Kitabı oku: «Жанна батальйонерка», sayfa 2

Yazı tipi:

– Жанно, з сьогоднішнього дня, як вам відомо, я вже став справжнім захисником вас од самого кайзера! Незабаром їду до Петрограда і звідти вже на фронт. Сподіваюсь, що ви не забудете мене, коли я своїми грудьми буду захищати нашу Росію, а разом з нею й вас, Жанно! В шанцях під гуркіт німецьких гармат я згадуватиму ваше обличчя, Жанно, ваше чудесне бронзове волосся!.. І з яким захопленням я читатиму листа від вас, Жанно! – лірично наспівував Голуб’ятніков Жанні.

Жанна задумливо дивилась у глиб кімнати, а Муславський поглядав на постать поручника, не знаючи, чим би припинити несподівану зливу його лірики.

– Ви тільки уявіть собі весь жах війни. Кров!.. Смерть!.. При атаках я буду кричати ваше ім’я, Жанно, воно буде моїм бойовим гаслом!

– Не жартуйте, Сергію Григоровичу, – поволі відповіла на це Жанна, – вашим гаслом мусить бути наша велика Росія.

– Поручник носитиме ваше ім’я, як амулет проти німецьких куль, – втрутився в розмову Муславський. – Е… Ви знаєте… Я читав в одному з журнальчиків, що різні амулети, а особливо Георгієвські хрести дуже захищають од німецьких розривних куль «дум-дум». За думкою автора статті куля обов’язково силкується влучити в такий амулет або хрест… В цьому журналі, до речі, оголошено великий розпродаж амулетів та іконок. Я на вашому місці, Євгеніє Михайлівно, обов’язково подарував би нашому шановному оборонцеві цілу серію отаких іконок!..

– Ви дуже добродійні, пане студенте, але залишіть свої поради при собі! Вони вам згодяться в ваших лекціях з філології! – обурено промовив Голуб’ятніков.

Жанна схилилася до Голуб’ятнікова і, заспокоюючи, попестила його руку.

– Фі!.. Сергію Григоровичу, не сваріться! Амулети безперечно мають силу, коли лише вірити в них. Ви, мабуть, читали книгу Пап’юса «Окультизм», от в ній дуже багато говориться про різні такі речі, що мають чудодійну силу. Це автор, якому безперечно можна вірити! Цей професор користується з великої уваги навіть при імператорському дворі.

– Я вже казав, що найкращий амулет для мене – це буде ваше ім’я! Воно спонукатиме мене на геройські вчинки.

– О, пресвята Євгеніє, захиснице наших душ! – зідхнув Муславський.

– Я дійсно хтіла би бути святою Євгенією, щоб іти спереду солдат, коли вони йдуть в атаку!.. Чому жінки не б’ються на війні, як чоловіки? Колись були відважні амазонки, що билися не гірше найкращих вояків. Я відчуваю в собі силу, як будь-яка з цих амазонок. Ви думаєте, що жінка не може бути така ж хоробра, як і чоловік?..

– Вона може бути відважніша за славнозвісного героя Кузьму Крючкова. Той може нанизати на списа одразу трьох прусаків, а гарна жінка може одним своїм поглядом вбити принаймні десятьох… Я перший віддався б до вас у полон, Жанно, коли б ви пішли війною проти мене! – зауважив Муславський.

– Це справді може статися, Юрію Семеновичу, коли ви не залишите своїх дотепів. В чому справа Льоню? – звернулася вона до Криницького, що допіру підійшов до них і не наважувався щось сказати.

– Там прийшов ще один адепт! – насмішкувато промовив Криницький, не зважуючись говорити далі.

– Так запросіть його сюди?..

– Це візник… і..

– Візник?..

– Він приніс якогось паршивого кота й питає пана поручника!..

Всі запитливо подивилися на Голуб’ятнікова, поглядами вимагаючи від нього пояснень.

– А… о… це ціла історія… заберіть у нього кота й дайте йому по шиї. Е… дайте йому оце!.. – офіцер витяг гаманця й дав Криницькому три карбованці.

Жанна й Муславський мовчки дивились на Голуб’ятнікова, поки знову не з’явився Криницький з величезним білим котом у руках. Кіт був здоровенний, але брудний і худий неймовірно. З нього з усіх боків випиналися кістки й він сильно нагадував славнозвісну Росинанту – кобилу хороброго лицаря Дон-Кіхота. Голуб’ятніков обережно забрав кота в Криницького і став його пестити, кіт довірливо потерся об його уніформу й замуркотів.

