Kitabı oku: «Філософія грошей», sayfa 3

Я обрав цей приклад через те, що об’єктивувальна дія того, що я називаю віддаленням, особливо унаочнюється на часовій відстані. Звичайно, цей процес є інтенсивним і якісним, так що суто символічною є кількісна характеристика через певну віддаль. Тому однаковий ефект може бути викликаний рядом інших моментів, як це фактично вже було показано: через рідкісність об’єкта, через трудність досягнення, через необхідність відмови. Навіть якщо в цих суттєвих для господарства випадках значливість речей завжди становить значливість для нас і через це залишається залежною від нашого визнання, усе-таки вирішальний момент полягає в тому, що згідно з цими лініями розвитку вони протистоять нам мов сила до сили, як світ субстанцій і сил, які своїми властивостями визначають, чи задовольняють вони нас і наскільки саме задовольняють наші бажання, і наскільки вони вимагають від нас боротьби і зусиль, перш ніж віддадуть себе нам. Тільки коли постає питання відмови – відмови від відчуття, на якому, зрештою, лежить вага, – має місце спонука до спрямування свідомості на предмет цього відчуття. Стан, що його стилізує уявлення раю і в якому ще не роз’єдналися суб’єкт і об’єкт, бажання і виконання – стан не якоїсь там історично обмеженої епохи, а такий, що постає всюди і в дуже різноманітних ступенях, – такий стан, звісно, приречений до розладу, але саме через те і знову до замирення: сенс будь-якого віддалення полягає в тому, щоб воно долалося. Туга, зусилля, жертовність, які рухаються поміж нами й речами, і є тим, що повинно спрямовувати їх до нас. Віддалення і наближення суть замінні поняття також у практичному досвіді, кожне припускає інше й обидва утворюють сторони того стосунку до речей, який ми суб’єктивно називаємо нашим бажанням, а об’єктивно – їхньою вартістю. Звісно, спожитий предмет ми маємо віддалити від себе, щоб його знову бажати; однак на противагу далекому це бажання є першим щаблем наближення, першим ідеальним стосунком до нього. Це подвійне значення бажання – що воно може виникати лише на віддалі щодо речей, яку воно прагне якраз подолати, але все-таки вже припускає яке-небудь близьке буття між речами і нами, щоб узагалі відчувати наявну віддаль – Платон висловив у прекрасних словах, мовляв, любов є середнім станом між володінням і не-володінням. Необхідність жертви, той досвід, що бажання недарма вгамовується, є лише загостренням чи посиленням цього співвідношення: він доводить до найбільш переконливої свідомості віддаленість між нашим теперішнім «Я» і насолодою речей; одначе саме через те, що він спрямовує нас на шлях до подолання віддаленості. Цей внутрішній розвиток до одночасного зростання віддалі й наближення виразно постає і як історичний процес диференціації. Культура спричинює збільшення обводу інтересів, тобто периферія, на якій перебувають предмети інтересу, дедалі більше відсувається від центру, себто від «Я». Проте ця віддаленість можлива лише завдяки одночасному наближенню. Якщо для сучасної людини вітальне значення мають об’єкти, особи й процеси, що віддалені від неї на сотні чи тисячі миль, то вони спершу мусять бути наближені до неї порівняно з первісною людиною, для якої взагалі не існує таких; тому для цієї останньої вони взагалі перебувають іще потойбіч позитивних визначень: близькість і віддаленість. Обидва поняття зазвичай розвиваються тільки у взаємодії на підставі того індиферентного стану. Сучасна людина мусить працювати зовсім інакше, докладати цілком іншої інтенсивності зусиль, ніж первісна людина, тобто відстань між нею і предметами її воління надзвичайно більша, набагато жорсткіші умови перебувають між обома ними; однак зате набагато більшою є величина того, що вона наближує до себе ідеально, через своє бажання, і реально, завдяки своїй жертовній праці. Процес культури – саме той, який переводить суб’єктивні стани потягу і насолоди в оцінку об’єктів – дедалі швидше розпорошує елементи нашого подвійного ставлення близькості та віддаленості щодо речей.

