Kitabı oku: «Товариство осиротілих атеїстів», sayfa 3

Розділ третій
Ідіот

Іноді Геннадій Петрович відчував себе ідіотом. Не в буквальному сенсі, звісна річ, а в літературному. Принаймні поки його кохана Наталя читала синів твір за Достоєвським, що задали молодшому на уроці російської літератури, то якісь схожі риси, котрі його Ромчик недоладно намагався передати в зошиті, він простежував і в собі.

Більше десяти років – у відділку. Кидають з однієї справи на іншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навіть нещодавній натяк на скоріше підвищення в чині не змінив нічого. Це вдома він – могутній і страшний. Перед завучкою молодшого (до речі, дуже ще нічогенькою – і не скажеш, що тій перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворі, часом, підтягується на перекладині Геннадій Петрович, і всі сусіди з повагою, шанобливо так спостерігають зі своїх вікон за його регулярним ранковим моціоном. Бояться, поважають. Ну, звісно, бояться. А то як же? Ось, скажімо, заманулося майору МДБ замість колодязя (ні, ну а що? адже водогін справно запрацював ще до війни, в сороковому році, правда, потім трохи постраждав…) поставити перекладину, і хіба яка гнида тявкнула щось? Усі змовчали, геть усі. Хоча той спеціально майстрів запросив на суботній ранок. Аби сусіди спостерігали за тим, як розбирають їхній колодязь – джерело води «німецьких вівчарок» – тих вилупків колабораціоністських, котрі жили тут під німцями. Хтось же таки залишився…

Ота стара жидівка з квартири напроти. Точно вона! А ще інвалід недобре зиркає, котрий з нею в комунальній квартирі проживає. Все свої права качає. Певно думає, що йому чогось не додано, а он у Геннадія Петровича все є. Та ти пішов би, безногий матросе, на роботу, як у мене… Людей допитувати, щипцями з них зізнання витягувати, палючими щипцями буквально… Але то ні… то таке. В його відділку зібрана еліта чекістська. Мозок і чуйка. Носи по вітру. Давно він уже не займається оперативною роботою. Але ж і таке бувало…

А коли засипали колодязь і розібрали його верхню частину, то поставили на зрівняне з травою місце металеві бруси. Для ранкових вправ Геннадія Петровича. І хоч би тобі хто щось сказав. Бодай слово. Всі стояли як німі, мовчки спостерігаючи за тим, як засипають колодязь. Нормальний народ вимальовується – німих рабів. Ніхто й не пікне. А інакше буде розмова коротка. Магадан, Сибір – де саме Байкало-Амурську магістраль будують. Тож люди потрібні. І всі це знають. Знають і мовчать, тобто – підтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.

А ось кого справді треба остерігатись – то не цих рабів, закутих страхом у найлютіші кайдани. А тих, інших. Що вже по сибірах помирають і їм нема чого втрачати. І так трапляється, що іноді вони з таборів тих своїх видряпуються і повертаються сюди, на волю. У них своє братерство. Інші поняття. Більш глибокі. «Такі – ідейні», – як сказав йому Богдан – колега, товариш по юрфаку, а пізніше – по річних курсах розвідуправління.

***

Капітан Богдан за традицією у п’ятницю вночі розповів майору історію. Про одного поета. Ідейного. Взагалі, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його історія про двічі Героя Радянського Союзу – того, розжалуваного, котрий умудрився з Берліна вивезти контрабандою німкеню, – ще й досі не йшла Геннадію з голови.

Товариш був співробітником 7-ї служби (зовнішній нагляд), і Гена його за старою звичкою ще з чекістської школи називав «рогатиком» – себто молодшим. Це призвісько так і приклеїлось до красивого, статного Богдана-балагура, і він не ображався. Так само Геннадій Петрович знав, що іноді всує, де-не-де, та й скажуть про нього – «ідіот». І він також не ображався, бо читав класний твір молодшого і вже знав про Достоєвського і його «Ідіота».

Та й у їхньому оточенні у всіх були прізвиська – у співробітників, в’язнів, підозрюваних, другого ешелону, себто інформаторів, агентів, резидентів. Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих об’єктів, а й справ, географічних назв місцевості, приладів, речовин, що змінювали свідомість… Абсолютно всього.

