Kitabı oku: «Вахмістр Штудер», sayfa 2

Серед німецькомовних письменників першої половини ХХ ст., які працювали у детективному жанрі, Ґлаузеру немає рівних за значенням і рівнем художньої майстерності. Образ вахмістра Штуде-ра може бути зіставлений хіба що з образом сіменонівського Жюля Мегре або ж з образом Філіппа Марлоу американського письменника Реймонда Чандлера. Але Ґлаузер – митець надто талановитий і своєрідний, щоб обмежуватися копією.

Фрідріх Ґлаузер, творчість якого не бралася серйозно до уваги за його життя, напівзабутий і відкритий заново лише у 60 – 70-ті роки минулого століття, небезпідставно вважається прямим попередником іншого видатного майстра швейцарського детективу – Фрідріха Дюрренматта.

Нарешті, хоча і з великим запізненням, український читач має змогу ознайомитися з першою ластівкою художньої спадщини Ґлаузера – шедевром детективного жанру, романом «Вахмістр Шту-дер», проблематика якого виявляється навдивовиж актуальною і співзвучною з нашим часом.

Іван Мегела

Це вже стало набридати

Тюремний наглядач Ліхті з потрійним підборіддям і червоним носом пробурчав: «Горить там чи що», – бо Штудер перебив йому обід. Але Штудер усе ж таки вахмістр-оперативник із бернської кантональної поліції, і його так просто до дідька не пошлеш.

Отож наглядач Ліхті підвівся, налив у склянку червоного вина, випив одним духом, узяв в’язку ключів і повів вахмістра до камери арештанта Шлюмфа, що його Шту-дер здав до в’язниці заледве годину тому.

Коридори… Довгі темні коридори… Мури дуже товсті. Тунський замок будували, здавалось, на віки. Усюди чаївся ще зимовий холод.

Важко було уявити собі, що надворі мліє над озером теплий травневий день, що люди одні прогулюються на осонні й нічим не клопочуться, інші гойдаються в човнах і засмагають до шоколадного кольору. Двері до камери відчинилися. Штудер на мить зупинився при порозі. Високо, аж під стелю – вікно, перехрещене грубими залізними ґратами: два горизонтальні, два прямовисні прути. У вікні видно було вершечок чийогось даху – стара, почорніла черепиця, – а над нею – сліпучо-голубе розгорнене полотно неба.

Але на нижньому пруті висіла людина! Шкіряний пояс був зав’язаний тугим зашморгом. На тлі побіленої вапном стіни темніли обриси тіла. Воно звисало косо, химерно викручені ступні торкалися ліжка. А на шиї в повішеника блищала металева пряжка, бо на неї згори падав сонячний промінь.

– Господи! – вигукнув Штудер, метнувся вперед, вискочив на ліжко – наглядач Ліхті зчудувався з такої спритності цього вже немолодого чоловіка, – обхопив правою рукою тіло повішеника, а лівою почав розслабляти зашморг. Зламав собі нігтя, лайнувся. Тоді ступив з ліжка на підлогу й обережно поклав безживне тіло на ліжко.

– Якби ви, хай вам чорт, не були такі ледачі, – сказав він, – і хоч би позатягали вікна дротяною сіткою, то такого б не сталося! Авжеж! Ну, гайда, Ліхті, приведи лікаря!

– Так, так, – відгукнувся переляканий наглядач і почалапав у коридор.

А вахмістр зразу заходився робити повішеникові штучне дихання. Це в нього був ніби рефлекс, що лишився ще з тих часів, коли проходили курс негайної медичної допомоги. Аж хвилин за п’ять Штудерові спало на думку прикласти вухо самогубцеві до грудей і прислухатися, чи серце ще б’ється. Так, воно ще билося. Повільно. Наче цокав годинник, якого забули накрутити.

І Штудер знову взявся до штучного дихання, рухаючи руками непритомного. На шиї в того тяглась від вуха до вуха червона смуга.

