Kitabı oku: «Коли молот зустрічається з ковадлом», sayfa 3

– Вибач, – Оля завмерла на місці. Мить – і вона вже забула і про Назара, і про дядька Бориса. – А ти що тут робиш? – вихопилося в дівчини.

– Я бачу, у вас тут веселуха, а мене чого не кличете? – Аня дістала з рота льодяника і обдарувала сестру променистою усмішкою.

Розділ 6

Назарові так і не вдалося наздогнати Бориса, хлопець повернувся з лісу ще лютіший, ніж був. Юнак деякий час вартував дівчат у дворі, а потім довго і настирливо пропонував переночувати у баби Мотрі. Урешті, отримавши ввічливу і переконливу відмову, здався і пішов додому.

Оля раділа, що всі залишилися живими. Шок після зустрічі з дядьком минув. Тепер вона насторожено спостерігала, як Аня розпаковує свої речі з рюкзака і перевдягається в футболку та піжамні штани. Дівчина змушена була відзначити, що сестра краще підготувалася до поїздки на Волинь, аніж вона. Темно-сині джинси, високі кросівки від «Adidas» та толстовка «Gap» добре захищали Аню від літнього західноукраїнського холоду, а рюкзак не треба було волочити по землі.

Також Оля відзначила, що сестра в гарній формі. Дівчата були майже однакового зросту і статури, але Аня мала більш спортивні ноги та підкачані руки. («Сліди від захоплення легкою атлетикою та бойовими мистецтвами», – подумалося Олі).

Мати завжди говорила, що сестри як дві краплі схожі одна на одну. Оля знехотя, але мусила з нею погодитися. Навіть тепер, коли Аня коротко підстриглася та перефарбувала волосся у яскраво-рудий колір, очі зеленуватого відтінку та пухкенькі губи видавали їхню спорідненість.

– О, смаколики! – Аня підійшла до миски і взяла один пиріжок до рук. – Сама пекла?

– Дуже смішно, – огризнулася дівчина.

– Та годі тобі!

– Чого ти приїхала? – Оля сама здивувалася своєму запитанню, видно, тут щось трапилося з її вмінням приховувати емоції.

– Ну, якфо не помиляюся, – відкусивши пиріжок, Аня завалилася на ліжко, – бабуся Ярина цей будинок заповіла нам обом.

– І ти, очевидно, приїхала, бо хочеш тут жити?

– А якого ти мені взагалі допит улаштовуєш, захотіла й приїхала!

– Дай здогадаюся, ти приїхала налагодити своє особисте життя, заодно зруйнувавши моє?

– Наша пісня гарна й нова, наче Оля Полякова, – присвиснула Аня.

– Що?

– Нічого! Я так і знала, що розмова повернеться до Артура, – Анна закинула руки за голову і зручно вмостилася на подушці. – А може, поговоримо про це завтра, а то сьогодні щось я трохи втомилася.

Оля відчула, як образа і злість обпекли їй груди і клубком підкотилися до горла.

– Провини за собою не відчуваєш? – дівчина вклала в це запитання всю зневагу, яка накопичилася. – Ну що ж, розкажи мені. як то воно тобі було розважатися з моїм хлопцем?! Нічого на душі не муляло?! Розкажи мені, сестричко! Ну ж бо!

– І тут Панаса понесло!

– Досить уже твоїх дурнуватих висловів!

– Твій колишній – повний довбень, – Аня повернулася до стіни, голос її був рівний, але напружений. – А ваші стосунки – то взагалі був повний треш. Одна ти цього не розуміла. І досі не розумієш. Подивись на себе, пів року вже минуло, а ти ще й досі називаєш його «своїм хлопцем»…

– О, так вибач, а що, варто назвати його твоїм хлопцем?

– Я тобі вже говорила, коли ти нас застала за тим поцілунком, не я його цілувала, а він мене. Плюс мене п’яну, я б тоді і з ослом поцілувалася…

– О так, ви з дядьком Борюсіком явно родичі!

