Kitabı oku: «Весела наука», sayfa 2

Книга перша

1

Вчителі – про мету існування. Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу їх – усіх разом і кожного окремо – зосередженими на одному завданні: вони роблять те, що стосується збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любові до цього роду, а тільки тому, що немає в них нічого не давнішого, потужнішого, невблаганнішого, непереборнішого за цей інстинкт – бо він є сутністю нашого роду й племені. Хоча ми, через свою звичну короткозорість, охоче беремося до розрізнення ближніх своїх на корисних і шкідливих, добрих і поганих, по триваліших роздумах і зваживши на масштаби справи, ми втрачаємо впевненість у доречности такого ретельного розподілу і, зрештою, полишаємо його. Навіть найшкідливіша людина може виявитися найбільш корисною з точки зору збереження виду, оскільки вона плекає у собі – чи, завдяки своїм діям, в інших – імпульси, без яких людство давно б зледащіло і занепало. Ненависть, зловтіха, хижість, властолюбство і решта того, що називають злом, належить до дивовижної економіки збереження виду – безперечно, вкрай дорогої, марнотратної і, в цілому, доволі безглуздої економіки, що, однак, досі переконливо виправдала себе у збереженні нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мій любий товаришу, мій ближній, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовірно, вимерло впродовж тисячоліть і тепер є однією з речей, недоступних навіть Богові. Віддайся цілковито своїм найкращим чи найгіршим бажанням, і, перш за все, загинь! – в обох випадках ти, ймовірно, у який-небудь спосіб, таки виявишся заступником і благодійником людства і, відповідно, здобудеш серед людей і хвалу, і глузи! Однак ти ніколи не знайдеш того, хто зміг би сповна висміяти тебе, індивіда, так, щоб ясно донести до твоєї свідомості твою мушину нікчемність і жаб’ячу вбогість! Сміятися з себе так, щоб висміяти себе з усією повнотою правди – для цього досі кращим з кращих бракувало відчуття правди, а найобдарованішим бракувало генія! Можливо, сміх іще має своє майбутнє! Воно настане, коли людство засвоїть абсолют «вид є всім, хтось є нічим» і кожне отримає доступ до цього остаточного звільнення і безвідповідальності. Ймовірно, тоді сміх з’єднається з мудрістю, ймовірно залишиться тільки «весела наука». На разі ж, становище геть інакше, на разі, комедія існування ще не усвідомлена як така, на разі ще тривають часи трагедії, часи моралі й релігії. Що означає постійна поява дедалі нових основоположників моралі та релігій, заводіїв боротьби за моральні оцінки, вчителів каяття і релігійних воєн? Що означають ці герої на цій сцені? Бо інших героїв досі не бувало, а все решта, час від часу вигулькуючи, завжди служило цим героям суто для опертя – чи то як сценічна техніка і куліси, чи в ролі довірених осіб і камердинерів. (Поети, наприклад, завжди були камердинерами певної моралі.)

Зрозуміло, що ці трагіки теж діють в інтересах виду, хоча самі вони сповнені вірою, що служать справі Божій і як Божі посланці. Вони також сприяють життєдіяльності виду, просуваючи його віру в життя. «Варто жити, – цвенькає кожне з них. – Таки є щось у цьому житті. Щось стоїть за цим життям, щось лежить під цим життям, бережіть себе!». Той потяг, притаманний як найвищим особистостям, так і найнікчемнішим людцям, інстинкт збереження виду, виступає час від часу як розум і пристрасть духу; тоді він оточує себе блискучим почетом причин і вперто силкується забути, що він в основі своїй інстинкт, імпульс, дурість, безпідставність. Життя треба любити, оскільки..! Людина має служити собі і ближнім, оскільки..! Хоч би як вони називалися і нині, і повсякчас, оті всі «має» і «оскільки»…Для того щоб усе, що відбувається неминуче і самовільно і без жодної мети, відтепер видавалося таким, що слугує певним цілям, і світило людині як розум і остання заповідь, етичний ментор виступає вчителем мети існування; для цього він винаходить інше, відмінне існування, і, за допомогою своєї нової механіки, знімає старе буденне існування з його старих буденних завіс. Так! Він, звісно, не хоче, щоб ми сміялися ні з того існування, ні з себе самих, ні з нього. В його уявленні хтось завжди є кимсь, чимсь першим, і останнім, і безмежним; для нього немає ні виду, ні сум, ні нулів. Хоч би якими безглуздими і химерними були його винаходи й оцінки, хоч би наскільки хибно він розумів хід природних подій і заперечував природні умови (а всі етики бували такі дурні й протиприродні, що людство б згинуло, якби ним заволоділа бодай котрась із них), щоразу, коли «герой» виходив на сцену, досягалося щось нове – страхітлива протилежність сміху, а саме – глибоке потрясіння багатьох людей від думки: «Так, варто жити! Так, я вартий того, щоб жити!»; життя і мені, і тобі, і всім нам знову робилося цікавим.

