Kitabı oku: «Життя в рожевому», sayfa 3

У мене було футорологічне графічне каре за останньою модою з легким начосом на потилиці. Тому, звісно, ніякого головного убору я не носила. Окрім того, я безстрашно обстоювала свою позицію. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.

Він був дорослий і невпевнений у собі. Не набагато старший від мене, щоб відчувати цей мезальянс аж так глибоко, як він відчував. Пізніше він пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом із колишньою своєю студенткою.

Я боялася його чи не більше ніж він мене, й одному Богу відомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже відбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невідворотно зсунута зі свого віковічного місця. Я закохалася так, що й досі тут, перебуваючи в Берліні за стільки років по тому – я вся його. Однак не рушу його стін. То моє внутрішнє табу. Він створений не для мене і попри мене. Я тільки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига і захист його єства. Все складно… Однак тоді, звісно, я про це не думала. Я просто летіла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на світло.

Мені тільки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима Дуня з батьком і частина гостей святкували мій день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увімкнули голосно радіо, і я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукує під якусь пісню каблуками своїх модних шузів, коли за нами зачинилися двері моєї кімнати. Чи вони знали, що відбувається? Гадаю, що здогадувалися.

Він не був ніжним і – надзвичайно ніжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча і дерев’яніло, відповідала йому, стежачи за порухами свого тіла. Мені було лячно. Мої груди і між ногами – набрякли, немов бруньки котиків у Гідропарку навесні. Я була волога і спантеличена. Його руки ковзали по моєму тілу під блузкою і спідницею, немов намагалися віднайти якийсь стародавній скарб. Я намагалася не схлипувати, але мої вуста мимоволі відкривалися, і виходило щось схоже на нявчання котеняти. Він те нявчання стишував поцілунками. Тихше-тихше… Тобі не боляче? Я не знала, що на це відказати. Моє тіло нагадувало суцільне мінне поле. Я не знала, чи мені не боляче, чи все ж приємно… Єдине, чого я хотіла, – так це продовження. Мої стегна мимоволі розсувалися, і по вологій шкірі між ними я здогадувалася, що якщо він не увійде в мене, мені доведеться закритися у ванній кімнаті й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася від одного бокала шампанського так, ніби й не було пива і горілки на шкільному подвір’ї перед імпровізованою дискотекою кількома роками до того, які мене мали загартувати й підготувати до всього алкоголю у світі разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанів і відчула твердий еректований прутень під цівками пальців. Він, так само сором’язливо, повільно відвів мою руку від своєї ширінки. Я навіщось подивилася на килим, що висів над моїм ліжком і зображав пасторальну ідилію оленят на галявині. Чомусь на пам’ять спало безліч ранків, коли я роздивлялася тих оленів і все намагалася нарешті прокинутися, аби спочатку піти до дитсадка, потім за кілька років – до школи, і ось, нарешті, на пари свого педагогічного… «Ти точно цього хочеш?» – він уважно дивився мені у вічі. «Так, увійди в мене». Я сама злякалася цих слів, ніби чула їх від когось мені незнайомого, однак це був мій голос, і я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухів (а я була незайманою, і це не було так уже й просто ввійти в мене) він спинився і знову запитально подивися мені у вічі.

Я стогнала, і сама пестила собі груди під блузкою. Здається, такими твердими мої соски ще не були ніколи. Він зрозумів мої порухи й обережно продовжив, так і не дочекавшись моєї відповіді.

Я перетворилася на суцільний вогонь. Уже не відчуваючи окремо рук і ніг, своєї піхви, його єства в мені… Я рухалася йому назустріч, пришвидшуючись. Мої щоки розчервонілись, а пальці несамовито впивались в його спину. Я відчувала, як по стегнах стікає щось гаряче, й розуміла, що то моя кров. Краєм ока глянула на свою постіль. По мальвах на простирадлі розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не відчувала болю. Моє тіло перетворилось на суцільне задоволення. «Тобі не боляче?» – вкотре запитав він і підняв мою макітру з подушки, аби заглянути у вічі. «Ні-ні», – запевняла я його і хотіла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак він раптом спинився і випірнув із мене.