Зустрічались завжди в одному і тому самому місці після роботи. Оскільки ж робочий день їхній був дивно нормований – з десятої до п’ятнадцятої, а потім перерва на обід, і з сьомої вечора – до… (то вже як вийде, лише місце зустрічі було незмінним). Але не час.

Ховаючись, йшли туди поодинці, короткими перебіжками, увесь час зупиняючись і моніторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо ніякої фігури підозрілої не бачили – пірнали всередину ресторану.

Тож ось опис.

«Місце зустрічі змінити не можна» (по-київськи)

Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзі судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох… Стережіться, хлопці-чекісти, стережіться… Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникає в тумані минулого.)

Бар розташований у будинку на розі Володимирської і Свердлова¹⁵. Саме той манірний і розкішний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часів свого будівництва в тисяча дев’ятсотому вважався хмарочосом. Сусідський інвалід, про що, звісно, Геннадію Петровичу було невідомо, коли проходить повз, завжди згадує кафе «Мімоза» з «Білої гвардії» – роману київського письменника, що його він захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд». Не радянське, приміром, «Советский писатель», або «Художественная литература» – ні.

«Лампи, оповиті циганськими шалями, кидали два світла – вниз білий електричний, а вбік і вгору – помаранчевий. Зіркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великі діаманти і лисніли рудуваті сибірські хутра…»

Однак у офіцера МДБ і сина професора – абсолютно різні асоціації з усим Києвом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткіна. І правда – вона завжди неоднакова, різна. Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна – кровно-емпіричну субстанцію думок і суджень. Тож…

Друга година ночі. Юний вокаліст, імовірно, на підробітках з курсів оперного співу, у супроводі маленького ресторанного оркестру затягує: «Каким ты был, таки-иим ти і оста-аался!..» Два коктейлі «Волга» з горілки, м’ятного лікеру і лимонного соку. Повний місяць-породілля, такий великий, немов лискучим животом з пологової заглядає через арочне вікно на всю стіну всередину бару і ось-ось окропить водами, що відійшли. Точиться дуже тиха розмова – алкогольним подихом. Близько-близько. Аби ніхто не чув.

– Вони тепер пісні складають. Народна творчість. Щось на кшталт кобзарів наших, – сказав Богдан, про щось посилено розмірковуючи.

– Кого? – не зрозумів Геннадій.

– Ну, кобзарів! Ти що, ніколи не чув про бандуристів? Таких дідуганів з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянської влади, по селах. Зазвичай були сліпими, і їхні поводирі – малі хлоп’ята-сироти. Кобзарі були немов радіотранслятори нинішні – передавали епічну народну творчість.

– Тобто?

– Ну співали народних пісень, дум. Казки розповідали. Не чув?

– Ні, – хмикнув Гена. Його це відверто мало цікавило… Хоча згодом зауважив: – Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, існує лише один Кобзар. Шевченка.

– Ну так отож! А та збірка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста. Але я не про це хотів розповісти… – Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зітхнув і знову його красиві сині очі стали майже чорними від тяжких роздумів. – Я ось про що думаю… Отам, в таборах, тепер точно такі самі бандуристи. Хіба що під гітару. Співають блатних народних (себто зеківських) пісень. Підтримують, надихають, надію вселяють. Ти розумієш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дієво… Зараз одну таку собі пісеньку – «Ванинський порт» там повсюди чутно… Мені товариш, з іншого відділку нашого, з того, що в ГУЛАГу підтримують порядок, розповів. – Богдан поглянув у вічі товариша, сподіваючись віднайти в його очах розуміння і підтримку. Потім махнув рукою. – А…! Зараз наспіваю, і все тобі стане ясно.

І Богдан затягнув чистим баритоном:

 
Я помню тот Ванинский порт,
И вид парохода угрюмый.
Как шли мы по трапу на борт
В холодные мрачные трюмы.
 
 
На море спускался туман,
Ревела стихия морская.
Вставал на пути Магадан —
Столица Колымского края.
 
 
Не песня, а жалобный крик
Из каждой груди вырывался.
Прощай навсегда, материк, —
Хрипел пароход, надрывался.
 