Безперечно, з часом і сміх, і розум, і природа брали гору над кожним з тих чудових учителів: коротка трагедія, зрештою, завжди поверталася до вічної комедії існування, і «хвилі незліченних реготів», висловлюючись зворотом Есхіла, мають, врешті-решт, залляти навіть найбільшу з цих трагедій. Але, попри весь той виправний сміх, невпинну появу дедалі нових учителів з мети існування, зазнала зміни людська природа як така, і вона тепер має потребу, саме потребу в появі чергових учителів і теорій «призначення». Людина поступово перетворилася на фантастичну тварину, яка, більше за будь-яку іншу істоту, силкується задовільнити умову існування: людина має час від часу переконувати себе, що вона знає, чому існує; рід людський не може процвітати без періодичного підтвердження впевненості у житті! Без віри в сенс життя! Знову й знову рід людський постановлятиме: «Є щось таке, з чого категорично не можна сміятися!». А найобережніший філантроп докине: «Не тільки сміх і весела мудрість, але також трагізм з його піднесеною ірраціональністю належить до необхідних засобів збереження виду!».

А отже! Отже! Отже! Чи ви мене розумієте, брати мої? Чи розумієте ви цей новий закон припливу й відпливу?

Ми теж маємо свій час!

2

Інтелектуальна совість. Я безнастанно отримую той самий досвід, і я щоразу чиню йому опір, не бажаючи вірити у те, на що повсякдень наштовхуюся лобом: переважній більшості бракує інтелектуальної совісті; мені часто здається, що з такою вимогою навіть у густо заселених містах маєш почуватися самотнім, як у пустелі. Усі дивляться на тебе здивованими очима і далі послуговуються власними терезами, називаючи оце добром, а оте – злом, і ніхто не почервоніє з сорому, якщо зауважиш, що гирьки не відповідають заявленій масі; твої сумніви навіть не викликають обурення – з тебе, либонь, просто посміються. Я хочу сказати, що переважній більшості не видається ганебним вірити у те чи те і відповідно до цього жити, не беручи до уваги найсвіжіші і найнадійніші аргументи «за» і «проти» і взагалі не переймаючись жодними аргументами; найбільш обдаровані чоловіки і найблагородніші жінки досі належать до цієї «переважної більшості з них». Та, як на мене, що важить доброта, витонченість і геніальність, коли особа, наділена цими чеснотами, млява у почуттях і судженнях, коли прагнення до визначеності не є для неї найпотаємнішим бажанням і найглибшою потребою – тим, що відділяє вищі особистості від людців! Я відзначав ненависть до розуму в деяких благочестивих людей і бував за це вдячний їм – принаймні, вони тим виявляли лихе інтелектуальне сумління! Але стояти посеред цього rerum concordia discors¹¹ і всієї дивовижної невизначеності й неоднозначності існування і не ставити питань, не тремтіти від жадання і захвату допитування як такого, навіть не відчувати ненависти до допитувача, а тільки мляво з нього кпити – оце я вважаю ганебним, і саме цього відчуття я насамперед шукаю у всіх і кожного – якесь навіженство переконує мене безнастанно, що кожна особа – як особистість – має таке відчуття.

Таким є мій штиб несправедливости.