Аня підвелася. Оля бачила, що зачепила сестру за живе і тепер очікувала удару у відповідь.

Аня взяла з миски ще один пиріжок, нахилилася до гасової лампи, а потім стала вивчати вміст серванту. Вона мовчки переглянула бабцеве начиння.

– О, цікаво, а це для чого? – дівчина взяла з полиці червону пляшечку, відкрутила її, понюхала і відразу відсахнулася. – Фу, що ще за гидота?

Оля відібрала пляшку в сестри і обережно поставила назад у сервант.

– Ти що, читати не вмієш? Написано ж «Перцева на- стоянка»!

– Ех, сестричко, – Аня знову завалилася на постіль, – можеш психувати скільки хочеш, але прикол у тому, що ліжко в домі одне.

– Що?! – тільки молодша сестра могла настільки вивести її з себе. – До чого тут взагалі ліжко?

– Наш дядечко, коли в хату заліз, видно грошей шукав…

– До чого тут це взагалі? – зашипіла Оля.

– По ходу той п’яний чувак вирішив, що бабця Ярина гроші ховає в матрацах та подушках. Доки ви там з Назаром сперечалися, я тут роззирнулася…

– А можна без драматичних пауз? – лютувала Ольга.

– Коротше, єдина вціліла постіль – ця, – Аня знову вляглася у ліжко, – і тобі доведеться спати або зі мною, або на дошках. Оце, я розумію, поворот долі. Як це там по старперському? А, дилема! Тобі доведеться робити серйозний вибір, сестричко.

«Ще й знущається. Вона хоче, щоб я спала в залі без матрацу? Не дочекається!»

Ольга загасила лампу і демонстративно вмостилася на подушку поруч із сестрою. У домі снували сутінки, запанувала тиша, і лише старий годинник суворо цокотів на стіні.

«Годинник!», – Оля згадала минулу ніч, свою знахідку і те, що трапилося потім, і роздратування ледь не розірвало її на шматки.

Після пригоди з дядьком Борисом Оля зайшла в дім і дістала щоденника. Вона подумала, що сумочка – ненадійна схованка, і вирішила десь краще сховати записника. Але втілити свій план не встигла, бо до будинку заскочила Аня, а потім ще й Назар з його «пішли ночувати до баби Мотрі». Ольга швидко закинула записника під подушку, саме на якій тепер спала Аня!

Дівчині не хотілося, щоб сестра дізналася про щоденник. Вона полежала нерухомо деякий час, доки нарешті дочекалася Анькиного сопіння. Повільно повернувшись на інший бік, Оля спробувала намацати під подушкою таку бажану річ.

Нарешті її рука наткнулася на краєчок старого записника, але він знаходився коло самої щоки Ані. Ольга обережно потягла щоденника. У відповідь сестра сонно заворушилася. Оля завмерла, а через відміряну старим годинником хвилину знову приступила до своєї справи. Та все марно – записник рухався так повільно!

«Треба висмикнути швидко, наче скатертину з-під склянки!»

Ця ідея виявилася не дуже гарною. Щоденника Оля таки отримала, але сонна голова Ані, яка не очікувала різких маніпуляцій, скотилася з подушки і гепнулася лобом прямо об стіну.

– Ти геть здуріла?! – Аня ошелешено підвелася і стисла руки в кулаки. – Хочеш мене вбити через свого ідіотського бойфренда?

– Пробач, я випадково!

– І що це таке? Що за книжечка? – ніч була місячна, Анна одразу ж розгледіла записник у руках у сестри.

– Нічого, – Ольга притисла щоденник бабці Ярини до грудей.

– Покажи, – Аню це не зупинило, і вона потяглася до записника, – мені ж цікаво, через що я отримала по голові.

– Це стара річ, із нею треба дуже обережно, – Оля досі не випускала щоденника із рук.

– А я що, гатитиму ним об стіну, як ти моєю головою?! – Аня таки вирвала записник із рук сестри і зацікавлено оглядала його вміст. Оля побачила, що сестра не розуміє, наскільки цікаву річ вона тримає у руках.

