадцяту вечора, всупереч очікуванням, нічого проти не мав, що можна пояснити лише тим, що в Ляйтмеріці у нас родичі, підтримці ж родинних відносин батько завжди надає неабиякої ваги, а сестра моя, на його думку, надається куди більше для цих цілей, ніж я. У підсумку ми разом виїхали зрання, погода була ще гарна, але по прибутті, коли ми тряслися в тарадайці, дощ уже накрапав нам в обличчя і потім йшов безперестану. До другої я безвилазно сидів у суді (рішення так і не прийнято, слухання знову відкладено, але я краще дам себе відшмагати, ніж ще раз туди поїду), сестра безвилазно у родичів. Вона не надто зугарна до писання (по суті, як і я), тому обмежилась одним підписом. Але вона зовсім не ледащо, як Ти гадаєш; ледащі були дві інші мої сестрички, точніше навіть, старша з них. Її завжди можна було знайти на найближчій канапі. Тоді як Оттла працює в нашій крамниці: рано-вранці, за чверть восьма вона вже там (батько вирушає туди тільки о пів на дев’яту) і, по суті, проводить там увесь день – обід їй приносять, додому вона приходить о четвертій, а то й о п’ятій, а в сезон взагалі залишається до самого закриття.

Втім, не така вже тяжка це робота, та й взагалі з усіх дівчат, кого я знаю, жодна так не побивається, як Ти, і жодній я б так не хотів полегшити її непосильну працю, як Тобі. Але на що я взагалі годен! Лише на поцілунки, та й то здалеку! Напиши мені, кохана, в наступному ж листі напиши, що Ти відповіси панночці Лінднер, якщо та, замість звичайних своїх загальних питань, раптом візьме та й запитає навпростець: «А що, ця людина за останні три місяці жодного разу в Берліні не була? Ні? А чому? У суботу вдень він виїздить із Праги, ну, якщо у нього не виходить удень, так ввечері, неділю він проводить у Берліні, а ввечері знову вирушає в свою Прагу. Трошки утомливо, але загалом дрібниця. Чому б йому цього не зробити?» Що Ти їй відповіси, бідна моя кохана?

Франц

06.02.1913

Кохана, вже пізно, і я втомився. Після обіду був на службі, не спав, виконував дурну роботу, статистика нещасних випадків (просто щоб Ти і це поняття знала і будь-яку дрібницю, з якою я маю справу, наповнювала своїм диханням мені на втіху), та й потім час провів бездарно. (Уявляєш, у мене навіть щоки горять від втоми.) Не без задоволення вийшов я зі служби і подався гуляти, проходив повз будинок Вельчів, побачив у його кімнаті світло, значить, він працює, і я вирішив, що це найкраща оказія йому перешкодити, бо ми з ним давно вже не розмовляли. (А до речі, Ти ж зовсім не знаєш, чим він займається. Він – доктор юриспруденції і філософії, служить в університетській бібліотеці, де йому можна скільки завгодно байдикувати, і разом з Максом, можливо, вже в цьому місяці випустить їхню спільну філософську працю під назвою «Споглядання і поняття»⁵⁰.) Так ось, я піднявся, застав його, як завжди, в перетопленій, нестерпно задушливій кімнаті – у нього слабкі легені і вічні проблеми з горлом, – щасливого тому, що його відірвали від читання неймовірно важкої книги Когена – «Логіка чистого пізнання», якщо не помиляюся, – але спочатку не здолав витягнути його на прогулянку з цього задушливого, майже непридатного для дихання повітря. Коли б ми з ним говорили на загальніші теми, мені б це вже незабаром вдалося, проте він знаходить дивне і зовсім незбагненне для мене задоволення в читанні мені вголос – за найменшої нагоди для цього – як давніх, так і зовсім свіжих інтимних листів. І саме така можливість сьогодні випала, от він і висунув свою потайну шухляду, де все пов’язано стосиками і розкладено у бездоганному порядку. Там у нього все, що можна зберегти в письмовому вигляді на пам’ять про найпотаємніше і особисте: листи, які отримував він, конспективні записи всіх листів, які відправив сам, найточніші датування всіх подій і поворотних моментів, стенограми пояснень, стенограми його власних міркувань про всяку всячину – від давніх до дуже давніх часів. Про все це, зрозуміло, окрім Макса і мене, навряд чи хто-небудь що дізнається, Ти не повинна думати, ніби В. балакучий, швидше навпаки. Але сьогодні йому закортіло розповідати, і що незбагненніші для мене втіха й затишок, які він собі цим дає, то безмежніше моє терпіння у вислуховуванні подібного читання і подібних оповідань. А вже коли він, аби мене утримати, перемагаючи себе, відчинив двері сусідньої холодної кімнати, я остаточно здався, ліг просто в пальтечку на канапу й слухав. Я люблю його – але не в такі години. – Ні слова більше! Тільки втомлений – але не тільки від втоми нескінченний поцілунок.