Kitabı oku: «У вогні плавильника. Срібло», sayfa 3
Розділ VII
Іван Мужиловський їхав верхи. Він не любив пишні дормези, яких у його розпоряджені було аж два. Братія Софіївського монастиря ще до переходу в уніатство утисків у коштах не знала. Бо ж у соборі – одразу кілька чудодійних ікон та мощей, до яких так і линуть віряни звідусіль. Православні в обитель Івана приходять і нині – іноді цілими натовпами, хоч до унії не навертаються, але святиням грецької віри моляться. Та все ж Іван Мужиловський відчував – темні часи для братії ще попереду. Шостим своїм чуттям знав, що ігумени інших київських монастирів та глави церков, колишні брати по вірі, планують підступи, інтригують проти уніатів. Але обраний шлях свій Іван вважав вірним. Заради єдності країни Речі Посполитої, аби не було причин для бунтів та війн, єдиний шлях – релігійне примирення. І якщо заради цього треба поступитись церквою – то чому б і ні. Аби лишень не лилася русинська кров. Яка різниця – служити константинопольському патріарху, який зараз ледь жевріє в руках бусурман-османів, чи Папі римському, якого оточують все ж таки християни? «Чи не під одним Богом ходимо? Головне, щоб залишатись вірним христовій вірі і вченню, а під чиїм керуванням – чи не все одно?» – міркував так Іван Мужиловський, наважуючись підтримати Брестську унію. І дивувався він, чому інші православні панотці не розуміють його доводів.
Протопоп був вбраний, як багатий шляхтич. У дорогому жупані з італійського оксамиту з золотими гудзиками, у хутряній шапці зі срібним аграфом, їхав він при шаблі. Навмисне одягнувся дорого – бо їде до княгині Корецької і волів би, аби вбачала у ньому вона не священника, який перейшов до уніатів, а шляхтича, рівного собі.
Іван потягнувся в кишеню жупана і дістав звідти білу хусточку з золотом вишитою монограмою «А К», підніс її до носа і вдихнув солодкі пахощі, якими була просякнута дорога і тонка тканина. «Що ж робила Корецька у забороненому для неї, жінки, вівтарі? Чому зіштовхнула ковчег із мощами?»
Княгиня зустріла Івана Мужиловського начебто і приязно, посміхалась, звеліла принести наїдки та дороге угорське вино, але знав Іван, що підозрює ця жінка про причину його приїзду.
– Я ж не просто так до вас завітав, княгине… – чоловік розправив плечі і пильно подивився на Корецьку.
– А я не просто так, пане, вас тут щедро зустрічаю… Ви ж бо розумієте, чого мені це варто. Ви перейшли під руку Папи, а, як ви знаєте, мій чоловік – поборник грецької церкви з головним поводирем нашим патріархом в Константинополі… – Господарка Лісників намагалась перевести тему, аби лише не спитав її уніатський протопоп про мету приїзду до його монастиря.
Але Іван вирішив припинити безглузді балачки і дістав з кишені хустинку. Підняв руку над собою і замайорів той носовичок, як білий княжий стяг. Господиня зблідла наче те полотно. Опустила додолу очі і стала нервово відбивати своїми тонкими пальчиками по стільниці, вкритій шовковою скатертиною.
– Це ваше, княгине? – голос Івана був на диво м’яким, геть не сердитим.
– Не буду вам брехати. Моє, – жінка нарешті підвела очі.
– Чому ви були у вівтарі? Чому розкидали мощі? Це ж гріх. Смертний…
– Я хотіла подивитись, чи в уніатів все таке ж саме, як і в нас, православних… І скриньку зіштовхнула ненавмисне… Я досі молюсь, аби Всевишній мене пробачив, – здогадалась, як викрутитись жінка, і перехрестилась, аби її слова були більш переконливими.
– Ну що, пересвідчились? – усміхнувся Іван Мужиловський.
– Так, все теж саме… – зітхнула з полегшенням княгиня.
