Kitabı oku: «Романи», sayfa 2
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Поки вони їхали до заїзду, вже майже стемніло. К. упізнав поворот дороги і дуже здивувався цій несподіваній темряві. Невже він був відсутній так довго? Йому здалося, що це тривало не більше однієї-двох годин, виходив він уранці і досі не хотів їсти, а крім того, ще зовсім недавно було зовсім світло, навіть не починало сутеніти, і ось уже цілком темно. «Короткі дні, короткі дні!» – сказав він сам до себе, зліз із санчат і пішов до заїзду.
Угорі на сходах ґанку стояв господар, який дуже зрадів поверненню К. і освітлював дорогу ліхтарем. Згадавши про візника, К. зупинився, десь у темряві почувся кашель, який напевно належав візникові. Мабуть, вони невдовзі побачаться. Коли К. піднявся до господаря і шанобливо привітався, то зауважив, що біля дверей стоять двоє чоловіків. Він узяв із рук господаря ліхтар і посвітив на них. Це були ті, кого він уже зустрічав сьогодні, їх звали Артур та Єремія. Вони віддали честь. Згадавши роки, проведені у війську, ці щасливі часи, К. засміявся.
– Хто ви? – запитав і перевів погляд із одного на другого.
– Ваші помічники, – відповіли вони.
– Це помічники, – тихо підтвердив господар.
– Як? – запитав К. – Ви – мої старі помічники, які мали приїхати після мене і на яких я чекаю?
Вони підтвердили.
– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приїхали. До речі, – продовжив після невеликої паузи, – ви сильно запізнилися. Це недбальство з вашого боку.
– Це досить далеко, – сказав один.
– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрів вас дорогою із Замку.
– Так, – сказали вони без детальніших пояснень.
– Де інструменти? – запитав К.
– У нас немає, – відповіли вони.
– Інструменти, які я вам довірив, – уточнив К.
– У нас немає, – повторили вони.
– Ну що за люди! – обурився К. – Ви вмієте міряти землю?
– Ні, – зізналися помічники.
– Але якщо ви мої старі помічники, то мусите вміти, – сказав К. і підштовхнув їх поперед себе до будинку.
Вони сиділи втрьох і мовчки пили пиво в заїзді за невеличким столом. К. – посередині, справа і зліва його помічники. У залі, як і вчора ввечері, був зайнятий окрім їхнього лише один стіл, за ним сиділи селяни.
– Важко з вами, – сказав К. і вкотре вже порівняв їхні обличчя. – Як я маю вас розрізняти? У вас тільки імена різні, а все решта схоже, як… – він мимоволі затнувся, але потім продовжив: – У всьому решта ви схожі між собою, як змії.
Вони засміялися.
– Нас завжди без проблем розрізняли, – сказали вони, виправдовуючись.
– Я вам вірю, – сказав К. – Бо сам був свідком цього, але я бачу вас своїми очима, і вони вас не розрізняють. Тому я буду поводитися з вами, як із однією людиною, і називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помічників.
– Ні, – сказав той. – Мене звати Єремія.
– Це не має значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви підете вдвох, дам Артурові якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттєвий недолік, бо я не зможу використовувати вас для різних робіт, зате буде й перевага, бо за все, вам довірене, будете відповідати разом і нероздільно. Як саме ви поділите між собою роботу, мені все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина.
Вони трохи подумали і сказали:
– Це для нас було б украй неприємно.
– Ясна річ, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприємно, але так воно буде.
Уже кілька хвилин К. спостерігав за селянином, який кружляв довкола їхнього столу та ось нарешті наважився, підійшов до одного з помічників і хотів прошепотіти йому щось на вухо.
– Перепрошую, – сказав К., стукнув кулаком по столу і піднявся. – Це мої помічники, і в нас зараз нарада. Ніхто не має права нам заважати.
– Прошу, прошу, – злякано сказав селянин і позадкував до свого товариства.
– За дотримуванням цього ви мусите стежити особливо пильно, – сказав К. і знову сів. – Вам не можна розмовляти ні з ким без мого дозволу. Я тут чужий, і якщо ви мої старі помічники, то ви також чужі. Тому ми троє мусимо триматися разом, згода?
Вони похапцем простягнули йому руки.