– Це кіт чи кішка? – запитав у Голуб’ятнікова Муславський. – Вона виявляє до вас найщирішу симпатію.

– Я дуже люблю тварин, – почав Голуб’ятніков, – цю нещасну істоту ми трохи не роздушили, коли я їхав до вас. Уявіть собі, сидить цей кіт серед дороги на снігу й жалібно нявкає… Навколо цілі замети снігу, мороз, а він один серед дороги… Я спинив візника й покликав кота до себе. Він напрочуд не побоявся і підійшов, тоді я взяв його до себе в сани і ми разом приїхали до вас. Я хтів… а… але я його лишив у візника і сказав йому, що коли цей кіт пропаде, то я з нього здеру шкуру й викину на мороз, щоб він пам’ятав, як слід поводитися з котами.

– Як його звати? – запитала Жанна.

– Він поки що безіменний, але ми можемо його охрестити… О… – цебто дати йому назву!

– Оголошую конкурс на краще ім’я цьому котові! – заявив Муславський. – Пропоную дати йому назву Лотос, в честь нашого товариства. Хоч він і брудний тепер, але він, здається, мусить бути білий.

– Що ви, – сказала одна з гімназисток, – ви назвіть його Муркою! У нас теж є кіт і його звуть Ґастоном, мені страшенно не подобається це ім’я, але на інше він не йде.

– Дуже гарне ім’я Васька! – сказав хтось із присутніх.

Кіт блиснув очима й подивився на Жанну, ніби розуміючи, що про нього мова.

– Дивіться, дивіться! – скрикнула гімназистка, – як у нього демонічно поблискують очі! Це не простий кіт!

– Може, це демон? – сказав Криницький. – Тепер вечір… Така погода…

Ці слова Криницького справили на присутніх гнітюче вражіння. Вони всі раптом згадали, чого вони сюди зібрались і притихли. Мовчання на хвилину звисло в кімнаті.

– Його ім’я буде – Агасфер! – сказала Жанна. – Я дуже люблю демонічні назви.

– Кис-кис, Агасфер! – покликав Муславський.

Кіт зіскочив з колін Голуб’ятнікова й кинувся чогось у дальній куток кімнати, можливо, що там була миша.

Присутні здригнули від несподіванки. А Голуб’ятніков став задоволено покручувати свої вусики, що нагадували два шматочки білявого клоччя.

– Ну, панове, у нас уже все готово, ми можемо приступити до сеансу! – підвелася Жанна зі свого фотелю. – Прошу до другої кімнати.

Гості неохоче повставали зі своїх теплих куточків і парами перейшли до другої кімнати. Тут серед кімнати стояв трьохногий круглий стіл, оточений стільцями за кількістю гостей. Гості посідали навколо столу, склавши руки на стіл. Жанна сіла між Муславським та Голуб’ятніковим.

– Тепер треба, щоб руки всіх з’єдналися й пішов магнетичний ток! – сказала Жанна.

Гості поклали свої п’ятерні на стіл так, щоб пальці з’єднувалися з пальцями сусіда, і таким способом вийшло велике коло з рук, що лежали на столі. Хтось погасив електрику й у кімнаті стало темно, деякий час було чутно дихання й сопіння присутніх. Раптом хтось кашлянув і завовтузився на стільці.

– Тихше, панове! – промовив Криницький. – Потрібна абсолютна тиша…

Знову все стихло. Всі сиділи мовчки, лише було чути, як у сусідній кімнаті пройшла покоївка. Раптом стіл похилився і знову став на своє місце.

– Ой! – скрикнула якась панночка.

– Тсс!.. Тихше, будь ласка!..

– Мені страшно!.. – відповіла панночка.

– Дух, ти тут? – запитала Жанна.

Стіп нахилився знову і стукнув ніжкою об підлогу один раз.

– Коли – так, стукни один раз, коли – ні, стукни два рази!

Стіл нахилився і стукнув три рази.

– Ай! – скрикнула та сама панночка. – Мене хтось хапає за ногу.

– Тихше! – розлютовано скрикнув Криницький. – Бо дух розсердиться.

– Дух, як тебе звати? – запитав Голуб’ятніков.

Стіл почав вистукувати за абеткою.