Суб’єктивні процеси потягу і насолоди об’єктивуються у вартості, тобто з об’єктивних співвідношень перед нами виростають перешкоди, нестатки і вимоги якої-небудь «ціни», через які причина або предметний уміст потягу і насолоди взагалі тільки відступають від нас і разом з цим в одному й тому самому акті перетворюються для нас на властивий «об’єкт» і на вартість. Отже, поняттєво-радикальне питання про суб’єктивність чи об’єктивність вартості поставлене взагалі хибно. Особливо ж його рішення в сенсі суб’єктивності дуже помилково ґрунтується на тому, що жоден предмет не може досягти цілковитої загальності міри вартості, а вона змінюється від місця до місця, від особи до особи, навіть від години до години. Тут криється змішення суб’єктивності й індивідуальності вартості. Те, що я бажаю насолоджуватися або насолоджуюся, звісно, є чимось суто суб’єктивним, у цьому не міститься жодного самостійного наголосу на свідомості чи інтересі для предмета як такого. Але тепер настає зовсім новий процес, процес оцінки: зміст волі і почуття набуває форми об’єкта. Останній же протистоїть суб’єктові з певною мірою самостійності, надаючи себе йому або відмовляючи йому, пов’язуючи з його здобутком вимоги, через які початковий волевияв його вибору піднесено до законного порядку, в якому суб’єкт спізнає цілком необхідні долі й умовності. Для цього зовсім не вагомий той факт, що змісти, які набирають форми об’єктивності, не тотожні для всіх суб’єктів. Припустімо, що все людство здійснило б в точності однакову оцінку, то тим самим у неї не побільшало б жодної міри «об’єктивності» понад ту, якою вона володіє вже в цілком індивідуальному випадку; адже коли оцінюється певний зміст узагалі замість того, щоб функціонувати суто як задоволення потягу, як насолода, він перебуває на об’єктивній віддалі від нас, яка встановлена низкою предметних визначеностей: перешкодами, необхідною боротьбою, здобутком і втратою, зважуваннями і цінами. Підстава, через яку знов і знов ставиться хибне питання про об’єктивність чи суб’єктивність вартості, є такою: що в розвиненому емпіричному стані ми наперед знаходимо необмежене число об’єктів, які постали такими із чисто уявлюваних причин. Але щойно в нашій свідомості перебуває якийсь готовий об’єкт, то, звісно, йому притаманна вартість, яка, як видається, міститься винятково на боці суб’єкта; перший аспект, з якого я виходив, розташування змістів у ряди буття і вартості, здається просто синонімічним до їх поділу на об’єктивність і суб’єктивність. Щоправда, при цьому не зважають на те, що об’єкт волі як такий є чимось іншим, ніж об’єкт уявлення. Навіть якщо обидва вони дуже добре можуть перебувати в тому самому місті просторового, часового і якісного рядів, жаданий предмет зовсім інакше протистоїть нам, означає для нас щось цілком інше, ніж уявлений об’єкт. Я нагадаю аналогію любові. Людина, яку ми любимо, зовсім не є таким самим утворенням, яке ми уявляємо відповідно до пізнання. При цьому я маю на увазі не відхилення чи фальшування, які, скажімо, привносить афект у пізнавальний образ. Адже цей образ завжди залишається в сфері уявлення і в межах інтелектуальних категорій, бодай як модифікувався їхній зміст. Однак ґрунтовно іншим є спосіб, у який кохана людина є для нас об’єктом, на відміну від інтелектуально уявленої людини; попри всіляку логічну тотожність вона означає для нас щось інше, приблизно так, як мармур Венери Мілоської означає для кристалографа щось інше, ніж для естетика. Так, певний елемент буття, рекогносцирований за певними визначеностями як «один і той самий», може ставати для нас об’єктом у зовсім різні способи: уявлення і бажання. В рамках кожної з цих категорій протиставлення суб’єкта й об’єкта має інші спонуки й інші наслідки, тож тільки спричинюється плутанина, коли практичний стосунок між людиною та її об’єктами ставлять перед тією альтернативою між суб’єктивністю і об’єктивністю, яка може мати значущість лише у сфері інтелектуального уявлення. Бо хоча вартість певного предмета і не об’єктивна в тому самому сенсі, як його колір чи вага, то з цієї причини вона в жодному разі не суб’єктивна у відповідному цій об’єктивності сенсі; така суб’єктивність радше притаманна якомусь забарвленню, яке виникає внаслідок чуттєвої омани, або якійсь якості речі, яку їй приписує хибний висновок, або якомусь буттю, реальність якого навіює нам марновірство. Натомість практичне ставлення до речей витворює цілком інший різновид об’єктивності: через те, що обставини дійсності відтісняють зміст бажання і насолоди від самої цієї суб’єктивної події і тим самим створюють для них своєрідну категорію, яку ми називаємо їх вартістю.

