Kitabı oku: «Стук у браму», sayfa 3

Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:

– Хіба не можна жити по-іншому?

– Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.

– Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.

– Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він живе один, не несе відповідальності. Боїшся багато чого. Що, можливо, зникне тілесність, що люди справді такі, якими вони здаються в сутінках, що не можна вийти без ціпка, що треба, можливо, піти до церкви і голосно молитися, щоб на тебе дивилися і ти знайшов тіло.

Що він так говорив, а потім замовк, то я вийняв з кишені свою червону хустку і заплакав згорбившись.

Він встав, поцілував мене і сказав:

– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгі пальці, які тебе майже слухаються, чому ти не радієш цьому? Носи завжди темні манжети, ось тобі моя порада… Ні… я тішуся тобі, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цілком розважливо.

Ми будуємо непотрібні, власне, машини для війни, вежі, стіни, завіси з шовку, і ми могли б всіляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаємося на вису, ми не падаємо, ми пурхаємо, хоча ми і бридкіші за кажанів. І вже навряд чи хто завадить нам однієї чудової днини сказати: «Ах, боже мій, сьогодні прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своїй землі і живемо на основі своєї згоди.

Ми ж як пеньки на снігу. На вигляд вони просто лежать зверху, здається, що їх можна зрушити легким поштовхом. Але ні, не можна, бо вони міцно пов’язані з ґрунтом. Але навіть це всього лише подоба.

Плакати заважали мені роздуми: «Зараз ніч, і ніхто завтра не дорікне мені за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано уві сні».

Потім я сказав:

– Так, усе так і є, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освітлення неба, бо ж стоїмо в глибині під’їзду. Ні… все-таки ми могли говорити про це, бо хіба ми не зовсім незалежні в своїй розмові, якщо прагнемо не якоїсь мети і якоїсь істини, а тільки жарту і розваги. Але не могли б ви мені все-таки ще раз розповісти історію про жінку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жінка! Ми повинні триматися її робом. Як вона подобається мені! І ще добре, що я зустрів вас і підстеріг. Для мене було великою втіхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого раніше, можливо, навмисно не слухав… я втішений.

У нього був задоволений вигляд. Хоча зіткнення з людським тілом мені завжди неприємне, я мимоволі його обійняв.

Потім ми вийшли з під’їзду під небо. Кілька розрізнених хмаринок мій друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зіркова рівнина. Мій друг ледве дибав.

д) Загибель товстуна

Тут усіх охопила швидкість, і все покотилося вдалину. Воду річки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потім звалилася валами і димом бризок.

Товстун не міг більше говорити, він крутився і зникав у гучному стрімкому водоспаді.

Я, той, хто спізнав стільки веселощів, стояв на березі і бачив це.

– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самі по собі, від внутрішніх отрут! Якщо ви дихатимете повільно, ви задихнетеся від повітря, непридатного для дихання, від обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрібний темп, то загинете через самі пошуки!

При цьому берег річки безмірно розширився, і все ж я торкнувся долонею залізної площини крихітного здалеку дорожнього покажчика. Це було мені не зовсім зрозуміло. Я ж був малого росту, не менший, ніж зазвичай, і кущ із білими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому він був поруч зі мною.

І все ж я помилився, бо руки мої були так само величезні, як хмари обліжного дощу, хіба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотіли розчавити мою бідолашну голову.

Адже завбільшки вона була лише з мурашине яєчко, тільки трохи пошкоджена і тому вже не цілком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моїх очей не можна було розрізнити, такі вони були крихітні.

Проте мої ноги, мої ж немислимі ноги лежали на лісистих горах і відкидали тінь на сільські долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краєвиду, мені вже й розгледіти було зась, які вони довгі.

Але ні, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожі, будьте так ласкаві, скажіть мені, чи я росту, виміряйте мені ці руки, ноги…

III

– Як же це так? – сказав мій знайомий, який пішов зі мною з гостей і спокійно йшов поруч однією з доріжок Лаврінової гори. – Зупиніться нарешті на хвилинку, щоб я в цьому розібрався… Знаєте, мені треба залагодити одну справу. Це так стомлює… ця холодна, щоправда, і ясна ніч, але цей сердитий вітер, який часом навіть, здається, змінює положення отих акацій.

