Kitabı oku: «Воля Ізабелли», sayfa 3

Розділ V

Бризки розлітались навкруги, щойно рука торкалась пружних струменів водоспаду. Від наповнених веселкою дрібних крапель, які рясно обсипали усе тіло, стало весело, наче в дитинстві. Шипіт шурхотів і шипів, його води розбивались об камені «ш-ш-ш-умовинням», яке намагався переспівати невгамовний соловей. Де ж тут сховалась ця крихітна співуча пташка? Ох, як же радісно тріпоче серце! Як хочеться нестримно сміятись та веселитись у чистих прозорих водах! Шубувстати, штовхатись, шуміти. Щемнуло серце, йойкнуло – за стіною води примарою з’явилась темна фігура у чорній масці. Крижаним холодом це видіння скувало серце. Й лише вправний соловей попри все витинав свої пісні.

Ізабелла прокинулась – і хоч вікна в опочивальні були щільно зачинені, тут було добре чутно птаха, що у цей травневий ранок гучно закликав до себе пару. Біля ліжка стояв порцеляновий глечик з крижаною водою. В опочивальні зимно. Вочевидь, комин вже давно згас. І як же не хотілось вставати з нагрітої постелі! Рука хутко схопила холодний мідний дзвоник, який щоранку оголошував всім у палаці – пані прокинулась.

Зайшла Ольга. У сірій вовняній сукні з вишитими чорним рукавами – це вбрання відрізнялось від інших служниць. Ольга була особистою покоївкою господині. Княгиня наказала спершу розвести вогонь, і коли дрова в комині запалахкотіли й у кімнаті стало тепло, Ізабелла Любомирська схопилась із ліжка і загорнулась у домашню сукню зі сріблястого китайського шовку з журавлями та пурпуровими квітами на хутряній підкладці. За мить їй повинні були принести ранковий гарячий чай. Княгиня стояла посеред покоїв і невдоволено дивилась на двері, звідки давно вже мала зайти служка зі срібним розносом. Наче ціла вічність минула, а цієї нероби все ще не було. Від сварливих думок її світлість відволік згорток у чорному оксамиті, що втрапив їй на очі. Вона недбало лишила його на консольному столі біля дверей. Ізабелла згадала всі події останнього вечора. Ох, який же тяжкий і моторошний день був учора!

«Батько був правий – у Варшаві направду стало небезпечно. Але ж де те ледащо?» Ізабелла рішуче наблизилась до дверей, вони розчинились, і служниця із заклопотаним та одночасно винуватим виразом обличчя з’явилась із чаєм, що плескався й парував у білосніжній порцеляні. На розносі в креманці шляхетно виблискували льодяники монпансьє.

– Чого так довго?! – гаркнула Ізабелла. Служниця, ховаючи очі, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгині не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челяді. Вона під пильним суворим поглядом господині засервірувала стіл біля вікна й як опечена майнула з кімнати. Щойно двері за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолі.

«Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, і потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли із секретного кабінету?»

Жінка розгорнула оксамит і відкрила футляр. Там були кілька розписок теслі, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луїдорів за інкрустації червоним деревом. Давній лист, підписаний італійцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 році, яким той засвідчив продаж батьку кількох предметів антикваріату. Та несподівано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячі луїдорів. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а він, людина не бідна, й рідний брат єпископа Краківського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, після чого той блискавично полишив Вілянув. Сьогодні ж в її руках з’явилась ця надзвичайно підозріла розписка – можливо, вона стане княгині ще й дуже корисною.

Увесь дивний набір паперів наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став підводити. Розписки були датовані різним часом. Зв’язку між ними не було. Мабуть, її сивочолий тато був не в собі – коли вирішив передати їх. І доньчине серце від того тужно защеміло.

Під час чаювання жінка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.

– Ваша світлосте…

– Карле, вже відомо, що саме зникло з кабінету?

– Ми до ранку з його світлістю співставляли всі документи. Мушу сказати – все на місці. Грабіжники нічого не встигли взяти. Вочевидь, їх щось лякало, і вони свою справу не завершили.

Ізабелла була здивована.

– А фамільні коштовності?