У межах економіки цей процес пробігає так, що зміст жертви або відмови, який постає між людиною і предметом її бажання, водночас може бути предметом бажання іншої людини: одна мусить відмовитися від певного володіння або певної насолоди на користь іншої, щоб спонукати цю останню до відмови від того, чим вона володіє і чого бажає та перша людина. Я доведу, що і економіку ізольованих виробників для власного споживання є змога редукувати до цієї самої формули. Отже, два утворення вартості переплітаються одне з одним, і потрібно використати одну вартість, аби здобути іншу вартість. Тим самим явище має такий перебіг, немовби речі взаємно визначали свою вартість. Адже коли вони вимінюються одна на одну, кожна набуває практичного здійснення і міри своєї вартості в іншій. Це являє собою найбільш вирішальний наслідок і вираження віддалення предметів від суб’єкта. Доки вони безпосередньо близькі йому, доки диференційованість бажань, рідкісність трапляння, труднощі й опори в досягненні не відтісняють їх від суб’єкта, доти вони для нього є так би мовити бажанням і насолодою, але ще не предметом обох їх. Вказаний процес, разом з яким вони стають цим предметом, завершується через те, що спеціально для цієї мети виготовляється предмет, що віддаляє і водночас долає віддаль. Тим самим здобувається найчистіша економічна об’єктивність, виокремлення предмета із суб’єктивного стосунку до особистості; і коли це виготовлення відбувається для іншого, який береться за відповідне виготовлення для того першого, предмети вступають у взаємне об’єктивне відношення. Форма, яку набирає вартість в обміні, уводить вартість у ту описану категорію, яка перебуває потойбіч строгого сенсу суб’єктивності й об’єктивності; в обміні вартість постає надсуб’єктивною, надіндивідуальною, не стаючи предметною якістю і дійсністю в самих речах: вона з’являється ніби як вимога речі, що сягає поза межі іманентної предметності речі, будучи відданою лише за відповідний еквівалент і будучи здобутою лише за такий еквівалент. «Я», хоч і загальне джерело вартостей узагалі, настільки далеко відступає від своїх сотворінь, що вони можуть вимірювати свої значення одна по одній, без зворотного стосунку щораз до «Я». Це чисто предметне співвідношення вартостей між собою, яке здійснюється в обміні і спирається на нього, має, однак, свою мету вочевидь у завершальному суб’єктивному їх споживанні, тобто в тому, що нас цікавить їх більше число й інтенсивність, ніж це було б можливо без цієї віддачі та об’єктивного врівноваження мінової торгівлі. Як казали про божественний принцип, мовляв, після надання елементам світу їхніх сил він відступив і полишив їх на взаємну гру цих сил, тож тепер ми можемо говорити про об’єктивний світ, що дотримується своїх власних відношень і законів; але так само, як божественна сила це із-себе-встановлення [Aus-sich-heraussetzen] світового процесу обрала як найпридатніший засіб для найбільш досконалого досягнення своїх цілей за допомогою світу, так і в рамках економіки ми надаємо речам вбрання вартісної величини немов їхньої власної якості, а потім полишаємо їх на процеси обміну, об’єктивно визначений тими величинами механізм, взаємність безособових впливів вартостей – з яких вони, придатні до вжитку в більшій та інтенсивнішій мірі, повертаються до своєї кінцевої мети, яка була їхнім вихідним пунктом – відчування суб’єкта. Разом із цим обґрунтований і розпочатий той напрям утворення вартості, в якому здійснюється економіка і наслідки якого підтримують сенс грошей. До його викладу ми і маємо тепер звернутися.