– Заберіть свої лапи, – сказав він. – Але мій наказ залишається чинним. Я іду спати й вам раджу зробити те саме. Сьогодні ми втратили робочий день, отже, завтра мусимо почати якомога швидше. Вам потрібно дістати сани для подорожі в Замок, і о шостій мусите чекати на мене тут, перед порогом.
– Добре, – сказав один.
Але другий утрутився:
– Ти кажеш «добре», хоча знаєш, що це неможливо.
– Тихо, – сказав К. – Ви, здається, починаєте відрізнятися один від одного.
Але перший також сказав:
– Він має рацію, без дозволу жоден чужинець не має права зайти в Замок.
– А де потрібно взяти дозвіл?
– Не знаю, можливо, в каштеляна.
– Тож ми зателефонуємо туди, беріться за роботу і негайно телефонуйте каштелянові!
Вони пішли до апарату і попросили з’єднати, – обоє просто зі шкіри лізли, щоб показати, як стараються догодити, – потім запитали, чи можна їм разом із К. завтра відвідати Замок. «Ні» у слухавці було таким гучним, що долетіло навіть до вух К. Але відповідь була ще більш вичерпною і звучала так: «Ні завтра, ні в будь-який інший день».
– Я сам подзвоню, – сказав К. і встав.
Досі у залі майже не звертали уваги на К. і його помічників, якщо не рахувати сутички з селянином, але після цієї фрази до них повернулися всі голови. Присутні піднялися разом із К., і попри намагання господаря затримати їх, вишикувалися півколом біля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримає жодної відповіді. К. довелося попросити їх затихнути, їхньої думки він узагалі не питав.
Звук зуммера у слухавці був дивним, К. ніколи раніше не чув нічого подібного. Це було схоже на гудіння багатьох дитячих голосів, чи навіть не гудіння, а спів, що долинає звідкись іздалеку, дуже здалеку, так ніби з цього звуку в якийсь неможливий спосіб формується один високий, але сильний голос, і так сильно б’є у вухо, наче намагається проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись іще глибше. К. слухав, навіть не намагаючись зателефонувати. Сперся лівим ліктем на телефонний апарат і слухав.
Невідомо, як довго він так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зі словами, що до нього прийшов вістовий.
– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавці, бо там раптом озвалися. Відбулася наступна розмова:
– Освальд слухає вас, із ким я розмовляю? – запитав суворий зверхній голос. К. почув у ньому невеличкий мов-ний дефект, який намагалися приховати цією підкресленою суворістю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловік на тому кінці дроту міг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здається, перекрив собі досить важливий шлях. Нерішучість К. посилила нетерплячість його співрозмовника.
– Хто там? – повторив той і додав: – Я був би дуже вдячний, якби звідти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.
К. не відреагував на це зауваження і раптом прийняв рішення:
– Телефонує помічник пана землеміра.
– Який помічник? Який пан? Який землемір?
К. пригадав собі вчорашню телефонну розмову.
– Запитайте Фріца, – коротко сказав він і здивовано зауважив, що це подіяло.
Але ще більше він був здивований від організованості тамтешніх слуг. Відповідь була:
– Я вже знаю. Вічно цей землемір. Добре, добре. Що далі? Який помічник?
– Йозеф, – сказав К.
Йому трохи заважало перешіптування селян у нього за спиною, здається, вони засуджували те, що він неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.
– Йозеф? – прозвучало питання у відповідь. – Помічники називаються, – невеличка пауза, очевидно, він запитав імена в когось іншого, – Артур і Єремія.
– Це нові помічники, – сказав К.
– Ні, це старі.
– Це нові, а я старий, я прибув сьогодні за паном землеміром.
– Ні, – крикнули в слухавці.
– Тоді хто ж я? – запитав К. спокійно, як і досі.
І за мить та сама людина із тим-таки дефектом мовлення сказала:
– Ти – старий помічник, – але цього разу голос був інший, глибший, у ньому з’явилося більше поваги.
К. услухався у звучання голосу і майже прослухав питання:
– Чого ти хочеш?
Він би із задоволенням поклав слухавку. Від цієї розмови вже можна було нічого не чекати. Але змушений щось казати, він запитав скоромовкою:
– Коли мій господар може прийти до Замку?
– Ніколи, – прозвучала відповідь.
– Добре, – сказав К. і поклав слухавку.