– Н-а, на, п… о… напо… л…

– Наполеон! – сказав Муславський.

Стіп хитнувся один раз.

– Наполеон! – захоплено прошепотіла якась панночка.

– А ви думали, що це хто? Ваша бабуня? – відповів Муславський. – Це справжній Наполеон!..

– Наполеоне, скажи, чи буде мене вбито на фронті? – запитав Голуб’ятніков.

Стіл знову почав вистукувати.

– І…д-и… т… и… п… і-д … і-д… іди ти під… т… ри… ч-о… р…

– Наполеон посилає вас під три чорти, пане поручнику! – ввічливо промовив Муславський.

Голуб’ятніков роздратовано крякнув і одірвав руку від столу, нервово вхопившись за правого вуса.

– Цей Наполеон трохи брутальний, як і всі військові! – сказала Жанна.

– Я ж казав, коли ми будемо гомоніти, то дух розсердиться! – зауважив Криницький.

– Давайте викличемо когось іншого! – сказала Жанна.

– Може, Пушкіна? – запропонував Муславський.

– Фі!.. – сказав хтось з присутніх. – Пушкін завжди лається гірш за Наполеона…

– Ну, так кого?..

– Ай!.. Мене все хтось хапає за ноги. Запаліть електрику!..

– Попросіть одного з ваших сусідів, – сказав Муславський, – щоб сиділи спокійніше!

– Давайте викличемо дух Петра Великого! – запропонувала Жанна.

– Оце то ділова людина! – сказав Муславський.

– Слухайте, Муславський, заберіть свою ногу! – попросила Жанна.

Знову з’єднали руки й стало тихо, лише було чути, як чогось незадоволено засопів Голуб’ятніков. Стілець знову похитнувся.

– Петро Великий, ти тут? – спитав Муславський.

Стіл чомусь похитнувся два рази, але в цей час щось велике, м’яке впало на стіл, на руки присутніх. Залунали перелякані крики та вереск панночок, загуркотіли стільці.

– Ай! Що це таке?..

– Дайте електрику!..

– Електрику!..

Кричали й метушились налякані гості, поки хтось з них не включив електрики. Напруження і страх розв’язалися дуже просто. На столі сидів білий кіт, що його знайшов Голуб’ятніков. Агасфер, як його назвала Жанна, сидів на столі і спокійно вмивав свою забруднену мордочку.

До кімнати дійшов приглушений дзвоник з передпокою.

– Хто це може бути? – вголос подумала Жанна.

Незабаром прийшла покоївка.

– Там прийшли якийсь добродій! Вони правильно сказали пароль.

– Ну, так проси сюди!..

До кімнати зайшов Стефан Бойко, скромно вдягнений у темний костюмчик. Його обличчя було трохи схвильоване й він ніяково поглядав на присутніх. Гості Жанни здивовано дивилися на непрошеного пришельця.

Муславський кинувся на допомогу Бойкові.

– Євгеніє Михайлівно, вибачте, будь ласка, я зовсім забув сказати, що я насмілився сьогодні запросити до вас мого друга – студента-однокурсника Стефана Борисовича Бойка! Він великий прихильник теософської науки й дуже багато знає з цієї галузі.

– Прошу! Прошу заходити! – привітно заговорила до Бойка Жанна.

– Знайомтесь! – сказав Муславський.

Інцидент був вичерпаний і гості знову почали обговорювати свій несподіваний переляк.

– Може ми можемо продовжувати при світлі? – запитала панночка, що її нахабні духи ввесь час хапали за ноги.

– Про це треба спитати в мого товариша Стефана Борисовича! – відповів Муславський. – Він дуже компетентний у цих справах. Як гадаєте, Стефане Борисовичу?

– Кха… Гм… я власне…

Муславський насмішкувато дивився, як ніяковіє Бойко.

– Я гадаю, що можна, – продовжував Бойко, – тільки треба дуже старанно заабажурити світло, щоб було напівтемно!

Поки влаштовували нове освітлення, Муславський затяг Бойка в куток кімнати.

– Ти все-таки прийшов?..

– За мною стежать, – відповів Бойко, – я просто вирішив, що тут можна сховатися на цей вечір!..

– Ага…

– Тільки ти не виставляй мене, як знавця цієї чепухи, я в ній ні чорта не розумію!

– От так історія! – зідхнув Муславський.