II

Технічна форма для економічного обігу створює царство вартостей, яке більш або менш повно відокремлене від свого суб’єктивно-особистісного підґрунтя. Наскільки індивід купує предмет, позаяк він цінує і бажає споживати його, настільки ж він дійсно виражає це бажання лише разом із та в предметі, що його він обмінює на ті вартості; тим самим суб’єктивний процес, в чиїй диференціації та збільшувальній напруженості між функцією і змістом цей останній постає «вартістю», перетворюється на об’єктивне [sachlichen], надособистісне відношення між предметами. Особи, яких їхні бажання і поцінування спонукають до здійснення або того, або цього обміну, реалізують цим для своєї свідомості лише вартісні співвідношення, зміст яких уже міститься в самих речах: величина якогось одного об’єкта відповідає за вартістю певній величині іншого об’єкта, і ця пропорція, як щось об’єктивно домірне і ніби законне, так само стосується до тих особистісних мотивів (із яких вона походить і в яких вона закінчується), як ми сприймаємо це відповідно в об’єктивних вартостях моральної й іншої сфери. Так принаймні видається явище вповні розвиненого господарства. В ньому предмети циркулюють за нормами і мірами, які чітко встановлені в будь-яку дану мить і з якими вони протистоять індивіду як об’єктивне царство; він може бути причетним до нього або не бути причетним, проте якщо він хоче цього, то спроможний цього лише як носій або виконавець цих потойбічних йому визначеностей. Господарство прагне до певного – ніде вповні недійсного і ніде вповні нездійсненого – ступеня розвитку, на якому речі взаємно визначаються своїми мірами вартості мов за допомогою якогось самодіяльного механізму – не зашкоджуючи питанню, наскільки суб’єктивне почування перейняло в себе цей механізм як свою передумову або як свій матеріал. Але саме через те, що за певний предмет віддається якийсь інший, уся його вартість набуває зримості й відчутності, якої він узагалі приступний. Взаємність компенсування, яким будь-який об’єкт господарювання виражає свою вартість в іншому предметі, виокремлює обох їх із їхнього простого значення почуття: відносність визначення вартості означає її об’єктивацію. При цьому припускається засадниче ставлення до людини, в чийому почуттєвому житті, звісно, розгортаються всі процеси оцінки, те ставлення так би мовити вросло в речі, і наділені ним вони вступають у те взаємне зважування, яке є не наслідком їхньої господарської вартості, а вже її носієм або змістом.

Отже, факт економічного обміну відокремлює речі від злитності [Eingeschmolzensein] в самій лише суб’єктивності суб’єкта і дає їм змогу, інвестуючи їхню економічну функцію в них самих, взаємно визначатися. Практично дієву вартість надає предметові не те, що він один стає бажаним, а те, що стає бажаним якийсь інший. Її характеризує не відношення до суб’єкта відчуття, а те, що цього відношення досягають тільки ціною жертви, тоді як з іншого погляду ця жертва здається споживчою вартістю, а сама та ціна здається жертвою. Тим самим об’єкти дістають певної взаємності компенсування, яка в цілком особливий спосіб виявляє вартість як їм самим об’єктивно притаманну властивість. Оскільки домовляються про предмет – а це означає, що фіксується жертва, яку він являє собою, – його значення для обох контрагентів виявляється радше чимось таким, що стоїть поза ними самими, начебто індивід сприймає це останнє лише в своє відношення до самого себе; і ми згодом побачимо, яким чином навіть ізольоване господарство, ставлячи перед господарником вимоги природи, накладає на нього таку саму необхідність жертви за набуття об’єкта, тож і тут подібне відношення, яке змінило лиш одного з носіїв, може наділяти предмет тим самим самостійним, незалежним від його власних об’єктивних умов значенням. Бажання і почуття суб’єкта, звичайно, стоять за усім тим як спонукальна сила, але з неї самої по собі не могла б походити ця форма вартості, яка радше притаманна лише компенсуванню об’єктів між собою. Господарство спрямовує потік оцінок через форму обміну, створюючи нібито міжцарство поміж бажаннями, з яких струмениться будь-який рух людського світу і задоволення споживання, в яке він виливається. Специфічність господарства як особливої форми відносин і поведінки полягає – якщо не лякатися парадоксального вислову – не так у тому, що воно вимінює вартості, як у тому, що воно вимінює вартості. Звісно, те значення, яке речі набувають у та разом із обміном, ніколи не