– В мене до вас пропозиція, пані Анно. Я обіцяю про цей ваш гріх нікому не сказати, якщо ви повернете унійній братії Видубицького монастиря Кончу-Заспу.
Жінка на це вибухнула:
– Ви пропонуєте мені віддати мої ж землі?
– Це не ваші землі… І те, що ви скоїли… – Мужиловський намагався говорити спокійно, хоч сам вже почав лютувати.
– Тільки спробуйте слово сказати, я вас розчавлю і не подивлюсь на вашого Папу… – на ці аннині слова протопоп підскочив і вже схопився за шаблю, як руку його за спину завів чорнявий вартовий княгині.
– Ви погрожуєте архієрею! – вигукнув Мужиловський і до світлиці заскочили його охоронці.
– Я погрожую шляхтичу, який посмів мене – княгиню – звинувачувати у гріху, який я не чинила. Подавіться цією ганчіркою! – не вгамовувалась Корецька. В світлиці зчинилась бійка. Почувся звук металу, вартові протопопа та козаки княгині, як ті вовки, накинулись одне на одного, наче зграя на зграю. Та в розпалі своєї люті Мужиловський отямився – зовсім не на руку йому сварка із впливовою магнаткою.
– Спиніться, люди мої! Ми їдемо звідси. Геть їдемо! – він власноруч кинувся відтягати своїх охоронців.
Корецька, яку боронив чорнявий козак, і йому наказала заспокоїти решту. Під пильними поглядами мешканців Лісників слуги Корецьких випроводили панотця. Козаки княгині провели непроханих гостей аж до самих кордонів її земель – і довго вдивлялись услід почту Івана Мужиловського, аби впевнитись, що той в обійстя Корецьких не повернеться.
Анна ще довго лютувала, ходила з кута у кут світлиці, позирала на чоловіків портрет. «Ох, Юхиме, краще б ти не знав про цю мою пригоду». Наблизилась до натопленої пічки і торкнулась своїми вхололими руками до теплих розписних кахлів. Аби відволіктись від важких думок, вона вдивлялась у грайливе зелене листя і жовті та сині квіти, які цвіли на витончених шамотах пічки, хапала ротом повітря і видихала його поволі. Від цього на серці ставало спокійніше. До світлиці зайшов Євстафій, зняв хутряну шапку і низько вклонився:
– Вони поїхали геть, ваша світлосте.
– Я тому Івану цього не подарую. – Корецька відчула, як з новою силою її душу охоплює злість. – Збирай сили, підеш на Роставицю, яка належить софіївській братії.
– Але ж це біля Ружина. Князі Ружинські теж зацікавлені в тому селі. Можемо ще й з ними перетнутись. Краще для наїзду обрати інші землі… – Євстафій сподівався, що гарну пораду висловив своїй володарці.
– Ти мені будеш наказувати, куди мені моїх козаків відправляти?! Моїх людей?! – в очах Корецької запалав бісів вогонь. Євстафій сперся рукою на рукоять корда і відвів очі, не бажав, аби Анна побачила їх сповненими гніву: «Баба… норовлива відьма…»
Частина II
Життя та благо мають таку ж силу, як смерть і зло.
Еш Мецареф.Вогонь плавильника.Гл. 7.
Розділ VIII
Шеститисячне військо темною рікою сунуло на Черемошку. Кіннотники та піхотинці з аркебузами, списами, рогатинами неспішно просувались по землі Корецьких. На возах вантажені залізні гармати із ядрами. Так, княгиня Ружинська жодного шансу не залишить зрадливим черемошчанам, які забули ласку колишніх власників і так просто здались Корецьким. Софія ось вже тиждень їде верхи – однак похідне життя її ажніяк не втомило. Навпаки, пані в залізній кірасі та в чоловічому вбранні почувала себе вільною та необтяженою жодними умовностями. Вона на рівних ділила трапезу з іншими шляхтичами, на рівних з ними спілкувалась. А панство зібралось славне та звитяжне. Братик її Самійло Лащ невідомо якими вмовляннями та обіцянками пригорнув на їхню сторону київського ротмістра Адама Олізара, білоцерківського підстаросту князя Булигу, київського суддю Михайла-Силу Новицького, шляхтича Ольбрехта Брестського. Всі вони насолоджувались походом – тож штурмувати Черемошку не поспішали. Однак, Софію це не бентежило. Вона теж отримувала неабияке задоволення. Жінка лагідно усміхнулась вершнику, який її супроводжував. Адам Ружинський – молодший брат її чоловіка, сміливець, їхав без броні – у пишних і яскравих шатах, немов намагався справити враження на неї, пані в латах, яка вела похід уперед. Адам їй підморгнув. Софії подобалось це залицяння – ну то й що, що найближчого родича.