Я закрила очі й відчула, як він цілує ніжно мене у вуста. Моє єство потягнулося до нього, і я долонями почала шукати джерело своєї насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала і вимагала більшого. Він знову обережно мене відсторонив від себе, немов боявся поранити, і обома руками взяв мої зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маємо повертатися до гостей».

Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закінчення свята – після того, як ми все ж таки відчинили двері моєї кімнати й, винувато всміхаючись, незграбні та щасливі, повернулися до вітальні – я пам’ятаю, немов у тумані. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванної кімнати.

Здається, Дуня зрозуміла, що відбулося. Вона жартівливо проспівала: «Ти ж ніби не миєшся на ніч?» Вода була ледь теплою і довго нагрівалася у шланзі душу. Я бачила своє розпашіле обличчя з дикунськими очима в запотілому старому дзеркалі на дверях ванної кімнати. Впустивши в себе грайливий водяний струмінь зі шлангу, я довго пестила клітор, доки остаточно не втомилася від того току, що проймав моє тіло і примушував дрижати пальці ніг у судомах. Потім я довго відмокала в гарячій воді й водила цівками по малесеньких крапельках на чавунній ванній. Виходили змійки, що повзали по вологих луках, заповзали в нірки, шурхотіли лускою своїх міцних, гнучких тіл… Я мріяла про нього, лежачи в уже застиглій воді, і відчувала, як та крижана глиба мого внутрішнього антарктичного океану скресає. Так починалося моє персональне глобальне танення льодовиків. Чи все призведе все ж таки мене до трагедії планетного масштабу?..

Чи міг би бути перший раз кращим? Гадаю, що ні. Але водночас і так. Бо потім я накрутила себе так, що примусила не зачіпати його. Психологічно не рушити з того місця і тієї прозелітичної місії, яку підсвідомо відчувала. Ось-ось мав початися шістдесят восьмий рік. Але нам до нього ще йти і йти…

А тепер все за порядком, або – ну майже за порядком.

Розділ третій. I will show you Kuzka’s mother!²¹

«На Хрещатику в передсвяткові дні тисячі перехожих… З кошиків, які тримають жінки, визирають дуже спокусливі ласощі до святкового столу. Поспішають кудись заклопотані чоловіки.

А ці двоє – юнак і дівчина – йдуть неквапливо, замріяно… Зупиняємо їх, знайомимося…

Виявляється, 1959 рік став для Ігоря і Наді роком їх одруження. Ігор закінчив Київський інститут водного господарства, дружина працює продавцем у книгарні, а разом вони мріють у 1960 році поїхати на будівництво Київського моря. І зроблять усе, щоб здійснити свою мрію».

«Літературна газета» № 1(1618)

Від 01.01.1960

Закінчувався другий акт «Богеми», який, здається, не закінчиться ніколи. Цю п’єсу тільки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовірно – випадково) в київській опері, і я сподівалася на більше. Значно більше від чогось потаємного і забороненого. Однак усе, як завжди. Людські емоції, банальні життєві ситуації. І все ж таки після квазісучасного репертуару останніх десятиліть, оспівуваних газетами, публіка була у захваті. Я ж відверто нудилася…

Мені ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, і я здебільшого думала про секс і зміни свого тіла, пов’язані зі статевим дозріванням. Власне, в Середньовіччі мене б уже вважали за дорослу, зрілу, повноцінну жінку. Та ба, навіть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досі незайманою. Нецілованою. Не те щоб у мене не було оргазму і я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здається, інше сторіччя за відчуттями), шестирічною я його пізнала. Дуня подарувала мені пупса. Великого, незграбного і лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моєю Мальвіною.

Під час цього акту, на відміну від нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше – всіма нами.

Через багато років після цього… Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?

За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.

* * *

Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь – завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.

І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.

Зима…

Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську було холодніше, ніж у його рідному Києві, хоча той і розташовувався південніше. І завірюха дмухала йому в обличчя сильніше, і холодні голки снігу кололи його болючіше. Звісно, йому тільки так здавалося. Все в нашій голові.