На ледь помітній доріжці лежала місячна тінь будинку садівника, бідно прикрашена снігом. Побачивши лавку, яка стояла біля дверей, я вказав на неї піднятою рукою, бо не був хоробрий і чекав докорів, через що і доклав до грудей свою ліву руку.

Він сів із тугою, не шкодуючи свого одягу, і дивом мене здивував, коли упер лікті в стегна і поклав лоб на прогнуті кінчики пальців.

– Так, тепер я це скажу. Знаєте, я живу розмірено, ні до чого не можна причепитися, все робиться, як треба і як прийнято. Нещастя, до якого в моєму середовищі звикли, мене не пощадило, що моє оточення і я з задоволенням бачили, і це загальне щастя не змусило себе чекати, і я сам інколи говорив про нього у вузькому колі. Що ж, я ще жодного разу не був справді закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли він бував мені потрібен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий і, напевно, збуджений від закоханості. Коханець я полум’яний, якого бажають собі дівчата. Але чи міг я забути, що саме цей колишній недолік повертав мої зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?

– Заспокойтеся, – сказав я співчутливо і думаючи тільки про себе. – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.

– Авжеж, вона красуня. Коли я сидів поруч з нею, я тільки й думав: «Який ризик… а я такий сміливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона сміється, вона не показує зубки, як того чекаєш, а видно тільки темний, вузький, зігнутий отвір рота. В цьому є щось хитре і баб’яче, хоча вона відкидає назад голову, коли сміється.

– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зітхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вічі. Але річ не тільки в цьому. Що таке взагалі дівоча краса! Часто, коли я бачу сукню зі всілякими воланами, рюшечками і торочками, які гарні на красивому тілі, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, і покриються курявою, від якої оздоблення вже не відчистиш, і що ніхто не захоче бути таким смішним і жалюгідним, щоб щодня надягати вранці і знімати ввечері одну й ту ж таки дорогоцінну сукню. Втім, я бачу дівчат, які за всієї їхньої вроди, при всіх їхніх чарівних м’язах і кісточках, і тугій шкірі, і масі тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному і тому ж даному природою маскарадному костюмі і, дивлячись у своє дзеркало, кладуть в свої одні й ті ж долоні завжди одне і те ж обличчя. Лише іноді вечорами, коли вони пізно повертаються з якого-небудь свята, воно здається їм у дзеркалі зношеним, опухлим, запорошеним, усіма вже баченим і не придатним уже на те, щоб його вдягнути.

– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаєте ви цю дівчину гарною, а ви кожен раз відверталися, не відповідаючи. Скажіть, ви намишляєте щось недобре? Чому ви мене не втішите?

Я встромив ступні в тінь і люб’язно сказав:

– Вас не треба втішати. Вас же кохають.

При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свій носовичок з візерунком із синього винограду.

Тепер він повернувся до мене і притулив своє товсте обличчя до низької спинки лавиці.

– Знаєте, взагалі-то в мене ще є час, я все ще можу відразу покласти край цьому ще незрілому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або від’їздом у далекі краї. Адже я справді дуже сумніваюся, чи варто мені наражати себе на ці хвилювання. Тут немає жодної певності, ніхто не може точно назвати напрямок і термін. Якщо я йду в пивну з наміром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моєму випадку? Через тиждень ми збираємося зробити заміську прогулянку з сім’єю друзів, хіба через це не виникне двотижневої грози в душі! Поцілунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати місце неприборканим снам. Я опираюся проти цього і роблю нічну прогулянку, тут виявляється, що я невпинно хвилююся, що мене обсипає жаром, то морозить, як від поривів вітру, що я весь час мну рожеву стрічку в своїй кишені, що я сповнений побоювань за себе, але розібратися в них не можу і виношу навіть вас, пане, хоча за інших обставин напевно і не подумав так довго говорити з вами.

Мені було дуже холодно, і небо вже трохи схилилося, біліючи.

– Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.

Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.

– Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.

Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.

Я почав розповідати:

– Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.

Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:

– Я заручений, зізнаюся.

Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.

– Ви заручені?

Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилиці загострено-округлою лінією, як то любили цієї зими.

Я зрадів, що так розумно відповів йому. «Так, – говорив я собі, – як він ходить у товаристві з рухомою шиєю і вільними руками. Він може з приємною розмовою провести даму через залу, анітрохи не турбуючись про те, що перед будинком падає дощ, або там соромливо хтось стоїть, чи відбувається ще що-небудь гідне жалю. Ні, він однаково гарно схиляється перед дамами. Але ось він сидить тут».