– Це щоденник бабці Ярини!

– І звідки він у тебе?

– Довга історія.

– Нумо читати, – Оля побачила знайомий блиск в очах сестри, і не встигла ще нічого відповісти, як та потяглася до свого рюкзака й дістала звідти потужного ліхтарика.

– Ні, ми не будемо його читати! – Ольга спробувала повернути собі записника, але Аня перехопила його з однієї руки в іншу і сховала за спиною.

«Дражниться, як у дитинстві!»

– Тобто ти його під подушкою сховала просто так? І жодного рядочка не прочитала?

– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.

– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.

Аня розгорнула записника на першій сторінці.

– Дай сюди! – Ользі нарешті вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нічого тут не второпаєш.

– Атож, – посміхнулася Аня.

– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, ніби кіт, який об’ївся сметани.

– Не сметани наївся, а обдовбався валеріанкою.

– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля і почала читати.

«Осінь 1942

Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довідався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при світлі каганця, то, мабуть, засміяли б… або ще гірше, певне б насварили. Хоча, може, й ні. Нині сміх – то є рідкісне явище, кругом тільки страх. Люди призвичаїлися жити в страху. Він раптом став звичним жителем між нас. Нахабно селиться в кожнім домі, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.

Тож я й подумала, що ліпше, певне, вилити комусь душу, бо мені теж весь час страшно, а поділитися нема з ким. Раніше в мене була Даринка, та її не стало трохи менше ніж рік тому. І досі не можу стримати слів, коли згадую її.

Війна ще тільки починалася, німці зайшли село громити. Ми з Даринкою в ліс помчали. Заховалися під ялицею. Відчувала, як ото в тій казці, наче наді мною літають злі-презлющі гуси-лебеді, забрати хочуть та віднести світ за очі. Кружляли люто над селом, і скрізь були плач та крики. Я хотіла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.

А гуси-лебеді відкружляли-відгуділи над селом та й полетіли, в наш бік смерть несучи. Вона оселилася тут і була поруч. Її подих був гарячим, наче розпечена пательня, її кроки озивалися розривами гранат, а поруч із нею, як вірний пес, біг страх. Він приблудився до наших осель, але замість того, щоб дарувати тепло і ласку, постійно гарчав і шкірив свої ікла.

Я сильніше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тоді здавалося, що не було ріднішої істоти, ніж та деревинка, яка сама в очікуванні смерті рятувала нас.

Та Даринка поглянула на мене, очі її були великі-великі, чорне волосся вибилося з-під хустки.

– Треба заховатися, під тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалік, – вибухи скоро дістануться сюди.

– Я не піду, – тільки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тільки разом з цією ялицею, я її не покину!

– Та чи ти здуріла? – почула я, мов крізь пелену. – Помреш же! Пішли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою і знов прилипла до ялиці.

– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-під гілочок-рученят і, видно, вирішила, що той залізний птах трохи відлетів. Тоді вона швидко-швидко перебіжками сховалася під дубом.

Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всміхнулася і махнула мені рукою. А далі – яскравий спалах, дим, непереборний дзвін у вухах і чорна яма на місці дуба… на місці, де всміхалася моя Дариночка.

Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от ці слова, а пелена очі знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…

Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато їм не вірять. Я сама чула, як казали батько матері, що то Спиридон продався, коли йому пообіцяли німці, що його дочок-красунь нікуди не заберуть.

А ще тато завжди кажуть, що треба жити, і не здаватися. Розумні вони, тато мій, скільки побачили в світі, скільки знають. Вони ще на минулій війні воювали. Її, здається, називали Великою. Там тато ногу втратили, прийшли додому калікою, після того з мамцею обвінчалися. Не любить тато про ту війну розповідать, каже, що то – лиш кров і сльози, і більше нічого. Зате завжди розказував про те, яких різних людей там зустрічав.

