Kitabı oku: «Ґолем», sayfa 3

Пунш

Ми відчинили вікно, щоб вивітрити тютюновий дим з моєї крихітної кімнатки.

Холодний нічний вітер прохопився досередини, налетів на скудлачені пальта, що висіли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.

– Достойний головний убір Прокопа хоче полетіти собі геть, – мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкі криси якого гойдалися, мов чорні крила.

Йосуа Прокоп весело підморгнув.

– О, він хоче… – кивнув він. – Напевно, хоче…

– До Лойзичека на танці… – вставив і своє слово Фрізландер.

Прокоп засміявся, відбиваючи рукою такт під тонке завивання зимового вітру понад дахами. Потім він зняв зі стіни мою стару розбиту ґітару, удав, ніби грає на її порваних струнах, і бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пісеньку.

– Як ловко він оволодів тюряжним жарґоном, – засміявся Фрізландер, підхоплюючи куплет.

– Цю потішну пісеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мішіґений Нефталій Шафранек у зелених окулярах, а йому підкидає нові куплети, приграючи на гармоніці, розцяцькована бабега, – пояснив мені Цвак. – Мусите якось піти з нами до тої кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’ємо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинішнього дня народження!

– Так, так, ходімо з нами, – підхопив Прокоп, зачиняючи вікно. – Таке варто побачити!

Далі ми пили гарячий пунш, поринувши у власні роздуми.

Фрізландер вистругував дерев’яну ляльку-маріонетку.

– Ви нас цілком відрізали від зовнішнього світу, Йосуа, – урвав тишу Цвак. – Відколи ви зачинили вікно, ніхто й слова не вимовив…

– Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вітер ворушить неживі речі, – квапно відповів Прокоп, мовби вибачаючись за своє мовчання. – Який чудернацький вигляд мають мертві предмети, раптом урухомлені! Хіба ні? Якось бачив на безлюдній площі, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельній битві, клапті паперу, хоча я не відчував жодного подмуху вітру, бо сховався за стіною будинку. Потім клапті ніби заспокоювалися, та за мить, охоплені скаженим шалом, знову підхоплювалися і мчали в безсенсовній люті, збивалися купою у закутку між будинками, щоб наново розсіятися і врешті-решт зникнути за рогом…

Лише товста газета не встигала за ними, знавісніло билась на бруківці, ніби задихалася, хапаючи ротом повітря.

Невиразна підозра зродилася тоді в мені, що й ми, живі істоти, чимось схожі на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагненний «вітер», жене нас куди захоче, а ми, наївні, віримо, ніби самі керуємось власною свободою волі?

А що, як життя у нас не що інше, як таємничий вихор? Вітер, про який мовиться у Біблії: Чи знаєш ти, звідкіль він приходить і куди йде? Хіба не сниться нам іноді, ніби ми поринаємо у водну глибінь і ловимо там срібних рибок? Насправді ж, то лиш холодний повів вітру торкається наших рук…

– Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? – Цвак підозріливо глянув на музиканта.

– Це історія книги Іббур надихнула його на такі роздуми. Шкода, ви запізно прийшли й не чули розповіді про неї, – мовив Фрізландер.

– Історія книги?

– Власне, історія одного дивного чоловіка, який ту книжку приніс. Пернат не знає ні його імені, ні де він мешкає, ані чого хотів. І хоча зовнішність того чоловіка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…

Цвак стрепенувся.

– Дуже дивно, – озвався він по хвилі. – Незнайомець без бороди, косоокий?

– Можливо, – відповів я. – Тобто я… я… певний цього! Ви його знаєте?

Лялькар похитав головою.

– Ні, просто він нагадує мені Ґолема…

Художник Фрізландер опустив руку з різцем.

– Ґолема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаєте про Ґолема, Цваку?

– Хто може сказати, ніби щось знає про Ґолема? – стенув плечима Цвак. – Він належить до царини леґенди, доки одного чудового дня на вулиці не вихлюпнуться події, які раптом знову покличуть його до життя. Тоді якийсь час тільки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмірів, стають настільки перебільшеними й роздутими, що, зрештою, самі розсипаються на порох від власної неправдоподібності. Кажуть, ця історія походить десь із сімнадцятого сторіччя. За приписами тепер уже втраченої кабали, один рабин створив штучну людину, прислужника, – так званого Ґолема. Той мав допомагати йому дзвонити у дзвони в синагозі й виконувати всіляку чорну роботу.

