Kitabı oku: «Лицарка Корони», sayfa 3
Частина II
Намиста з таємниць,
Гаптованi секрети
I зблиск розширених зiниць
Народжують легенди.
Розділ VI
Карета Борзобагатих під’їжджала до Дубно. Її супроводжували численні надвірні козаки, попереду яких на чорному коні гарцював Марко Сокольський. Повозка в оточенні наїзників була пишно оздоблена – червоною шкірою, міддю, – упряжена четвіркою коней, з двома кучерами та причепленими позаду скринями. Дормез, нещодавно придбаний заможною луцькою родиною у самому Відні, погойдувався і розхитувався, чим тішив молодих – вони постійно з того сміялись. Василь Борзобагатий виявився непоганим оповідачем цікавих байок, і його молода дружина навіть не помітила, як минув час подорожі. Та постійні балачки притомили шляхтича і він й незчувся, як захропів серед червоних ридванних подушок.
Анна ж дивилась у вікно, оздоблене золотавими китицями. Вони вже добру годину проїжджали села, лани, гаї та ліси могутньої фамілії Острозьких. Княгиня була вбрана у весільні шати із сірого переливчастого єдвабу, розшитого сріблом і перлами – подруга Ганнуся наполягла, аби спідниця в молодої була пишною, тож на Анну під сукню начепили фіжми, які тільки-но входили у моду. Їх називали на іспанський манер вертугадо.
Кажуть, першою одягла такі королева Кастилії Хуана Португальська, аби приховати при дворі свою вагітність. «Таке могла одягти на себе справді лише божевільна», – відзначила Сокольська, щойно побачивши складну конструкцію. Згадала вона оповідки про бідну Хуану, яка втратила розум по смерті чоловіка Филипа Красивого, возила усюди його тіло і не давала поховати мужа. Врешті, чоловікові родичі відправили безтямну королеву у монастир, і відтак до влади в Кастилії прийшли владолюбні Габсбурги.
Вертугадо, спадок божевільної Хуани, неприємно вразив Сокольську. Кошик, який складався із металевих прутів і тримався на стегнах, був надзвичайно важким. На обручі, які утворювали рівний конус, натягувалась тканина – наче на барабан, створюючи ідеальну жіночу фігуру, правда, за чоловічими уявленнями. Спершу Анна противилась вдягати такий незручний набедрений кошик, та подруга і віднині близька родичка наполягала, адже саме такі, закуті у залізо, жінки нині вважались наймоднішими при дворах усіх європейських монархів. Врешті, відмовити Борзобагатівні Сокольська не змогла: зітхнувши, вона дозволила одягти на себе вертугадо. Хоча в конструкції, яка сповільняла рухи, нареченій було важко не те щоб їхати в кареті, а й вистояти всю тривалу і помпезну Божу службу, яку розпланував сам луцький єпископ Йона. До того ж, нервуватись під час обряду доводилось не лише через шати – спиною весь час вона відчувала пекучий погляд рудовусого Івана Журавницького, який приїхав до брата на родинне свято. Не зводив він очей з нареченої і під час вечері, через що княгині було ніяково перед новими родичами.
Весілля ж було хоч і не велелюдним, але надзвичайно пишним. Вже тиждень ця подія головувала у плітках луччан, та й не тільки луччан. По всіх довколишніх землях розлетілись чутки про непристойно розкішне святкування Борзобагатих. Про свою обіцянку тихого домашнього свята Йона, вочевидь, забув, щойно розпочалась підготовка до нього. Тож, не лише молода вражала пишними шатами, а й молодий був під стать нареченій – він був вбраний у чорний оксамит та сірий єдваб із розсипом перлів довкола іспанського гофрованого коміра та у береті зі страусячим пером. Після вінчання та застілля Йона упевнився, що шлюб таки відбувся і вночі молоді не заснули окремо, а потім з легким серцем відправив їх у Вільно з першою зупинкою у Дубно в палаці князів Острозьких. Він знав – після прийому в найбагатшого магната у всьому Князівстві Литовському, та й в Речі Посполитій, Вільно, літня королівська столиця, відкриє Борзобагатим не лише ворота, а й обійми.