В кімнаті стало напівтемно, так що присутні ледве могли розпізнавати один одного. Всі знову сіли на свої місця. Бойко сів коло Муславського.

– Дух, ти тут? – спитав Леонид Криницький.

Стіл похитнувся.

– Це Петро Великий? – спитав Голуб’ятніков.

Стіл стукнув один раз.

– Я в них замість медіюма, – прошепотів Муславський на вухо Бойкові, – тільки в мене вже заболіли руки хитати цим столиком. Допомагай!..

– Петро Великий, скажи, хто поведе до перемоги нашу армію? – спитала Жанна.

– Жанна Барк! – вистукав стіл.

– Це він хотів сказати – Жанна д’Арк! – сказав Криницький. – Нова Жанна д’Арк!.. Як це прекрасно!

Жанна сердито встала від столу і зняла абажура з лямпи.

– Сьогодні нічого не вийде, – сказала вона, – хтось з присутніх надто вже розжартувався.

Вона стояла коло лямпи й електричне світло освітлювало її кучеряве волосся, що виблискувало червоною міддю. Її обличчя було енергійне і прекрасне, її постать була дужою й елястичною. Надягнути на неї панцир, шолом, дати в руки меча, і це була б справжня Жанна д’Арк!..

Муславський і Голуб’ятніков дивились на неї, потім вони подивилися один на одного й їхні погляди зустрілися, як дві шпаги.

Жанна Барк була справді прекрасна жінка. Євгенія Михайлівна, а вдома Євгенія, Женя і, нарешті, Жанна була примхливий витвір інтеліґентського оточення. Це була двадцятидвохлітня панночка з почуттям дорослої жінки.

III
Жанна

Вона була трохи обурена й розчарована, наче хтось навмисно взяв і викрив її маленьку таємницю. В цій розчарованості було щось дитяче. Вона будувала будиночок з карт і необережний подув повітря зруйнував його. Вона вже надто доросла, щоб будувати його знову, але легкий жаль і гіркота, що він розвалився, на хвильку пронизали її.

Жанна з дитинства захоплювалась походами російських царів і її так само цікавили войовничі наступи й відступи клясичних армій, її захоплював Суворов, Іоанн Грозний, Олександер Македонський, їй подобалося читати про походи запорожців і, нарешті, її ідеалом була Жанна д’Арк, хоробра французька дівчина, свята, жінка-солдат, що воювала з англійцями.

У своїх дитячих мріях вона переживала дуже яскраво всі походи й воєнні події, одягаючи на себе панцир і шолом Жанни д’Арк і войовничо розмахуючи її важким мечем. Білий військовий кінь у полях фантазії Євгенії Барк носив її по вулицях Орлеана та берегах Луари й вона скрізь хоробро розправлялась з англійськими офіцерами та солдатами.

Вона з дитинства плекала наївну дитячу мрію, що вона буде така ж героїня, як Славетна Орлеанка й ніколи, нікому, навіть матері, що так рано померла, не признавалась вона у своїх таємних прагненнях.

Тепер, цілком випадково цю мрію було висміяно. Жанна розуміла, що це зроблено не зі злої волі, але вона відчувала внутрішній сміх, що кепкував з її дитячої мрії, і їй здавалось, що тепер усі знають, яка вона смішна з своїм ідеалом.

Спіритичний жарт, що в ньому вона запідозрювала Муславського, несподівано розчарував її, зруйнував її картковий будинок, що був відомий лише їй одній.

Гості звичайно не зрозуміли, чому Жанна так рішуче перервала таку веселу гру. В цьому випадкові, що трапився, не було нічого такого, щоб на нього можна було реаґувати так, як реаґувала Жанна.

Був задоволений лише Голуб’ятніков, він цим позбавлявся від гострих і часом неввічливих дотепів Муславського, що були скеровані проти нього.

Гості потроху розійшлися по кімнатах і знову зручно розсілися в теплих куточках. Покоївка подала їм чаю та печення й вони цілком задоволені з своєї долі провадили тихі розмови.

Жанна підсіла на канапу до Бойка, щоб ближче зазнайомитися з ним. Він справив на неї дуже добре вражіння, їй сподобалась його голова, що мала мужній вигляд, і його обличчя, що мало трохи неправильні риси й цим ставало ориґінальніше й цікавіше за обличчя визнаних красунів. В ньому не було звичайної солодкости, а, навпаки, трохи неправильний ніс робив обличчя Бойка, на перший погляд, суворим. Коли ж він посміхався, суворість злітала й обличчя робилось напрочуд симпатичне.