3

Шляхетне і тривіяльне. Тривіяльним особам усі шляхетні, великодушні почуття видаються недоречними, а тому насамперед неймовірними: почувши про щось таке, вони кліпають очима, кажуть: «За цим, либонь, ховається якась велика вигода, тут діло нечисте». Вони підозріливо ставляться до шляхетності, вбачаючи у ній пошуки переваг кружним шляхом. Якщо ж вони наочно переконаються у відсутності корисливих намірів і прихованих вигід, то вважатимуть шляхетну особу такою собі дурепою: зневажають таку в її радощах і насміхаються з блиску її очей. «Як можна радіти, втрачаючи, як можна, маючи розплющені очі, діяти собі у збиток! Схильністю до шляхетності, мабуть, виявляється якась мозкова хвороба», – розмірковують вони зневажливо, так, якби зневажали радість, яку божевільний отримує від своєї ідеї фікс. Тривіяльна вдача вирізняється саме тим, що неухильно дбає про свій інтерес і що спрямування на мету і вигоду сильніше в ній за найпотужніші інстинкти; не спокуситися під дією цих інстинктів на недоцільні дії – у цьому її мудрість і її почуття власної гідності. У порівнянні з нею вища натура виявляється менш розумною, оскільки шляхетний, щедрий, жертовний насправді підпорядковується своїм пориванням, і в найкращі миттєвості його розум має перепочинок. Звір, який наражається на смертельну небезпеку, захищаючи дитинчат, або ризикує життям, слідуючи за тічною самкою, не думає про небезпеку і смерть; його розум теж бере паузу, оскільки ним володіє втіха від задоволення своїм виводом, від потягу до самки й страх утрати цієї втіхи; відтак, подібно до шляхетних і щедрих, звір стає дурнішим, ніж був. Почуття задоволення і невдоволення досягають такого ступеня, що інтелект має або замовкнути, або йти до них на службу; тоді серце переміщається у голову людини, і ми говоримо про «пристрасть». (Можливі, звісно, протилежні ситуації, сказати б, «пристрасть навиворіт», як, наприклад, у Фонтенеля, якому хтось – як розповідають, – поклавши руку на його груди над серцем, сказав: «Те, що ви тут маєте, любий, це теж мозок».) Саме нераціональність або викривлену логіку пристрасти зневажає тривіяльний у шляхетному, особливо, якщо вона спрямована на об’єкти, цінність яких видається тривіяльному геть фантастичною і довільною. Його дратує той, хто підпорядковується череволюбству, але він розуміє спокусу, яка тут царює; натомість він категорично не розуміє, як, наприклад, заради пристрасті до пізнання можна поставити під загрозу свої здоров’я і честь. Смак вищої натури спрямований на винятки, на речі, які, зазвичай, залишають інших байдужими і позбавлені явної солодкості; вища натура має свою особливу міру вартости. Але то радше упередження, буцімто, вона не посідає звичайної міри вартости; насправді ж, вона радше послуговується своїми уявленнями про цінність і нікчемність як загальнопоширеними і, таким чином, стає незрозумілою та непрактичною. Лише зрідка вища натура зберігає стільки здорового глузду, що здатна розуміти пересічних людей і поводитися з ними як з такими – частіше, вона вірить, що її пристрасть наявна, як прихована пристрасть, в усіх, і саме така віра сповнює вищу натуру світіння і красномовства. Якщо виняткові люди не вважають себе винятковими, як би вони могли зрозуміти тривіяльну натуру і оцінити правило, винятком з якого вони суть? І тому вони теж говорять про дурість, розпусність і недоладність людства, дивуючись на те, як шаленіє світ і чому він не визнає того, що «йому потрібно».

Такою є одвічна несправедливість шляхетних.

4

Видозбереження. Найсильніший злий дух досі найбільше сприяв поступові людства: лихі голови неодноразово розпалювали поснулі пристрасті (будь-яке впорядковане суспільство присипляє пристрасті), вони завжди пробуджували потяг до порівняння, загострювали суперечності, розбурхували нові прагнення – до зухвалого, неперевіреного, вони підбурювали людей висловлювати думки проти усталених думок, малювати нові образи проти усталених образів. Здійснювалося таке здебільшого зброєю, поваленням межових знаків, порушенням благочестя, але також – впровадженням нових релігій, нової моралі! Кожному вчителеві і проповідникові нового притаманне оце «лихе», що так дискредитує завойовників, попри те що виявляється витонченіше, не одразу виливається у роботу м’язів і тому не так підриває довіру до цього нового! Нове, однак, за будь-яких обставин є злом, у ролі того, що перемагає, ламає давні межі й давнє благочестя; і тільки давнє залишається добрим! Добрими людьми в усі часи виступають ті, хто глибоко саджає давні думки і отримує з них плоди – це землероби духу. Але будь-який ґрунт врешті-решт виснажується і має знову бути зораний лихом.

Нині є одне ґрунтовне моральне кривовчення, зокрема поширене в Англії, згідно з яким «добро» і «зло» визначаються збиранням досвіду «доцільного» і «недоцільного»; за цією єрессю, визначене у такий спосіб «добром» сприяє збереженню виду, тим часом, як назване поганим – для виду шкідливе. Насправді, лихі інстинкти є за своєю природою настільки доцільними, видозберігальними і незамінними, як і добрі, але мають відмінну функцію.