 
От качки стонали зека,
Обнявшись, как родные братья.
И только порой с языка
Срывались глухие проклятья.
 

Поки Богдан співав, Гена помітив, як два єдині в цей пізній час відвідувачі – якісь мужчини в дорогих костюмах, витріщились на них з-під лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, ті, навпаки, перестали грати і, не криючись, слухали зачаровано і з великою повагою. Гена вирішив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:

– Та ну тебе! Безневинна пісенька! Чого перейматися? Нехай собі співають, бідолахи, – і поплескав товариша по плечу.

– Так то воно так… – неохоче погодився той. – Однак таких бандуристів стає все більше. І не всі їхні пісеньки «безневинні», як ти висловився. Це якесь нове нашестя. Запам’ятай мої слова – скоро з’явиться новий жанр отаких пісень і вони народ підійматимуть на повстання.

Очі Богдана замиготіли в напівтемряві зали.

– Ось це послухай:

 
Товарищ Сталин, Вы большой ученый,
В языкознаньи знаете Вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мой товарищ – серый брянский волк.
 
 
За что сижу? По совести – не знаю!
Но прокуроры, видимо, правы.
Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы.
 
 
На сотни верст вокруг тайга густая,
А конвоиры – суровы и грубы…
И вот сижу я в Туруханском крае,
Где при царе сидели в ссылке Вы.
 

Геннадій Петрович різко обірвав його співи, дарма що тихим шепотом:

– Добре, товаришу, що ви розповіли мені це! Я негайно доповім куди слід!

Богдан витріщився на того, однак, за кілька секунд все зрозумів, перемінився в обличчі і, на знак підтвердження, мотнув, вже захмелівший, головою:

– Так! Всіх посадимо! – А потім вже тихіше: – Мені якраз розповів друг, ну з тих, що в ГУЛАГу працює, про справу оцього кобзаря, ідейного, – просипів з огидою Богдан на вухо колезі. – Талановита сволота. Тільки-но посадили. І за такий дріб’язок… Був морячком, служив в Сибіру і додумався угнати машину секретаря Приморського райкому ВКП(б). Ідіот… Тепер сидить.

Богдан голосно розсміявся. Гена в знак згоди мотнув кілька разів головою, але не повірив його словам про те, що той бідолаха – сволота. А от що талановита і що Богдану його жаль – це буквально читалось по сумяттю товариша.

– І що, шкода тобі його? – хитро прищурився Гена. – Ну отого небораку?

– Мені? Та ти що! Нє… Хоча… – Богдан замовк на мить, повис на ліктях, котрі вже давно поклав на маленький столик зали і сьорбнув «Волгу». В коктейлі вже розтанув увесь лід і він почав нагадувати просто теплу горілку з присмаком м’яти. – Але ж ти розумієш. До того той морячок, Йосиф його звати, Алешковський, здається¹⁶, він був нормальною людиною. Батько його – герой війни, кавалер ордену Червоної Зірки. А тепер… Ти розумієш, що відбувається?! – Богдан різко перейшов на крик від того, що несподівано його осінило: – Тобто виходить, якщо ми саджаємо за дрібну провину – все-рівно на виході маємо закоренілого злочинця. ГУЛАГ дороблює за нас справу! І завжди на виході – ідейний! От падло…

Геннадій Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, він розумів, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».

– Оцих треба боятись, – продовжив Богдан, – не дурні вони, ні… Зараз ідіотів не саджають. За вбивства – і то менше. Зґвалтувань немає… Саджають саме таких, випадково, або після розмов у ЦК про творчість, ідейних гадів. Тих, що не здалися. І потім вони корчаться на своїх койках, ліс валять, вмирають від кровохаркання там всілякого, різного. Але не здаються. І кожен за іншого: один за всіх і всі за одного. Так раніше було, на війні.

– Як там у цього віршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, ніби він силкується пригадати, що ж там далі, в цій пісні? Насправді він добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинізм та іронія. Тож чекіст, що нарешті взяв себе в руки, ними скористався.

 
То дождь, то снег, то мошкара над нами,
А мы в тайге с утра и до утра.
Вы здесь из искры разводили пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра.
 