Так от після того, як вони з моєю мамцею Катериною повінчалися, через рік з’явився мій старший братик Омелько, а за два роки ще й Тарасик, зараз обидва вони на фронті служать. Ніколи не забуду, як плакали мама, коли проводжали моїх братиків на війну. Тарасик завжди був добрим та ніжним, то й він сльозу навіть пропустив, обійняв матір та й каже: «Не плач, скоро повернемося».

А батько мій тоді теж засумували, але з іншої причии: бо його не беруть до армії через ногу. «Ех, синочки», – каже, – «якби міг, то замість вас би пішов-полетів, аби то ви того не бачили, що то я бачив три десятка літ тому».

Пішли вони, отак і залишилося тепер нас четверо у батьків: сестра моя старша, Наталка, їй уже 17 літ скоро буде, я, та двоє молодшеньких, Христина та маленький Василько. Були ще двійко, братик та сестричка, але померли вони дуже швидко, не дожили до нашого страшного часу. Може, й краще, бо зара вони, певно, там, де й Даринка моя, десь з янголятами. А нас, мабуть, янголи забули… І Бог забув… Хоча, певно, то кара, бо ж ми перші його зреклися.

Коли прийшли совєти, то заборонили Бога… «Нема його», – сказали. То я той час добре пам’ятаю, хоч і малесенька ще була. Та ми все одно ходили до церкви… Багато хто з односельчан нас підтримували, та були й такі, що одцуралися всього…

Пам’ятаю, іду я до школи, а тітка Одарка так хотіла в якусь їхню партію, що привселюдно викидала ікони в річку. Пригадую, як пливли вони, ті образки, а разом з ними – і совість людська, і віра. От Боженька нас і покинув.

«А чи зосталися б ви там, де вас виганяють, і цураються як прокаженого?», – не раз питали мамця. Але все одно, іконку при собі носять і, щоб ніхто не бачив, моляться. І мене вчать. Видно, вірять мамця, що у нашому домі Бог ще лишився, бо ми ж його не виганяємо, хоч і нікому про то не говоримо.

Ти вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна. Школу так і не закінчила, бо війна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, і мамця казала, що як війна скінчиться, то віддасть мене далі до школи. А я так хочу! Бо вчитися цікаво. Скільки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплює!

Навчителька наша, Людмила Іванівна, багацько розказувала… Ех, шкода її… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очі зелені, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…інтелігентна.

Вона до нас зі самого Львова приїхала, у село наше. Дуже багато розказувала про інші землі цікаві. Та найбільше про те, що там, в тому краї де тече річка з чудною назвою Дніпро, теж живуть українці. І нам з ними треба об’єдна- тися.

Вона навчила нас всьому-всьому, а мені подарувала навіть невеличку книжечку, називається «Кобзар». Але дуже попросила нікому того не показувати. Я навіть мамці про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони мені віддали, і сказали, щоб я її берегла.

Багато вони бачили, мій тато, і теж говорили, що ми – українці. Що як була Велика війна, так добре було поміж тих австріяк, поляк та чехів зустріти того, хто тою ж мовою розмовляє, того, хто живе як ти, і традиції схожі має, і усвідомити нарешті, що то ми – єдиний нарід.

Про це і навчителька наша трохи розказувала, але більше не говорила, видно, все ж боялася власті. І так чекала, чекала, що то українці об’єднаються. А коли в 39-му році прийшли совєти, вона раділа неймовірно. Пам’ятаю, що плакатів було багато різних, і вони показували, що нас прийшли визволяти із польського гніту… І вона повірила…

А коли прийшли совєти, то більшість із нашого села пішли зустрічати їх хлібом-сіллю. У нас така красива статуя Божої Матері була на краю села. Ото туди й пішли їх зустрічати. А Людмила Іванівна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, і де то вона тілько його ховала? Так і зустрічали їх… Бо то ж тепер українці об’єднаються.

А я тоді, хоч і барзо мала була, але теж хотіла з ними піти. Та батько мене не пустили. І нікого з наших не пустили. Тілько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотіла піти. Тепер то вже розумію, як мій тато були праві.