Селяни підступили вже зовсім впритул. Помічники косо позирали на К. і намагалися не підпустити селян надто близько. Але все це робилося тільки задля годиться, бо селяни, задоволені результатом розмови, потроху відступали. Тут їхню групу ззаду розділив чоловік, який рішучим кроком підійшов до К., уклонився і дав йому листа. К. взяв листа до рук і подивився на вістового, це видалося йому на ту мить важливішим. Вістовий був разюче схожий на помічників, – такий самий стрункий, у вузькому вбранні, такий самий швидкий і спритний у рухах, але все-таки інший. Краще б йому в помічники дали цього хлопця! Він трохи нагадував К. жінку з немовлям у хатині чинбаря. Убраний у майже все біле, ясна річ, не шовкове, а зимове, як і в усіх довкола, але його одяг мав у собі витонченість та святковість, притаманну шовку. Обличчя посланця було світлим і відкритим, очі – величезними. У посмішці промайнуло заохочення, яке він невдало спробував приховати, провівши рукою по обличчю.
– Хто ти? – запитав К.
– Мене звати Варнава, – відповів той. – Я – вістовий.
Його губи рухалися під час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловічому.
– Тобі тут подобається? – запитав К. і показав на селян, які все ще не втратили цікавості до нього. Їхні черепи виглядали так, ніби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслідок биття, вони пороззявляли роти із набряклими губами і то втуплювалися в К., то відволікалися на щось інше, їхні погляди безцільно блукали довкола і раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далі К. показав на помічників, які обійняли один одного, притислися щоками і посміхалися чи то напівсором’язливо, чи то напівзнущально, показав на всю свою свиту, нав’язану йому випадковими обставинами, і, сподіваючись на таку потрібну йому зараз довіру, очікував, що Варнава раз і назавжди збагне різницю між К. і всіма цими людьми. Але Варнава цілком щиро, й це було помітно, не зрозумів питання, він лише чемно прослухав його, як вишколений слуга слухає кожне слово свого господаря, слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим, обмінявся кількома словами з помічниками, і все це вільно та невимушено, хоча при цьому він і тримався окремо від усіх. К. відчув, що його поставили на місце, хоча й не присоромили, і взявся до принесеного листа, відкрив його. У листі було написано:
«Шановний пане! Як вам уже відомо, вас прийняли на службу до Замку. Вашим безпосереднім начальником буде сільський староста, від якого ви довідаєтеся про всі деталі вашої роботи, а також умови оплати, перед ним ви повинні будете звітувати про виконану роботу. Але я особисто також не втрачатиму вас із поля зору. Варнава, який передав вам цього листа, час від часу навідуватиметься до вас і передаватиме мені ваші побажання. Я завжди готовий допомогти вам у всьому, наскільки зможу. Я зацікавлений у тому, щоб працівники Замку були задоволені». Далі стояв нечіткий підпис, а біля нього друкованими літерами: «Начальник канцелярії».
– Зачекай! – звернувся К. до Варнави, і той вклонився.
Потім К. покликав господаря і попросив про можливість перечитати листа наодинці в якійсь вільній кімнаті. К. спохопився, що Варнава всього-на-всього вістовий, хоча й викликає до себе довіру, та замовив хлопцеві пиво. При цьому звернув увагу на його реакцію: Варнава прийняв кухоль дуже радо і відразу ж узявся пити. Тоді К. пішов із господарем. У заїзді знайшлася лише одна крихітна вільна кімнатка під дахом, але навіть і з нею виникли проблеми, бо досі там спали дві служниці, яких тепер потрібно було кудись переселити. Окрім того, що з кімнати забрали служниць, більше там нічого не змінилося, єдине ліжко не було застелене, на ньому лежало кілька подушок та попона, що залишилися ще від попередніх мешканців. На стінах – репродукції на релігійні теми і світлини солдатів. Тут навіть не провітрили, очевидно, сподівалися, що новий гість прибув ненадовго, і не докладали жодних зусиль, щоб затримати його. Але К. на все погодився, закутався в попону, сів до столу і при свічці прочитав листа ще раз.