Іноді це місто він уявляв не південною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибірським містом, також великим і достобіса технологічним. Припустімо – Новосибірськом. Усі газети майоріли вже не перший рік здобутками будівництва Академмістечка поряд цього міста, що стрімко розвивалося. Леонід Іванович знав, що Новосибірськ більший за кількістю мешканців ніж Дніпропетровськ. Саме в п’ятдесят дев’ятому робили останній перепис населення – якась газета написала, як же стрімко розвивається «сибірська столиця» зі своїми підприємствами й науковими інститутами. Тож пряма схожість між Дніпропетровськом і Новосибірськом простежувалася.

Ідучи додому з роботи, – він працював на заводі, – все думав: а чим воно відрізняється від його нинішнього міста, де він проживав? Хіба що вічною мерзлотою, і то не факт. Десь там, імовірно (хоча ця ймовірність і була така примарна, що навіть не ймовірність, а так – фантазія дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.

Він уявляв.

Івана Краузовича вже відпустили. Адже десять років таборів, на які його засудили ще до війни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацію відомому спеціалісту з ракетобудування – своєму сину, своєму єдиному нащадку. І навіть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, приміром, на підводу, і гасничок в його кімнаті не димить. «То чи холодніше там, ніж у Дніпропетровську, батьку?» – ставив він сам собі риторичне запитання, подумки звертаючись до найріднішої йому живої істоти, яку не бачив із далекого сорокового, коли втік із дому і поступив до Нахімовського морського училища, і відповіді не отримував, бо серце підказувало зовсім не ту райдужність, що хотів би.

І єдиний позитив, який Леонід Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо її чоловік також із далеких сибірів не виказував жодних ознак життя. А відтак не доведеться розлучатися з найріднішим (звісно, після батька, якщо той ще живий) для нього створінням. Хоча він собі й пообіцяв, якщо Наталчин чоловік повернеться зі свого тюремного заслання, він самоусунеться, як справжній джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – ні…

* * *

Після того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Дніпропетровську, до Києва він навідувався часто, але ненадовго. Між ним і одруженою жінкою, що жила в його колишньому помешканні з двома синами, утворився такий собі гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зі своїм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурні дні по Сталіну, невідомо з яких причин. Хоча тоді особливо і причин не треба було: відразу по смерті генералісімуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусід по гуртожитку від заводу з кімнати праворуч – «за гарні очі». Леонід Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст після третьої чарки натщесерце чистої, сорокаградусної «Столичної», відмовчувався. Не хотів вступати в дискусію. У самого на серці було безліч усілякого. Гіркого і засніженого. Завірюха…

А втім, Леонід Іванович тішився, що живе не сам, і вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обіймав посаду начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет, і квартиру пропонували, і не раз. Навіть ордер якось принесли й поклали йому на стіл. Однак жити сам конструктор не хотів. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, і той вихлоп, немов із реактивного двигуна, що неодмінно станеться за цим, знищить його зсередини, і він вже буде не в змозі встати з колін. А сусідські очі навкруги були для нього, мов ті робочі гази – робоче тіло реактивного двигуна, що утворюється внаслідок спалювання пального в камерах згоряння.

Тож щоденний алгоритм після роботи такий: прийти в гуртожиток – роздягнутися – вмитися. Потім були певні варіації, однак завжди приємної, рутини. За ним доглядали, і йому прислужували, і це було достобіса приємно. Тож потім на кухні Таня (дружина колеги із сусідньої кімнати ліворуч, який ще не пив одним махом «Столичну», бо його тільки-но перевели під керівництво Леоніда Івановича, і ще не знав про згубну дію радіації з реактивних двигунів) або Маруся (дружина співробітника з кімнати праворуч, який уже все знав і давно зневірився мати нащадків, а тому пив, курив і матюкався) наввипередки йому подаватимуть наїдки.

Маруся з центральної України й завжди готує зелений борщ. Досить пристойний, але трохи жирний. Його Леонід Іванович братиме трішки на середину ложки й жуватиме, немов той твердий, і все киватиме, усміхаючись і дякуючи, а думатиме про своє – про роботу. Таня борщів не варить і взагалі рідкого як страви на вечерю не визнає. В неї буде щось на кшталт кулєбякі. Риба в тій відбірна – з центрального ринку, найсвіжіші яйця (теж не з гастронома). Таня – з Підмосков’я. «Дворянська дівка», як про неї подумки зазначив про себе Леонід Іванович, коли її знайомив із ним її чоловік Григорій.