Однак справжньою людиною він не став, лише тупе, напівсвідоме існування жевріло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магічній цидулці, вкладеній за зуби, він притягував до себе вільні космічні сили всесвіту.

І коли якось перед вечірньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папірця, Ґолем упав у шаленство, метався темними вулицями міста, руйнуючи все на своєму шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.

Тоді істота впала долі мертвою. Від неї нічогісінько не зосталося, хіба маленький глиняний чурбак, який ще й досі показують у Старій синагозі.

– Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душі мертвих, – устряв Прокоп. – Сучасні вчені стверджують, він користувався при тому Laterna magica, чарівною ліхтарнею…

– Та звісно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужів! – незворушно вів далі Цвак. – Laterna magica! Ніби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магічними витребеньками, не помітив би відразу такого грубого шахрайства…

Я, щоправда, достеменно не знаю суті леґенди про Ґолема, однак щось, що не може померти, таки живе в цій частині міста й тісно з нею пов’язане – цього я певен. З роду в рід тут мешкали мої пращури, тож навряд чи хтось пережив і успадкував у споминах більше за мене воскресінь Ґолема.

Цвак раптом замовк, відчувалося, як думками він помандрував у минуле.

Дивлячись на нього, як він сидить за столом, підперши голову, на його рожеві, ще зовсім молоді щоки, які так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволі порівнював лялькаря із застиглими масками облич його маріонеток – він часто мені їх показував.

На диво схожими вони були.

Той самий вираз, ті самі риси обличчя.

Є на світі речі, невід’ємні одні від одних, подумав я. Ось, скажімо, проста доля Цвака. Мені видається нереальним, ба навіть жахливим, що така людина, як він, яка мала краще за предків виховання, на яку чекала кар’єра артиста, раптом повернулася до ветхої скрині з маріонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, які ще його пращурам забезпечували злиденне животіння, виробляти незґрабні вихиляси й демонструвати мляві емоції.

Він не зміг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, і коли він був далеко, вони впліталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й супокою, доки він знову не повернувся домів. Тому старий такий тепер ніжний з ляльками, пишається ними, одягає у блискучі шати.

– Може, далі розповідатимете, Цваку? – попросив Прокоп старого, глянувши на Фрізландера й на мене, ніби питаючи нашої згоди.

– Не знаю, з чого й почати, – замислено мовив старий. – Історія про Ґолема важко піддається розумінню… Як перше казав Пернат: він достеменно знає, яким на вигляд був незнайомець, та попри це не може його описати. Приблизно кожні тридцять три роки на наших вулицях відбувається одна подія, ніби й не примітна, та все ж наганяє жаху, і нема їй ні пояснення, ні виправдання.

Щоразу нікому невідомий чоловік монгольського типу, безбородий, з жовтавого кольору обличчям, у старомодному, наглухо застебнутому сурдуті, надходить зі Старошкільного провулку, ступає розміреним кроком, по-чудернацькому нахиляючись трохи вперед, здається, ось-ось зашпортається і впаде. Він простує єврейським містом і раптом… стає невидимим.

Зазвичай звертає у якийсь завулок і зникає.

Одні кажуть, що він робить коло й повертається туди, звідки вийшов: до старенького будинку поблизу синагоги. Інші, спраглі сенсацій, стверджують, ніби бачили його, коли він, вигулькнувши з-за рогу, йшов їм назустріч. Вони начеб виразно зріли його постать, та поступово вона маліла, як постать людини, що прямує удалечінь, доки й зовсім зникала.

Шістдесят шість років тому його поява зчинила, видно, особливо великий переполох, бо пригадую – тоді я ще був зовсім малим хлопчаком – будівлю у Старошкільному провулку обшукали згори донизу.

Було встановлено, що в тому домі справді існувала кімната з ґратами на вікнах, яка не мала ні входу, ні виходу. В усіх вікнах вивісили білизну – так і виявили ту замуровану кімнатку. А що проникнути до неї не було способу, один чоловік спустився з даху на мотузці, аби зазирнути досередини. Ледве він дістався до вікна, мотузка обірвалася, і нещасний впав на бруківку, розтрощивши череп. Коли ж згодом вдалися до нової спроби, ніхто до пуття не міг згадати, де те вікно є. Не дійшовши згоди, ту затію облишили.