Текст був неоднорідним, у деяких місцях К. вважали вільною людиною, з чиєю волею рахуються, наприклад, у звертанні, а також у реченні, де йшлося про його побажання. Але були й фрази, у яких відкрито або приховано його трактували як дрібного, з позиції начальства майже непомітного працівника, і керівництво повинно було напружитися, щоб «не втрачати його з поля зору». Його безпосереднім керівником був сільський староста, і він навіть зобов’язаний перед ним звітувати, єдиним колегою ймовірно мав би стати сільський поліцай. Усе це, без сумніву, суперечило одне одному, і то настільки очевидно, що, мабуть, так було зроблено навмисне. К. ні на мить не дозволив собі божевільного припущення, що той, хто писав листа, був непевний свого ставлення, вагався, в уяві К. це було несумісно з такою поважною установою. Він більше схилявся вбачати тут наданий йому вибір, а вже він мав би самостійно визначитися, як трактувати сказане в листі. Можна стати справжнім селянином і мати певний, постійно підкреслюваний, хоча й цілком умовний зв’язок із Замком. Або ж навпаки, лише умовно вважатись одним із селян, а насправді узгоджувати всю свою роботу із вказівками, що їх передаватиме Варнава. К. ні на мить не засумнівався у своєму виборі, він не вагався б навіть у тому випадку, якби за весь час, проведений у Селі, ще так нічого й не збагнув. Тільки як селянин, якомога більше віддалений од Замку, міг він чогось досягнути в Замку. Ті люди в Селі, які все ще йому не довіряють, почнуть розмовляти з ним по-іншому, коли він стане якщо не їхнім другом, то хоча б односельцем, коли перестане відрізнятися од Ґерштекера чи Лаземана, а так мусить статися чимшвидше, бо від цього залежить його подальша доля. І тоді перед ним раптом відкриються всі шляхи, які залишаться не лише закритими, а й невидимими, якщо він розраховуватиме на милість начальства. Але існувала ще одна небезпека, підкреслена в листі, там говорилося про неї зловтішно, так ніби уникнути цього не вдасться. Це був статус зарахованого на службу. Робота, начальник, праця, оплата, звіт, посада – таких слів у листі було більш ніж достатньо, і навіть коли йшлося про речі більш особисті, про них говорилося з тієї ж точки зору. Якщо К. хотів найнятися на роботу, він мав на це право, але остаточно, без жодних інших перспектив. К. усвідомлював, що на нього не будуть тиснути і змушувати, цього він не боявся, тим більше тут, у Селі, але тягар неприємного оточення, необхідність звикнути до розчарувань, гнітючість непомітного впливу кожної прожитої так миті – цього він побоювався, але з цією небезпекою він повинен наважитися на боротьбу. У листі також не замовчувалося того, що К. вже дозволив собі нахабство зробити перший напад в оголошеній війні, якщо війну таки оголошено. Натяк був дуже тонкий, і лише неспокійне сумління, неспокійне, не йдеться про нечисте, – могло зауважити ці чотири слова «як ви вже знаєте», що стосувалися його зарахування на службу. К. дав про себе знати, і з цієї миті, як зазначалося в листі, він усвідомлював, що його зараховано.
К. зняв картину зі стіни і причепив на цвяшок листа, він житиме в цій кімнаті, отже, лист також повинен бути тут.
Потім він спустився до загального залу. Варнава сидів із помічниками за одним столом.
– Ось і ти, – сказав К. просто так, бо радий був побачити Варнаву.
Той відразу підхопився. Щойно К. зайшов, селяни теж повставали, щоб підійти ближче, вони вже звикли постійно ходити за К.
– Чого ви весь час від мене хочете? – вигукнув К.
Вони не образилися і повільно повернулися на свої місця. Один із них, відходячи, сказав на своє виправдання з якоюсь незрозумілою посмішкою, що відбилась і на інших обличчях:
– Щоразу якісь новини. – І він облизав губи, так ніби новини можна було з’їсти.
К. не сказав нічого на знак примирення, він вирішив, що буде непогано, коли вони матимуть до нього трохи більше поваги, але не встиг сісти поряд із Варнавою, як відчув чиєсь дихання в себе за спиною; селянин прийшов буцімто за сіллю, але К. так розлютився й тупнув ногою, що той пішов геть без сільнички. Було й справді неважко примусити К. втратити контроль над собою, вистачало напустити на нього селян, їхнє нав’язливе співчуття дратувало більше, ніж замкнутість інших, але це також була замкнутість, бо якби К. вирішив сісти за один стіл із селянами, вони швидше за все пересіли б за інший. Тільки присутність Варнави стримувала його від скандалу. Але він усе-таки загрозливо повернувся до присутніх, а вони теж дивилися в його бік. Коли він побачив, як вони всі разом сидять на своїх місцях, не розмовляючи один із одним, не пов’язані між собою, об’єднані тільки цим поглядом на К., йому здалося, що вони переслідували його зовсім не зі зла. Можливо, вони справді хотіли щось від нього, просто не знали, як це сказати. Або причина криється в поширеній тут дитинній поведінці, хіба не по-дитячому виглядав господар, який тримав обома руками пиво, що його ніс комусь із відвідувачів, а потім застиг і дивився на К. так уважно, що навіть не почув, як його кликала дружина, визирнувши з кухонного віконця. Трохи заспокоєний, К. повернувся до Варнави, він би з радістю позбувся товариства помічників, але не міг знайти для цього відповідної підстави. Зрештою, вони мовчки втупилися кожен у своє пиво.