– Ви на одному курсі з Муславським? – спитала Жанна в Бойка, щоб розпочати розмову.

– Ні, я був у Політехнічному Інституті! – признався Бойко. – Юрій, мабуть, хвилювався, коли рекомендував мене…

– Цього можна було чекати від нього, він часто жартує, навіть коли не слід. Ви вже кінчили?..

– На жаль, ні! Я… Бачите мене!.. – не договорив Бойко й подивився просто в очі Жанни.

Він помітив, що її очі були темно-сірі, але з першого погляду вони здавалися чорними, як туш. Це порівняння йому одразу спало на думку, але потім він одкинув його. Чорність і блискучість очей були остільки своєрідні, що їх ні з чим не можна було порівняти. Бойко побачив в очах Жанни запитання й разом з ним симпатію до себе.

– Розкажіть! – попросила Жанна, помітивши вагання Бойка. – Сподіваюсь, що це не секрет?..

– Це не секрет! Не секрет навіть од поліції. Але я не сказав одразу тому, щоб не підвести Муславського. Він дозволяє собі запрошувати до вас гостей, що можливо дуже небажані.

– Навпаки! – перебила його Жанна. – Я дуже сердита на Муславського, що він не познайомив нас раніш.

– Ви зараз побачите, що він добре робив, коли не знайомив нас, і зробив дуже погано, коли без вашого відома, тим більше, не поінформувавши вас про мене, запросив мене сюди. Мене викинули з Інституту, як непевний, революційний елемент. Буду навіть одвертішим, мене допіру переслідували філери! Один з них навіть заарештував мене, але я втік. До вас я не мав наміру йти і потрапив цілком випадково, щоб просто на якусь годину переховатися від них.

Жанна уважно вислухала Бойка і їй в очах промайнув огник зацікавлення. Вона ще раніш відчувала, що в цій людині криється схована енерґія й відповідні вчинки. В її очах Бойко виростав у героя й вона несамохіть відчула дивну приємність од того, що сиділа коло нього.

Бойко на хвильку змовк, бачучи, що Жанна мовчить і так уважно дивиться на нього. Цю уважність він розшифрував неправильно, гадаючи, що Жанні стала неприємна його присутність. Присутність вигнанця з порядного кола людей, що до них Бойко завжди ставився призирливо.

– Тепер, коли вам неприємна моя присутність, я можу піти! Можливо, що шпики вже остаточно втратили мій слід. Вибачте, дуже прошу за цю неприємність!

В цих словах Бойко хтів висловити своє ставлення до цього кола й щиро вибачитись перед господаркою, що її симпатія вплинула на нього. Жанна деякий час мовчала й на її обличчі промайнула тінь легкої образи.

– Ви мене образили! – тихо відповіла Жанна. – Але не тим… Ви мене образили своїми останніми словами. Коли вам у мене нецікаво… Коли ви не цікавитесь… Ні! – зворухнулась Жанна. – Ображатись не слід! Ображатися смішно! Залишайтесь у нас, коли вам навіть нецікаво, бо вас знову можуть заарештувати.

Бойкові стало неприємно за свою останню нетактовність. Він зрозумів, що в цієї симпатичної дівчини є якийсь у голові заскок. На думку Бойка, вона мусила ввічливо попросити його забратися геть, це цілком личило б їй та її оточенню, але ця дівчина, очевидно, мала якусь ориґінальну ідею, що її Бойко в думках назвав «заскоком». Вона цим одразу висувалася з свого оточення й Бойко несамохіть став їй симпатизувати. Він піддався зовнішнім чарам цієї дівчини, забувши, що вона може бути просто дуже ліберальною. Отже, гострота Бойкових висновків була притуплена об красу Жанни.

– Ви дуже добрі! – сказав він Жанні. – Я не заслужив такого ставлення до себе. Я допіру сказав дуже нетактовну річ. Вибачте мені, я помилявся. Ви дуже славна, дівчина, Євгеніє Михайлівно!..

– Ви надто швидко змінили свій погляд!..

– Ні, ви мені одразу сподобались! У вас дуже гарне й ориґінальне обличчя…

– Ви зовсім не вмієте говорити компліментів, пане Бойко! Вони звучать у вас, як остаточний, суворий присуд.