 
Вам тяжелей, Вы обо всех на свете
Заботитесь в ночной тоскливый час,
Шагаете в кремлевском кабинете,
Дымите трубкой, не смыкая глаз.
 
 
И мы нелегкий крест несем задаром
Морозом дымным и в тоске дождей,
Мы, как деревья, валимся на нары,
Не ведая бессонницы вождей.
 
 
Вчера мы хоронили двух марксистов,
Тела одели ярким кумачом.
Один из них был правым уклонистом,
Другой, как оказалось, ни при чем.
 

– Ось ці небезпечні. Ось цих треба…

Богдан поморщився і замовк. Навіть не намагався видаватися веселим, як завжди. Геннадій Петрович уважно стежив за товаришем. Той продовжив розповідь:

– Але ж і хвацько забацав віршик свій, рифмач недобитий, чи то пак – недосаджений. Нічого… Нічого… Ось відмотає свій строк і його знову туди ж – на нари. Вийде – почне знову ротяку відкривати, і кожен другий, поки він на своїй семиструнній гітарі наярює, на нього доноситиме куди слід. Всюди наші люди, Гено.

Богдан похмуро замовк. Він був з іншого, сьомого відділу. Однак негласно з Геною йому можна було ділитися. Одна установа, одні секрети на всіх. Ресторанний вокаліст, скориставшись затишшям поміж чекістами, затягнув свою улюблену «Ой, кто-то с го-оорочки спусти-иился», а Богдан замовив офіціанту яєчню – єдине, що в той передранковий час ще подавали.

– Чого ти такий похмурий? – нарешті наважився запитати Гена. – Тільки не кажи, що через цього кобзаря зеківського. Тобі таке не може настрій зіпсувати – я ж знаю.

– Мене переводять.

– Що-о? – майор гаркнув так, що на них обернулося кілька офіціантів. З відвідувачів цієї пізньої години в барі були лише вони і двоє п’яних дядьків у дорогих костюмах за столиком біля стіни.

Богдан відразу зрозумів занепокоєння товариша:

– Не переживай так. Це не покарання. Мене не розжалували, а справді переводять в дев’ятий відділок. Тепер займатимусь охороною українського уряду. Я навіть радий цьому… – промимрив, ледь не плачучи, капітан.

– Воно й видно… Який ти радий…

Майор обперся ліктями на липкий від розлитих коктейлів стіл і кивнув завідуючому баром. Той моментально дав вказівку, непомітну для стороннього погляду, і юний співак, виглядаючи з оркестрової ніші, затягнув Богданову улюблену:

 
В день,
когда прощались с тобой,
Печально плакал прибой
Под плеск волны голубой.
 
 
Ты
оставил мне только сны,
Но обещал до весны
Живым вернуться с войны.
 

Майор мугикав у такт, аж раптом Богдан не витримав:

– Ти думаєш, мені приємно, що рік у ленінградський розвідшколі – коту під хвіст? Я ж на хорошому рахунку у начальства. А тут…

– То що сталося? – посерйознішав майор.

– Волосся і зріст…

– Що?

– Сказали – не можу займатися зовнішнім стеженням. Я ж високий блондин. Такі стають розвідниками лише у кінофільмах. Ти що, гадаєш, якби такий співробітник, як із «Подвигу розвідника», Федотов, справді існував – він би виглядав, як актор Кадочников¹⁷?

– Щось ти загнув…

– Я? Та ні. То не мої слова. Я тобі цитую свого начальника. І хоч я ні в чому не винен… Але ось так… – Потім Богдан перервався, гукнувши до офіціанта: – Мені ще коктейль, будь ласка. Тільки без лимона і не треба лікеру. Просто горілки налийте!

***

Геннадій Петрович у свої спогади нещодавньої зустрічі з товаришем так далеко полинув, що ледь не впав з перекладини, виконуючи ранкові вправи на подвір’ї. Красивий, дебелий, з випуклими біцепсами і крапельками пролетарського поту поверх майки та галіфе. Усе – як годиться. Чистокровний слов’янин, яким він себе вважав. Без усіляких там галичанських, середньоазійських та інших домішок. Звісно, він не був шовіністом. Просто трохи зверхньо ставився до інших національностей. Це – м’яко сказано. Майору спало на думку: «Слава…Сталіну, що в рідному відділку з розробляння духовенства усіх конфесій я можу бути таким гарним, і ніхто мене за це звідти не попросить».