– Я прочитав листа, – почав К. – Ти знаєш зміст?
– Ні, – відповів Варнава, його погляд говорив більше, ніж слова.
Можливо, К. помилявся, приписуючи йому надто багато хорошого, а селянам – поганого, але присутність Варнави тішила К.
– У листі йдеться й про тебе – ти повинен час від часу передавати мої повідомлення керівництву і навпаки, тому я подумав, що ти знаєш зміст.
– Мені наказали, – пояснив Варнава, – тільки передати листа, зачекати, поки його прочитають і, якщо буде необхідність, принести назад письмову чи усну відповідь.
– Добре, – сказав К. – Немає необхідності записувати, передай панові начальнику, – як його там звати? Я не зміг прочитати підпис.
– Кламм, – відповів Варнава.
– Отже, передай панові Кламму мою подяку за те, що мене зарахували на службу, а також за його люб’язність, яку я дуже ціную, тим більше, що я ще нічим себе не проявив. Я готовий виконувати будь-які його вказівки. Особливих побажань у мене сьогодні немає.
Варнава все уважно вислухав і попросив дозволу повторити повідомлення. К. дозволив йому, і Варнава повторив усе слово в слово. Потім устав, щоб попрощатися.
Досі К. уважно стежив за тим, як реагує Варнава на його слова, а тепер подивився на нього ще раз. Вони були приблизно одного зросту, але здавалося, ніби посланець дивиться на К. згори донизу, хоча робить це з дуже покірним виразом обличчя, хлопець узагалі не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, він був лише вістовим, не знав змісту листів, які розносив, але сам його погляд, його посмішка, його хода теж несли в собі якесь повідомлення, навіть якщо він про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.
Перед тим як відчинити двері, він іще трохи постояв, спершись плечем об одвірок, і оглянув кімнату поглядом, що вже не стосувався нікого конкретного. Відразу після його виходу К. сказав помічникам:
– Я принесу з кімнати свої нотатки, і ми обговоримо план роботи.
Вони хотіли супроводжувати його, але К. їх зупинив:
– Залиштеся!
Попри це вони таки збиралися піти за ним, і К. змушений був повторити свій наказ суворіше. У коридорі Варнави уже не було, хоча він щойно вийшов. Перед будинком випав свіжий сніг, але і там К. не побачив хлопця. Він покликав:
– Варнаво!
Відповіді не було. Можливо, він ще десь у заїзді? Напевно, так воно і є. К. ще раз з усієї сили прокричав ім’я. Звук прогуркотів у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала відповідь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у відповідь і вирушив назустріч; там, де вони побачили одне одного, заїзду вже не було видно.
– Варнаво, – сказав К. і не зміг стримати тремтіння в голосі. – Я хотів тобі ще щось сказати. Я подумав, що мені буде досить незручно залежати від твоїх принагідних візитів, якщо я потребуватиму чогось із Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто літаєш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знає, скільки мені б довелося чекати на твій наступний прихід.
– Ти можеш попросити керівництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначені тобою години.
– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, мені цілий рік не буде що передати, а через чверть години після твого відходу трапиться невідкладна справа.
– То що, мені переказати керівництву, щоб між вами налагодили інший зв’язок, не через мене?
– Ні, ні, – сказав К. – Я згадав про це між іншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.
– Може, нам слід повернутися назад до заїзду, щоб ти міг дати мені нове доручення?
І він зробив крок у напрямку до заїзду.
– Варнаво, – сказав К. – У цьому немає потреби, я пройдуся трохи з тобою.
– Чому ти не хочеш іти до шинку? – запитав Варнава.
– Мене дратують люди всередині, – відповів К. – Ти ж сам бачив, які настирливі ці селяни.
– Але ж ми можемо піти до твоєї кімнати, – запропонував Варнава.