Через два дні після того вивезли нашу статую Божої Матері, а ще десь більше ніж за пів року забрали і Людмилу Іванівну. Казали сусіди, шо прийшли вночі партійні працівники, військові. Взуті зайшли до хати, наказали зібратися, а через пів години погрузили на фіру і повезли. І так з десяток людей ще по селу…».

Дівчата перезирнулися.

– Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника і стала гортати сторінки.

– Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, війна нікого не щадила, особливо світова і…

– Я тебе прошу, давай без лекції з історії? – Аня поклала ліхтаря і взяла щоденника з рук сестри.

– Знаєш, тобі б не завадило цікавитися ще чим-небудь, окрім карате і кікбоксингу.

Анна розгорнула записника майже посередині.

– Хм… послухай що ось написано: «Якщо чесно, я б заради нашої свободи і весь той скарб віддала, але Бог знає в чому нас ще можуть звинуватити.

Я спершу нагребла купу золотих монет, але потім подумала, що складно буде пояснити, звідки вони в мене взялися. Тоді мені в око впав цей перстень, великий і красивий…».

– Де це ти таке знайшла?

– У щоденнику, прикинь, – зіронізувала Аня. – Ти хоч шариш, що означають ці слова?

– Ти серйозно віриш, що бабця сховала десь тут на горищі скарб? – Оля потягла щоденника на себе.

– А чому й ні, – Анна вперто не відпускала записника. – Я думаю, що тут є підказки, треба просто уважно вчитатися, що ж там було далі.

– Вибач, дорогенька, – Ольга таки вирвала записника з рук сестри, – але навряд чи ти встигнеш за ніч.

– За яку таку ніч?

– За сьогоднішню. Бо завтра зранку я їду додому і записник забираю з собою.

– З якої це ще радості?! Ти ж казала, що сховати його хочеш. Плюс бабця Ярина…

– Я знаю, що ти хочеш сказати. І не думаю, що бабця Ярина заповідала комусь свій особистий щоденник. Тому логічно буде, що він належатиме тому, хто його знайшов. До того ж, пробач, що повторююся, але читати чужі записники таки неетично. Хоча звідки тобі знати про етику?

– Ну все! – тепер скипіла Аня. – З мене досить твоїх психів. «Подивіться на мене, я така бідна нещасна Олічка, мій бойфренд і моя сестра цілувалися…бу-бу-бу! Тепер я ображена на весь світ і буду дріб’язково мститися!»

– Я нікому не мщуся! Хоч таке розбещене і неконтрольоване дівчисько, як ти, заслуговує хоч іноді отримувати по заслугах.

– «Дівчисько»… Тобі що, сімдесят?! Не дивно, що Артур вибрав мене!

Олі забило дух, це явно був удар нижче пояса. Тим часом Аня впала на подушку і стягла на себе майже всю ковдру. Ольга теж лягла, її спроба накрити собі хоч плечі була марною. Жодна з них не могла заснути. Отак вони й пролежали майже до світанку.

Розділ 7

Наступний день не порадував теплою погодою. За вікном дріботів дощик. Вітер шурхотів деревами, наче шукав під листям сонячного проміння.

Оля розплющила очі й потягнулася. Дівчина повернула голову. Сестра зайняла майже всю постіль і мирно сопіла. Ковдра лежала між ними.

«І сам не гам, і нікому не дам», – дівчина позіхнула, поглянула на годинник і не повірила своїм очам. Вона швидко схопила смартфона до рук.

– Чорт забирай! – сподівання, що старий годинник нарешті зламався не справдилися, на екрані висвічувалося п’ятнадцять хвилин по полудню. – Проспала! – Оля скочила на ноги.

– А ти можеш просипатися тихіше? – Аня намацала ковдру і вкрилася майже з головою.

Оля хаотично пакувала речі.

– Потяг через дві години. Блін, я ж не встигну!

Аня натягла ковдру ще вище і промуркотіла:

– Не блін, а млинець. Ти ж наче в нас така вся правильна!