– Що ви плануєте робити із Черемошкою? Вам треба буде залишити там велике військо, аби його втримати. Корецькі безсумнівно спробують повернути землю.
Адаму ніяк не вдавалось вивідати плани Софії. І після того, як вони перейшли ріку Рось, оминули Погребище і вже наближались до колишнього замку Ружинських, він став думати, а чи має план його родичка? І чи не взяти ситуацію в свої руки? Хоч із Софією йому слід бути дуже обережним, знає він – ця жінка підступна. Однак живе у його думках відтоді, як він побачив її – молоду в білосніжних весільних шатах на братовому вінчанні. Ох, як же він побивався, що не розгледів у тому дівчиську з сусіднього села таку гожу панну. Відтоді вона не йде йому з голови і, здається, сама вже про це знає. «Не жадай жони ближнього свого» – промовляв собі Адам, коли тікав з вітчизни, вирушивши на навчання в далеку Італію, те саме повторював, коли повернувшись, знов побачив братову. А тепер вона їде поруч, без чоловіка, так близько від нього, лише простягнути руку, щоб обійняти її стрункий стан. Вершник з-під лоба зирнув на золоті кучері княгині, що вибились з-під косматої шапки.
– Не хвилюйтесь, Адаме, ми Корецьким це місто не віддамо, – Софія лукаво усміхнулась, натягнула шкіряну рукавичку, яка була їй трохи завелика, тупнула коня під боки – і гайнула вперед. За нею – особиста варта княгині.
Зелені пагорби простягались ген за обрій. Невисокі дикі вишні та груші ховали в темному листі свої поки що дрібні й непомітні плоди. Принишкли гомінкі цвіркуни, зачувши стукіт тисяч кінських копит. Сховались у полях всі тварі небесні і земні. Чорна ріка впритул наблизилась до міста, обнесеного частоколом. Софія з пагорба поглядала на Черемошку. Вона раділа – попри неспішну ходу війська, вони застигли містян зненацька. Жінка підняла руку в рукавиці догори – ріка за її велінням спинилась. Шляхтичі посунули до воїтельки.
– Відправимо гінця? – поцікавився Адам. Він не сумнівався, що черемошчани відмовляться битись і погодяться повернутись під владу Ружинських. «Така сила їх налякає. Тут стільки вершників і зброї», – переконував себе князь.
– Та які гінці для зрадників? – втрутився Самійло Лащ, який всі ці дні не просихав від варенухи. Поруч із ним їхала верхи жінка – хвойда, Євдокія, з дрібних шляхтичів, яку Самійло водив з собою у всі походи. Жінка нестримно зареготала. На неї невдовлено зирнуло панство. Софія ще раз поглянула на мури, над якими височіли дахи дерев’яного замку і нарешті промовила:
– Cамійло правий. Оточіть місто з найвигіднішої позиції. Черемошчани самі все зрозуміють. – Голос її був холодний і впевнений.
Пагорбами розносились бентежні звуки дзвонів і сурм. Містяни закрили брами і в паніці розпорошувались оселями й церквами. Чоловіки хапались за зброю і мчали на стіни. Не зрівнятись їхнім силам із армією Ружинських. Захисники Черемошки хрестились, промовляли молитви і поглядали в бік ротмістра, який біля муру завзято доводив щось наміснику Корецьких. Обидва кричали одне на одного – вочевидь, не знаходячи згоди. Нарешті намісник звелів відкрити міські ворота і у супроводі кількох вартових посунув до чорної безликої лави, яка оточила місто. Він йшов неквапливо, на ходу обдумуючи свої слова.
