Kitabı oku: «1984», sayfa 2
На мить він зловив погляд О'Брайана. О'Брайан встав. Він зняв окуляри і своїм характерним жестом збирався натягнути їх собі назад на носа. Їх погляди зустрілися менш ніж на секунду, але Вінстон знав – о так, він знав! – що О'Брайан думав про те саме, що і він сам. Помилки бути не могло. Наче їх розуми відкрилися, і думки їх ринули назустріч одна одній через їхні очі. «Я з тобою», – здавалося, говорив йому О'Брайан. «Я точно знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твоє презирство, твою ненависть, твою відразу. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» А потім цей проблиск зник, і обличчя О'Брайана знову стало незворушним, як і у всіх.
Ось і весь інцидент. Вінстон уже й не знав, чи було це насправді чи йому лише привиділося. Подібні «інциденти» ніколи не мали продовження. Все, що вони робили – це підтримували в ньому віру або надію, що інші теж (а не тільки він сам) є ворогами Партії. Можливо, чутки про масштабні підпільні змови все ж були правдою, можливо, Братство дійсно існувало! З огляду на нескінченні арешти, зізнання та страти, неможливо було непохитно вірити, що Братство – це просто міф. Іноді він вірив у це, іноді ні. Не було ніяких доказів, тільки такі ось швидкоплинні проблиски, які могли означати що завгодно або не означати абсолютно нічого, обривки підслуханої розмови, ледве помітні каракулі на стінах туалету. Іноді навіть легкий рух руки, коли двоє незнайомих людей проходили повз один одного, здавався йому якимось таємним сигналом або паролем. Але все це були лише припущення: швидше за все, у нього просто розігралася уява. Він повернувся до своєї кабінки. Більше на О'Брайана він не дивився. Ідея дати якесь продовження їх короткочасному зоровому контакту періодично спадала йому на думку. Це було б неймовірно небезпечно, навіть якщо б він знав, як це зробити. На секунду вони обмінялися з О'Брайаном двозначними поглядами, і на цьому був кінець історії. Але навіть це було для Вінстона пам'ятною подією в тій нестерпній самотності, в якій йому доводилося жити.
Вінстон повернувся до реальності і випростався. Він відригнув – це джин нагадав про себе зі шлунка.
Його очі знову зосередилися на сторінці. Він помітив, що поки він безпорадно дрейфував у своїх роздумах, він теж писав, ніби автоматично. І це був уже не той корявий почерк, як раніше. Його перо легкими рухами ковзало по гладкому паперу, виписуючи великими акуратними прописними буквами…
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
Знову і знову. Він списав вже половину сторінки.
Його охопила паніка. Це було абсурдом, оскільки написання цих конкретних слів було не більш небезпечним, ніж ідея відкрити цей триклятий записник і почати вести щоденник, але на мить у нього виникла спокуса вирвати списані сторінки і повністю відмовитися від всієї цієї затії.
Але він цього не зробив, тому що знав, що це марно. Писав він «Геть Старшого брата» чи ні, вже не мало значення. Чи буде він продовжувати вести щоденник або припинить, теж не мало значення. Поліція Думок все одно дізнається та прийде за ним. Навіть якби він не доторкнувся пером до паперу, це не мало б значення, бо він уже скоїв серйозний злочин. Це називалося «думкозлочин». Розумовий злочин неможливо було вічно приховувати. Ви можете успішно ухилятися певний час, навіть протягом багатьох років, але рано чи пізно вони обов'язково вас піймають.
Це завжди було вночі – арешти незмінно відбувалися вночі. Вас раптово виривали зі сну, груба рука трясла ваше плече, в очі било яскраве світло, а навколо вашого ліжка стояли люди, дивлячись на вас своїми кам'яними обличчями. Здебільшого не було ні суду, ні навіть повідомлення про арешт. Люди просто зникали, завжди вночі. Ваше ім'я просто видалялося з реєстрів разом з усіма записами про те, що ви коли-небудь робили. Вас просто стирали з реальності, ваше існування в один момент видалялося, а потім просто забувалося. Вас скасовували, знищували, або, як було прийнято говорити – випаровували.