– Що ж це ти, Шлюмфику! – тихо промовив Шту-дер, дістав з кишені носовичка, витер собі лоба, а потім провів хустинкою по молодиковому обличчі. Зовсім хлоп’яче обличчя: молоде, дві глибокі складки поза ніздрями. Норовливе обличчя. І дуже бліде. Так, це був Ервін Шлюмф, якого сьогодні вранці заарештовано в одній розпадині Горішнього Аргау. Ервін Шлюмф, обвинувачений в убивстві Венделіна Вічі, крамаря й комівояжера з Герценштайна.

І як це він, Штудер, нагодився так учасно! Бо він-таки якусь годину тому за всіма правилами здав Шлюмфа до в’язниці, наглядач із потрійним підборіддям розписався, і можна було спокійнісінько сісти в поїзд на Берн та й забути про всю справу. Це ж він не вперше заарештував людину, та, певне, й не востаннє. І чого йому раптом заманулося ще раз провідати Ервіна Шлюмфа? Випадково?

Може… Та що таке випадковість?… Годі заперечувати – доля Ервіна Шлюмфа справді зацікавила Штудера. Точніше кажучи – Ервін Шлюмф припав йому до серця… Чому? Штудер кілька разів провів долонею по своїй потилиці. Чому? Бо ніколи не мав сина? Бо заарештований усю дорогу запевняв його, що ні в чому не винен? Ні. Всі вони не винні. Але запевнення Ервіна Шлюмфа звучали щиро. Хоча…

Хоча справа, власне, була цілком ясна. Крамаря й комівояжера Венделіна Вічі в середу вранці знайшли в лісі поблизу Герценштайна: він лежав долілиць, і за правим вухом мав дірочку від кулі. Кишені були порожні… А дружина вбитого запевняла, що її чоловік мав при собі триста франків.

А Шлюмф у середу ввечері розміняв у ресторані «Ведмідь» сотенного банкнота…

У четвер уранці місцевий жандарм хотів його заарештувати, але Шлюмф утік.

Отак і сталося, що капітан, Штудерів начальник, у четвер увечері зайшов до вахмістрового кабінету.

– Штудер, тобі треба провітритись. Завтра вранці поїдеш заарештуєш того Ервіна Шлюмфа. Тобі це буде на користь: починаєш гладшати…

На жаль, це була правда… Звісно, з такими дорученнями посилали єфрейторів, тепер довелось їхати вахмістрові-оперативникові… Теж випадковість?… Чи доля?… Одне слово, так він зіткнувся зі Шлюмфом – і вподобав його. Це факт! А на факти, навіть коли вони стосуються тільки почуттів, треба зважати.

Ох же ж і Шлюмф! Ледащо, та й годі. В кантональній поліції його знали. Байстрюк. З ним увесь час був якийсь клопіт. Саме його досьє в службі соціальної допомоги важило добрих півтора кілограма. Біографія? Ще підлітком наймитував у селянина. Крадіжки… Може, хлопець був просто голодний? Чи це можна з’ясувати аж тепер? А далі пішло як завжди в таких випадках. Виховна колонія в Тесенбергу. Втеча. Крадіжки. Знову спіймали, налупцювали. Нарешті випустили. Пограбування. Віцвіль. Випустили. Пограбування. Торберг – на три роки. Випустили. А потім цілих два роки тихо. Шлюмф працював у розсаднику Еленбергера в Герценштайні. Плата – шістдесят рапів за годину. Закохався в дівчину. Вони вже хотіли побратися. Побратися! Штудер чмихнув. Отакий лобур – сім’янин? А тоді оце вбивство Венделіна Вічі…

Власне, всі знали, що старий Еленбергер охоче наймає на роботу до своїх розсадників випущених на волю арештантів. Не тільки тому, що це дешевша робоча сила, ні; Еленбергерові, видно, було добре в їхньому товаристві. Ну що ж, у кожного свій пунктик, та й годі було заперечувати, що рецидивісти поводяться в старого Еленбергера цілком пристойно…

І звинувачувати хлопця в убивстві з грабунком тільки тому, що він у середу ввечері розміняв у «Ведмеді» сотню?… Шлюмф запевняв, що це його заощадження, він їх носив при собі…