Мій знайомий провів батистовою хусткою по лобі.

– Будь ласка, – сказав він, – покладіть мені на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.

Коли я не відразу це виконав, він склав благально руки.

Неначе наша турбота все затьмарила, ми сиділи вгорі на горі, як у маленькій кімнаті, хоча й раніше вже помітили світло і ранковий вітерець. Ми сиділи зовсім поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розійтися, бо навколо були стіни. Але ми могли триматися смішно і без будь-якої гідності, бо нам не потрібно було соромитися гілок над нами і дерев, які стояли проти нас.

Тут мій знайомий, не зволікаючи, вийняв з кишені ніж, задумливо відкрив його, встромив, немов у якійсь грі, в свою ліву руку вище ліктя і не витягнув звідти. Відразу хлинула кров. Його круглі щоки були бліді. Я витягнув ніж, розрізав рукави зимового пальта і фрака, розпоров рукав сорочки. Потім пробіг трохи вниз і вгору шляхом, аби подивитися, чи немає кого-небудь, хто міг би мені допомогти. Усі гілки впадали в око майже виразно і не ворушилися. Потім я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садівника. Я побіг угору по сходах, які вели до верхнього газону по лівий бік від будинку, квапливо обстежив вікна і двері, я дзвонив, сердячись і тупаючи ногами, хоча відразу побачив, що в будинку ніхто не живе. Потім подивився на рану, яка кровоточила тонкою цівкою. Я зволожив його хустку снігом і сяк-так перев’язав бідоласі руку.

– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приємними речами, ти можеш гуляти серед білого дня, коли всюди серед столиків і на доріжках пагорбів видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навесні ми поїдемо в плодовий сад, ні, поїдемо не ми, це, на жаль, правда, поїдеш ти з Аннерль, радіючи і пустуючи. О так, повір мені, прошу тебе, і сонце покаже вас усім найпрекраснішим чином. О, ось музика, далеко чути тупіт коней, не мастіть голови, ось крики, і шарманки грають в алеях.

– Ах, боже мій, – сказав він, встав, сперся на мене, і ми пішли, – це ж не допомога. Радіти мені нічим. Даруйте. Вже пізно? Можливо, завтра вранці мені треба буде що-небудь зробити. Ах, боже мій.

Ліхтар біля стіни горів і відкидав тіні стовбурів на дорогу і білий сніг, а тіні різнокаліберних крон, перекинувшись, як зламані, лежали на схилі.

Весільні приготування в селі

I

Коли Едуард Рабан, пройшовши через під’їзд, увійшов у дверний проріз, він побачив, що падає дощ. Мрячіло.

На тротуарі перед ним було багато людей, які йшли хто як умів. Іноді хтось виступав уперед і перетинав бруківку. Дівчинка тримала у витягнутих руках утомленого песика. Два пана щось повідомляли один одному. Один тримав руки долонями вгору і узгоджено рухав ними, немов гойдаючи якийсь тягар. З’явилася дама, капелюх якої був рясно обтяжений стрічками, пряжками і квітами. Похапцем пройшов юнак з тонким ціпком, плазом притиснувши до грудей ліву руку, немов її у нього відрізало. Раз у раз проходили чоловіки, які курили і несли перед собою вертикальні довгасті хмарки. Троє панів – двоє з них з перекинутими через руку легкими пальтами – часто відходили від стін будинків до краю тротуару, дивилися на те, що робилося там, і потім, розмовляючи, поверталися. Крізь просвіти між перехожими видно було рівно укладені камені бруківки. Там коні з витягнутими шиями тягнули коляски на тонких високих колесах. Люди, відкинувшись на м’яких сидіннях, мовчки дивилися на пішоходів, на крамнички, на балкони і на небо. Коли одна коляска обганяла іншу, коні притискались один до одного, й упряж, повисаючи, бовталася. Тварини смикали дишло, коляска котилася, квапливо хитаючись, поки, зрештою, передня коляска не лишалася позаду і коні не розступалися знову, схиляючи один до одного вузькі спокійні голови.

Деякі швидко підходили до під’їзду, зупинялися на сухій мозаїці, повільно поверталися і дивилися на дощ, який лив без пуття, щулячись у цій вузькій вулиці.