Я сам зустрівся з Ґолемом уперше у своєму житті десь тридцять три роки тому. Він простував мені назустріч прохідним двором, ми ледь не зіштовхнулися.

Ще й нині не тямлю, що сталося тоді зі мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постійно сподіватися зустрічі з Ґолемом!

Ще до того як уздріти його, щось у мені – Богом присягаюся! – пронизливо скрикнуло: Ґолем! Тієї ж миті хтось вигулькнув з темряви підворітні й промайнув повз мене. А вже за секунду звідки й взялася навала юрби з блідими збудженими обличчями й засипала мене запитаннями, чи не бачив я його.

Відповідаючи, я відчував, як мій язик ледве повертається, насилу виборсується із заціпеніння, хоча ще мить тому нічого подібного не було.

Я був вражений, що можу рухатися, я усвідомлював, що мене – хай на частку секунди, один удар серця – скувало, немов паралічем.

Про це я часто й подовгу розмірковував і гадаю, найближче підійду до істини, якщо скажу: раз за життя кожного покоління єврейським кварталом зі швидкістю блискавки прокочується психічна епідемія, уражає душі живих з якоюсь прихованою від нас метою, створюючи міраж, примару дивної істоти, яка жила тут сотні років тому і тепер спрагло прагне нового фізичного втілення.

Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нікуди й не зникала, просто ми не помічаємо її. Бо ж не чуємо ми, як бринить камертон, доки він не торкнеться дерева й не змусить його бриніти теж.

Можливо, це щось таке, як мистецький витвір душі, без участі свідомості, витвір, схожий на кристал, який, за одвічними законами, формується з аморфної маси.

Хтозна…

Так задушливими днями наелектризована до краю атмосфера породжує нарешті блискавку. То, може, й постійне нагромадження одних і тих самих думок, які отруюють повітря ґетто, теж призводить до несподіваного викиду енергії – душевного вибуху, який вириває нашу сонну свідомість з дрімоти й виносить на білий світ, щоб – як природа створює блискавку – створити примару, котра обличчям, ходою, поведінкою, в усьому і в кожному уособлюватиме символ масової душі – якщо тільки вміти правильно витлумачити таємну мову форм?

Як у природі деякі явища попереджують про удар блискавки, так і тут певні моторошні знамення провіщають грізне вторгнення фантома в реальний світ. Відлущений тиньк старої стіни набуває подоби людини; у морозяних квітах на шибці вікна промальовуються риси застиглого обличчя. Пісок з даху сиплеться якось не так і пробуджує у недовірливого спостерігача підозру, що прихованою рукою водить невидимий розум, скидає пісок униз і потай бавиться, намагаючись відтворити в ньому якісь дивовижні образи. Спочиваєш, скажімо, оком на візерунку однотонного мережива чи розглядаєш брижі шкіри, а сам не годен опиратися невеселій людській здатності вбачати в усьому знаменні, сповнені прихованого сенсу форми, які розростаються у наших снах до неймовірних розмірів. І всі марні спроби зібрати думки докупи, прогризти мури буденності червоною ниттю пронизує болісне усвідомлення, що наше єство зумисне й супроти нашої волі висмоктується, лише задля того, щоб оживити фантома.

Почувши оце розповідь Перната про його загадкового гостя, безбородого косоокого чоловіка, мені одразу уявився Ґолем, такий, яким я його тоді бачив.

Він стояв переді мною, немов з-під землі виріс.

На мить мене охопив невиразний, притуплений страх, що знову щось страшне й нез’ясовне загрожуватиме нам небавом; той самий страх, який я відчув якось ще змалку, коли перші примарні з’яви Ґолема кинули свою тінь.

Відтоді минуло вже десь шістдесят шість років. Було то одного вечора, коли до нас завітав наречений моєї сестри, щоб узгодити з родиною день весілля.