– Усе на місці, ваша світлосте.

– Добре, можете йти.

Двері за маршалком гучно зачинились, а Ізабелла потонула у тривожних думках. Княгиня була певна: нападники повернуться, і хтозна, що може тоді статись…

По оббитих шовком стінах плигали сонячні зайчики – вікна золотились яскравим вранішнім світлом. Соловейко надворі ніяк не вгамовувався. Ізабеллі чимдуж захотілось опинитись де-інде. Десь, де буде набагато спокійніше й безпечніше. Її рука простягнулась до мідного дзвоника з високою ручкою у вигляді давньоримської колони. Він розливчасто задзеленькотів.

– Так, ваша світлосте. – Карл повернувся так швидко, наче увесь цей час чекав за дверима.

– Карле, ви ж посилите охорону палацу?

– Я вже це зробив.

– Добре, тоді я поїду звідси зі спокійним серцем. Я хочу сьогодні ж рушити до Ланцута.

– Як скажете, ваша світлосте.

По цьому Ізабелла встала з-за столу й вийшла. Вілянувський палац відразу загомонів. Служки поспіхом збирали речі своєї пані. У величезні скрині складали те, що їй мало б стати в нагоді в Ланцуті. В цю пору року там тепліше, ніж у Варшаві – це південніше й ближче до Кракова. І хтозна, може, саме в ті землі вирушив єпископ Краківський – Ізабеллі кортіло його провчити за учорашню неввічливість. Як він посмів прийти і поставити її, Любомирську-Чарторийську, не лише у незручне становище, а ще й погрожувати їй?!

Фамільний палац у Підкарпатті – в Ланцуті був улюбленою Ізабеллиною хованкою від галасливого варшавського вищого світу. Це був добре укріплений замок з бастіонами, перетворений на сімейну резиденцію. Палац-фортеця.

Була ще одна причина терміново рушити до Ланцута – Ізабеллі слід простежити за роботою архітектора, який у своїх листах вимагає щораз більших видатків. Замок в Ланцуті Любомирські перебудовують вже понад десятиліття. Реконструкція виявилася не лише тривалою, а поглинала, наче чорна діра, статки фамілії.

– Ольго! – гукнула княгиня.

Покоївка наблизилась. Вона була завжди поруч, із самого раннього віку. Дівчинкою русинку Ольгу, бідну шляхтянку, забрали від батька-матері з Волині і перевезли у краківський палац бабусі Ельжбети. Кароока і чорнява, вона ще тоді вирізнялась від решти челяді поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не єдиною людиною, якій Ізабелла довіряла. Вона знала всі секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинстві під час їхніх бешкетувань і завжди брала усі провини на себе.

– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть мої сукні. – Ізабелла простягнула покоївці батьків футляр. Про всяк випадок вона вирішила його взяти із собою. Ох, як княгиня воліла б утерти носа пихатому єпископу Краківському – і ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллі ще треба вигадати, як її використати.

– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотіла десь зупинятись на ніч.

Минуло лише дві години. Золочений хронометр у залі прийомів відбив рівно 10-ту. І карета, завантажена скринями, виїхала з воріт палацу Вілянув. Ізабелла в темно-синьому дорожньому костюмі й у вишуканому трикутному капелюшку дивилась у вікно. Ольга, що сиділа навпроти, намагалась вишивати, в панни у руках був, як належить, молитовник – та карета підстрибувала, бодай щось прочитати було неможливо, тим паче втрапити голкою у потрібне місце. Дві жінки подивились одна на одну й засміялись через недолугі свої спроби відповідати образові допропорядних панн, який був нав’язаний їм громадою й XVIII століттям. Ізабелла закрила книгу і з легкістю видихнула – нарешті з Варшави!