– Це кімната служниць, – заперечив К. – Там брудно і душно; щоб не залишатися в ній, я вирішив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти свої вагання. – Візьми мене під руку, ти йдеш упевненіше, ніж я.
І К. вчепився в його лікоть. Було зовсім темно, обличчя свого супутника К. взагалі не бачив, а постать виднілася дуже нечітко, його руку він знайшов навпомацки. Варна-ва не заперечував, і вони пішли геть від заїзду. К. відчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, і затримує його. За інших обставин через цю дрібницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снігу сьогодні вранці, тепер у нього був Варнава, який міг витягти його на собі. Але він відганяв геть такі думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немає нічого важливішого, аніж спільне просування вперед.
Вони йшли, але К. не орієнтувався, куди саме, не міг нічого впізнати. Навіть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таємницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб іти вперед, забирали в нього здатність мислити. Думки не зосереджувалися на меті їхньої подорожі, а плуталися. Час від часу він згадував рідну домівку, і ці спогади переповнювали його. Там також у центрі села стояла церква, з одного боку біля неї примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кілька хлопців змогли видертися на цей мур, але К. не став одним із них. Діти хотіли побувати на мурі не з цікавості, адже на цвинтарі для них уже не залишилося таємниць після того, як вони не раз заходили туди крізь маленькі заґратовані ворітця. Гладенький і високий мур приваблював їх своєю недосяжністю, і вони прагнули вилізти на нього. Одного ранку порожню і тиху площу заливало світло. К. не бачив цю площу такою ні до того, ні згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому місці, де він стільки разів здавався і відступав, він із першої ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камінці з-під його ніг ще сипалися донизу, а він уже був нагорі. Установив прапорець, вітер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потім довкола і навіть через плече на вкопані в землю хрести; цієї миті не було на світі нікого більшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зігнав К. донизу суворим поглядом. Зістрибуючи донизу, К. поранив коліно і ледь дістався додому, але таки побував на мурі. Відчуття цієї перемоги, як тоді здавалося, дасть йому опору на все життя, і це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато років, у цю засніжену ніч, поряд із Варнавою, йому допоміг саме цей спогад.
Він сильніше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосується напрямку їхнього руху, то наскільки К. міг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки він присягнувся, що ніякі труднощі, навіть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескінченною? У денному світлі Замок виглядав досить легкодоступною ціллю, а вістун мав би знати найкоротший шлях.
І тут Варнава зупинився. Де вони? Далі дороги немає? Варнава попрощається з К.? Це йому не вдасться. К. так міцно вчепився в руку Варнави, що заболіла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовірне, і вони вже в Замку або ж перед його ворітьми? Але ж вони жодного разу не підіймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провів його якоюсь стежкою, що підіймається непомітно?
– Де ми? – тихо запитав К. більше себе, ніж свого супутника.
– Удома, – відповів Варнава.
– Удома?
– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починається спуск.
– Спуск?
– Лише кілька кроків, – додав він і вже стукав у двері.
Двері їм відчинила якась дівчина, і вони опинилися на порозі великої хати майже в повній темряві, крихітна гасова лампа висіла десь далеко всередині, зліва над столом.
– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дівчина.
– Землемір, – відповів той.
– Землемір, – повторила дівчина голосніше, звертаючись до людей за столом.
З-за столу піднялися двоє старих людей, чоловік і жінка, та ще одна дівчина. Вони привіталися з К. Варнава познайомив К. з усіма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалія. К. неуважно глянув у їхній бік, з нього зняли мокре пальто і повісили сушитися біля пічки, він не пручався.
Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. відвів Варнаву вбік і запитав:
– Чому ти пішов додому? Чи ви живете поблизу Замку?
– Поблизу Замку? – повторив Варнава, ніби не зрозумів.
– Варнаво, – сказав К. – Ти ж хотів іти з кнайпи до Замку.
– Ні, пане, – заперечив Варнава. – Я хотів іти додому. До Замку я піду аж завтра вранці, я ніколи там не ночую.
– Отже, ти не збирався йти до Замку, а лише сюди? – посмішка Варнави вже не здавалася К. такою підбадьорливою, та й сам вістовий виглядав уже не так привабливо. – Чому ж ти мені нічого не сказав?