Наречені плавили тоді свинець – задля жарту, – а я стояв поряд з роззявленим ротом і не міг зрозуміти, навіщо це робиться. У моїй плутаній дитячій уяві дійство якось поєднувалося з Ґолемом, про якого мені часто розповідав дідусь. Увесь час здавалося, ніби ось-ось відчиняться двері й увійде незнайомець.

Сестра, усміхаючись до мене, вилила ложку з рідким свинцем у воду. Її потішала моя схвильованість.

Зморщеними, тремтячими руками вийняв мій дідусь з води блискучу металеву грудку й підніс до світла. Усі нараз збуджено загомоніли. Я хотів було протиснутися уперед, але мене відштовхнули.

Згодом, коли я став уже старшим, батько розповів мені, що тоді розплавлений свинець застиг у вигляді маленької голови з виразними рисами обличчя – гладенької і круглої, наче вилитої з форми. Моторошна схожість з Ґолемом нажахала усіх.

Я часто бесідував з архіваріусом Шемаєм Гіллелем, оберігачем реліквій Старонової синагоги, була серед них й одна глиняна фігура часів кайзера Рудольфа. Він визнавався на кабалі і вважав, що ця глиняна брила з людською подобою є, можливо, не чим іншим, як давнім знаменням – точнісінько таким, як свинцева голова з моєї розповіді. А незнайомець, що тут блукає, скоріш за все фантастичний або вигаданий образ, якого середньовічний рабин оживив у думках, перш ніж дати йому тілесну оболонку. Ось і з’являється він тепер час до часу, за певного розташування зірок, при якому його створили, гнаний спрагою фізичного втілення.

Покійна дружина Гіллеля теж зустрічалася з Ґолемом віч-навіч. Її, як і мене, теж скувало заціпеніння і не відпускало, доки загадкова істота була поблизу.

Вона – так казала – ні на мить не сумнівалася, що це могла бути лише її душа, яка відділилася від тіла й на мить постала перед нею, прибравши чужого образу й пильно вдивляючись їй у вічі.

Попри моторошний жах, жінка ні на секунду не втратила притомності, добре усвідомлювала, що той, інший, – лише часточка її душі…

– Неймовірно, – пробурмотів Прокоп, глибоко замислившись.

Художник Фрізландер, здавалося, також поринув у задуму. У двері постукали. До кімнатки увійшла стара жінка, котра щовечора приносила мені воду та все, чого я потребував, поставила на підлогу глиняного глека і мовчки вийшла.

Ми всі стрепенулися, сонно, немов щойно прокинулися, роззирнулися по кімнаті, але ще довго ніхто не зронив ані слова. Ніби разом зі старою у двері прослизнуло щось нове, до якого ще треба призвичаїтися.

– Еге ж, руда Розіна має таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’яті. Виринає раз по раз з усіх щілин та закутків, – бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак. – Цей застиглий оскал замість усміху переслідує мене все життя.

Спершу бабця, потім мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою відрізнялися! Усі на одне ім’я – Розіни. Вічне воскресіння однієї Розіни в іншій…

– Хіба Розіна не донька лахмітника Аарона Вассертрума? – запитав я.

– Кажуть таке… – відповів Цвак. – Але Аарон має не одного сина й не одну доньку, про яких ніхто нічого не знає. Про батька Розіниної матері теж нічого невідомо, та й сама вона не знати де ділася… Народила дитину в п’ятнадцятирічному віці, відтоді дівки не бачили. Її зникнення, наскільки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоєним через неї у цьому ж таки будинку.

Тоді вона, як тепер її донька, морочила голови підліткам. Один з них і досі живе, я часто бачу його, але імені не пам’ятаю. Інші невдовзі повмирали, гадаю, це вона дочасно звела їх у могилу.

З тих часів я пригадую лише окремі епізоди, вони, мов вицвілі світлини, іноді зринають у пам’яті. Жив тоді один чоловік, трохи несповна розуму, волочився від кнайпи до кнайпи й за пару крейцерів вирізав для відвідувачів силуети із чорного паперу. Бідоласі всі наливали, коли ж він напивався як чіп, опосідав його невимовний туск, і він, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирізав гострий дівочий профіль – завжди той самий, – аж доки не закінчувався папір.

Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тоді подейкували, ніби він ще дитиною закохався у якусь Розіну, ймовірно, в бабцю нинішньої, та так нестямно, аж стратив розум. За моїми підрахунками, то таки була бабця нашої Розіни…

Цвак замовк і відхилився назад.

Доля у цьому будинку кружляє колом, завжди повертаючись до однієї точки, майнуло мені в голові, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кішка, якій знесло півголови, заточуючись, крутиться веретеном.

– Тепер – голова! – почув я раптом дзвінкий голос художника Фрізландера.

Він вийняв з кишені круглу довбешку й заходився різьбити.

Нестерпна втома налягла мені на очі, я відсунув своє крісло з-під світла в тінь.

Вода для пуншу булькотіла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крізь зачинене вікно звуки танцювальної музики, інколи стихали зовсім, а потім знову оживали, залежно від того, доносив їх знадвору вітер чи розгублював дорогою.

За якусь хвилю музикант запитав мене: може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нічого не відповів. Мене так розморило, що не хотілося не те що ворушитися, навіть рота розтуляти.

Мені здавалось, ніби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрішній супокій. Доводилось примружувати очі, дивлячись на миготливий різець Фрізландера, яким він невтомно стесував дрібну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.

Десь удалині бубонів голос Цвака, він знову розповідав усілякі дивовижні історії про своїх маріонеток та потішні казки, вигадані ним для лялькових вистав.

Ішлося у тих оповідках і про доктора Савіолі, і про поважну пані, дружину одного аристократа, яка нишком відвідувала Савіолі в потаємному ательє.

І знову в моїй пам’яті зринула погордлива, тріумфальна посмішка Аарона Вассертрума.

Може, розповісти Цвакові, що тоді трапилося, майнуло мені в голові. Але я вирішив, не варто труду, та й навіщо? До того ж, я знав, при першій спробі розтулити рота мені промине будь-яке бажання говорити.

Зненацька троє моїх гостей за столом пильно глянули в мій бік, і Прокоп доволі голосно, так голосно, що прозвучало це як запитання, сказав:

– Він заснув…

Чоловіки повели далі розмову стишеними голосами, але я розчув – мовилося про мене.

Різак витанцьовував у руках Фрізландера, ловлячи блищики світла від лампи; віддзеркалене в лезі сяйво обпікало очі.

Мені почулося слово «збожеволіти», я почав дослухатися до розмови.

– Такі теми, як ото про Ґолема, не варто обговорювати в присутності Перната, – з докором у голосі мовив Йосуа Прокоп. – Коли він уперше розповідав про книжку Іббур, ніхто з нас і слова не зронив, нікому й на думку не спало його розпитувати. Можу закластися, йому це все наснилося.

– Маєте рацію, – кивнув Цвак. – Це однаково, як увійти з відкритим вогнем до запилюженого покою, стіни й стеля якого увішані зітлілими килимами, а підлога по кісточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум’я чогось торкнулося, і спалахне пожежа.

– І довго Пернат лежав у божевільні? Шкода його, ще й сороківки нема… – озвався Фрізландер.

– Цього не знаю. Я навіть уявлення не маю, звідки він і що робив раніше. За зовнішністю, стрункою поставою і гострою борідкою він схожий на французького аристократа минулих часів. Багато-багато років тому один старий знайомий лікар попросив мене потурбуватися про нього, підшукати йому маленьке помешкання у нашому кварталі, де б його ніхто не знав і не допікав розпитуваннями про колишнє життя, – Цвак знову зворушено глянув на мене. – Ось відтоді він мешкає тут, реставрує старожитності, різьбить камеї з коштовних каменів і тим непогано заробляє собі на життя. На його щастя, він начебто все забув, що в’язалося у нього з божевіллям. Тільки ніколи не розпитуйте Перната про речі, які можуть зворохобити спомини минулого. Про це не раз просив мене старий лікар! «Знаєте, Цваку, – казав він завжди, – ми маємо особливий метод. Доклавши чимало зусиль, ми, так би мовити, замурували його хворобу. Ніби обгородили, як обгороджують місця, де сталася лиха подія і з якими пов’язані сумні спогади…»

Слова лялькаря вразили мене, мов різницький ніж беззахисну тварину, грубими, нещадними руками зчавили моє серце.