Вона вдивлялась у пейзаж за вікном ридвана, на величезні липи, які росли за стіною палацу Вілянув – навіть захист таких гігантів не давав їй тут відчуття безпеки. Жінка перевела млосний погляд на стіну свого маєтку. Та вираз очей враз змінився – княгиня вжахнулась. Руки стиснули молитовник до болю в пальцях. Біля огорожі палацу стояв той самий чернець у сутані з насунутим на лоба капюшоном. Чи не привид це? Темну постать було добре видно на тлі залитої сонцем стіни. У ченця в руках було розаріо, але він не молився – Ізабелла на собі відчувала його крижаний погляд. Він скував її, наче й справді заморозив у цей спекотний травневий день. Ізабелла хотіла вже закричати, але, заціпеніла, так і не змогла. У вікні тим часом вже одне за одним змінювались будинки варшавської знаті. «Нехай привиди Вілянува залишаться із ним», – подумала княгиня. Її палац надійно захищений – так пообіцяв Карл. І якщо чернець аж ніяк не той, ким себе видає, а звичайний грабіжник – його обов’язково затримають.

Розділ VI

У Ланцуті вирували пристрасті. Ізабеллі Любомирській довелось вигнати архітектора після того, як маршалок палацу розповів їй про свої підозри та проведене маленьке розслідування. Виявилось, що архітектор із кількома помічниками в останні місяці ледве працювали, однак багато часу витрачали на розваги та місцевих селянок. У свою майстерню палацову челядь митець не пускав під жодним приводом. Маршалок вирішив опитати постачальників матеріалів для перебудови маєтку і виявив, що молодий італійський архітектор брехав, надмірно завищуючи їхню вартість. Ізабелла лютувала, та що візьмеш з митця, який стверджує, що він голий, як пес, і в нього ані мідного гроша не лишилось. Врешті, поспіхом від’їжджаючи, архітектор та його компанія невідомо, чи то з необережності, а чи з помсти ще й розбила кілька середньовічних китайських ваз. Княгиня була зла, а ще й, як годиться ясновельможним паннам, злостива: пообіцяла, що зробить все, аби ім’я італійця-ледаря стерти з лиця землі. Врешті так і сталось – за кілька років про цього архітектора серед європейської знаті вже ніхто й не згадував.

Але палац-фортеця в Ланцуті попри все був прекрасний. Він – твердиня фамілії Любомирських. Замок перейшов родині по чоловічій лінії. Він і так був ошатний, та особливого шарму і блиску йому додавала Ізабелла. Вона скуповувала антикваріат для декору, планувала в парку розбити оранжерею і повнилась бажанням облаштувати в палаці театр. У княгині Ізабелли Любомирської були величезні плани на Ланцут.

Садиба кольору охри котрастувала із зеленню парку. Уздовж гравійних стежинок довкола будівлі стояли штамбові дерева, привезені з Греції. Щойно доставлені скульптури богів, досконало виконані сучасними італійськими майстрами, вишикувались просто неба біля парадного входу. Ізабелла ще мала вирішити, де саме їх розставити у своєму палаццо.

Князь Любомирський – коронний маршалок Речі Посполитої, постійно перебував у Варшаві. І всі справи у Ланцуті, як і в інших численних маєтках родини, він передав дружині. Останнім часом чоловіка свого княгиня бачила хіба що на портреті в галереї на першому поверсі садиби. Біля нього й цього ранку вона зупинилася. Дивилась у його вдоволено-пихате обличчя. О, як їй хотілось іноді видряпати йому очі! І саме в час таких злостивих роздумів до Ізабелли підійшла вихователька дітей:

– Ваша світлосте, ви мене кликали? Бажаєте поспілкуватись з дівчатами?

– Ні, я хотіла спитати, чи все у них добре? – промовила княгиня, не зводячи очей з чоловікового портрета.

– Так, у них все добре. Вони готові з вами зустрітись будь-якої миті. Юлія робить помітні успіхи…

– Це все, що я хотіла знати. Дякую. Можете йти, – суворим тоном мовила пані й рушила коридором.