Григорій – один із його конструкторів у цеху. Новенький. Постійно тупить, справляється як через пень колоду тягти. Трохи дурнуватий і якийсь недоучений. Леонід Іванович здогадується чому – чув його сімейну сварку з Танею через стінку. На фразі «я ж контужений!» дружина почала активно на нього шикати. До ранку від їхнього подружжя нічого чути не було.

Комунальне життя. Ех… Те, від якого Льоня втікав, як прокажений. Навіть встиг одружитися, аби хоч кімнату в комуналці не забрали, і досі навіть сам собі не може чесно відповісти: чи він кохав свою дружину Тоню і пасерба, чи й справді… просто квартирне питання стояло дуже щемко?

А тепер, ось бачте, отримує справжню насолоду від нього. І нагодують дружини підлеглих наввипередки, і у вбиральні чисто, і очі якісь бачить, коли приходить до помешкання ночувати, як ніяк.

Та є ще одна причина…

У Києві лишилася родина. Хоча і несправжня, так би мовити, бо Наталя одружена із зеком, що десь пропадає в Сибіру, а сини не його, однак… Однак. Інших дітей він уже не матиме. З усією ретельністю поцікавився щодо цього в уролога. А те, що дружина не його, то він уже мав одну законну. І чим це все скінчилося? Розлученням.

То навіщо йому, питається, окрема холодна і похмура квартира у цьому чужому і байдужому індустріальному місті? Аби знов почати пити? Знову почати рефлексувати щодо невдалого особистого життя? Це вже – ні.

Місто гниле і порожнє – це факт. На противагу від ракет, що виробляють на його заводі. Ох… Ці великі й хуткі, мов білки, металево-радіаційні махини. Немов летючі білки – летяги звичайні²². Здається, в Сибіру такі водяться.

* * *

Тим часом Леонід Іванович не дуже сильно помилявся, коли в мріях думав про те, що батько живий-здоровий і живе собі десь, розкошуючи. Ну, можливо, не розкошуючи, але непогано. Десь там, далеко, за кряжами засніженого «Кам’яного поясу»²³ уральських гір і безлічі списів стовбурів тисячолітніх смерек.

«Шаман»

 
Я, друзья, скажу вам сразу:
Эта книжка – по заказу.
 

«Дядя Стёпа и Егор», С. Михалков

Івану Краузовичу в тисяча дев’ятсот шістдесятому мало б виповнитися сімдесят п’ять, однак за дивним збігом обставин він перестав лічити свій вік. І, мабуть, якби рахував роки, почувався б значно гірше. А так… Тільки летяги звичайні та й ті лише здогадувалися, скільки ото насправді йому – новому учню шамана. А скільки вчителю – вони взагалі боялися навіть думати.

Шаман був «білим» (себто добрим), беззубим, але вічно усміхненим телеутом²⁴. Окрім відсутності зубів, те саме можна було сказати про його волосся і половину пальців правої руки. Також він не мав віку та імені. Перше втратив, як зрозумів, що даремно кожного дня готуватися з усією урочистістю до того, що ніяк не приходить – до смерті. Друге він уникав називати Івану Краузовичу та тій решті людей, із якими регулярно спілкувався і яких можна було перелічити на пальцях його лівої руки, що зосталися. І невідомо було, з якої саме причини: чи лякається, аби не зурочили, чи давно вже сам забув своє ім’я, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав – воно і не до кінця трапилося, так би мовити.

І справді, як і пророчив його син, була в Івана Краузовича і телеутського шамана своя кімнатка. Навіть маленький будиночок. Такий, малесенький… І навіть вічно кіптява в ньому. І коли сторонні мешканці Ашкітіма, на околиці якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмінно жаліли його. Бо ззовні той будиночок – кімнатка з дахом та й годі – видавався таким малесеньким і негодящим для життя, що й важко уявити гірший.