Я

Насправді тридцятивосьмирічний майор Геннадій Петрович, котрий все чекав на чергове підвищення «за терміном» не був ані зразком чоловічої краси, ані хоча б «в другому ешелоні», так би мовити. Однак неймовірна цілеспрямованість, ідейність, що вилискували в очах собачою покорою до начальства, і пряма причетність до відділку «О» надавали йому певного геройського флеру. Особливо в очах жінок.

Якщо вже говорити про те, що у відділку називали «характеристикою», то він був зросту метр сімдесят сім. Вага – дев’яносто кілограмів. Очі каро-зелені, іноді – жовті. Барильце, що вже намічалося, і поріділа шевелюра. Коли посилено займався спортом і не впадав у перманентні, однак легкі запої (знаєте, є такий тип маскулінних чоловіків, котрі без певного рівня етилового спирту в крові – мов без рук), то розквітав і легко набирав м’язову масу.

Імовірно, вам цікаво, звідки я знаю його «орієнтування» і приділяю цьому таку увагу? Адже я не дуже полюбляю надавати зовнішніх характеристик героям, які, я в цьому впевнена, набувають їх самі, в вашій багатій уяві.

Річ у тім, що оце саме «орієнтування» саме зараз на його роботі посилено вивчає начальство. Бо не лише товариша Богдана переводять до іншого відділку.

Однак Геннадій Петрович про це ще не знає. Він спокійний і пишається собою, бо саме закінчив розробку справи одного такого – ідейного. І вважає себе справжнім громадянином – не зіпсованим, як-от інші, ідейні. Котрих тільки (якщо вірити словам кмітливого товариша) і саджали зараз.

***

Власне, всі вони були ідейними – ті, яких доручали таким, як він, чекістам-мдбешникам. Одні їх, нескорених, розробляли, інші – вели. Ще були треті, інформатори – ті втиралися до них у довір’я, слухали на кухні їхні розповіді, гойдали в такт ногою під їхні пісні, дивилися їм в очі і кивали головами: «Говори, говори, розкажи мені все»… І крутилося веретено стрічі, розмотуючи нитки долі. А потім, уже там, у ГУЛАГу, їх також зустрічали чекісти, адже охоронцями Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення виступали працівники Міністерства державної безпеки.

Особисто для нього, майора того самого міністерства, громадяни Радянського Союзу ділились на два типи: були лише зека (дарма що Беломорканал добудували, а термін «заключонний каналоармієць», себто навіть його абревіатура, залишилась, в’їлась) і чекісти.

Вся падаль і гниль, всі блатні, всі каліки, торгаші, ідіоти, котрі не могли за себе постояти і на яких могли в будь-яку хвилину донести, всі поети, націоналісти, всі незгодні – то були потенційні зека. Всі невлаштовані після війни інваліди, фронтові хвойди, безпризорні сироти, що залишились після смерті батьків, загиблих на фронтах…

Та були інші, такі, як він, – вівчарки, поводирі, люди при владі, вожді в міні-форматі (звісно, він ніяким чином не зазіхав на єдиного лідера нації, упаси Боже), такі собі… його підручні, допоміжні ланки, котрі не давали цьому союзу співдружніх, цій країні зеків розвалитись. Їх було багато… Майже кожен другий ні-ні та й стане чекістом.

Адже хто такий чекіст по суті? Це агент, котрий бореться з контрреволюцією і саботажем, анархією, повстанням, невдоволенням, підривом ладу. Це не лише військовий, як він, це також інформатор, павліки морозови, як то баба Дуня, що донесла на власного сина, бо він погано відзивався про Вождя на кухні. Мовляв, на фронт їх кидали, як м’ясо. Ач який важливий. І тепер сидить її Ігор в Белбалтлазі. Шкода, канал вже до нього збудували в рекордно короткі строки. Ну нічого. Все ж не сидить – трудиться. Адже всі виправні установи для того і створені: аби не ляпали зайвого ті, котрі до цього схильність мають, і – безкоштовно працювали. Чого штани протирати на нарах? Треба братися за діло. І саме чекісти з МДБ «забезпечували дисципліну» і «ударну працю». Адже в умовах неефективної дефіцитної економіки хтось мав прокладати нескінченні залізничні магістралі, рити котловани, будувати. Розбудовувати соціалізм вільної і демократичної Країни Рад.