В його бік рушили шляхтичі на чолі із жінкою в панцирі. Натертий до блиску, він миготів на сонці. Сивий намісник Корецьких спинився, піднявши руку до чола – сонце заважало йому дивитись у бік воїнів.
– Чи прийшло панство з миром чи з війною?! – чимдужче виголосив черемошчанин, намагаючись приховати в голосі власний страх.
– Хто ти? – першою вимовила жінка.
– Я намісник князів Корецьких! – так само гучно мовив старий.
– Схопіть його! – за цими словами пані військові вмить обступили перемовника. – І відрубайте йому голову. Просто тут.
– Софіє! – вигукнув Адам Ружинський. – Для чого це?
– Не чіпай. Все вірно робить, – заступився за кузину Самійло Лащ.
Під схвальні вигуки воїнів, над головою сивого намісника, якого вже устигли поставити на коліна, занесли корд. З мурів міста донеслось ще більше гарчання. Намісник не встиг перехрестись, як його голова покотилась густою травою, заюшивши все довкола яскравою кров’ю.
– А тепер на Черемошку! Я дозволяю грабувати місто! Не залиште на ньому жодного каменю! – вигукнула воїтелька.
– Для чого це?! – вигукнув київський суддя Сила-Новицький. – Софіє, за це Ружинським оголосять королівський присуд, баніцію!
– Однією більше, однією менше! Теж мені налякали кроля морквою! – вигукнув Самійло і притягнув до себе свою хвойду Досю. – Тримайся подалі від бою, втямила? Я тобі дістану прикрас, люба!
Лащ потягнув однієї рукою повід, іншою заніс над собою зброю і майнув уперед до артилерії:
– Приготуватись! До бою!
– Софіє, не треба так. Краще залишити місто собі, – намагався переконати княгиню чоловіків брат. На що жінка лише хижо всміхнулась:
– Ніхто не посміє зневажати Ружинських. Роман, чоловік мій, знає, що тут повинно відбутись. І за правом старшого все відбудеться так, як він і я вирішили.
Черемошку обстрілювали з гармат та пищалів ось вже півгодини. Густий дим оповив замок. Ядра зливою косили захисників міста, руйнували будинки і церкви. Все довкола тут заполонив страх, галас та запах крові. Люди збивались купками біля стін храмів. Жінки прикривали дітей. Старі ревно молились. Та все дарма.
– Грабуйте все! Не лишайте живих! – вигукнув Лащ і майнув до стін понівеченого артилерією міста. За ним – загін його найжорстокіших убивць. Роз’ятрені кволим опором – з радісним улюлюканням туди ж рвонули піхота та кіннотники.
Пані в сріблястій кірасі згори пагорбу дивилась, як нищиться Черемошка. Як де-не-де спалахує вогонь і піднімається струмками в небо густий темний дим. Чорна ріка поглинала місто. До жінки линули страшні звуки бою та вбивств та кожен з них приносив їй задоволення. «Зрада ніколи не вибачається. І тепер про це знатимуть усі люди. Усі боятимуться її – жінку Ружинських». Подалі спішився Адам. У пишному вбранні він не брав участі у грабунку свого колишнього міста. Залишився охороняти пані. Адам згадував батька. Їхній з Романом тато Кирик Ружинський по краплі збирав свої землі. Він й сам часто йшов на підступ, як і більшість амбітних шляхтичів і навіть королівським судом був оголошений злочинцем через вбивство супротивника. Здавалось би, Адаму не варто обурюватись діями братової – бо сам мав би бути таким. Та блакитноокий не таким був. Не любив крові і знущань. «Не в нашу породу» – зі смутком в голосі в його бік промовляв старий Кирик, якого засмучували ратні невдачі Адама. Для набуття воїнської слави молодшого сина він відправив у служіння зброєносцем далекому родичу, який більшу частину життя проводив у походах. Та все марно, Адам і в військових кампаніях знаходив книги, які вочевидь цікавили його більше за битви.