А от Анна замислилась – в Дубно в неї була своя місія, але як її провернути, вона ще не вигадала. Фортеця найміцніша на Волині, її не під силу було здолати татарським ордам, тож як же їй – жінці – здобути найбільший скарб князів Острозьких? Грамоту, якою ще 1386 року король Ягайло та його брат князь Вітовт дарували Острог та всі довколишні землі волинській фамілії з дому Гедиміновичів. Після отримання цього паперу і розпочався розквіт могутнього роду. Звісно, тепер королівський лист знаходиться в канцелярії найміцнішої фортеці родини – у Дубно. Втратити цю грамоту Острозьким не снилось і в найстрашнішому сні, так вони її цінують. Але навіщо ж вона Онисфіру?
Та цим Анна вирішила не перейматись, бо «менше знаєш – краще спиш». Саме так вона ставилась до усіх завдань владики, за виконання яких він щедро платив золотом. Княгиня розуміла – нині цим непростим наказом душпастир вирішив перевірити її здібності та, головне, відданість. І звісно, їй кортить це завдання виконати. Та, може, насправді цим вона хоче утамувати й власне марнославство – адже не кожному чоловікові таке до снаги. А вона – жінка – має зробити.
Карета в’їхала в Дубно, і Анна розштовхала сплячого мужа. Той невдоволено розплющив очі, потягнувся й позіхнув. Він визирнув з повозки саме в ту мить, коли до неї під’їхав Марко Сокольський.
– Приготуйтесь, пане Василю, скоро будемо у замку. Молодий Острозький, Януш, кажуть, прискіпливий до ошатного вигляду… – Марко зареготав і рушив уперед.
– Що він мав на увазі, Анно? – Василь натягнув на голову берет із величезним розкішним пером.
– Януш Острозький гострий на язик і часто дошкуляє решті панства критичними зауваженнями щодо одягу. Але не переймайся – ти чудово виглядаєш, – Сокольська усміхнулась.
– Як і ти, моя мила, – на цю чоловікову репліку дружина не відповіла, вдивляючись у обриси фортеці і замку, що з’явились на обрії.
Потужний і неприступний, з численними бійницями, гарматами, бастіонами та валами, з ровом, наповненим водою з ріки Ікви, що протікає поруч… За давніх часів тут було городище, яке вщент зруйнували монгольські орди. Та місце відродилось завдяки потужному роду Острозьких, що звели тут не лише замок, а й розселили підданих містян і численних крамарів, які щотижня влаштовують торги під замковими стінами. Дубно відродився, наче той фенікс. Слава про місто Острозьких, як і про всю вітчизну русинських князів, ширилась Європою та навіть за її межі. Бо ці магнати з їх численними землями були під стать будь-якому королю.
Карета із почтом саме під’їхала до підйомного мосту біля круглої брами. Погойдуючись, потяглась у темну арку і за кілька миттєвостей з’явилась із іншого її боку. Дубно зустріло подорожніх гулом і тяжким смородом – із запахами диму та міськими відходами. Місто було розбурхане буденним життям – мало хто з перехожих й помітив, що в оточенні озброєного люду прибуло панство. Лише поодинокі містяни, які тинялись залюдненими вулицями, на мить спинились, аби роздивитись приїжджих.
Тим часом карета вже підкотилась до замкової брами – над воротам в око впадав «Баклай», герб Острозьких – зі стрілою, двома півмісяцями, рогами розгорнутими одне до одного, між якими світить Вифлеємська зоря. Ворота з лязгом відчинились і дормез та надвірні козаки луцького єпископа в’їхали до замку. На майдані їх вже чекали шляхтичі в різнобаврних шатах – ті пани, що перебували на службі в Острозьких. Їх було багато, і тому складалось враження, що русинські князі Острозькі оточили себе придворними, а самі нічим не поступаються королям. Один із тих, хто зустрічав гостей, зрадів, побачивши Марка Сокольського. І щойно той спішився, підскочив до нього. Чоловік у зеленому кунтуші та в шапці з лисиці обійнявся з прибулим князем, й обидва зареготали. Анна в своїй пишній спідниці ледь просунулась крізь двері карети, її за руку підтримував новоспечений чоловік. Та до молодят ніхто не поспішав підходити, допоки Марко Сокольський сам не підвів шляхтичів:
– Моя сестра, Анна. Ви її маєте пам’ятати!
– Аякже! Таку гостру на язик княгиню навряд хтось би забув, – один з шляхтичів вклонився Анні.