Насправді всередині все було не так жалюгідно, як ззовні, й Іван Краузович сам дивувався, як же всередині так може бути затишно і тепло, якщо екстер’єр викликає співчуття в кожного, хто проходить повз? Не інакше як чари телеутського шамана…

Ашкітім, себто Іскітім – місто, що дістало свою назву в подарунок від тих самих телеутів, які мешкали тут здавна²⁵, стрімко розвивалося. І вже давно ті телеути, яких і так було дуже мало, не становили більшість населення. Однак традиції шаманства жевріли тільки серед них. Ніякі прийшлі в’язні численних таборів ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибіру, як мухомори, ані стахановці-активісти, що приїхали будувати Академмістечко в Новосибірську, на магічних навичках зцілення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескінченним струмочком ходили хворі люди. Всі хотіли якось вижити в суворій природі: і колишні зеки Сиблагу, що не поспішали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральні райони своєї радянської батьківщини), і робочі Академмістечка, і прості мешканці Новосибірська, що розташовувався за тридцять кілометрів від Іскітіму, який ще в далекому п’ятдесят першому отримав статус міста районного значення.

Тож тим часом Іскітім (хоча серед прийшлого населення і вважалося, що він цінний тільки вапняком, який тут добувають) лишився батьківщиною вкрай маленької народності телеутів, і саме вони, ці дивні, майже магічні, алтайці невидимо надавали тій місцевості значущості.

* * *

«То твої, Шановний Іване, тебе зреклися?» – проказав, чмокаючи беззубими яснами, шаман. Він завжди називав Івана Краузовича «шановним Іваном», імовірно, на честь найвідомішого героя російських казок – Івана Дурника. А сам себе величав «Дядею Стьопою». Професор лінгвістики і за сумісництвом – колишній зек – Іван Краузович довго не міг зрозуміти причину того прізвиська свого наставника. На початках, коли алтайський шаман із невеличкої народності талеутів його взяв до себе (ну, як узяв? Прихистив хворого ворога народу, який помирав і якого, нарешті, випустили з табору), Іван Краузович нічого не розпитував. Йому не до того було. Весь час мовчав, кліпав старими, підсліпуватими очима. Іноді їв юшку з маленьких сибірських кістлявих, але достобіса жирних рибок, назви яких не пам’ятав.

Чи думав він про сина? Чи згадував він взагалі Київ? Та ні, звісно. Запитайте, шановні, у якій послідовності до приреченого і якимось дивом вижилого індивіда повертаються спогади. Про що він думає взагалі? Я чомусь більше ніж упевнена, якщо його близьким нічого не загрожує, він насамперед думає про себе. Закон самозбереження, що рухає всім навкруги. Потім виринають спогади із самого раннього дитинства. Того, ще нічим не захмареного. Коли й роздумів про навколишність з її правдою і кривдою не було. Не давав оцінок. І тільки за тим… потроху… ніби кораблі з туману, починають поступово з підсвідомості виринати спогади…

Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжі Київської Венеції²⁶. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому дніпровському пісочку про політику (але так, злегка, про те, що можна) і якийсь дивний ресторан на березі, назви якого колишній професор не пам’ятав. Взимку він сердився – харківська інтелігентка і за сумісництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постійно. Навіщо ти сина постійно береш із собою на Карпенка-Карого²⁷? Хіба йому це стане в пригоді в житті? Незабаром війна…

Хоча ні. Звісно, все було не так. Адже професор лінгвістики про війну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя із шопенами, театром й іншими надлишками… нічого не знав. Ніхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.

Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лібкнехта з власним окремим кабінетом, яка для колишнього науковця була ніби даність. Ніби все так і треба. І ті спогади видавалися такими нереальними, ніби й не спогади взагалі, а так… марення, мрії. Фантазії старого і хворого професора лінгвістики німецького походження, що працював у Київському університеті й на самому початку війни загримів до Сибіру за це походження.

Потім прийшло якесь усвідомлення. Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вікном – сибірська завірюха. Реальність. Тут і тепер. Він довго роздивлявся свої руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив і де знайшов – про це не питав. Ця інформація була для нього така ж непотрібна, як і знати, скільки шаману років. Але ось прізвисько…

«Шановний Іван» довгий час тільки міг здогадуватися, чому його рятівник – «Дядя Стьопа», доки він не знайшов у його важезній старій скрині «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рік із поемою Сергія Михалкова «Дядя Стьопа – міліціонер», і все стало зрозумілим.

* * *

– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумієш… – Шановний Іван потер перенісся. Він думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу історію Радянського Союзу. – Ну це більше був такий термін поширений, ніж насправді зреклися.