Оля фиркнула і знову взяла до рук телефон. Трохи повагавшись, вона набрала абонента, який нещодавно з’явився в її списку контактів.

* * *

Назар вийшов на ґанок і вдихнув повітря на повні груди. Надворі дощило, тож юнак натягнув комір светра вище і швидко перебіг від дому до літньої кухні. Баба Мотря чаклувала біля плити. Запах, що поселився в кухні, обіцяв смачний обід.

Хлопець ввічливо запитав, чим може допомогти, сподіваючись, що його допомога таки не знадобиться, але бабуся змусила його накривати на стіл.

– Літо цього року листопадове, – бабця налила в миску зеленого борщу.

– Ага… А на півдні України, кажуть, люди від спеки не знають, де дітися.

– Цікаво, як там дівчата переночували? – баба поставила на стіл борщ і тицьнула пальцем на старий облуплений сервант обабіч столу. – Подай мені підставочку для пательні.

Назар слухняно виконав бабусину команду. Скоро на столі запарувала гаряча смажена свинина, а в тарілках зеленів борщ, щедро присмачений сметаною.

– Мг… – хлопець із задоволенням приступив до обіду.

– Чекай-но, то Оля сьогодні їде?

– Ммм… – всі думки юнака зараз крутилися навколо великого апетитного шматка м’яса.

– А я думала, що вона довше погостює, – вперлась очима в онука баба Мотря.

– Бабцю, я не хочу, але відчуваю, що мушу в тебе запитати… що за загадковий погляд?

– Назарчику, скажи-но мені… Тільки чесно… А ви з Ольою теє…?

– Бабцю, ніяких теє! – Назар ледь не похлинувся борщем.

«От вона, знаменита жіноча цікавість!»

– А в дитинстві вона тобі подобалася, навіть у коханні їй зізнавався.

– Ага, а ще хотів одружитися з Анжеліною Джолі.

– Добре, добре… Ні, то й ні. Хоча, мушу тобі сказати, що якщо б у вас були амури-лямури, я була дуже б не проти такої невісточки.

– От і добре, значить її згода не потрібна?

– Ет, все тобі жарти Назаре! Був би трохи розумнішим, уже б багатієм став!

– А це ти зара до чого, ба?

– Я так собі думаю… Навіть ні, я впевнена, – бабуся перейшла на шепіт, наче їх могли підслухати, – що Ярина ще щось лишила дівчатам, окрім будинку.

– І що ж це? – теж шепотом запитав Назар.

– Скарб! – слово вилетіло з губ баби Мотрі, наче чарівне, осіло на полиці з посудом і стало споглядати на бабцю й онука.

Назар вибухнув гучним реготом.

– Ну, бабцю, ти даєш, – не переставав сміятися юнак.

– От дурний ти Назаре, – фиркнула вона, – слухай, що тобі старі люде кажуть. Під домом Ярини-небіжчиці сховано скарб!

– Звідки відомості? – усмішка не сходила з обличчя хлопця.

– Давно по селу чутки ходять…А недавно мені цьоця Уля розказувала, що вона колись чула, як батько Яринин, Йван, заховав скарб і все теє дочці розказав. А цьоця не може брехати, вона в церковному хорі співа.

– Ясно… Ба Мотрь, ну добре, давай уявимо, що справді Оля і Аня скарб успадкували, але до чого тут я? Я ж не Індіана Джонс і не альфонс якийсь, – у кишені завібрував смартфон, і Назар здивовано натиснув на зелений телефончик. Після коротких перемовин він звівся на ноги.

– Що? Хто це?

– Вибач, бабцю, – Назар таки вкинув в рот шматок свинини, на яку так довго дивився, – мушу йти. Твоїй невісточці допомога потрібна.

– Якій невісточці? А обід?

– Бувай, ба!

– Що то воно молодість? Тут тобі люблю, тут не люблю, – баба Мотря теж вкинула в рот шматочок м’яса і визирнула у вікно.