Бойко поглянув на Жанну й її кучеряве, бронзове волосся зовсім полонило його. Це був дивний колір, що сам собою міг викликати захоплення. Додаючи до нього напрочуд симпатичне трошечки кирпате обличчя Жанни з її посмішкою, що зогрівала й непереможньо вабила до себе, і Бойко міг, не соромлячись, визнати, що будь-який комплімент звучав би тут, як присуд.

– Євгеніє Михайлівно, я дуже боюся, що справді підведу вас! Мені краще вже піти до іншого місця. Можливо, що мене вислідили і до вас може завітати поліція. Це буде для вас велика неприємність.

– Не турбуйтесь, Стефане Борисовичу, ми вас визволимо, поручник Голуб’ятніков має там якісь зв’язки. А для мене в цьому нічого небезпечного нема, лише… – не договорила Жанна.

– Лише що? – спитав Бойко.

– Лише, – Жанна рішуче хитнула головою, – шкода вас!.. Слухайте, Муславський! Юріє Семеновичу! – звернулася вона відразу до Муславського й двічі покликала його, бо він захопився розмовою з якоюсь панночкою. – Що в опері в неділю?..

– У неділю?.. Зараз пригадаю. Треба витрусити нафталін з голови! – відгукнувся цілою тирадою Муславський. – Здається, «Князь Ігор».

– У неділю в опері «Винова краля»! – відповіла за нього панночка.

– Ну звичайно «Винова краля», я ж казав, коли не Ігор, то краля! Мені, між іншим, теж в карти не везе, завжди заважають кралі!..

– Це я випадково згадала про оперу. Дуже люблю «Винову кралю»! – заговорила Жанна до Бойка. – Чайковський такий меланхолійний!

– В цій речі він більше божевільний! – відповів Бойко. – Його Герман енерґійний до божевілля. Такий тип дуже подобається мені. Він упертий і непохитно йде до мети. Це сильний герой, майже авантурник. Але він до того ще й романтик.

Вони говорили тепер про оперу, висловлюючи свої погляди, погоджуючись один з одним. Наче бажаючи зробити цим один одному приємність, наче викриваючи цим спільні риси й спільні симпатії, що можуть зблизити їх.

Поручник Голуб’ятніков сидів проти них у фотелі під другою стіною й уперто дивився на Жанну. Він роздратовано смикав свої біляві вусики й ні з ким не розмовляв. Його з’їдали ревнощі, як іржа роз’їдає залізо. Він бачив, що Жанна захопилася Бойком, і відчував, що це не менший суперник за Муславського. Голуб’ятніков уже кілька років був закоханий в Жанну, але не знаходив у неї відгуку. Він при кожній нагоді настирливо говорив їй про це, але одержував лише на відповідь звичайне жіноче кокетство й часом неприховане знущання. Це лише розпалювало його почуття й він задля Жанни зробив би все, що міг. Кожний чоловік, що користувався в Жанні хоч крихтою симпатії, або діставав од неї посмішку, негайно ставав лютим особистим ворогом Голуб’ятнікова. Тепер Голуб’ятніков з ненавистю поглядав на Бойка й дивувався, що могла, мовляв, знайти Жанна цікавого в цьому студенті.

Голуб’ятнікова дратували сумніви. Він мав їхати на фронт і лишав Жанну тут, серед цих студентів. Вони заговорять її й вона забуде про нього. Коли б він міг, він забрав би Жанну з собою або ізолював би її від усіх чоловіків, або раз назавжди розправився б з цими студентами. Але нічого зробити він не може й ревнощі гризуть його, раптова злість душить і пече, кохання, як міцний спирт, затуманює мозок і він, поручник Голуб’ятніков, офіцер, що може для своєї чести зробити все, безпорадний і безсильний тут коло цієї примхливої дівчини.

– Мені з усіх опер найбільше подобається «Винова краля»! – говорить Жанна. – А вам, Сергію Григоровичу? – втягує вона в розмову Голуб’ятнікова, помітивши, що той сидить зовсім самотньо й, не чекаючи від нього відповіді, продовжує. – В цій опері дуже добре сполучилися дія, цікавий сюжет і прекрасна музика. В інших операх здебільшого з клясичною музикою зв’язаний дуже скучний, млявий сюжет і це засушує їх. Там нема на що дивитись, там можна лише слухати!