Тендітна, хто б розгледів у ній матір чотирьох дітей, дівчат? Звісно, що в цьому чоловічому світі це була її провина, що народила вона Любомирським не хлопців. Мабуть правий був духівник фамілії, коли говорив що то все кара Божа за нелюбов її до мужа. Та покарана ж врешті не вона, Ізабелла, а Станіслав Любомирський, коронний маршалок Речі Посполитої. Це для нього справжня трагедія, що незліченні статки свої передасть не синові, а після смерті його й дружини розділять їх між зятями, чоловіками його доньок, насправді ж чудових дівчат – Юлії, Олександри, Констанції-Маргарити та Ельжбети. Але Ізабелла Любомирська – мати із холодним серцем. Не воліла вона бачити своїх дітей і спілкування з ними обмежувала, як могла. Проте так само чинили й більшість панн її стану. До того ж, і з чоловіком своїм княгиня тепер бачилась зрідка і за це була насправді дуже вдячна долі.

Ізабелла йшла коридором, в якому висіли картини та стояли погруддя відомих Любомирських. Була б її воля – очистила б цей прохід від старого мотлоху! Але ж чоловік напевно б через це безмежно лютував, а можливо, й осмілився руку підняти. Тож хай лишаються тут, пестять його самовдолену душу. В своїх покоях княгиня пройшла в дзеркальний кабінет. Тут було багато сонячного світла, що відбивалось у посрібненому склі люстер на стінах кімнати. Тож щойно княгиня увійшла, служка заходилась запинати гардини. Ізабелла заборонила це робити – най буде сонце. В кабінеті на круглому столі стояв другий сніданок – їла княгиня у Ланцуті завжди окремо. Винятки робила лише під час візитів гостей…

Ізабелла досі не торкнулась до печеної краківської каші з родзинками, хоч сиділа за столом у дзеркальному кабінеті вже півгодини. Про це її сповістив годинник, що продзеленькотів з консолі. Княгиня дивилась у залите сонцем вікно і згадувала свої 16 років. Тоді її батько в присутності усієї рідні проголосив, що обрав доньці чоловіка. Ім’я Станіслава Любомирського, звісно, вона вже чула, й була з ним знайома, той часто заходив у гості до Чарторийських. Але батьковому рішенню Ізабелла не зраділа, воно її збентежило. Все ж таки вона сподівалась, що батько вибере їй за чоловіка Станіслава… Понятовського. Ще більше того вечора була здивована мати Ізабелли – Софія, вроджена Сенявська. Ця сильна красива жінка сучасних, вільних поглядів ще довго намагалась переконати свого чоловіка змінити рішення. Та не заради доньки старалась Софія Сенявська, а заради себе. Чутки ширились Варшавою, що молодий Станіслав Любомирський був коханцем дружини князя Чарторийського. Напевне, це знав батько Ізабелли і саме тому вигадав своїй дружині таку тяжку кару. Та ще більшим покаранням став цей шлюб для його улюблениці Ізабелли. Мати не пережила сімейної драми, відцуралась доньки й обмежила з нею своє спілкування. А чоловік молодої княгині нерідко вгадував в Ізабеллі материні риси і наодинці не соромився це підкреслювати. Тож перші 10 років шлюбу здавались Ізабеллі гіршими за рабський труд на галерах. І чи можна її тепер засуджувати за небажання бачити своїх дочок? Кожна з усіх чотирьох була народжена не з любові, а лише зі страждання й родинного примусу. Ізабелла, звісно, розуміла, що завданий дітям біль у відповідь не загасить вогню її мук. Та інакше вона не вміла й не могла.

Княгиня, так і не скуштувавши страву, встала зі столу й рушила до виходу. Назустріч їй поспішала Ольга.

– Пані, приїхав пан Мощинський з якимось юнаком. Хоче зустрічі.

Візитера княгиня веліла вести в приймальню. В цій залі вона не лише зустрічала гостей, а й частенько грала в бридж. Хоч вигравала рідко, але чомусь саме в Ланцуті дозволяла собі не перейматись гріхом марнотратства, яким, беззаперечно, є карткові забави. Можливо, на Ізабеллу так діяли чари самого палацу та цієї зали. Вона наче й справді чарівна, пестить очі й душу своєю легкістю. В приймальній сонячно і тепло. Зала видавалась наповненою повітрям і світлом. Декору обмаль – хіба на стінах дрібний розпис і ліпнина на стелі. Тут княгиня відчувала безтурботність свого князювання.