Рабан почувався втомленим. Губи його були бліді, як вицвілий червоний колір його товстої краватки з мавританським візерунком. Дама біля кам’яної плити, навпаки, дивилася досі на свої туфлі, що впадали у вічі під підібраною спідницею, дивилася тепер на нього. Вона робила це байдуже, а крім того, вона, можливо, дивилася тільки на дощ перед собою або на маленькі вивіски фірми, укріплені на дверях над його чуприною. Рабанові здалося, що вона дивиться здивовано. «Значить, – подумав він, – якби я міг все розповісти їй, вона зовсім не дивувалася б. Людина так гне спину на роботі в конторі, що потім від утоми і канікулами не може насолодитися як слід. Але ніяка робота не дає людині права вимагати, щоб усі трактували його любовно, ні, він самотній, він для всіх чужий, він тільки об’єкт цікавості. І поки ти говориш «людина» замість «я», це дрібниця, і цю історію можна розповісти, але щойно ти зізнаєшся собі, що це ти сам, тебе буквально пронизує і ти тремтиш від жаху».

Деякі швидко підходили до під’їзду, зупинялися на сухій мозаїці, повільно поверталися і дивилися на дощ, який плутано лив, утиснутий в цю вузьку вулицю.

Він поставив на землю обшиту картатим сукном валізу, зігнувши при цьому коліна. Вода біля краю бруківки вже бігла струмками, які прямо-таки мчали до заглиблених каналів.

«Але якщо я сам розрізняю “людину” і “себе”, чи маю я право нарікати на інших. Несправедливими їх, напевно, не можна назвати, але я дуже втомився, щоб усе усвідомити. Я дуже втомився навіть для того, щоби просто пройти на вокзал, але ж він близько. Чому мені не залишитися на ці маленькі канікули в місті, щоб відпочити? Я просто дурний… Через поїздку я захворію, я ж це знаю. Моя кімната не буде досить зручна, в селі по-іншому не буває. Та й зараз тільки початок червня, сільське повітря ще часто дуже прохолодне. Одягнений я, щоправда, завбачливо, але мені ж самому доведеться приєднуватися до людей, які гуляють пізно ввечері. Там є ставки, гулятимуть уздовж ставків. І я напевно застуджуся. З іншого боку, в розмовах я надто виділятимуся. Я не зможу порівняти цей ставок з іншими ставками в якій-небудь далекій країні, бо я нікуди не їздив, а говорити про місяць, відчувати блаженство, мрійливо підійматися на купи щебеню – для цього я занадто старий, щоб мене взяли на глузи».

Люди проходили повз із опущеними головами, вільно несучи над собою темні парасольки. Мимо проїхав і віз, на передку якого, набитого соломою, візник так недбало витягнув ноги, що одна майже торкалася землі, а інша зручно лежала на соломі і ганчір’ї. Здавалося, він сидить у гарну погоду десь у полі. Але він уважно тримав віжки, щоб віз, на якому розлазилися залізні штаби, викеровував у товкотнечі. Видно було, як у воді на землі звивається відображення штабів, повільно ковзаючи від одного ряду кругляка до іншого. Маленький хлопчик біля дами, навпаки, був одягнений як старий виноградар. Його складчастий балахон спадав великим колом і хіба що мало вже не під пахвами був підібраний шкіряним ремінцем. Його шапочка у формі півкулі була насунута до брів, і від верхівки її звисала до лівого вуха китиця. Дощ тішив його. Він вискочив з під’їзду і дивився відкритими очима на небо, щоб схопити собі якнайбільше дощу. Він часто підстрибував, піднімаючи бризки, за що перехожі дуже сварили його. Дама покликала його до себе і взяла за руку, але він не заплакав.

Рабан раптом злякався. Чи не пізно вже? Оскільки плащ і піджак його були розстебнуті, він швидко дістав годинник. Він не йшов. Чоловік з досадою спитав сусіда, що стояв трохи глибше в під’їзді, котра година. Той вів якусь бесіду, він крізь сміх, який вона викликала, сказав: «Прошу, початок на п’яту», – і відвернувся.