Русявий був мовчазним, скривившись, він відвів очі від кострищ Черемошки і сів у високу траву, обхопивши голову руками. «Нащо я сюди поїхав? Звабився дружиною брата. Горе тобі, телепню».
– Адаме, не нервуй так. – Ружинська слідом спішилась з коня і наблизилась до шляхтича. – Я розумію, це жорстоко. Але ми повинні були так зробити. Це наука іншим.
– Це були наші люди, – чоловік підняв на неї свої повні суму блакитні очі. – Ми вбили наших людей.
Софія зняла з його русявого волосся шапку, провела рукою по чолу і наблизила свої червоні вуста. Звабливі, пухкі, ніжні. Адам здався, він розтанув у власному бажанні. Ніщо не могло опиратись чарам білявої пані. Він розстібнув ремені її кираси, відкинув залізяччя на землю, пригорнув до себе розпашіле тіло в короткому жупані. Запах жінки п’янив його.
– Моя будеш. Просто тут… – вимовив холодним тоном блакитноокий шляхтич.
– Твоя, мій пане, – прошепотіла на вухо йому піддатлива братова.
Розділ IX
Сивочолий провів широкою долонею по шкіряній палітурці. Він нахилився над книгою, ткнувся своїм гострим носом в обкладинку і вбирав у себе запах. Зизаній любив аромат книг – йому іноді здавалось, що він настільки залежний від нього, що й дня не зможе прожити, аби його ніс не втягнув у себе ту суміш металевого холодного та теплого горілчаного запаху друків. Лаврентій зробив протяжний видих і замружив очі. «Важку мені роботу загадала Корецька. Що ж ти таке? Напевне юдейське… Але що?»
Богослов знов подивився на книгу і нарешті розкрив її. Він вже кілька днів намагається прочитати бодай сторінку цього фоліанту. Хоч якось іврит він знає. Але тут – вочевидь, ще й зашифрований текст. Осилив хіба що назву – «Еш Мецареф».
– Вогонь плавильника… – гостроносий прошепотів викарбувані літери на палітурці.
Але окрім назви зрозуміти бодай щось було неможливим. Слова в книзі повторюються, вибудовуються у рядки з безглуздим смислом. «Ця книга справжня загадка… То що ж ти таке?»
Княгиня Корецька заборонила Зизанію показувати манускрипт будь-кому. І що ж йому тепер вдіяти? Боїться Лаврентій, що не розшифрувавши текст, залишиться без опіки Корецьких. А тепле місце і гарну парафію богослову, який пішов всупереч впливовим братським школам, полишивши викладання через скандали й непорозуміння з іншими викладачами, знайти буде важко. Лиха слава його переслідуватиме до кінця днів.
– Ну що? Справа рухається? – від неочікуваності, старий підстрибнув на кріслі, заплющив очі і провів рукою по бороді. – Я вас нялякала. Вибачте, отче, – промовила княгиня лагідніше.
Корецька вже давно зайшла у світлицю, в якій працював Зизаній, і спостерігала за його кумедними дослідженнями фоліанту. Вона ледь стрималась, щоб не розсміятись за його спиною – коли богослов став обнюхувати книгу.
– Поки я безсилий. Текст написано з шифром. І я його ще не підібрав, ваша світлосте.
Ці слова засмутили Корецьку. Господиня присіла на лаву і засмислилась.
– Але все ж таки, мені здається я здогадався, про що тут ідеться. – Лаврентій посміхнувся, і відкрив книгу на зображенні різних символів і провів рукою по малюнках: – Я бачив таке в книгах про алхімію, це наука перетворення простих металів на золото і срібло. Та й називається книга «Вогонь плавильника» – Еш Мецареф. Тож, найімовірніше, вона про алхімію. Але це лише мої здогадки, допоки я не розтлумачу манускрипт.