При вході біля розчинених дверей вже стояв Август Фредерік Мощинський. Прямий нащадок короля Саксонії та Польщі Фредеріка Августа I, одначе славу в польському панстві він здобув аж ніяк не родинними зв’язками та славетними пращурами. Ця людина, надто просто одягнена як на аристократа – у чорний вовняний каптан, насправді – великий магістр першої польської масонської ложі – «Три брати». Август Мощинський мав гострий розум, вдумливий погляд та зрештою приємну посмішку. Ізабеллі подобалось дивитись на куточки його губ, які створювали милі зморшки на щоці, коли він усміхався.

– Добридень, пане Мощинський. Ваш візит несподіваний, але приємний. – Ізабелла раділа приїзду великого Магістра.

– Як я міг не відвідати зірку нашої адаптивної ложі?

Ізабелла Любомирська – одна із трьох жінок Речі Посполитої, які входили в адаптивну масонську ложу. Жінок у масони, звісно, не брали, але зрідка долучали, зокрема, до благочинності. Ізабеллі ж неабияк лестило відчувати себе обраницею.

У приймальню занесли чай – надзвичайно дорогий сорт, нещодавно завезений із самого Китаю. Служниця розлила золотавий запашний напій у порцелянові чашки севрської мануфактури мадам де Помпадур. Август Фредерік оцінив щедрість господині.

– Я впізнаю французький шарм у нашому чаюванні. Севрська порцеляна… Вона наразі найкраща в Європі. – Пан Мощинський всміхався, а Ізабелла мимохідь ним милувалась.

– Справді, у фаворитки короля Франції був відмінний смак, – віддала належне французькій маркізі польська княгиня.

– Це у вас, ваша світлосте, віддмінний – якщо ви обрали саме таку порцеляну, – Август Мощінський підніс до вуст горнятко, на його безіменному пальці блиснув чорний циркон.

Витончені лінії чайного сервізу милували око. Порцеляна здавалась невагомою й настільки тонкою, що просвічувалась на сонці. Недарма севрську мануфактуру вважали кращою. Та й належала вона некоронованій королеві Франції. Жанна Антуанетта Пуассон не мала ані краплі блакитної крові, до того ж була вже заміжня – коли в якості своєї протеже її представив королю один із впливових банкірів. Монарху Жанна запала в душу. Нова фаворитка отримала не лише титул і місце поруч короля. Врешті нова маркіза, яку стали називати де Помпадур, викликала справжній фурор при французькому дворі, змінивши його устрій і політику. Міністри спершу обговорювали свої ідеї в яскраво оздоблених шовкових опочивальнях мадам, а потім уже – в покоях короля Луї.

Помпадур була донькою фінансиста, і в неї була надзвичайна інтуїція у справах фінансових, вона завжди вигідно вкладала державні й свої кошти. Севрська мануфактура – один із багатьох способів її прибутків. Маркіза сама інспектувала усю порцеляну із королівським клеймом – адже виробництво знаходилось зовсім поруч з її палацом Бельвю. А які витончені сервізи роблять на мануфактурі!

У мадам було якесь надзвичайне відчуття стилю. Взуття на підборах, високі зачіски, костюми та навіть меблі, дизайн яких вона вигадувала сама – все це ще за її життя стало «європейською класикою». У Відні, Лондоні чи Копенгагені заможні пані приходили до цирюльників та шевців з вимогою одягти їх «а-ля Помпадур». Завдяки смаку та гострому розуму ця жінка була королівською фавориткою двадцять років. Хоч навіть не фавориткою, а фактичною правителькою Франції – останнє слово в будь-якій дискусії при дворі завжди було за нею.

Ізабелла Любомирська кілька разів відвідувала салон маркізи де Помпадур, коли перебувала у Парижі з візитами до законної королеви Франції, яка так і жила в тіні всевладної мадам, – польки Марії Лещинської. Тоді ж княгиня відзначила: королівська фаворитка – особа напересічна, і саме тоді безперечно найкращі порцелянові сервізи севрської мануфактури були замовлені з доставкою до Ланцута.