Рабан швидко розкрив свою парасольку і взяв валізу. Але коли він вже виходив на вулицю, дорогу йому перегородили кілька хапливих жінок, яких він і пропустив. При цьому він дивився вниз на капелюшок якоїсь дівчинки, сплетений з пофарбованої в червоний колір соломки, з зеленим віночком на хвилястих крисах.

Це ще трималося в його пам’яті, коли він уже був на вулиці, що ледь помітно бралася в той бік, в який він збирався піти. Потім він забув це, бо мав трохи напружитися; валізка була для нього нелегка, а вітер дув прямо назустріч, мантиляв плащем і продушував спереду спиці парасольки.

Дихати йому стало важче; годинник на площі поблизу вибив чверть п’ятої, він бачив з-під парасольки легкі короткі кроки людей, які йшли йому назустріч, скреготали, коли їх гальмували, колеса возів, крутилися повільніше, коні випрямляли тонкі передні ноги, сміливо, як сарни в горах.

Тут Рабанові здалося, що він здолає і цей довгий кепський час наступних двох тижнів. Адже це всього два тижні, значить, якийсь обмежений час, і навіть якщо неприємностей щодалі прибуватиме, час, упродовж якого їх треба переносити, таки поменшуватиметься. Тим-то мужність безсумнівно зросте. «Усіх, хто хоче мучити мене і хто зараз зайняв увесь простір навколо мене, мало-помалу витіснить добрий перебіг цих днів, для чого навіть не знадобиться моя допомога. І я можу, що природним чином вийде, бути слабким і тихим і дозволяти робити з собою що завгодно, а проте все владнається просто завдяки плинові днів.

А крім того, не можна мені вчинити так, як я завжди робив у дитинстві за всіляких сумнівних авантур? Мені навіть не потрібно самому їхати в село, я пошлю туди тіло. Якщо воно похитується, виходячи за двері моєї кімнати, то це похитування свідчить не про боязнь чогось, а про його, тіла, нікчемність. І це зовсім не хвилювання, якщо воно спотикається на сходах, якщо, ридаючи, їде в село і, плачучи, їсть там свою вечерю. Бо ж я, я лежу тим часом у своєму ліжку, гладко укритий жовто-коричневою ковдрою, під вітерцем, який продуває кімнату. Коляски та люди на вулиці нерішуче їздять і ходять по голій землі, бо я ще бачу сни. Візники і перехожі боязкі і кожен свій крок уперед вимолюють у мене поглядом. Я підбадьорюю їх, вони не зустрічають перешкод.

У мене, коли я так лежу в ліжку, фігура якогось великого жука, жука-оленя або хруща, на мою думку».

Перед вітриною, де за мокрим склом висіли на поличках маленькі чоловічі капелюхи, він зупинився і подивився на них, зшиливши губи. «Ну, мого капелюха на канікули ще стачить, – подумав він і пішов далі, – а якщо мене через мій капелюх ніхто не виносить, то тим краще.

Велика фігура жука, так. Я виставляв себе так, наче йшлося про зимову сплячку, і притискав ніжки до свого опуклого тулуба. І я прошепчу кілька слів, це будуть вказівки моєму тілу, яке у мене ледве стоїть на ногах, скоцюрблене. Невдовзі я буду готовий – воно поклониться, воно піде швидко і все найкращим чином виконає, а я собі полежу».

Він досяг арки з округлим склепінням, що стояла окремо на вершині цієї крутої вулиці і виводила на маленьку площу, оточену безліччю вже освітлених магазинів. Посеред площі, дещо затемнений через світло з боків, знаходився низький пам’ятник замисленій сидячій людині. Люди рухалися, як вузькі протисонцеві козирки перед джерелами світла, а що калюжі розливали весь цей блиск ушир і вглиб, то вигляд площі невпинно змінювався.

Рабан досить далеко просунувся по площі, хоча і відскакував од стрімких возів, стрибав з окремих сухих кругляків на інші сухі ж і тримав розкриту парасольку у високо піднятій руці, щоби все навколо бачити. Нарешті він зупинився біля ліхтарного стовпа – біля зупинки трамвая, на маленькому чотирикутному кам’яному підніжжі.

«Адже мене чекають у селі. Чи, бува, вже не тривожаться? Але я весь тиждень, що вона в селі, не писав їй, написав тільки сьогодні вранці. Зрештою і мій зовнішній вигляд вже уявляють собі інакше. Думають, можливо, що я кидаюся на людину, коли з нею заговорю, але у мене немає такої звички, або що я, приїхавши кудись, лізу з обіймами, і цього я теж не роблю. Я розлючу її, коли спробую заспокоїти. Ах, якби ж то мені вдалося роздратувати її при спробі заспокоїти».