буває цілком ізольованим поряд із їхнім суб’єктивно-безпосереднім значенням, що початково і вирішує про відношення; радше обидва вони взаємно приналежні, як взаємно приналежать форма і зміст. Щоправда, об’єктивний і досить часто також панівний над свідомістю індивіду процес так би мовити абстрагується від того, що існують вартості, які утворюють його матеріал, і здобуває свою найвластивішу сутність в їх рівності – приблизно так, як геометрія знаходить свої задачі лише у відношеннях величин речей, не долучаючи субстанцій, тільки в яких реально існують ті відношення. Те, що не лише розгляд господарства, а саме господарство так би мовити в реальній абстракції складається із охопної дійсності процесів оцінки, не є таким дивним, як спершу здається, щойно ясно усвідомимо собі, наскільки широко людська поведінка обраховує за допомогою абстракцій у рамцях будь-якої психічної сфери. Сили, відношення, якості речей – тією мірою, якою до них належить і наша власна сутність – об’єктивно утворюють єдине сплетіння [Ineinander], яке розщеплюється на множинність самостійних рядів або мотивів тільки долученими нашими інтересами і з метою їх опрацювання нами. Так, будь-яка наука досліджує явища, які тільки під встановленим нею кутом зору мають якусь замкнену в собі єдність і чітке відмежування від проблем інших наук, тоді як дійсність не переймається цими розмежувальними лініями, а кожен фрагмент світу являє собою конгломерат завдань для різноманітних наук. Так само наша практика виокремлює із зовнішньої або внутрішньої комплексності речей однобічні ряди й тільки у такий спосіб створює великі системи інтересів культури. Те ж саме проступає в діяльності почуття. Там, де ми маємо релігійні або соціальні відчуття, де ми налаштовані меланхолійно або приязно до світу, завжди наявні абстракції із цілого дійсності, які сповнюють нас як предмети нашого почуття – нехай так, що наша здатність до реакцій схоплює із запропонованих вражень лише ті, які належать тому чи цьому спільному поняттю інтересу; нехай так, що вона сама собою надає будь-якому предметові певного забарвлення, чия підстава, закладена в самому предметі в його цілості, разом із обґрунтуваннями інших забарвлень переплітається в об’єктивно нерозрізнену єдність. Тож і це становить одну з формул, в якій можна викласти ставлення людини до світу: з абсолютної єдності й нерозривної переплетеності речей, в якій кожна тримає іншу і всі існують з однаковим правом, наша практика не менш, ніж наша теорія, безперервно абстрагує одиничні елементи, щоб сполучити їх у відносні єдності й цілості. Ми не маємо жодного стосунку до тотальності буття, хіба що в зовсім загальних почуттях: тільки коли на підставі потреб нашого мислення і наших дій ми постійно видобуваємо абстракції з явищ і наділяємо їх відносною самостійністю суто внутрішнього взаємозв’язку, самостійністю, яка відмовляє об’єктивному буттю тих явищ у безперервності світових рухів, ми здобуваємо визначене в своїх деталях ставлення до світу. Господарська система, звичайно, в такий спосіб заснована на абстракції, на відношенні взаємності обміну, балансі жертви і набуття, тоді як у дійсному процесі, в якому ця система реалізується, вона нерозривно злита зі своїм підґрунтям і своїм результатом: бажаннями і споживаннями. Але ця форма існування не відрізняє її від решти сфер, на які ми розкладаємо сукупність явищ задля наших інтересів.

Вирішальним для об’єктивності господарської вартості, яка [об’єктивність] відмежовує господарську сферу як самостійну, постає принципове перевищення значущості [Gültigkeit] вартості поза межі одиничного суб’єкта. Внаслідок того, що за певний предмет мусить бути даний якийсь інший, виявляється, що він чогось вартий не лише для мене, а й сам по собі, тобто також для когось іншого. В господарській формі вартостей рівняння «об’єктивність = значущість для суб’єктів узагалі» знаходить одне зі своїх найвиразніших виправдань. Через еквівалентність, яка взагалі тільки з нагоди обміну стає усвідомленою і набирає інтересу, у вартості зростає специфічна характерна риса об’єктивності. Адже хоч би яким суто особистісним або лише суб’єктивно вартісним був кожен з елементів – те, що вони рівні один одному, становить об’єктивний момент, що не міститься в жодному з цих елементів окремо і все ж не перебуває поза ними. Обмін припускає об’єктивне вимірювання суб’єктивних оцінок, але не в сенсі часового передування, а так, що обидва вони існують в одному акті.