– Мені дуже подобається сцена у старої графині! – говорить Бойко. – Мабуть, я вже старію, але вони мені такі зрозумілі! Я починаю думати тоді про трагедію людини, що так рано вмирає і не може прожити хоча б до трьохсот літ!

– Чого захотів! – сміється Жанна. – Ні, ця сценка скучна, мені подобається більше сценка коло Зимової канавки. Знаєте? Коло Ермітажу. Там справжня трагедія. Ваш улюблений герой божеволіє й задля химерних карт кидає прекрасну дівчину. На мою думку, Герман трохи необачний, – сміється знову Жанна, – він би міг це сполучити, але він мені до вподоби.

– Герман не офіцер! – втручається в розмову Голуб’ятніков. – Він пройдисвіт. Офіцер не дозволить собі кинути дівчину на вулиці вночі. Е… Це офіцер, який втратив свою честь!

– Ви б цього не зробили, Сергію Григоровичу, правда? – питає Жанна,

– Ніколи!..

– Значить, ви не герой!.. Герої завжди все роблять інакше, ніж усі інші люди, через це вони й герої!

– Це невірно! Кожна людина герой. Вона завжди робить геройські вчинки. Покохати вас і не мати взаємности – це теж геройство! – жартуючи, відповідає Бойко, помітивши і зрозумівши взаємини між Голуб’ятніковим та Жанною.

– Хоч ви іноді й спостережливі, – відповідає на це Жанна, – але це невірно. Закохатися – це шабльон, а не геройство. Іноді важче не закохатися.

– Ця опера «Винова краля» – дуже хороша, – говорить Голуб’ятніков. – Вона завжди викликає в мене жаль за минулим. Які були тоді цікаві люди! Просто шкода до чого все змінилось! Нема тієї гордовитої аристократії, нема тих правил чести. Дуже небагато теперішніх офіцерів можуть похвастати, що вони додержуються старих славних традицій. Раніше слово «офіцер» звучало гордо, а тепер воно звучить, як службовий ранґ.

– Ви говорите, як стара графиня, Голуб’ятніков! – заперечила Жанна. – Хіба офіцерська уніформа має тепер мало прихильниць серед дівчат? – і Жанна показала рукою на своїх гостей. – І взагалі, хіба в нас не хоробрі офіцери й не славні солдати? Ви тут закисли в тилу, Голуб’ятніков, от попадете на передові позиції, ви одразу помолодієте!

– Так, я незабаром від’їжджаю на фронт. Але в мене настрій поганий! Коли знаєш, що тил так мало співчуває фронтові, нема ніякої охоти воювати. Колись жінки, що залишалися в тилу, нестерпуче чекали своїх чоловіків і знайомих, а тепер вони знаходять собі розвагу… – Голуб’ятніков зневажливо подивився на Бойка. – Та й багато чоловіків уникають фронту.

Останні слова Голуб’ятнікова зачепили Бойка. Голуб’ятніков зовсім несвідомо зачепив у нього його болюче місце і Бойко спалахнув, але зараз же стримав себе. Слова ж цього офіцерчика не стосуються до нього, вони лише виявляють не здійснені сподівання цього кола людей. Але Бойко все ж таки не стримався, щоб не шпигнути цього представника ненависної йому армії.

– Мабуть, на це є дуже важливі причини! – сказав Бойко. – Я, наприклад, розглядаю це не як боягузство, а як незадоволення в потребах певного шару суспільства, а також виправдую тим, що ці люди не бачуть в цьому ніякої корисної мети й ніяких корисних наслідків у цьому не знаходять для себе. Чого ж їм іти на фронт?.. Тільки в одному ви праві. Це те, що на фронті б’ються люди, які справді не хтять війни і не хтіли б туди йти, а в тилу здебільшого переховуються люди, що кричать за неї, але ховають власну шкуру всілякими способами!..

– Що ви, Стефане Борисовичу! – несподівано для Бойка заступилася Жанна. – Кожний свідомий громадянин мусить любити свою батьківщину й захищати її від ворога. Коли б усі краще з’ясували це, то було б більше прихильників нашої перемоги! Була б велика ганьба, коли б нас перемогли німці!.. Я особисто дуже задоволена, що Сергій Григорович іде на фронт. Це збільшує мої симпатії до нього.