Тут мимо нешвидко проїхала відкрита коляска, за її двома палахтючими ліхтарями видно було двох паній, які сиділи на темних шкіряних лавоньках. Одна з них відкинулася назад, обличчя її було приховано вуаллю і тінню капелюшка. А друга панія сиділа прямо; капелюшок на ній був маленький, обкладений дрібним пір’ячком. Цю даму міг бачити кожен. Нижня губа була у неї трохи втягнута в рот.

Як тільки коляска проїхала повз Рабана, якийсь стовп затулив праву підпряжку цього екіпажа, потім якийсь візник – на ньому був великий циліндр – виник на незвично високому передку перед паніями, – це сталося вже набагато далі, – потім їхня коляска сама повернула за ріг невеликого будинку, який тепер впав у вічі, і пропала з-перед очей.

Рабан дивився їй услід, схиливши голову, він поклав палицю парасольки на плече, щоб краще бачити. Великий палець правої руки він засунув у рот і тер ним зуби. Його валіза лежала поруч з ним плазом на землі.

Коляски поспішали від вулиці до вулиці через площу, тіла коней летіли горизонтально, наче їх хтось жбурнув, похитування голів і ший виказували порив і зусилля руху.

Округи по краях тротуарів усіх трьох вулиць, які тут збігалися, стояли подостатком роззяви, постукуючи ціпками по бруківці. Між цими групами затесалися башточки, в яких дівчата торгували лимонадом, потім важкі вуличні годинники на тонких стовпах, потім чоловіки з великими плакатами на грудях і спині, які різнобарвними буквами сповіщали про гульбини, потім побігачі… [Дві сторінки пропали.] …маленька компанія. Дві панські коляски, що проїхали через площу і пірнули в якийсь узвіз, затримали кількох чоловіків з цієї компанії, але за другою коляскою – вони вже після першої боязко зробили таку спробу – чоловіки ці знову з’єдналися в одну юрбу з іншими, разом з якими потім довгим рядком ступили на тротуар і протиснулись у двері кав’ярні, облиті вогнями електричних лампочок, які висіли над входом.

Громаддя трамвайних вагонів сунулося поряд, інші невиразно зупинялися в далеких вулицях.

«Як вона горбиться, – думав Рабан, дивлячись на цю картину, – ніколи вона, по суті, не тримається прямо, і, можливо, спина у неї кругла. Мені доведеться часто помічати це. І рот у неї дуже широкий, і нижня губа безсумнівно випнута, авжеж, зараз я пригадую і це. А сукня? Звичайно, я нічого не тямлю в сукнях, але ці облиплі рукави, безумовно, бридкі, схожі на якісь пов’язки. А капелюх, криси якого в кожному місці по-різному загинаються вгору над личком! Але очі в неї гарні, вони карі, якщо не помиляюся. Всі говорять, що в неї гарні очі».

Коли перед Рабаном зупинився трамвай, до сходинок вагона з усіх боків ринули люди з прикритими парасольками, які вони тримали сторч у притиснутих до плечей руках. Рабана, що стискав валізу під пахвою, стягнули з тротуару, і він добряче брьохнувся у невидиму калюжу. У вагоні на лавці стояла навколішках якась дитина і притискала кінчики пальців обох рук до губ, немов прощалася з кимось, хто зараз ішов. Кілька пасажирів зійшли і мали мимоволі пройти кілька кроків уздовж вагона, щоб вибратися з товкотнечі. Потім одна дама піднялася на першу сходинку, її шлейф, який вона притримувала обома руками, обвив їй ноги. Якийсь пан тримався за мідний поручень і, піднявши голову, щось говорив цій пані. Усі, хто хотів увійти у вагон, чекали цього як Бога з неба. Кондуктор кричав.

Рабан, який стояв тепер край сповненої чекання групи, обернувся, бо хтось вигукнув його ім’я.

– А, Лемент, – сказав він повільно і подав юнакові мізинець руки, в якій тримав парасольку.

– От він, значить, наречений, що їде до нареченої. У нього страшенно закоханий вигляд, – мовив Лемент і посміхнувся потім із закритим ротом.