На мить Вінстона охопила якась істерія. Він почав писати квапливими неохайними карлючками:
«Вони будуть стріляти в мене, мене не хвилює, що вони будуть стріляти мені у потилицю мені все одно геть старшого брата вони завжди стріляють тобі у потилицю мені плювати геть старшого брата».
Вінстон відкинувся на спинку стільця, йому навіть було трохи соромно за самого себе. Він відклав ручку. Наступної миті він різко здригнувся. У двері постукали.
Ось воно, почалося! Він сидів нерухомо, як миша, плекаючи марну надію, що хто б це не був, він піде після першої спроби. Але ні, стукіт повторився. Найгірше буде відтягувати цю справу. Його серце калатало, як барабан, але обличчя через вкорінену звичку, ймовірно, залишалося незворушним. Він встав і повільно пішов до дверей.
Розділ 2
Взявшись за ручку двері, Вінстон побачив, що залишив щоденник відкритим на столі. «Геть Старшого брата» було написано всюди, причому такими великими літерами, що розібрати написане можна було з будь-якої точки в кімнаті. Це було неймовірно безглуздо з його боку. Але навіть у паніці він не хотів забруднити кремовий папір, закривши записник, коли чорнила ще були вологими.
Він набрав у легені повітря і відкрив двері. Миттєво на нього накотилася тепла хвиля полегшення. Біля його дверей стояла бліда, пригнічена жінка з тонким волоссям і зморшкуватим обличчям.
«О, товаришу, – сказала вона похмурим, ниючим голосом, – мені здалося, що я чула, як ви увійшли. Чи могли б ви підійти поглянути на нашу кухонну раковину? Здається вона засмітилася, і…»
Це була місіс Парсонс, дружина його сусіда по поверху. Взагалі слово «місіс» дещо засуджувалося Партією – ви повинні були називати всіх «товаришами» – але з деякими жінками це слово зривалося з язика інстинктивно. Це була жінка років тридцяти, але виглядала вона набагато старше. Складалося враження, що в зморшках на її обличчі накопичувався пил. Вінстон пішов за нею по коридору. Майже кожен день щось то відвалювалося, то ламалося, то засмічувалося. «Перемога» – це старий багатоквартирний будинок, побудований приблизно у 1930 році, і він вже буквально розвалювався на шматки. Штукатурка постійно відшаровувалася від стель і стін, труби лопалися при кожному сильному морозі, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система зазвичай працювала лише на півсили, якщо її геть не відключали з міркувань економії. Щоб щось полагодити – якщо ви звичайно не могли зробити цього своїми руками – потрібно було чекати санкцію від цілої низки комітетів, тож навіть найпростіший ремонт віконного скла міг затягнутися на кілька років.
«Звичайно, це тільки тому, що Тома немає вдома», – невпевнено додала місіс Парсонс.
Квартира Парсонсів була більшою, ніж у Вінстона, але була дуже убогою. Все виглядало якимось обшарпаним і поламаним, ніби тут щойно шаленів якийсь великий дикий звір. На підлозі валялися ключки, боксерські рукавички, здутий футбольний м'яч, кілька вивернутих спітнілих шорт, а на столі височіла купа брудного посуду, яка стояла на рваних зошитах. Стіни «прикрашали» прапори Молодіжної ліги та Загону юних розвідників, а також великий плакат із зображенням Старшого Брата. Пахло вареної капустою, як і завжди у цій будівлі – здавалося, цим запахом були вже просякнуті всі стіни будинку – але зараз цей запах перебивав різкий сморід поту, причому з першого вдиху ти розумів (як саме, пояснити неможливо), що це піт людини, якої зараз немає у приміщенні. У сусідній кімнаті хтось за допомогою дерев'яного гребінця і рулону туалетного паперу намагався грати військовий марш, який все ще лунав з телеекрану.