 
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
 

І задля того, щоб правильним дихалось, можна кількох і урити. Не убуде.

 
Широка страна моя родная…
 

Я

Я все думаю про свого майора державної безпеки і хочу вам сказати ось яку річ. Деформація свідомості виникає в першому поколінні (так би мовити, буває прищепленою), або під дією цілеспрямованого клінічного втручання в психіку індивіда, або під впливом якихось катастрофічних подій. Або ж деформація – як безперервна еволюція в бік неправильності (хоча хто сказав, де і що є вірним?)

Я, звісно, не психолог, і моє уявлення про цю деформацію суто суб’єктивне. Але… А, грець з ним. А що не є суб’єктивним у цьому світі? Ось ви мені скажіть?

Може, Біблія? А як же бути з усіма цими Євангеліями, невідомо насправді ким складеними? Як бути з шизофренією Пророка Мухаммада? Аль Гам ду Лі Ляя¹⁸. Звісно, альгамдулілля, але все ж?

І як бути з тим, що я, невідомо з яких причин, наводжу приклади з теології, коли вже давно стало відомо, що в Радянському Союзі Бога нема. Нема сексу і Бога. Розрив стереотипу, геп¹⁹, так би мовити.

Але нещодавно я читала перекладену німцями статтю одного відомого американського психолога в берлінській газеті. Власне, його батьки такі самі кияни, як і я. І вони також емігрували, мабуть, рятуючись від революції. А я – просто від… Але про це іншим разом. Пізніше.

Так ось. Якщо вірити новітній, дуже популярній зараз теорії Абрагама Маслоу, то секс належить до найелементарніших, найнижчих фізіологічних потреб, у той час, як релігія – то вже, якщо я не помиляюсь, соціальна необхідність, необхідність приналежності до певної релігійної групи, самоідентифікація. І її відсутність абсолютно не перешкоджає людині жити. Принаймні існувати. Виходить, релігією в країні стала сама ідеологія, Радянський Союз – то і є релігія.

І, звісно, секс в Радянському Союзі також був. Такий самий спотворений, як і релігія, однак існував, жеврів. Бо без нього не було б мене і, гадаю, вас, мої любі. Його всіляко нівелювали, замовчували, закривали очі на нього, таким чином роблячи чимось забороненим, табуйованим, огидним для Червоної людини. В той час, як в Америці жінку заохочували бути сексуальною і привабливою (носити підбори, обтягливі спідниці навіщо, як не для зваблення і відчуття себе красивою?), в нас жінка йшла на фронт, рила магістралі, зубами вгризалася в життя, немов безхатченко, немов жебрачка… І вона такою, певною мірою, була: без Батьківщини, заміненої Союзом нєрушимих, за браком галантерейних і бозна-ще яких виробів… з гіпертрофованим обов’язком і виною перед усіма. Країною, товаришем Сталіном, держустановами, як то школа, ЖЕК, трамвайне депо, хай йому грець.

В післявоєнній Америці процвітав пін-ап, жінки вже носили пуш-ап і такі милі кумедні капелюшки з пір’ячком набік. А в нас був перший щабель піраміди Маслоу і то не повний. Адже сексу не було… Мені смішно крізь сльози… Цілі покоління змарнованих людей з деформацією свідомості.

Тих, що вже ніби й розуміють хибність і утопічність і ті нереальні жертви людські, котрі можна прирівняти до нацистських, однак все повторюють, немов уві сні, що все ж… І така ностальгія… І така міць… Все змарнували, марно… марно…

Вам так само, як і мені, набридла схоластика постмодернізму і непевного часового континіуму в тексті? Наразі пропоную повернутися до примарної простоти. Бо лише в ній істина.

Антракт. Від удаваної глибини нелінійності. Ну хоча б недовгий.