Корецька оживилась. Вона наблизилась до богослова, поклала руку йому на плече, від чого того аж пересмикнуло – настільки холодними йому здались пальці княгині. Володарка усміхнулась: «Ось для чого Іоасафу була потрібна ця книга. Багатства захотілось…».
– Добре, Лаврентію, продовжуйте.
– В мене дещо для вас є, моя пані. – Зизаній поважно кашлянув і дістав зі столу крихітну дерев’яну скриньку. – Я набрався сміливості і замовив це вам.
Жінка відчинила кришку скриньки, в якій лежав золотий перстень із гравіюванням. Вона усміхнулась. «Старий певно боїться мене сердити і улещує, як може» – здогадалась господиня.
– Це не простий перстень, ваша світлосте. Це армілярна сфера. Бачите, перстень – це кілька колець, коли їх рокзриваєш вони перетворюються на мапу зоряного неба, – старий підійшов ближче і став показувати жінці, як визначати за допомогою приладу та зірок напрямки.
– Ви мене здивували, Лаврентію.
– Де б ви не були, ви завжди можете визначити, де знаходяться Полярна зірка і Велика Ведмедиця, навіть якщо небо буде затягнуте хмарами. Для цього вам знадобляться азимут та висота – ось тут їхні позначки… – старий довго розповідав княгині, як користуватись небесною сферою.
– Це якийсь сучасний прилад, Лаврентію? – поцікавилась жінка, згортаючи кулю в перстень.
– Армілярній сфері щонайменше тисячу років. Її створили давні греки. Сучасні ювеліри лише удосконалили її. – Лаврентій повернувся до столу, на якому лежав манускрипт, провів рукою по сторінкам, списаним загадковим шифром і несподівано додав. – До речі, в неї є ще один прихований зміст. Люди науки впізнають одне одного по таким персням. Іноді вони вішають їх на нагрудні ланцюги, аби легше було знайти однодумців. Я подумав, що вам, як людині, яка цікавиться наукою, ця дрібничка згодилася б.
Княгиня прийняла дар, одягла пестень на вказівний палець і, залишивши старого з його книгою, вийшла зі світлиці надвір. На ганку обперлась на один з дерев’яних стовпів, які підпирали другий поверх палацу в Лісниках, і задивилась на челядь, що стала рухатись удвічі швидше, помітивши господиню. Але Корецька цього не зауважила, вона занурилась у власні думки, роздивляючись дарунок Зизанія.
«Значить, книга про те, як створювати золото. А воно й мені потрібне. За золото я викуплю всі довколишні землі. Могутність – це багатство. І з ним з Корецькими буде рахуватися сам король. Та що там король. Часи змінюються, он, звідусіль споряджають кораблі в Новий світ у пошуках золота. А ми його зможемо виробляти самі в безмежній кількості…» – господиня всміхнулась, провела рукою по оксамитовому корсажу зі срібними гудзиками. Вона відчула чийсь прискіпливий погляд, повернула голову убік і помітила Євстафія, який застиг в кінці анфілади. Той тримав щось в руках і не наважувався підійти до пані. Жінка кивнула, даючи знак, що готова до розмови. Охоронець підніс згорнутий жовтавий папір.
Та саме в цю мить з боку муру почулись сурми. Варта з башти радісно вигукнула:
– Хазяїн повернувся!
Анна скривилась «Невже Юхим? От же ж нечистий приніс…». Господиня вже повернула у бік світлиці, зустрічати чоловіка зовсім їй не хотілось.
– Князь Самійло з вершниками, – знову почулось із башти. На що Корецька розвернулась до брами і запроменіла посмішкою. Вона помчала у бік частоколу, видерлась на стіну і спостерігала, як вервечкою на замкову гору підіймаються вершники, на чолі яких її син, первісток, любов усього її життя. Чи була в цей час бодай одна жінка на цілім світі щасливіша за неї? Ні, звісно, не було такої.