– Ти не питав, пане, – сказав Варнава. – Ти збирався дати мені доручення, але не хотів зробити цього ні в кнайпі, ні у своїй кімнаті, тож я подумав, що це можна без перешкод зробити в моїх батьків. Якщо ти накажеш, вони зараз вийдуть із кімнати; ти можеш також тут переночувати, якщо тобі в нас більше подобається. Я зробив щось не так?
К. не відповів. Отже, трапилося непорозуміння, підступна, каверзна помилка, а К. йому цілком довірився. Дав себе зачарувати цій блискучій, наче шовк, куртці, яку він зараз розстібає, а під нею з’являється сіра, брудна, в багатьох місцях позашивана сорочка з грубого полотна, яка обтягує могутній і незграбний торс наймита. І вся довколишня атмосфера не лише відповідала цьому враженню, а ще й погіршувала його. Старий батько, хворий на подагру, пересувався, обмацуючи предмети руками, його ноги майже не згиналися, і він міг лише дуже повільно совгати ними. Мати зі складеними на грудях руками теж могла ступати лише дрібними кроками через свою неймовірну повноту. І батько, і мати вийшли зі свого кутка до К. відразу, щойно гість переступив поріг, але досі не могли подолати цієї незначної відстані. Біляві сестри, схожі між собою й до Варнави, але з грубішими рисами обличчя, міцні і сильні служниці, вони стояли біля прибульців і чекали від К. якогось привітання. Та К. не міг нічого з себе видушити. Він думав, що кожен тут, у Селі, важливий для нього, і це була правда, але вона не стосувалася людей, що стояли перед ним, ці люди його не обходили. Якби він був здатен самостійно подолати дорогу назад, до заїзду, він уже пішов би геть. Можливість потрапити до Замку вранці разом із Варнавою його не приваблювала. Зараз, уночі, непомічено, він би проникнув до Замку в супроводі Варнави. Але того Варнави, яким хлопець здавався досі, людини, найближчої К. з усіх, кого він наразі тут зустрів, і такої, що набагато тісніше пов’язана із Замком, ніж на це вказувала позірна скромність її посади. Але з нащадком цієї сім’ї, яка вже сиділа за столом і з якою вістовий був одним цілим, з хлопцем, якому навіть не дозволялося ночувати в Замку, а це багато про що свідчить, з такою особою попід руку йти до Замку серед білого дня було неможливо, ця спроба виглядала б безнадійно смішною.
К. присів на підвіконня і вирішив, що проведе тут усю ніч і не прийме від цієї сім’ї більше жодних послуг. Люди в Селі, які відсилали його геть, або ті, що боялися його, здавалися зараз менш небезпечними, бо вони просто залишали його напризволяще, давали можливість зібратися з силами. А такі псевдопомічники, що замість привести його до Замку влаштовують невеличкий маскарад і ведуть до себе додому, тільки відволікають і, свідомо чи мимоволі, підривають його сили. Він не відреагував, коли його покликали до столу, і залишився сидіти на підвіконні з похнюпленою головою.
Тоді встала Ольга, лагідніша з двох сестер, у ній була навіть якась дівоча несміливість, підійшла до К. і запросила його до столу. Там уже є хліб і сало, а пиво вона зараз принесе.
– Звідки? – запитав К.
– З шинку, – відповіла вона.
Це дуже підходило К. Він попросив її не приносити пива, а відпровадити його до шинку, бо він має там іще закінчити важливу роботу. Тут з’ясувалося, що вона йде не так далеко, не аж до його заїзду, а значно ближче, до «Панського двору». Але К. попросив її все одно відпровадити його, бо подумав собі, що, можливо, там знайдеться можливість переночувати; гірше за ліжко в цій хаті нічого бути не може. Ольга відповіла не відразу, спершу озирнулася на стіл. З-за столу встав її брат і закивав, погоджуючись:
– Якщо панові так хочеться.
Ця фраза мало не переконала К. відмовитися од своєї ідеї, бо якщо Варнава погоджується, отже, справа безнадійна. Але коли почали обговорювати питання, чи пустять К. до «Панського двору», і всі висловили сумнів, К. знову наполіг на бажанні йти разом з Ольгою, навіть не завдаючи собі клопоту вигадати для цього правдоподібну причину. Ця сімейка повинна сприймати його таким, як він є насправді, він не відчував перед нею жодного сорому. Його трохи збивала з пантелику лише Амалія своїм серйозним, прямим, незворушним, можливо, навіть трохи тупуватим поглядом.