– Анно, пани Загоровський, Дениско і Жабокрицький. Михайло, ходи-но сюди! – гукнув Марко до русявого чоловіка у світло-сірому, майже білому, оксамитовому жупані, який стояв осторонь. Його волосся курчавилось біля лоба, очі були великими і сірими, а вуста пухкі, як у дитини. Анна всміхнулась шляхтичу, який саме наблизився до панни.
– Михайло Жабокрицький, княгине, – голос чоловіка був грудним, таким саме теплим і затишним, як на дотик його оксамитовий жупан.
Про чоловіка Сокольської, здається, всі й призабули. А він саме манірно кашлянув, аби привернути увагу.
– А! І Василь Борзобагатий, наш новий родич, Аннин чоловік! – нарешті отямився Марко.
– У фортеці наразі не лише Януш Острозький, а і його батько – Костянтин. Старий князь не любить затримок. Мерщій до зали! – звелів один зі шляхтичів, вказуючи на високий кам’яний палац. Ще з ганку було помітно при вході велику кількість посріблених венеційських дзеркал, які оточували внутрішні сходи палацу: від перших миттєвостей Острозькі вражали гостей своїм багатством. Юрба молодиків увірвалась у будівлю і звернула ліворуч у зал прийомів, в той час, як Анна застигла на мить біля величезного, у людській зріст, люстра. Вона торкнулась на маківці голови золотого сердцевидного аттіфе – заколки, оздобленої перлами та рубінами, встромленої в її темні коси, – картину привабливої краси довершувала тонка вуаль, що струмилась мереживом по спині. Без сумніву, Сокольська була наймилішою молодою, яка останнім часом ступала залами палацу Острозьких. Жінка вдоволено усміхнулась своєму відображенню і рушила назустріч найвпливовішим магнатам, некоронованим монархам її рідних русинських земель.
У кріслах із високими різьбленими спинками сиділи старий та молодий Острозькі. Щойно разом з юрбою в залу зайшов ошатний Василь Борзобагатий, князь Януш скривився і закинув ногу на ногу. Його ж батько сидів незрушно – наче він не людина, а статуя. Шляхетні пани та панни, які розпорошились довкола господарів, принишкли.
– Ваші світлості, молодий Борзобагатий та княгиня Сокольська!.. – проголосив один з проводирів.
Януш манірно прокашлявся, щойно прибула юрба розсіялась і посередині зали залишився сам Василь. Він зашарівся ще до того, як в двері поспіхом увірвалась молода дружина. Анна Сокольська присіла в кніксені.
– Сокольська, княгине, честь бачити нащадків князів старої породи у цих стінах, – Старий Острозький привітно усміхнувся. Тим часом Марко наблизився до сестри.
– А чи не малий це Сокольський?
– Не такий вже й малий, ваше світлосте! – впевнено відповів Аннин брат.
– Бачу, що такий самий – гоноровий, як і батько, – Костянтин Острозький перевів погляд на сина.
– А я бачу, що Борзобагаті вирішили нас, Острозьких, здивувати своїм багатством! – ці слова Януша викликали регіт, через що Василь збагровів ще більше.
– Ваше світлосте, звісно, до ваших статків Борзобагатим далеко, та ми не могли образити ваші стіни недбалим та злиденним виглядом, – вступилась за мужа Анна.
Старий Острозький на це хмикнув:
– Януше, гадаю, ти з нашими гостями не засумуєш. Головне, гостріть свої язики, а не шаблі, – Костянтин Костянтинович підвівся і неквапливо рушив у бік виходу. Вже наблизившись до дверей він несподівано розвернувся:
– Сокольським і Борзобагатим тут раді. Як я розумію, ви рушаєте до Вільна. Якщо вам знадобиться і там наша гостинність та підтримка – Острозькі її нададуть.
Двері зали відчинились, і постать старого князя за ними зникла. Василь Борзобагатий та Анна Скокольська застигли в поштивому поклоні посеред величезної зали із кольоровими фресками на стінах та кількома гігантськими мармуровими камінами.
– То в нас сьогодні особлива вечеря, на якій ми частуватимемо молодих! – проголосив Януш під схвальні оплески службових шляхтичів.