Тут слід ясно усвідомити, що множину стосунків між людьми можна вважати обміном; водночас він є найбільш чистою і сильною взаємодією, яка зі свого боку означає людське життя, щойно воно хоче здобути якогось матеріалу й змісту. Спочатку досить часто не звертали уваги на те, як багато з того, що на перший погляд видається суто однобічно виконаною дією, фактично включає взаємодію: промовець здається для зібрання єдиною постаттю, яка провадить і впливає, вчитель – для класу, журналіст – для своєї публіки; фактично кожен у такій ситуації відчуває визначальну і керівну зворотну дію на позір суто пасивної маси; для політичних партій усюди залишаються чинними слова: «Я ваш ватажок, отож я мушу йти за вами»; ба, один видатний гіпнотизер нещодавно наголосив, мовляв, при гіпнотичному навіюванні – вочевидь, у найбільш вирішальному випадку чистої активності, з одного боку, і при безумовній пасивності [Beeinfluβheit], з іншого, – відбувається складно описувана дія загіпнотизованого на гіпнотизера, без якої ефект не був би досягнутий. Але будь-яку взаємодію потрібно розглядати як певний обмін: усяка розмова, усяка любов (навіть там, де на неї відповідають іншими почуттями), усяка гра, усякий погляд на себе. І якщо, здається, існує відмінність, ніби у взаємодії дають те, чого самі не мають, а в обміні лише те, чого мають, то це все ж виявляється безґрунтовним. Справді-бо, те, що здійснюють у взаємодії, завжди може бути лише власною енергією, віддачею власної субстанції; і навпаки, обмін відбувається не задля предмета, яким раніше володів інший, а для власного емоційного рефлексу, яким раніше не володів інший; бо ж сенс обміну – сума вартості після нього більша, ніж сума вартості перед ним – усе ж означає, що кожен дає іншому більше, ніж він сам володів. Звісно, взаємодія є ширшим, а обмін вужчим поняттями; правда, в людських стосунках перша з’являється переважно в таких формах, які дозволяють її розглядати як обмін. Наша природна доля, яка кожен день сполучає з безперервності набуття і втрати, надходження і відтікання змістів життя, одухотворяється в обміні, свідомо покладаючи одне з них замість іншого. Той самий духовно-синтетичний процес, який із послідовності речей узагалі створює «одне-поряд-з-іншим» і «одне-для-іншого», те саме «Я», яке, внутрішньо пронизуючи чуттєві даності, вбудовує в них форму своєї власної єдності – разом із обміном схопили той природно даний ритм нашого існування і зорганізували його елементи в осмислену пов’язаність. І якраз обмін господарських вартостей найменше уникає забарвленості жертви. Там, де ми обмінюємося коханням, ми зазвичай геть не знаємо, що робити з виявленою в цьому внутрішньою енергією; коли ми її віддаємо, ми – незважаючи на зовнішні наслідки цієї діяльності – не приносимо собі жодної користі; коли в розмові ми повідомляємо інтелектуальні змісти, то з цієї причини вони не применшуються; коли ми презентуємо образ своєї особистості нашому оточенню, приймаючи в себе образ інших, цей обмін у жоден спосіб не зменшує нашу власність. При всіх цих обмінах збільшення вартості відбувається не через підрахунок набуття і втрати, а внесок кожної сторони перебуває або цілком потойбіч цієї протилежності, або він сам по собі є вже набуттям, його можна лише віддати, так що віддяку ми відчуваємо як якийсь незаслужений подарунок попри наш власний дарунок; натомість господарський обмін – хай він стосується субстанцій або праці, або інвестованої в субстанції робочої сили – завжди означає жертву якогось по-іншому корисного товару, хоч би скільки в кінцевому результаті переважало евдемоністичне примноження.