«Це діти, – сказала місіс Парсонс, кинувши на двері переляканий погляд, – вони сьогодні не виходили гуляти, і звичайно ж…»
У неї була звичка обривати речення на середині. Кухонна раковина була майже до країв заповнена брудною зеленою водою, і звідти смерділо капустою навіть гірше, ніж зазвичай. Вінстон опустився на коліна і оглянув кутове з'єднання труби. Він терпіти не міг бруднити руки і ненавидів нахилятися, тому що це завжди викликало у нього напад кашлю. Місіс Парсонс безпорадно на нього витріщалася.
«Звичайно, якби Том був удома, він відразу б все полагодив, – сказала вона, – він любить все лагодити. У нього золоті руки, у мого Тома».
Парсонс був колегою Вінстона у Міністерстві правди. Він був огрядним, але активним, такий собі яскравий приклад людської дурості та тупого ентузіазму, він був одним з тих відчайдушно відданих робітників, які беззаперечно виконують всі вказівки. Від таких як він стабільність Партії залежала навіть більше, ніж від Поліції Думок. У тридцять п'ять років його виключили з Молодіжної ліги через його вік, а до цього, перед тим, як потрапити до лав Молодіжної ліги, він якимось чином пересидів у Загоні юних розвідників аж на цілий рік більше, ніж дозволялося по віку. У міністерстві він працював на якійсь пересічнй посади, для якої не було потрібно багато розуму, але зате він був помітною фігурою у Спортивному комітеті та інших комітетах, які брали участь в організації громадських походів, спонтанних демонстрацій, кампаній по економії коштів і ресурсів, та інших добровільних заходів. Під час перекуру він не втрачав можливості з гордістю згадати, що протягом останніх чотирьох років він щовечора з'являвся у Громадському центрі. Сильний запах поту, свого роду несвідоме свідоцтво його напруженого графіку та бурхливої громадської діяльності, супроводжував його всюди, куди б він не пішов, і потім ще довго висів у повітрі після того, як він йшов.
«У вас є розвідний ключ? – запитав Вінстон, воюючи з гайкою на кутовому стику труб.
«Розвідний ключ…? – аморфно перепитала місіс Парсонс. «Я навіть не знаю, я не впевнена… Можливо, діти…»
Коли діти увірвалися до вітальні, пролунав тупіт чобіт і черговий удар гребеня по рулону. Місіс Парсонс принесла розвідний ключ. Вінстон спустив воду і з огидою видалив жмут людського волосся, який забив трубу. Він як міг вимив пальці холодною водою з-під крана і повернувся до вітальні.
«Руки догори!» – заверещав дитячий голос.
Симпатичний, міцної статури хлопчисько років дев'яти вискочив з-за столу і став погрожувати йому іграшковим автоматом, в той час як його молодша сестра, приблизно на два роки молодша, зробила той самий жест гілкою від дерева. Обидва були одягнені у сині шорти, сірі сорочки та червоні шийні хустки, які були уніформою Загону юних розвідників. Вінстон підняв руки над головою, але його охопило якесь тривожне почуття, бо хлопчик поводився так, немов для нього це була зовсім не гра.
«Ти зрадник!» – кричав він. «Ти думкозлочинець! Ти євразійський шпигун! Я застрелю тебе, випарую, відправлю працювати на соляних шахтах!»
І тут вони обидва почали стрибати навколо нього, вигукуючи «Зрадник! Думкозлочинець!». Маленька дівчинка копіювала кожен рух свого брата. Це навіть трохи лякало, бо вони були наче ті тигренята, які скоро виростуть і перетворяться на людожерів. В очах хлопчика була якась розважлива лютість, абсолютно очевидне бажання вдарити або штовхнути Вінстона, а ще усвідомлення того, що він вже майже доріс до того, щоб зробити це. «Добре, що це не справжній автомат», – подумав Вінстон.
Погляд місіс Парсонс нервово метався з Вінстона на дітей і назад. Зараз при більш яскравому освітленні вітальні він з цікавістю відзначив для себе, що у зморшках її обличчя дійсно був пил.