Тринди-ринди!.. Заощадження!.. З платні шістдесят рапів за годину? Це за місяць круглим числом півтораста франків… За місяць – півтораста франків… За помешкання – тридцять… Харчування? Два з половиною франки на день для людини важкої фізичної праці – небагато. Сімдесят п’ять і тридцять – разом сто п’ять. Прання – п’ять… Сигарети, ресторан, танці, підстригтись, помитись у лазні… Лишається щонайбільше п’ять франків на місяць. І з цього він за два роки навідкладав триста франків? Не може бути! І носив гроші при собі? Важко повірити. Такі люди не можуть носити гроші в кишені й не тринькати їх… У банку? Можливо. Але просто так, у гаманці?…

А проте Шлюмф мав при собі триста франків. Не повністю. Дві сотенних банкноти й ще франків з вісімдесят. Штудер бачив протокол прийняття арештанта до в’язниці, якого підписав Шлюмф:

«Гаманець, у ньому 282 фр. 25 рапів».

Отже… Все сходиться! Навіть спроба втечі з бернського вокзалу. Безглузда спроба! Дитиняча! І все ж така зрозуміла. Адже цього разу йому світило довічне ув’язнення…

Штудер похитав головою. І все ж… І все ж…

Щось тут не так. Спочатку це було тільки враження, якесь неприємне відчуття. Вахмістра аж морозило. Як холодно в цій камері! Чи скоро той лікар прийде?

А може, Шлюмф і взагалі не хоче опритомлювати?

Груди лежачого хлопчини піднялись від глибокого вдиху, закочені під лоба очі ожили, й він глянув на вахмістра. Штудер аж відсахнувся.

Неприємний погляд. А Шлюмф роззявив рота й закричав. Хрипкий крик, ляк, протест, острах, жах… Багато дечого було в тому крикові. Він ніяк не хотів змовкати.

– Тихо! Тихо, чуєш? – шепнув Штудер. У нього аж серце закалатало. Врешті він зробив єдино можливе: затулив долонею роззявлений рот.

– Як лежатимеш тихо, – сказав вахмістр, – я ще посиджу тут коло тебе, а коли лікар піде, дам закурити. Чуєш? Я таки вчасно повернувся, – Штудер спробував усміхнутись, але та усмішка зовсім не подіяла на Шлюмфа. Правда, погляд його став сумирніший, та коли Штудер прийняв руку з його губ, Шлюмф тихо сказав:

– Нащо ви вийняли мене з зашморга, пане вахмістре? Важко знайти належну відповідь на таке запитання…

Надто коли ти не священик…

У камері запала тиша. Надворі цвіріньчали горобці. На подвір’ї внизу маленька дівчинка тоненьким голоском співала.

 
Любий мій ангелочку,
З рути-м’яти листочку,
Не забуду, не забуду я тебе…
 

Тоді Штудер промовив раптом захриплим голосом:

– Слухай, ти ж мені розказував, що хочеш одружитись? Дівчина твоя… вона ж від тебе не відкинеться? А коли ти, як сам кажеш, не винен, то ще хтозна, чи тебе засудять. То невже ти не розумієш, що не міг утворити нічого дурнішого, як оця спроба самогубства? Це ж тобі закинуть як непряме визнання провини…

– Яка там спроба? Я справді хотів… Але Штудерові не довелось відповідати. В коридорі почулась хода, тоді голос наглядача Ліхті:

– Оце тут, пане докторе…

– О, ми вже ожили? – спитав лікар і взяв Шлюмфа за зап’ясток. – Штучне дихання? Чудово!

Штудер устав з ліжка й зіперся на стіну.

– Ну гаразд, – сказав лікар. – Що ж нам робити з ним далі? Небезпечний сам для себе! Потяг до суїциду! Знайома річ, знайома. Ми зажадаємо психіатричної експертизи… Правда ж?

– Пане докторе, я не хочу до божевільні, – гучно, виразно сказав Шлюмф і закашлявся.

– Он як? А чому? Ну що ж, тоді можна… У вас же тут напевне є камера для двох, Ліхті, й можна перевести його туди, щоб він не був такий самотній… Можна? Чудово…

Потім лікар спитав тихо, театральним шепотом, у якому чітко чулося кожне слово:

– А чого він такого наброїв?