Князь підвівся зі стільця, який більше походив на трон, і наблизився до все ще зчервонілого Василя, поклав руку йому на плече і повів до сусідньої зали. За ними рушила й решта. На виході Анна перетнулась із русявим Жабокрицьким, той засоромлено опустив додолу очі. Княгиня ж навпаки – не відводила від нього свого настирного зацікавленого погляду. Сіроокий шляхтич це відчув, несподівано наблизився якнайближче і зазирнув у темне провалля її чорних, як ніч, зіниць.
Розділ VII
У трапезній залі вигравали на дудках музики. На високих мідних та срібних канделябрах миготіли свічки, хоч надворі було ще сонячно. Панство збиралось уздовж столів, але сідати не поспішало, допоки не звелить голова роду Острозьких – Костянтин. Трапезна вражала убранством: на стінах французькі гобелени зі сценами з давньогрецьких міфів, попід ними численні скрині, в яких зберігається срібний посуд, під ногами – яскраві східні килими. Жіноцтво, затягнуте у корсети та сукні за європейською модою, різнобарвною і галасливою юрбою стояло окремо від панів. Чоловіки ж, вбрані у довгі жупани з візерунчастих тканин, підперезані широкими пасками та у високих чоботах, розбились на невеликі групи і розсіялись кімнатою. Поміж ними швендяв князівський блазень у сірому, він то зненацька щипав гостей, то закидався гострими зауваженнями – від чого то з одного, то з іншого кута залою ширився регіт.
Молоді Борзобагаті увійшли у трапезну, та на них ніхто знов не звернув уваги. Анна попрямувала до жіночого гурту. Помітивши її, панни зашушукались. Посередині юрми у чорній гаптованій золотом сукні з коштовного шовку, під якою, безсумнівно, було модне вертугадо, стояла донька князя Костянтина, Катерина. Її волосся було складене у зачіску на італійський манер – русі коси прикривали шию та вуха, чоло здавалось неприродньо високим, ймовірно, поголеним. А над ним блискотіло дорогоцінне каміння, вплетене у локони. Поруч із нею впівоберта – в темному вбранні – стояла племінниця князя, рудоволоса Беата, з надзвичайно білою шкірою, такою, що здавалось, вона просто світиться.
Сокольська присіла у реверансі і увійшла до гурту. Донька старого князя ще довго пліткувала із панною в зеленому фалендиші та в береті, аж поки звернула увагу на гостю, яка увесь час стояла самітньо.
– Бачу, серед нас з’явилась молода. Пані Сокольська, кажуть, це ваш другий шлюб.
– Так, ви праві, ваше світлосте, – Анна віддала належне магнатці, знову вклонившись.
– Щоправда, як на мене, дуже дивний вибір – зв’язати долю із Борзобагатими. Правду кажуть, що вони шляхтичі несправжні, а посади свої купують? – за цими словами жіночою юрбою рознісся сміх.
– Що ви, ваше світлосте, це дуже достойні люди! І мій чоловік свою посаду не купив! – Анна обурилась і схопилась рукою за талію. От якби в неї була при боці шабля, не пошкодувала б вона пихату князівну, хай би й Острозьку.
– Не переймайтесь люба, у нашої Катерини сьогодні поганий настрій, – Сокольську під руку схопила руда білолиця Беата і підвела до вікна. – Справа в тому, що пан Жабокрицький на неї сьогодні й не дивиться. Цей пан всім нам розбив серця. А все через просто божественне личко і гарні манери. Князь його й тримає біля себе, бо він розрада для наших дівочих очей.
До жінок підскочив блазень, який прихопив бозна-де кобзу і завів жартівливі пісні. Панни його слухали і звеселялись, допоки у залу не увійшли князь та його син Януш в оточенні радників. Старий Острозький, вдягнений у соболину шубу, вкриту чорним оксамитом із золотим гаптуванням та в червоний жупан із золотим паском, був круглолицим, мав великі карі очі та густу сиву бороду. Його хода була некваплива, але тверда. Поруч із князем – у яскравих шатах та довгій шубі – йшов трохи молодший за нього чоловік. Він промовляв до князя латиною, і, вочевидь, саме зараз сказав те, шо зацікавило Костянтина Острозького, бо той спинився і здивовано повернувся до співрозмовника.
– Хто це? – Анна спитала у мідноволосої Беати, яка дістала із кишені срібне люстерко і дивилась на свої пухкі червоні вуста.