– Не розумію. У нас, у білих калмиків²⁸, так не заведено, – відрізав Дядя Стьопа.

– У нас також, в українців, не заведено. Однак, якби мій син офіційно не зрікся б від мене, був би зі мною в Сибіру. Розумієш? Ну, це, ніби як традиція така – зрікатися ворогів народу. Інакше всю сім’ю по етапу відправляють.

Шаман мовчав і тільки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:

– Ну, це як на весіллі: «весільний генерал» має обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумієш?

– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченої чи зречення від тебе сина? – не здавався шаман.

Експрофесор собі подумав: «Чи він справді намагається зрозуміти, чи кепкував з мене?» Втім, Іван Краузович усвідомлював, що мозок «дяді Стьопи» справді побудований так, що той ніколи не зрозуміє, як це: зрікатися когось рідного, аби не потрапити до в’язниці.

– Усе не по-справжньому… – насамкінець іще раз проказав Іван Краузович, усвідомлюючи, що не вдасться пояснити й просто воліючи закрити цю гостру для нього тему.

– Хм, коли Єжов перетворив Сибір на місце масових куркульських заслань і ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повінь, яка на берегах Берді²⁹ несподівано почалася у квітні, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – відказав шаман так, щоб ледь чутно було навіть самому йому, не те що його підопічному.

Однак Шановний Іван той тихий шепіт почув і таки вибухнув:

– То чого ти «Дядя Стьопа»? – роздратовано запитав Іван Краузович. – Бо міліціонер? Чи, бо, живеш, немов на заставі Ілліча³⁰ – в самому центрі Космосу? Чого?! Бо все знаєш? Знаєш напевно, що мій син мене не любив? Якщо ти все знаєш, то скажи мені, що було б із моїм єдиним сином, Леонідом, якби він у своєму Нахімовському, акурат перед складенням присяги й відправленням на фронт, мене не зрікся?!

У ту саму мить, коли б відповідь дяді Стьопи напевно спричинила неабияку сварку між чоловіками, ніби рятуючи ситуацію, почувся стукіт у двері їхньої хатини. За тим почулось тихе шарудіння, і хтось почав благати: «Дядю Стьопо, відчини, прошу… Дитя прихворіло… Що робити – не знаю… В таку пізню годину до районної поліклініки відомо не доїду… Знамо, ти можеш допомогти… Ти по всій окрузі людей зцілюєш! Прошу…»

– А Дядя Стьопа я, бо «Дядя Степа всем знаком!» О! Бачиш, у яку пізню годину мене хтось благає про допомогу?

Шаман зиркнув на шановного Івана, підняв вказівний палець і пішов відчиняти двері.

Знадвору на нього дмухнув холодами й дощами кінець сибірського вересня, ніби промовляючи: «Готуйтесь уже, небораки, до зими. Час настав». Усередину ломилася якась баба з оберемком у руках. Іван Краузович по тихому писку з нього зрозумів, що в ньому немовля. Однак Дядя Стьопа нікого всередину не пускав. Ніколи. Після хвилинних роздумів, він сказав бабі: «Давай сюди» і вихопив із її рук замотане в хустку дитя.

* * *

Розгорнув ту хустку на столі, що був і за кухонний, і за операційний, коли шаман входив у транс і його руки опинялися всередині хворого людського організму. Він так зцілив уже не одного місцевого мешканця, хоча Шановному Івану забороняв дивитись на те все. Тому Іван Краузович підглядав, непорушно причаївшись за пічкою, викладеною чудовою майолікою, однак жодного разу не вгледів чогось такого, що б йому допомогло розгадати той секрет. Ну як? Як шаман із заплющеними очима, трохи розгойдуючись із боку в бік у трансі, виймає той хворий, пульсуючий апендицит, а пацієнт не стікає кров’ю? Тільки голими руками виймає. І руки в нього чистесенькі, ніяких слідів «людських рідин» (як Дядя Стьопа називав кров, сльози й гній) на тих руках немає. Немає і сліду на тілі прооперованого від операції. І якби не залишки тих закривавлених людських органів, що, здавалося Івану Краузовичу, ще тріпаються і скорочуються, намагаючись жити, в брудному оцинкованому відрі, в котре шаман кидав продукти операції, то Іван Краузович би просто собі думав, що йому все те ввижається.