– Авжеж, даруй, що я їду сьогодні, – сказав Рабан. – Я написав тобі в другій половині дня. Я б, звичайно, залюбки поїхав би з тобою завтра, але завтра субота, все буде переповнене, а їхати довго.

– Дарма. Ти, правда, обіцяв, але коли закохаєшся… Ну, так поїду один. – Лемент стояв однією ногою на тротуарі, іншою – на бруківці і переступав з ноги на ногу. – Ти хотів зараз сісти в трамвай; він саме рушає. Давай підемо пішки, я проведу тебе. Часу ще достатньо.

– Чи не пізно вже, справді?

– Не дивно, що ти педантичний, але у тебе справді є ще час. Я не такий педантичний, тому я зараз і розминувся з Гіллеманом.

– З Гіллеманом? Він теж житиме за містом?

– Так, з дружиною, вони хочуть виїхати на тім тижні, тому-то я і обіцяв Гіллеману зустріти його сьогодні, коли він піде зі служби. Він хотів дати мені деякі вказівки щодо влаштування їхнього помешкання, тому я мав його зустріти. А я якось запізнився, у мене були справи. І саме тоді, коли я подумав, чи не сходити мені до них на квартиру, я побачив тебе, здивувався спершу, побачивши валізу, і гукнув тебе. Але зараз уже занадто пізня година для візитів, заходити до Гіллемана не вельми зручно.

– Звичайно. Значить, у мене все-таки будуть знайомі за містом. Пані Гіллеман, до речі сказати, я ніколи не бачив.

– А вона неабияка краля. Вона білявка і зараз, після хвороби, бліда. У неї найгарніші очі, які я коли-небудь бачив.

– Даруй, як виглядають красиві очі? Це погляд? Я ніколи не вважав очі гарними.

– Добре, я, можливо, трохи передав куті меду. Але жінка вона гарна.

Крізь скло кав’ярні на першому поверсі видно було, як читали і їли чоловіки, що сиділи біля вікна за трикутним столом; один, опустивши газету на стіл, високо тримав філіжанку, він скоса поглядав на вулицю. За цим столом біля вікна всі стільці й начиння у великому залі кав’ярні були зайняті гостями, які щільно сиділи маленькими кружками. [Дві сторінки пропали.] – Випадково, однак, ця справа виявилася не такою вже неприємною, чи не так? Багато хто взяв би на себе цей тягар, хочу я сказати.

Вони вийшли на досить темну площу, яка на їхньому боці вулиці починалася раніше, бо протилежна сторона височіла далі. На тій стороні площі, уздовж якої вони йшли, стояла безперервна шеренга будинків, від її кінців два спершу далеких один від одного ряди будинків йшли в невиразну далину, де, мабуть, з’єднувалися. Тротуар біля будинків, здебільшого маленьких, був вузький, лавиць не було видно, екіпажі тут не їздили. Залізний стовп у кінці вулиці, з якої вони вийшли, підтримував кілька ліхтарів у вигляді двох кілець, які висіли одне понад одним. Полум’я в формі трапеції горіло між скельцями, скріпленими під схожою на вежу широкою темрявою, як у кімнатці, і не знищувало темряви за декілька кроків од себе.

– Ну, тепер-то вже напевно занадто пізно, ти приховав це від мене, і я спізнився на потяг. Чому? [Чотири сторінки пропали.]

… – так, хіба що Піркерсгофера, ну, а він…

– Це прізвище зустрічається, по-моєму, в листах Бетті, він шляховик, чи не так?

– Так, шляховик і неприємна людина. Ти визнаєш, що я маю рацію, тільки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобі, коли ходиш з ним нудними полями… Втім, його вже перевели, і на тім тижні він, думаю і сподіваюся, поїде звідти.

– Стривай, ти перш сказав, що радиш мені залишитися на сьогоднішню ніч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приїду сьогодні ввечері, вони чекатимуть мене.

– Це ж просто, пошли телеграму.

– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поїхав… До того ж я втомився, я вже поїду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навіщо це, та й куди б ми пішли?

– Тоді дійсно краще тобі поїхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогодні піти з тобою, бо не виспався, я забув тобі це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Ґіллеманів. Без чверті шість, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio⁶! Отже, щасливої дороги і всім привіт!