– Герценштайнське вбивство, – таким самим виразним шепотом відповів наглядач.

– Ах так… – кивнув лікар засмучено – чи принаймні так здавалося. Шлюмф повернув голову й глянув на вахмістра. Штудер усміхнувся, Шлюмф теж усміхнувся. Вони розуміли один одного.

– А що це за добродій? – спитав лікар. Ті усмішки спантеличили його. Штудер ступив уперед так рішуче, що лікар аж відступив на крок. Вахмістр застиг перед ним струнко. Його бліде обличчя з дивно тонким носом якось не пасувало до вже трохи розповнілої статури.

– Вахмістр Штудер із кантональної поліції! Це звучало зачіпливо, норовливо.

– Ах так! Дуже радий, дуже радий! То це вам доручили розслідувати справу? – білявий лікар намагався вернути собі впевненість.

– Я його заарештував, – відказав Штудер коротко. – Між іншим, залюбки побуду з ним ще якусь часинку, поки він заспокоїться. Маю час. Найближчий поїзд до Берна відходить аж о пів на п’яту…

– Чудово! – сказав лікар. – Славно! Зробіть таку ласку, вахмістре. А ввечері неодмінно переведіть його до камери з сусідом. Зрозуміли, Ліхті.

– Зрозумів, пане докторе.

– Ну, тоді на все добре вам обом, – сказав лікар і вдяг капелюха. Ліхті спитав, чи замикати камеру. Штудер заперечливо мотнув головою. Проти тюремного психозу відчинені двері – мабуть, найкращий засіб.

Кроки в коридорі затихли.

Штудер неквапно запалив соломинку, яку витяг зі своєї сигари, потримав вогник під її кінчиком, поки з другого кінця сигари пішов дим, і тицьнув собі в рот. Потім видобув з кишені жовту пачечку, сказав.

– На, закури!

Шлюмф зразу глибоко затягся димом. Очі його блищали. Штудер сів на ліжко.

– Ви добра людина, пане вахмістре, – сказав Шлюмф.

Штудерові довелося зробити над собою зусилля, щоб подолати дивне відчуття в горлі. Аби відігнати його, він широко позіхнув.

– Хай так, Шлюмф, – сказав він. – Та що далі? Чому ти хотів поставити крапку?

– Ну, це не так просто сказати, – відповів Шлюмф. Мовляв, йому все остобісіло. Та й знає він усю цю механіку. Як один раз потрапиш за ґрати, то більше не вирвешся з цього колеса. Рецидивіст!.. А тепер вистачить на вирок довічного ув’язнення… І та дівчина, яку пан вахмістр згадав, теж навряд чи захоче дожидати. Та й дурна була б, якби дожидала. Хто вона, та дівчина?… Звати Зонья, вона дочка вбитого Вічі… Чи вірить Зонья, що це він убивця… Він цього не знає. Він просто втік – тоді, коли почув, що звинувачують його… А як же це сталося, що саме на нього подумали?… Ет, це через ту сотню, що він розміняв у «Леві». – У «Леві»? А не в «Ведмеді»?… Та, може, й у «Ведмеді». Ну звісно, у «Ведмеді»! «Лев» – це шикарна ресторація, вони там грали з однієї нагоди…

– З якої нагоди? І хто грав?

– На весіллі. Бухегер грав на кларнеті, Шраєр – на фортепіано, а Бертель – на контрабасі. Ну, а я – на цитрі…

– Шраєр?… Бухегер?… – Та я ж… я ж їх знаю! – Штудер наморщив лоба.

– Ще б пак! – сказав Шлюмф і ледь усміхнувся кутиками вуст. – Бухегер часто про вас розповідав, і Шраєр теж. Його ви заштопали три роки тому.

Штудер засміявся.

А, так! Давні знайомі!.. То вони, значить, зібралися в сільський оркестрик?