– Той, що поруч із князем – Себастьян Монтелупі, італієць і банкір. Мешкає у Кракові, але має намір заснувати в наших землях поштовий транспорт. Його люди вже відправляють наші послання та вантажі у Відень, Венецію, Париж. А ще, – Беата нахилилась до вушка Сокольської, – він й досі бездітний, хоч дружину взяв собі років двадцять тому, їй тоді й шістнадцяти не було. Кажуть, що Монтелупі, якому вона не подарувала дітей, підозрює її у відьомстві – і звертався з порадами до астролога та алхіміка при дворі англійської королеви Єлизавети, аби той завдяки своїм вмінням з’ясував, чи не займається дружина темними чарами…
– А звідки це відомо? – Сокольська була здивована неабиякою поінформованістю племінниці старого князя.
– Та про це весь Краків знає! А якщо Краків, то й ми, – всміхнулась панна, повертаючи дзеркальце у кишеню.
Князь нарешті наблизився до столів і віддав наказ розпочинати трапезу. Музики вдарили з іще більшою силою. Панство вмощувалось на лавах та у кріслах, а з усіх дверей потягнулась челядь із блюдами та глеками. На столі з’явились гуска з грибами, перчена качка, запечена голова вепра, печінка із цибулею, рідкісна, привезена зі сходу, рисова каша із шафраном, фаршировані каплуни – молоді кастровані півні, самому князеві принесли лосося, запеченого у горщику. Виночерпії ходили поміж гостями зі срібними глечиками із мальвазією – солодким вином, привезеним із Канарських островів, острозьким пивом зі смаженими грінками, особливою «князівською» горілкою, виробленою на спеціально для князя доставленому тростинному цукрі та місцевих травах, а також з грушевим сидром, який тут називали квасом. Також посеред страв яскраво світились помаранчі, які Острозькі отримували з далеких теплих країн.
Старий володар підняв догори келих і вигукнув:
– Сьогодні до нас приїхали молодята! Княгиня старовинного роду Сокольських вийшла заміж за поважного шляхтича! Тож хай буде вам не лише солодко, але й гірко!
«Гірко!» пронеслось трапезною, Анна і Василь підвелись, аби за традицією поцілуватись і подякувати за шанування господарям.
– Ви прямуєте у Вільно? – почулось з іншого боку столу, щойно на молодят перестали дивитись звідусіль і вони змогли вмоститись у крісла. Улюбленець князівської доньки Жабокрицький запитально дивився на княгиню.
– Так, у Дубно ми спинились ненадовго, – відповів Василь Борзобагатий, протягуючи дружині заморський апельсин.
– Шкода… – ледь прошепотів кучерявий красень. Анна ж на це лише усміхнулась.
– Непрості часи зараз у Вільно, точніше у королівни, що єдиною зі свого роду лишилась у нашій Речі Посполитій. Анна Ягеллонка втратила чоловіка, так і не вийшовши заміж. Вкотре! – за цими словами столом поширився регіт. Та Януш Острозький не спинився: – То хто ж буде наступним нашим монархом? Неодружених королів, здається, майже не лишилось.
Тепер він і сам засміявся із власного жарту. Старий князь все ще продовжував перемови з італійцем Монтелупі і на молоде покоління уваги не звертав.
– Це ж треба – всі чоловіки від неї тікають. Цікаво, чому ж? Французик взагалі біг до кордону так, що аж п’ятки світились, – підігрував князю Янушу пан у темному кунтуші.
– Але ж це неповага до власної королівни та країни – кликати в чоловіки принца, що на двадцять вісім років молодший за неї! То ж Сейм і вельмиповажні шляхтичі обрали того француза Генриха Валуа їй за чоловіка! А як тільки у Франції звільнився трон – зрозуміло, що він і втік, розбивши серце нашої Ягеллонки, – Анна обурилась недоречним жартам.
– Так, королівні вже треба думати про вічне, а не про принців! Їй вже шостий десяток пішов, – все ще насміювався пан у темному.
– Невже їй треба обов’язково одружуватись?! Невже Анна Ягеллонка не може правити сама, подібно англійці Єлизаветі?! – Сокольська не вгамовувалась.
– Аби жінка нами керувала?! – обурився Януш Острозький, – В нас вже була одна керівниця, італійка Бона Сфорца! Вистачить з країни цього глуму! Більше такого не буде, це точно!