5

Безумовні обов’язки. Усі люди, які відчувають, що для своєї діяльності вони потребують найпереконливіших слів та зворотів, найкрасномовніших жестів і поз – революційні політики, соціалісти, проповідники каяття з християнством чи без нього – всі, кого не може вдовольнити частковий успіх, всі вони торочать про «обов’язки» – завжди безумовні за характером; без цього вони б не мали права на свій грандіозний пафос, і вони це добре знають! Таким чином, вони вдаються до моральних філософій, що проповідують який-небудь категоричний імператив, або вбирають у себе добрячу порцію релігії, як це робив, наприклад, Мадзіні. Оскільки вони хочуть, щоб їм абсолютно довіряли, їм треба, насамперед, цілковито довіряти самим собі, виходячи з якоїсь останньої піднесеної й незаперечної заповіді, служителями й знаряддям якої вони хочуть себе відчувати і репрезентувати. Тут подибуємо найприродніших і часто дуже впливових противників морального просвітництва і скептицизму – але такі трапляються лише зрідка. З іншого боку, там є широкий клас цих противників, де інтерес навчає підпорядкування, тоді як репутація та честь, здавалось би, підпорядкування забороняють. Хто відчуває себе приниженим на саму думку про те, щоб стати знаряддям князя чи партії, секти, чи навіть грошової сили – наприклад, якийсь нащадок давнього гоноровитого роду, – проте має виступати таким знарядям у своїх очах і в очах громадськості, той потребує патетичних принципів, щоб завжди були на язику: принципів беззастережного обов’язку, яким можна відкрито і не соромлячись підпорядковувати себе. Будь-яке витонченіше рабське запобігання тримається категоричного імперативу і є смертельним ворогом тих, хто хоче забрати від обов’язку його безумовний характер: цього вимагає від нього пристойність, та не тільки пристойність.

6

Втрата гідності. Роздума втратила всю гідність своєї форми, її церемоніал і урочисті жести мислителя зробилися об’єктом глузування – хто нині стане терпіти мудреців старого штибу! Ми мислимо надто швидко – дорогою, мимохідь, у розпалі різних справ – навіть коли обмірковуємо найсерйозніше; нам немає потреби у підготуваннях, не треба навіть тиші: ми ніби тримаємо у голові машину, що працює безнастанно, не збавляючи обертів, за найнесприятливіших обставин. Раніше, з вигляду будь-якої особи, можна було побачити, що вона має намір подумати – бо то бувала справа виняткова! – що особа хоче стати мудрішою, тож підготувалася до мислення: обличчя витягалися, як у молитві, уповільнювалася хода; траплялося, ти нерухомів на вулиці годинами, коли «осявало» думкою – стоячи на одній чи двох ногах. Так «годилося» робити!

7

Дещо для трударів. Кожному, хто захоче нині вивчати моральні питання, відкривається величезне поле роботи. Усі види пристрастей треба обміркувати індивідуально, простежити крізь віки, в усіх народів, у великих і малих особистостях; треба висвітлити всі їхні підстави, причини, оцінки й пояснення! Ніщо з того, що забарвлює існування, досі не має своєї історії: чи є історія кохання, жадоби, заздрощів, сумління, благочестя, жорстокости? На разі, бракує навіть порівняльної історії правосуддя чи бодай покарання. Чи ставали предметом дослідження різні поділи доби, наслідки правильного розподілу праці, свят і відпочинку? Чи відомі нам моральні впливи продуктів харчування? Чи є, взагалі, філософія харчування? (Постійні суперечки щодо «за» і «проти» вегетаріанства доводять, що такої філософії немає!) Чи, може, зібрано досвід спільного мешкання – наприклад, досвід монастирів? Чи представлена діалектика шлюбу і дружби? Звичаї науковців, купців, художників, ремісників, чи знайшли вони своїх мислителів? Тут є над чим помізкувати! Чи ж до кінця вже досліджено все, що люди досі вважали своїми «умовами існування», і все розумне, пристрасне і забобонне у цьому контексті? Саме тільки спостереження за різним ступенем виявлення людських інстинктів, відповідно до різного морального клімату, вже дає аж надміру матеріалу для опрацювання; знадобились би узгоджені й послідовні зусилля численних генерацій науковців, щоб вичерпно підсумувати всі точки зору і такого матеріалу. Те саме стосується демонстрації причин у відмінностях морального клімату («чому тут світить сонце одного морального принципу і ціннісного критерію, а там – іншого?»). А це, своєю чергою, передбачає нову роботу, яка встановлює помилковість усіх тих підстав і всієї природи попередніх моральних суджень. Якщо припустити, що всю цю роботу завершено, на перший план виступає найчіткіше з усіх питань, а саме: чи здатна наука надавати мету людській діяльності, після того, як доведено, що вона здатна забирати і спростовувати будь-яку мету. І тоді відбудеться експеримент, у якому буде місце всім різновидам героїзму, багатовіковий експеримент, який затьмарить усі попередні здобутки і жертви в історії людства. На разі наука ще не звела свої циклопічні будівлі; настане час також для цього.