– Сільський оркестрик? – образився Шлюмф. – Ні! Справжній джаз. Еленбергер, наш хазяїн, навіть англійську назву нам придумав: «Te Convict Band»! Тобто «Арештантський оркестр»……

Цей хлопчина, здавалось, радий був розмові про якісь неістотні речі. Та коли Штудер закидав щодо вбивства, він намагавсь ухилитися.

Штудер не наполягав. Хай Шлюмф блудить манівцями, коли його це тішить. Не тиснути! Все з’ясується само собою, треба тільки мати терпіння.

– То ви грали і в навколишніх селах?

– Аякже!

– І заробляли чимало?

– Та незгірше… – Шлюмф завагався й змовк.

– Ну що ж, Шлюмф, я тобі повірю, що ти не вбив Вічі заради його гаманця. Триста франків ти заощадив?

– Так, триста заощадив… – Шлюмф позирнув на вікно й зітхнув – може, тому, що небо було таке синє.

– Отже, ти хотів одружитися з дочкою вбитого? А звуть її Зонья? А батько й мати згодні були?

– Батько – так: старий Вічі казав, що йому байдуже. Він часто навідувався до Еленбергера й там розмовляв зі мною, – вбитий, як ви кажете… Він казав, що я порядний хлопець, хай навіть і сидів у тюрмі: адже йдеться не про суд, а коли я одружуся з Зоньєю, то мені вже буде не до всяких там дурощів. Зонья дівчина порядна… А крім того, хазяїн обіцяв мені місце старшого садівника, бо Котеро вже старий, а я справу знаю…

– Котеро? Це той, що знайшов трупа?

– Так. Він щоранку виходить прогулятись. Хазяїн йому дозволяє робити все, що хоче. Той Котеро родом з Юри, але в ньому вже не лишилось нічого від француза. В середу вранці він прибіг до розсадника й сказав, що в лісі лежить Вічі, застрелений… Хазяїн зразу послав його викликати жандармів…

– А ти що зробив, як почув новину від Котеро?

Ет, відмахнувся Шлюмф, вони всі там перелякалися, що на них упаде підозра, – рецидивісти ж. Але цілий день було спокійно, до розсадника ніхто не приходив. Тільки Котеро ніяк не міг угамуватись, поки хазяїн гримнув на нього, щоб перестав колотитися…

– А в середу ввечері ти розміняв у «Ведмеді» стофран-ковий банкнот?

– Так, у середу ввечері…

Мовчанка. Штудер лишив пачку «Рачі іеппе» коло себе на ліжку. Не питаючись, Шлюмф узяв з пачки ще одну сигарету, а вахмістр простяг йому коробочку сірників і сказав:

– Сховай. I те й те. Та гляди не попадися. Шлюмф усміхнувся вдячно.

– Коли кінчається робота в вашому розсаднику?

– О шостій. У нас десятигодинний робочий день, – відповів Шлюмф і квапливо додав: – Я взагалі на садівництві знаюсь. Наш бригадир у Тесенбергу завжди казав, що я маю до цього кебету. I люблю це діло…

– Мене це не цікавить, – умисне суворо сказав Штудер. – А після роботи ти зразу пішов до села, до своєї квартири? Де ти мешкав?

– У Гофманів, на Станційній вулиці. Ви зразу знайдете ту хату. Пані Гофман – добра жінка… У них кошикарська майстерня.

– Це мене не цікавить. Отже, ти прийшов до своєї кімнати, помивсь, а тоді пішов вечеряти. Чи як?

– Так.

– Отже, о шостій шабашите. – Штудер видобув з кишені нотатник і почав щось писати. – О шостій шабашите, пів на сьому, за чверть до сьомої – вечеря… – Звів очі на Шлюмфа. – Ти швидко їв? Чи повільно? Дуже голодний був?

– Не дуже.

– Отже, ти їв швидко й о сьомій уже скінчив вечерю.

Штудер неначе втупив погляд у блокнот, але очі його бачили все. Помітивши, що Шлюмпфове обличчя змінило вираз, він розвіяв напругу начебто невинним запитанням:

– Скільки ти заплатив за вечерю?