Те, що будь-яке господарство є взаємодією, і то в специфічному сенсі жертовного обміну, може відхиляти той закид, який висунули проти ототожнення господарської вартості взагалі із міновою вартістю. Мовляв, навіть зовсім ізольований господар – який не купує і не продає – все ж мусить складати оцінку своїм виробам і засобам виробництва, отже, мусить утворити незалежне від усякого обміну поняття вартості, якщо його видатки і прибутки повинні перебувати у правильному співвідношенні. Щоправда, цей факт доводить якраз те, що він повинен спростовувати. Адже будь-яке зважування, чи виправдовує певний продукт певні витрати на працю або інші матеріали, для господарюючого суб’єкта є точно таким самим, як і оцінка при обміні того, що віддають за те, що одержують. Тобто, щодо поняття обміну часто учиняється та невтямливість, внаслідок якої про певне відношення, про певний стосунок говорять так, немовби він був чимось поза тими елементами, між якими він відбувається. Втім він означає лише стан або зміну в будь-якому такому стані, однак ніщо з того, що існує поміж ними, в сенсі просторового відокремлення об’єкта, що перебуває поміж двома іншими. Коли обидва акти або зміни стану, що відбуваються в дійсності, узагальнюють у понятті «обмін», спокусливо напрошується уявлення, ніби разом із обміном відбулося щось поряд із або над тим, що відбувається в одному і в другому контрагентах – на кшталт того, як поняттєва субстанціалізація в понятті «поцілунку», яким також «обмінюються», зваблювала б уважати поцілунок за щось, що перебуває десь поза обома парами вуст, поза їхніми рухами і відчуттями. З огляду на його безпосередній зміст обмін становить лише каузально пов’язану дворазовість того факту, що суб’єкт тепер має щось, чого раніше не мав, і за це він не має чогось, що раніше мав. Але тоді той ізольований господар, який мусить приносити жертву для досягнення певних результатів, поводить себе точно так, як той, хто здійснює обмін – лише з тією відмінністю, що його контрагентом є не другий бажаючий суб’єкт, а природний порядок і закономірність речей, які зазвичай настільки мало сповнюють наші бажання без якоїсь жертви з нашого боку, наскільки це робить інша людина. Його обчислення вартості, згідно з якими він визначає свої вчинки, назагал точно такі самі, як при обміні. Для господарюючого суб’єкта як такого, певно, цілком байдуже, чи пускає він у землю субстанції або робочі сили, що перебувають у його володінні, чи віддає іншій людині, якщо тільки результат віддачі для нього однаковий. Цей суб’єктивний процес жертвування і набування в окремій душі в жодному разі не є лише чимось другорядним або відтвореним порівняно з міжіндивідуальним обміном, а навпаки: обмін між віддачею і здобутком в індивіді становить засадниче припущення і немов суттєву субстанцію будь-якого двостороннього обміну. Цей останній – тільки підвид того першого, а саме такий, при якому віддача спонукувана вимогою іншого індивіда, тоді як її, з таким самим успіхом для суб’єкта, можуть спонукати речі та їхня технічно-природна властивість. Надзвичайно вагомо здійснювати цю редукцію господарського процесу до того, що відбувається дійсно, тобто в душі кожного господарюючого. Через те, що при обміні цей процес взаємний, зумовлений таким самим процесом в іншому [індивіді], не можна піддаватися помилці з приводу того, що натуральне і так би мовити соліпсичне господарство зводиться до тієї самої основної форми, що і двосторонній обмін: до процесу зрівноваження між двома суб’єктивними процесами в індивіді; цього останнього самого по собі не торкається другорядне питання, чи походить спонукання до нього від природи речей, чи від природи людини, чи воно суто натурально-господарське, чи міново-господарське. Отже, всі відчуття вартості, які викликані об’єктами, що підлягають придбанню, загалом можуть бути досягнуті лише через відмову від інших вартостей, так само, як і подібна відмова полягає не тільки в тій безпосередній праці для нас самих, що постає працею для інших, а досить часто в цілком безпосередній праці для наших власних цілей. Тим самим стає особливо помітно, що обмін рівно настільки продуктивний і утворює вартість, наскільки і властиве так зване виробництво. В обох випадках ідеться про те, щоб отримувати товари за ціною