У браму в’їжджав загін. Слава про Самійла Корецького розходилась усією Реччю Посполитою. Бо не було хоробрішого і завзятішого воїна, а ще красеня і нежонатого хлопця. Син спішився з коня і майнув до матері, зняв шапку і вклонився.
– А що це, синку? Де твої кучері?
– Мамо, так модно. Чуб називається.
– Да де ж там модно? В тебе такі чудові кучері! – обурилась Корецька, на що син пригорнув матір, яка ще не вирішила, злитись їй чи радіти.
– Мамо… – прошепотів він схилившись над господаркою Лісників. Самійло був статечним і дужим. Корецька видавалась дрібною порівняно з ним. – Я приїхав не сам. З Вишневецьким-Корибутом.
– Цього ще не вистчало, – буркнула Корецька, але всміхнулась сину.
– Михайле, ходи сюди. Це моя матір, княгиня Корецька.
Зняв шапку і вклонився так само поголений, як і її син, трохи старший за нього чоловік. Ох, чи їй не знати Михайла Вишневецького-Корибута! Ще той авантюрист. Але господиня Лісників йому мило всміхнулась:
– Ми сьогодні влаштуємо бенкет на честь такого дорогого гостя!
– Мамо, не треба. Ми поїдемо завтра зранку. В Лубнах готуємо похід на Московію. – Самійло підхопив матір під лікоть і повів у бік світлиці.
– Знову в похід? – материнське серце зіщемилось. – Ти ж тільки з півдня повернувся, синку.
– Мамо, якщо все вдасться, Московія буде наша. – Молодик і справді радів новій війні.
– Та чи потрібна вона нам? – Корецька ніяк не вгамовувалась і лише міцніше стисла руку сина. Але згадала власні бажання. Чи не вона прагне, аби Корецькі стали рівними королям. Чи не в битвах здобуваються нові землі і слава? Чи не почало діяти парасчине ворожіння?
Княгиня перетнулась поглядом із Євстафієм. Як вона могла забути про лист?! Охоронець так само, як і раніше стояв на ганку. Він передав господарці аркуш. Той був не запечатаний. Княгиня пробігла поглядом по рядках і зблідла. Губи її міцно стиснулись від люті – жінка розірвала послання навпіл.
– Матінко, що сталось?
Княгиня заплющила очі і металевим тоном видушила з себе:
– Ружинські пограбували і знищили нашу Черемошку. Всіх містян вбили…
– Що?! Нам треба помститись. Михайле, ти чув? – Самійло обурився, він кинув шапку додолу і ступнув ногою.
– Ми можемо це зробити просто зараз. Називай, брате, яке місто Ружинських поплюндруємо! – вигукнув Вишневецький-Корибут, схопившись за шаблю.
– Ні! – вигукнула княгиня. – Залиште це мені. Я знаю, як знищити цю наволоч Ружинських. І знаю, хто стане ціллю. Вам треба виконувати волю короля і Речі Посполитої. Соколи мої, повірте, ніхто краще не обставить цю справу ніж Анна Корецька Ходкевич.
– Ви поїдете до дядька, мамо?
– Так, мій брат врешті великий гетьман Литовський, і я скористаюсь його зв’язками при дворі. – Корецька поклала свою тендітну руку на плече сина.
– Якщо ви вирушите до Варшави, вас повинен супроводжувати чоловік-родич. Напишіть батьку, хай вертається.
Самійло попри все хотів, аби мати не їхала до королівського двору. Хто зна, що на неї там чекає. Але господиня була невблаганна:
– Я не та, яка підлаштовується під правила. Якщо ти ще не втямив, то твоя мати всі правила змінює під себе. Ходімте, ви втомились з дороги.
Цей вечір у Лісниках був довгим. Господиня і раділа, і сумувала водночас – вона побачила свого первістка, якого ледь народила в свої чотирнадцять. Ледь вижила у пологах і гарячці. І від того, либонь, він і був їй найдорожчим і наймилішим серед усіх сімох дітей. Але вже завтра зранку вона відпустить його знову в той жорстокий світ, де так легко може втратити.