– Я зовсім не заперечую, – відповів Бойко, – що певній частині нашого суспільства війна потрібна. Для вас слово батьківщина щось говорить, а для багатьох це слово нічого не говорить, або говорить щось протилежне. Ви ж знаєте, що Росія складається з багатьох націй, як і Австрія. Отже, що до вподоби одній нації, не може бути інтересом другої. Крім того, в суспільстві є різні прошарування. Селянство, наприклад, дуже страждає від війни. Руйнується його господарство, родина. Воно в кепських матеріяльних умовах. З якої речі йому бути за війну?..

– Так може говорити лише будь-який німецький… Е… аґітатор, а не студент! – відповів трохи розлютований Голуб’ятніков. – Але я помітив, що багато студентів завжди висловлюють різні надто вільні думки, і це вважається за ориґінальне. Нічого в цьому ориґінального нема, є лише шкідливе!

Жанна здивовано дивилася на Бойка. Ця людина, що так їй сподобалась, була проти війни. Хоч він одверто не говорив про це, але це відчувалося в тоні його голосу. Жанна вже мала намір розчаруватись, але збагнула, що Бойко надто серйозний, щоб ним керували легковажні причини.

– Ви, Бойко, теж мусите йти на війну, і Муславський. Хіба можна спокійно вчитися в такі часи? Ви мусили б піти добровольцями! – говорила Жанна, трохи незадоволена з його посмішки. – Голуб’ятніков правий, ви б мусили бути прикладом для інших.

– Дякую за таку честь! – іронічно подякував Бойко. – Але ж гадаю, що нам краще не йти!

– Ах, залишімо ці неприємні розмови! – сказала Жанна. – Давайте краще організуємо будь-яку гру! Сергію Григоровичу доведеться ще про це багато говорити й думати на фронті. Я бачу, що ви сперечаєтесь навмисне, Стефане Борисовичу, і, мабуть, насправді іншої думки! Муславський! – звернулася вона до нього. – Організуйте будь-яку веселу гру для всіх, ви ж умієте, бо я бачу, що всі скучають!

– З охотою, люба Євгеніє Михайлівно! Мене недавно навчили одної цікавої гри. Кажуть, що цю гру привезли з Китаю і там у неї грають усі мандарини і сам син неба.

– Це яканебудь екзотична гра? – спитав Льоня Криницький.

– Я думаю, що вона більше еротична, ніж екзотична! – відповів Муславський.

– О, це дуже цікаво! – заговорили заінтриговані панночки.

– Для цієї гри потрібний папір і олівці! – продовжував Муславський. – Євгеніє Михайлівно, потурбуйтесь, будь ласка. Так! Кожний бере по шматочку паперу і відповідає на кілька загальних для всіх запитань, але не читаючи, що написав попередній учасник у грі. Отже, прошу панове!

Муславський дав кілька загальних для всіх запитань і гості, сміючись, стали відповідати на ці запитання. Бойко, відповівши на перше запитання, написав Жанні цидульку й непомітно передав їй.

«Жанно! Дозвольте й мені тепер так називати Вас. Я бачу, що Вам подобаються військові, а я військовим ніколи, нізащо не буду. Яка прикрість!»

Жанна на це відповіла теж цидулькою.

«Будь ласка. Мені дуже приємно. А коли б я Вас попросила, Ви пішли б? Голуб’ятніков дуже марудний!»

Бойко на це відповів.

«Знаючи мої переконання, Ви б ніколи не попросили мене про це. І хоч Ви прекрасні, Жанно, але я відмовив би Вам».

«Стефане Борисовичу, я дуже рада, що познайомилась з Вами, але Вам не вистачає відваги… І Ви зовсім не вмієте говорити компліментів. Ви б мусили сказати: – Так. Задля Вас я зроблю все на світі, і т. д.»

Бойко написав ще одну цидульку.

«Коли б я Вас зустрів в іншому місці й Ви вимагали б у мене щось інше… Я заплутався б, як гребінець у Вашому волоссі, і розтанув би під Вашим поглядом, як тане місяць у синяві часу».

Але ця цидулька лишилась без відповіді.

Тим часом гості виготували цілу серію анкет, що були приблизно такі, як ця, але кожна мала свої варіяції.

Зап. Як звуть її?..

Від. Жанна.

Зап. Як звуть його?

Від. Муславський, Юрій Семенович

Зап. Де вони зустрілись?

Від. На горищі.

Зап. Чому?

Від. Так собі. А між іншим, він негайно від’їжджає на фронт.

Зап. Що вони робили?

Від. Кусались.