***

Тож. Незадовго після розмови з красунчиком-Богданом. Навдивовиж холодний київський вечірник, як для середини літа 1950-х.

Геннадій Петрович якраз повернувся до міністерства після ситного обіду, коли до його кабінету зайшов начальник – генерал-майор Максим Ігорович.

– «В «Закарпатській правді» нарешті вийшла стаття про справжні наміри Ватикану. – Максим Ігорович задоволено потер долоні. – Це ми ініціювали. Ось, поглянь, на останній сторінці в самому кінці. Вагомо… – І начальник знову вдоволено потер руки.

Геннадій Петрович, гортаючи газету за минулотижневу п’ятницю, сьоме липня п’ятдесятого року, зиркнув на начальника: «Чого це він? Його що, морозить? Увесь час руки потирає, немов гріє». Однак він скоро відволікся від аналізу поведінки шефа.

– Так… «Ватикан на службі Уолл-Стріту». Влучна назва. Так… «В квітні сорок восьмого між США і Ватіканом було підписано таємну угоду, в результаті якої папство остаточно підпорядковувало свою політику американському матеріалізму… Ватікан прагне прикрити авторитетом релігії план Маршалла – план закабалення Європи заокеанськими монополістами, видаючи цей план за «безкорисливу» і «щедру допомогу»… Ватикан посилено пропагує проведення в життя американського плану «об’єднання» важкої промисловості Лотарингії і Рурського басейну».

– Стоп. А хіба це не таємне бажання Німеччини?

Максим Ігорович вловив наступні, невиказані вголос слова підлеглого:

– Ну звісно, об’єднати назад важку промисловість прагне сама Німеччина. І Ватикан саме її підтримував і продовжує підтримувати навіть після її розгрому. Але нам вигідно, аби Ватикан гадав, ніби ми думаємо, що він знюхався з Америкою. Цю статтю, я впевнений, вже штудіюють в Римі. І, власне, нам треба було донести, що ми в курсі про таємне бажання Німеччини об’єднати Лотарингію і Рурський басейн і ми цього не допустимо. А чого ти, Гено, не знав про цю статтю? Ти не стежиш за всім тим, причетним до нашого відділку, що трапляється? Що ти робив у п’ятницю? – І начальник за цими словами самовдоволено хмикнув і прищурився. Хитра усмішка не сходила з його тонких вуст.

Геннадій Петрович знітився:

– Та власне…

– І гадаєш, нікому не відомо тут про твої щотижневі п’ятничні вилазки в «Коктейль-хол»? Нічого не кажи. Читай далі, – наказав начальник.

– «До розгрому фашистських агресорів Ватикан був зв’язаний тісними узами дружби з Гітлером і Муссоліні… Папа відверто назвав Муссоліні «посланцем провидіння», а кривавого палача іспанського народу Франко – «улюбленим сином» католицької церкви. Тепер, коли центр світової реакції перемістився в Сполучені Штати, «святий отець» запалився палкою любов’ю до заокеанських імперіалістів – новоз’явлених претендентів на світове панування».

Геннадій Петрович запалився гарним настроєм шефа і собі розплився в посмішці:

– Чудово. Одного не розумію, чого така гостра стаття вийшла в ужгородській «Закарпатській правді», а не газеті союзного масштабу?

– Ет, Гено… – знову хитро заусміхався начальник. – По-перше, занадто популістська статейка. Ну от звідки, скажи мені, громадянин Москвін – журналіст, знає, як папа Пій ХІІ називав Муссоліні і що саме він писав президенту Трумену в особистому листуванні? А він же цитати наводить… По-друге, нам було важливо, аби цей матеріал побачили на Заході. А саме цю газету дуже полюбляють емігранти. Її читають в США, Канаді і навіть Бельгії. Те, що треба! Ну і потім… Ти в курсі, що Ужгород наразі має беззаперечне значення для держбезпеки? Це ж прикордонне місто. Велике, якби й не дуже не те що радянізоване, а навіть – українізоване… Там ще роботи непочатий край…

– А ми тут при чому?

– Я то ні… А ось ти скоро туди поїдеш. – І Максим Ігорович ще більше розплився в хитрій, якийсь недобрій посмішці. – Підемо, Гена, покумекаємо.