З іншого боку столу несподівано грюкнув кулаком старий князь.
– Що це ви ляси точите?! Жодної поваги до влади і віку! – князь загарчав, всі принишкли і навіть музики перестали грати.
Та пауза була нетривкою. Костянтин Острозький майнув рукою, даючи знак музикантам продовжувати. І розмови за столом поновились.
– Але ж як тікав той Валуа! Кажуть, що все, що встиг забрати із собою – то лише виделку з трапезного столу! Бо саме вечеряв, як отримав звістку, що брат його, король Франції помер.
Чоловік у темному не вгамовувався, але жартував вже пошепки, щоб старий Острозький на іншому боці застілля не почув.
– Кажуть, що в Парижі ту виделку визнали чудасією і дивом! Бо французьке панство та королі їхні досі їли руками, а тепер нарешті набулись шляхетності. І їдять виделками – нашими… – промовив Януш саме встромлюючи срібний двозуб у пропечене м’ясо.
Анна вже не втручалась у розмову, а роззиралась довкола. Її погляд знов перетнувся із Жабокрицьким. Його очі палали. Анна пригубила вина, не відводячи погляду від красеня-шляхтича. «Як же довго я не відчувала себе привабливою…» – промайнула думка.
Сонце покотилось за обрій – і почались танці. Чоловіки та жінки розсипались залою і по черзі вступали у сарабанду. Сокольська теж підвелась і несподівано перетнулась із Жабокрицьким – той виявився спритнішим за новоспеченого чоловіка і відразу повів її у коло.
– Ви мене не пригадали, панно? – прошепотів він, небезпечно наблизившись. Анна запитально на нього подивилась. – Ми якось, правда, давно вже, зустрічались у будинку вашого дядька у Луцьку. Ви ще тоді вразили моє серце. Та так сильно, що щойно ви зникли – подався я світ за очі і опинився врешті тут, на службі в князя Острозького.
Сокольська стала пригадувати. Так, так – це той самий шляхтич, який ходив за нею слідом, коли вона п’ять років тому гостювала у дядька. Він її так рознервував, що довелось перервати гостину. Як же вона могла таке забути!
– Я вас згадала, пане… – княгиня лукаво посміхнулась.
– А я вас й не забував. І цього разу вже не відпущу… – на ці палкі слова Сокольська лише розсміялась. I саме в цю мить перетнулась з гнівним поглядом високочолої Катерини Острозької, яка витанцьовувала поруч.
Та щойно музика припинилась, Сокольська вискочила притьма із зали. У сусідній було не так гамірно. Вона причаїлась біля вікна. За якийсь час на порозі з’явилась постать у світлому – княгиня побачила відблиск у шибці. Жабокрицький так наблизився до жінки у переливчастому єдвабі, що вона відчувала його гаряче дихання. Анна розхвилювалась, але стримувала себе і не поверталась.
– Чи вдовольнить вас ваш чоловік-нелюб?
– Чого ви вирішили, що я його не кохаю?.. – з придихом спитала княгиня. Вона виструнчилась, та до шляхтича не поверталась.
– Я це бачу… – Жабокрицький простягнув руку й обережно, наче маючи справу із хижим звіром, поклав її на княгинине плече.
Анна нарешті повернулась і ніжно провела рукою по сірому оксамиту жупана красеня. Він їй все ж таки подобався – не жупан, звісно. Чоловік розпашів, нахилився і поцілував чужу молоду. Нестримно, палко… Так, що княгиня ледве змогла перервати жагу шляхтича.
– Моя кімната напроти вашої. Я чекатиму цієї ночі, і наступної… Я чекатиму, скільки буде треба… – прошепотів на вухо сіроокий.
Від цього жіноче серце затріпотіло – як приємно було Анні чути такі палкі слова! Але ж вона потай смикнула себе за спідницю – її свідомість мала залишатися тверезою.
У трапезній лунали музика і сміх. А до зали, де від усіх сховалась Сокольська із Жабокрицьким, наближались голоси. Княгиня несподівано відштовхнула шляхтича і стрімко рушила на гамірні звуки. Вона видавалась розгніваною. У проймі дверей зіштовхнулась із Катериною Острозькою, присіла у кніксені і втекла до чоловіка.