8

Несвідомі чесноти. Усі власні риси, які людина усвідомлює, а надто, коли вона вважає їх цілком наочними для свого оточення, підпорядковуються геть іншим законам розвитку, ніж ті риси неусвідомлені або малопомітні – такі, що ховаються від очей пильного спостерігача за своєю витонченістю і ніби ніщо прикрите нічим. Така історія з витонченим різьбленням на лусочках рептилій: було б помилкою вбачати в них оздоблення чи зброю – адже побачити це карбування можна лише за допомогою мікроскопа, себто – штучно посиленого зору, якого не мають тварини, для яких би мала бути спрямована дія такого оздоблення чи зброї! Наші наочні моральні риси, а особливо ті, у наочності яких ми впевнені, еволюціонують своїм шляхом, а наші однойменні невидимі риси, не виступаючи ні оздобою, ні зброєю у наших стосунках з оточенням, теж ідуть своїм ладом – геть відмінним, з тими, либонь, витонченими лініями різьблення і карбування, що могли б потішити якесь вище єство з божественним мікроскопом. Наприклад, нам не бракує працьовитості, амбіцій, винахідливости, і цілий світ знає про це; крім того, ми, мабуть, маємо інші старанність, амбіції, винахідливість, але для цих наших карбованих лусочок іще не винайшли мікроскоп!

Аж тут прихильники інстинктивної моральности вигукнуть: «Браво! Він, принаймні, допускає наявність несвідомих чеснот – вже й цього нам достатньо!

О невибагливі!

9

Наші виверження. Незчисленні речі, засвоєні людством на ранніх етапах розвитку, настільки тоді слабкі й зародкові, що ніхто й не сприймав їх як засвоєні, раптом нагадують про себе по тривалому періоді, можливо – по сторіччях: упродовж цього часу вони дозріли, стали сильнішими. Деяким вікам, як видається, гостро бракує того чи того хисту, тієї чи тієї чесноти, як це також буває між людей; але, хто спроможний дочекатися, нехай чекає на онуків і правнуків – вони винесуть на світ божий глибинне своїх дідів: те їхнє глибинне, що про нього й не відали ті ж таки діди. Часто син уже є зрадником свого батька: той краще розуміє себе, відколи має сина. Ми всі маємо у собі приховані сади й посіви; а інакше висловлюючись, ми всі – вулкани у стані дозрівання, і кожен матиме годину свого виверження; та близька ця година чи далека, ніхто, звісно, не знає, навіть Господь Бог Милосердний.

10

Своєрідний атавізм. Рідкісних людей того чи того часу я радше сприймаю як раптову появу нащадків культур минувшини та її сил – вони наче атавізми якогось певного народу чи цивілізації; в них дійсно є щось таке, що треба ще зрозуміти! Зараз вони видаються чужими, рідкісними, неординарними; і хто відчуває у собі ці сили, має їх плекати, захищати, шанувати і ростити їх у собі, всупереч опору з боку чужого їм світу. У такий спосіб людина стає або великою, або схибленим диваком, якщо не загине дочасно. Давніше ці риси були поширеними, а отже, вважалися нормальними, ніяк не вирізняючи особу з загалу. Можливо, їх наявність у особи передбачалася, як обов’язкова чи бажана; з ними не можна було досягти величі саме тому, що не було небезпеки стати через них божевільним чи самотнім.

Такі атавізми виникають здебільшого у старожитніх кланах і кастах, але малоймовірні там, де раси, звички, цінності надто швидко змінюються. Бо для розвитку народів темп важить не менше, ніж у музиці: у нашому випадку, безперечно, необхідне еволюційне анданте, як темп неквапливого і пристрасного духу – а саме таким є дух консервативних родів.