– Півтора франка. На обід в Еленбергера щодня дають миску юшки, а хліб і сир я приношу з собою. Еленбергер за юшку вираховує всього п’ятдесят рапів, а сніданок він дає за так, бо Еленбергер завжди поводився з нами по-людському, ми його любили, він і говорить так хвацько, глянути – то старий дідуган, і зубів уже нема, але… – все це Шлюмф вимовив одним духом, наче боявся, щоб його не перебили. Та Штудер цього разу не мав охоти теревенити.

– А що ти робив у середу ввечері від сьомої до восьмої години? – спитав він суворо. В сухих пальцях він затискав олівця й не підводив погляду на Шлюмфа.

– Від шостої до сьомої? – Шлюмф уже важко дихав.

– Ні, від сьомої до восьмої. О сьомій ти скінчив вечеряти, о восьмій розміняв у «Ведмеді» сотню. Хто дав тобі триста франків?

І Штудер пильно глянув на хлопця. Шлюмф відвернув голову вбік, тоді раптом упав ницьма на ліжко, затуливши обличчя зігнутою правою рукою, й затрусився всім тілом.

Штудер чекав. Він був задоволений. Дрібненькими літерами записав у нотатнику: «Зонья Вічі» – і поставив великий знак запитання. Тоді промовив несподівано лагідно:

– Шлюмф, ми це діло розплутаємо.

Я не дуже допитувався в тебе, що ти робив увечері в вівторок, тобто напередодні вбивства. Бо знав, що ти однаково набрешеш. Та й однаково це є в протоколах. Ти тільки скажи мені ще одне: що за дівчина твоя Зонья? Вона одиначка в родині?

Шлюмф рвучко підвів голову.

– Є ще брат. Армін.

– І ти того Арміна недолюблюєш?

– Я йому якось був доброго бобу всипав, – відказав Шлюмф і вищирив зуби, мов собака, коли гарчить.

– Той Армін не хоче, щоб його сестра йшла за тебе?

– Так, та й з батьком він увесь час гарикався: Вічі таки часто нарікав на нього…

– Ага… А мати?

– Е, стара ввесь час одно романи читає. – Хлопець так і сказав – «стара», без ніякої поваги. – Вона родичка старости Ешбахера, і той посадив її торгувати в станційному кіоску в Герценштайні. Вона ввесь час сиділа в тому кіоску й читала, поки чоловік крамарював по селах. Ну, не те щоб крамарював… їздив скрізь своєю мотоциклеткою, розвозив мастику для підлог, каву тощо… І мотоциклетку теж там знайшли, стояла на дорозі, зовсім поблизу.

– А де лежав старий Вічі?

– За сотню метрів у лісі, Котеро так розповідав.

Штудер малював у своєму записнику чоловічків. Він раптом перенісся думкою далеко. До тієї розпадини в Горішньому Аргау, де заарештував хлопця. Двері йому відчинила мати. Дивна жінка та Шлюмфова мати! Вона й не здивувалась нітрохи. Тільки спитала: «Хоч поснідати йому можна?»

Юне дівча в Герценштайні, стара мати в Горішньому Аргау… а між ними обома оцей хлопчина Шлюмф, обвинувачений в убивстві…

Все залежатиме від того, якому слідчому припаде справа… Треба буде з тим слідчим поговорити. Може…

У коридорі почулись кроки. На порозі став наглядач Ліхті, його червоне обличчя сердито блищало.

– Вахмістре, пан слідчий хочуть поговорити з вами.

І Ліхті зухвало оскірився. Неважко було здогадатися, що означає ця усмішка. Якийсь там оперативник перевищив свої повноваження, і тепер його кличуть, щоб як слід намилити йому шию…

– Ну, бувай, Шлюмф! – сказав Штудер. – Та не дурій більше. Переказати вітання Зоньї, коли побачу її? Так? Ну гаразд, може, я тоді ще раз тебе навідаю. Бувай!

Ідучи довгими коридорами замку, Штудер ніяк не міг ні викинути з думки, ні витлумачити собі той погляд, якого кинув Шлюмф услід йому. Так, було в тому погляді здивування, але чи не чаївся там на дні й безпросвітний відчай?