Уже віддавна мене гризла якась притуплена мука, невиразне відчуття, ніби в мене щось відібрали, ніби я чималий відтинок свого життєвого шляху пройшов, мов сомнамбула, понад краєм прірви. Мені так ніколи й не вдалося дошукатися причини тієї муки.

Тепер усе з’ясувалося, і правда пекла мене, мов відкрита рана. Моя хвороблива нехіть віддатися на волю течії споминів про минуле; отой дивний сон, що снився мені знову й знову, ніби я блукаю будинком із замкненими кімнатами, розпачливо шукаючи виходу; боягузлива відмова моєї пам’яті в тому, що стосувалося моєї юності, – усьому раптом знайшлося страшне пояснення: я був юродивим, мене загіпнотизували, замкнули моє божевілля до «кімнати», пов’язаної лише з деякими комірками мозку, зробили мене неприкаяним посеред життєвого моря. Без жодної надії віднайти втрачену пам’ять!

Механізми моїх думок і вчинків лежали глибоко сховані в якомусь іншому, забутому бутті, збагнув я. І ніколи мені їх не відшукати. Стята рослина – ось хто я: парость, яка росте з чужого кореня. Та навіть якби пощастило мені дістатися до тієї замкненої «кімнати», чи б не потрапив я знову до рук примарам, заточеним там?

Історія про Ґолема, яку оце розповідав Цвак, промайнула в моїй голові, і я зненацька відчув, що існує дуже тісний, таємничий зв’язок між леґендарною кімнатою без дверей, де начебто живе незнайомець, і моїм промовистим сном.

Так! Моя «мотузка» теж обірветься, якщо я спробую зазирнути крізь заґратоване віконце власного єства.

Дивний взаємозв’язок ставав для мене щораз явнішим і вселяв невимовний жах…

Я відчував: це – явища незбагненні, переплетені між собою, які летять вперед без мети, немов сліпі коні.

Так само й в ґетто: кімната, закапелок, до якого ніхто не може знайти входу; примарна істота, яка мешкає там і лише іноді виходить у місто, щоб сіяти страх та моторош серед людей…

Фрізландер далі різьбив голову, і дерево скрипіло під лезом різця.

Той скрип завдавав мені майже фізичного болю, я глянув, чи ще багато роботи йому лишилося.

Дерев’яна голівка вертілася на всі боки в руках художника, ніби, наділена свідомістю, зорила по кутках. Потім її очі надовго спинилися на мені, задоволені, що врешті мене знайшли. Я теж не зміг більше відвести погляду, незмигно дивився на дерев’яне обличчя.

На якусь хвилю різець художника ніби завагався, щось вишукуючи, потім рішуче зробив ще один штрих, і цурпалок нараз ожив…

Я упізнав жовте обличчя незнайомця, який приносив мені книжку.

А потім я вже нічого не розрізняв. Усе тривало якусь секунду, я відчув, як перестало битися моє серце й лише боязко тріпоталося.

Та, як і тоді, обличчя відкарбувалося у моїй свідомості. Я сам ним став, лежав на колінах Фрізландера й розглядався довкола.

Мої очі блукали кімнатою, а чужа рука обертала моєю головою.

Враз я побачив схвильоване обличчя Цвака і почув його голос: «Господи! Та це ж Ґолем!»

Зав’язалася коротка колотнеча, з рук Фрізландера намагалися силоміць вихопити різьблену голівку, але він боронився, вигукнув, сміючись:

– Та чого ви прискіпалися до мене? Вона зовсім не вдалася… – художник вивернувся, відчинив вікно й викинув голівку надвір.

Тут моя свідомість кудись відпливла, я поринув у глибоку пітьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – мені здавалося, минула вічність, – почув, як цоркнувся цурпалок до бруківки.

– Ви так міцно спали, що й не відчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все проґавили.

Пекучий біль від недавно почутого знову захльоснув мене, я хотів закричати, що книга Іббур мені не наснилася, що можу вийняти її з касетки й показати.

Але думки не сформувалися у слова, та й навіщо: так чи інак, вони б не змогли пробитися крізь галас моїх гостей, які вже стояли на порозі – розходилися.

Цвак силоміць накинув на мене пальто, сказав, усміхаючись:

– Ходімо з нами до Лойзичека, майстре Пернат, це піднесе вас на дусі!