інших, які віддають, і то так, щоб кінцевий стан виявлявся збільшенням почуттів задоволення порівняно зі станом перед такою акцією. Ми не в змозі наново створювати ні матеріали, ні сили, а можемо тільки переміщати дані матеріали й сили так, щоб якомога більше тих, що перебувають у ряді дійсності [Wirklichkeitsreihe], водночас сходили до ряду вартості [Wertreihe]. Але це формальне переміщення в межах даного матеріалу обмін між людьми здійснює точно так, як обмін із природою, який ми називаємо виробництвом, отже, обидва вони належать до того самого поняття вартості: в обох ідеться про те, щоб порожнє місце відданого заповнити об’єктом більшої вартості, і тільки в цьому русі об’єкт, що перед тим був злитий із потребуючим і споживчим «Я», відокремлюється від нього і перетворюється на вартість. На цей глибокий взаємозв’язок між вартістю і обміном, який дає змогу зумовлювати не лише останній через першу, а й першу через останній, вказує вже однаковість того обсягу, в якому обидва вони уґрунтовують практичне життя. Хоч наскільки наше життя здається визначеним через механізм і об’єктивність [Sachlichkeit] речей, насправді ми не можемо зробити жодного кроку і мислити жодної думки без того, щоб наше відчування не наділяло речей вартостями і не скеровувало відповідно до них наші дії. Однак самі ці дії виконуються за схемою обміну: від найницішого задоволення потреб аж до набуття найвищих інтелектуальних і релігійних благ завжди мусить встановлюватися вартість, аби здобувати іншу вартість. Що тут становить вихідний пункт, а що наслідок, мабуть, не можна визначити. Адже або обох їх не можна відокремлювати у фундаментальних процесах, а вони утворюють єдність практичного життя, яку ми – позаяк ми не можемо безпосередньо схоплювати її як таку – звісно, розкладаємо на ті моменти; або ж між обома відбувається нескінченний процес, і то так, що хоча будь-який обмін зводиться до вартості, а ця вартість зі свого боку зводиться до певного обміну. Утім пліднішим і властиво пояснювальним, принаймні для нашого розгляду, є шлях від обміну до вартості, бо протилежне видається нам більш відомим і самозрозумілим. – Те, що вартість постає перед нами результатом жертовного процесу, виявляє нескінченне багатство, яким наше життя завдячує цій основній формі. Прагнення якомога більшого зменшення жертви і її болісного відчуття спонукає нас вірити, що тільки її цілковите зникнення піднесе життя до його найвищого вартісного рівня. Однак при цьому ми проглядаємо, що жертва не завжди є зовнішнім бар’єром, а внутрішньою умовою самої мети і шляху до неї. Загадкову єдність нашого практичного ставлення до речей ми розкладаємо на жертву і здобуток, перешкоду і досягнення, і коли життя в своїх диференційованих стадіях часто відділяє в часі їх обох, ми забуваємо, що якщо мета була дана нам без такої перепони, яку потрібно здолати, вона вже геть не буде тією самою метою. Опір, що його має знищувати наша сила, тільки й дає їй можливість виявити себе; гріх, після здолання якого душа підноситься до спасіння, тільки й забезпечує їй ту «радість на небесах», яка там не пов’язана із праведниками з самого початку; будь-який синтез потребує одночасно дієвого аналітичного принципу, який і заперечує його (бо він без нього був би не синтезом багатьох елементів, а абсолютною одиницею), і так само будь-який аналіз потребує синтезу, в чийому скасуванні він і полягає (адже аналіз все ще вимагає певного сполучення [Zusammengehören] приналежності, без якого він був би самою лише незв’язністю: навіть найзаклятіша ворожість являє собою ще більший зв’язок, ніж проста байдужість, а байдужість – ще більший [зв’язок], ніж просте не-знання-одне-про-одного). Коротко кажучи, перешкоджаючий протилежний рух, усунення якого якраз і означає жертву, часто є (а з огляду на елементарні процеси, мабуть, навіть завжди є) позитивним припущенням самої мети. Жертва в жодному разі не належить до категорії того, що не-повинно-бути [Nicht-sein-Sollenden], як могли б навівати поверховість і жадібність [Habgier]. Вона становить не лише умову одиничних вартостей, а, в рамцях господарської сфери, яка нас тут цікавить, умову вартості взагалі; не лише ціну, яку потрібно сплатити за одиничну, вже встановлену вартість, а й ціну, тільки через яку можна дійти до вартостей.