– Ваша світлосте, я чув, тут, у Ланцуті ви зіштовхнулись із неприємностями під час перебудови комплексу? – Мощинський і сам був талановитим каменярем – не лише масонської ложі, а й у прямому сенсі. Він – відомий польський архітектор. Щоправда, після того, як його обрали великим магістром – замовлень від аристократів він практично не брав. – Як ви знаєте, я особисто згодитись вам не зможу. Але у мене є чудовий хлопець – і хоч він молодий, та сподіваюсь, що вам у майбутньому допоможе. Його звати Вінченцо Бренна. Він привіз мені непогану антикварну колекцію з Риму, яку зібрав його вчитель Стефано Поцці. Щоправда, цей хлопець мусить незабаром повертатись в Італію. Я запропонував йому подивитись, як віртуозно ви перетворюєте цю нудну фортецю на такий витончений палаццо. Чи ви не проти, аби він побув тут кілька днів і подивився на ваше рукотворне диво? – Мощинський промовляв усе це з невимушеною посмішкою.

– Пане Мощинський – звісно не проти, – Ізабелла грайливо розкрила віяло.

– До речі, ваша світлосте, це ще не все. В мене для вас є дарунок, – пан Мощинський плеснув у долоні. За цим у залу увійшов смаглявий юнак з великими кароокими очима та гострим носом. В руках у нього було щось важке, накрите червоним оксамитом.

– А ось і сам Вінченцо.

Юнак якнайшвидше підійшов до грального столу, що стояв неподалік від співрозмовників, поставив свій вантаж і зняв з нього покривало. На стільниці опинилось погруддя з чорного металу. На Ізабеллу дивилась жінка. Вираз обличчя одухотворений, щось схоже в ньому було на мадонну. Але дама була геть з інших країв – давня римлянка чи грецька богиня. Легка посмішка і розважливий мудрий погляд вдалечінь. Бюст увінчувала величезна тіара у вигляді високої фортеці з баштами.

– Це галло-римська бронза першого століття нашої ери. Зображена богиня Кібела. А погруддя це нещодавно знайшли у французькій Піккардії. – Август Мощинський уважно стежив за Ізабеллою. Він ловив поглядом бодай якусь її реакцію. Княгиня довго й уважно дивилась на скульптуру. Направду вона їй не сподобалась – надто темна й холодна, металева. Та видати свої емоції Ізабелла не могла, не дозволяла ввічливість.

– Ніколи подібного не бачила, – нарешті вичавила із себе княгиня й всміхнулась, повернувшись обличчям до гостя.

– Це дуже цікавий персонаж давньоримської доби – мати всіх богів. Взагалі-то коріння її культу походить з Близького Сходу. Може, навіть з дуже давніх цивілізацій. Знаєте, моя пані, давні римляни вірили, що саме Кібела гарантує безпеку й сам факт існування їхньої держави. Уявляєте – жінка гарантує державність? – Мощинський гучно зареготав. І цього разу Ізабеллу його сміх і усміхнені вуста невідомо чому дратували. Якийсь неспокій враз охопив серце. Може, надто великий контраст був між цією сонцем осяяною залою й темною постаттю великого магістра та його холодного металевого дарунку.

– Дякую вам, пане Мощинський за ваш візит і ваш дарунок. Перепрошую, але в мене є кілька нагальних справ. Я просто зараз мушу їх зробити і ніяк не можу відкласти, – Ізабелла поквапилась піти. І хоч господиня палацу наважилась порушити неписані правила гостинності, та їй від цього стало легше.

– Так-так, ваша світлосте. Я все розумію.

– Я сподіваюсь, ми з вами детальніше поговоримо під час вечері. Ви маєте в мене погостювати. І вас, Вінченцо, я буду рада бачити за столом, – промовила княгиня вже у дверях.

– Si, signore ⁵, – погодився італієць.

Ці слова наздогнали господиню вже на сходах. Ізабелла просто тікала з покоїв. Моторошне передчуття ще довго її не полишало. У парку, куди Ізабелла попрямувала, наказала челяді принести вина, і після першого ковтка брунатного терпкого трунку їй врешті стало легше. Подумала княгиня що через таку неввічливість доведеться увечері великому магістру приділити багато часу, аби він не зачаїв у серці образи на її світлість, княгиню Ізабеллу Любомирську.