Адже щоразу, коли він ховався у своєму схроні за пічкою, находив на нього дивний стан. Ніби сновидіння перемішувалися з дійсністю у якомусь казковому танку. В голові трохи паморочилось, і як колишній професор лінгвістики Київського університету не намагався розгледіти, що шаман виробляє над новим непорушним пацієнтом, який без жодної анестезії лежить у шамана на столі, ніяк йому це не вдавалося… Натомість силоміццю, поза його волею, думки линули до майоліки, якою була облицьована пічка. Він починав роздивлятися дивовижних звірів на ній, торкатись пучками пальців тих чудернацьких візерунків…

І чого тільки не було на тих керамічних плитах!.. І міфічні олені із зіркою між рогами, і смерек, і казкові птахи, і риби, і засніжені гори, звісно ж… Ну куди ж Сибір без риби й снігу?

– Треба вводити в транс, – виніс свій вердикт шаман.

– Що? – ніби отямився від сну Іван Краузович.

– Треба присипляти малого, – повторив шаман і рішуче подивився на свого підопічного. – Інакше не виживе.

– Але ж ти ще не робив такого на зовсім грудних, хіба ні?

– Не робив… то так… – протягнув Дядя Стьопа, замислившись.

Іван Краузович запитально подивився на шамана. Той хвилину мовчав, ніби про щось розмірковуючи, потім радісно усміхнувся своїми беззубими яснами до шановного Івана, і той ураз почав спостерігати за оленями, уквітчаними зорями між рогів, і рахувати зорі в сузір’ї Гідри на пічній майоліці.

Коли Іван Краузович отямився, Дядя Стьопа вже пеленав малого в кусок їхнього єдиного цілого простирадла, як нічого й не було. Потім відчинив двері й досить грубо пхнув бабу ногою, яка заснула на порозі. Та враз скочила. «Тримай. Не намагайся нагодувати, доки сонце, що завтра зійде, не зайде знову. Тільки поїти ось цією настоянкою. Молока в тебе більше не буде. Нехай чоловік купить козу і доїть». Баба з готовністю закивала. Ага-ага… А потім намагалася схопити руки дяді Стьопи та їх навіщось поцілувати. Шаман зніяковів і відійшов вглиб кімнати. Іван Краузович закрив його своєю постаттю:

– Дядя Стьопа втомився. Однак він розуміє і візьме вашу вдячність (про себе колишній професор подумав: «Як делікатно і дипломатично. Якби я і справді був німецьким шпигуном, та ще й важливим, як уважала та трійка, що мене судила перед війною, то ось тепер міг би бути військовим аташе. Бажано десь на Карибах, де тепліше»).

– Ось, візьміть, будь ласка. Прошу… Дякую вам так, що до неба, – баба сунула якийсь пакунок у руки підопічного шамана і вклонилася аж до землі, що немовля ледь не вислизнуло з пакунка. – Ой, ну не даремно ж лікували.

Баба хихикнула і позадкувала. Іван Краузович про себе подумав: «Стандартна ситуація. Спочатку молять, потім нівелюють зцілення. Адже нікому не втямки, що могло б статися, якби не шаман…Якби я не бачив наслідків, також би нівелював… Однак я знаю, що буде далі, і що лишається після таких ось операції в оцинкованому відрі».

Ніби на підтвердження своїх думок, коли Іван Краузович зачинив двері за непроханими нічними гостями й нахилився над відром, то побачив, що в ньому лежить щось крихітне і яскраво-лимонне, і воно, немов крило пташки, ще живе й тріпоче. Іван Краузович запитально глянув на шамана. Той лежав на тапчані, на якому ночами спав, і знесилено, не мигаючи, дивився на Івана. Підопічний помітив, що Дядя Стьопа більше втомився, ніж зазвичай. Іван Краузович вирішив сісти на стул коло стола і не заважати своєму наставнику відпочити, хоча і був занепокоєний: той ніколи не прилягав на свій тапчан, якщо не збирався спати. Івану Краузовичу пригадалося, якими звичними для цивілізованої, кривавими й не такими безболісними методами відкачували гній із легень його дружині Насті. Той був таким само яскраво-лимонним, хіба що його було значно більше, і він перемішувався зі згустками крові й не в оцинкованому відрі.