«Діти часом як почнуть репетувати, – сказала вона, – це вони просто засмутилися, бо не зможуть піти подивитися на повішення. Ось у чому справа. У мене дуже багато справ, щоб вести їх туди, а Том не встигне повернутися з роботи, щоб з ними сходити».
«Чому ми не можемо піти подивитися на страту?» – заревів хлопчик.
«Хочу побачити страту! Хочу побачити страту!» – закричала дівчинка, все ще стрибаючи.
Вінстон згадав, що в той вечір у парку повинні були стратити кілька євразійських полонених, винних у військових злочинах. Це відбувалося приблизно раз на місяць і було популярним видовищем. Діти завжди вимагали, щоб їх водили подивитися на страту. Він попрощався з місіс Парсонс і попрямував до дверей своєї квартири. Але не встиг він пройти й кількох метрів, як щось вдарило його по потилиці, завдавши болючого удару. Було таке відчуття, що його вдарило струмом. Він озирнувся і побачив, як місіс Парсонс тягне сина назад до квартири, а хлопчик з усмішкою запихає до кишені рогатку.
«Гольдштейн!» – заревів хлопчик, коли двері за ними зачинилися. Але що найбільше вразило Вінстона, так це вираз безпорадного переляку на сірому обличчі жінки.
Повернувшись до квартири, він швидко пройшов повз телеекран і знову сів за стіл, все ще потираючи шию. Музика на телеекрані припинилася. Тепер грізний військовий голос завзято зачитував опис озброєння нової плавучої фортеці, яка щойно стала на якір між Ісландією та Фарерськими островами.
Він подумав, що з такими байстрюками життя цієї нещасної жінки, мабуть, не легке. Ще рік або два, і вони будуть спостерігати за нею і вдень, і вночі в пошуках симптомів інакодумства. У наші дні майже всі діти були такими. І найгірше те, що такі організацій, як Юні розвідники, систематично заохочували дітей до цього, і ті перетворювалися на некерованих маленьких дикунів. Але тим не менш, проти партійної дисципліни вони чомусь не повставали. Навпаки, вони обожнювали Партію і все, що з нею пов'язано. Пісні, марші, прапори, походи, тренування з манекенами, вигукування гасел, поклоніння Старшому Братові – все це було для них чудовою грою. Вся їх лютість була звернена назовні, проти ворогів держави, проти іноземців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. Для людей старше тридцяти було звичним ділом боятися власних дітей. І не дарма, бо чи не щотижня у «Таймс» з'являлася стаття про те, як якийсь дрібний донощик – правда, зазвичай вживалася фраза «малий герой» – підслухав компрометуюче висловлювання і повідомив Поліції Думок про своїх батьків.
Біль у потилиці минув. Вінстон без ентузіазму взяв ручку, розмірковуючи, що б ще написати у щоденнику. Раптом він знову почав думати про О'Брайана.
Багато років тому… Так, хвилиночку, а «багато» це скільки? Десь сім років тому йому наснилося, що він йде через темну кімнату. І тут хтось, хто сидів десь збоку, сказав, коли він проходив повз: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Це було сказано дуже тихо, як би ненароком, просто заява, а не вказівка. Він йшов далі, не зупиняючись. Що цікаво, у той час, уві сні, слова не справили на нього особливого враження. Тільки потім, поступово, вони, здавалося, почали щось для нього означати. Він уже не міг згадати, до або після сну він вперше побачив О'Брайана, і коли він зрозумів, що уві сні чув саме його голос. Але в будь-якому випадку це був він, це О'Брайан говорив з ним із темряви.
Вінстон ніколи не був до кінця впевнений – і навіть зараз, після їх ранкової зустрічі поглядами – був О'Брайан другом чи ворогом. Але це було і не важливо. Між ними існував зв'язок, розуміння, а це було важливіше за дружбу або вірність партійним ідеалам. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав він. Вінстон не знав, що це означає, знав тільки те, що так чи інакше саме так і станеться.
Голос з телеекрану замовк. Звук фанфар, чистий і бадьорий, заповнив задушливу кімнату. Голос різко оголосив:
«Увага! Увага! Щойно прийшло зведення з Малабарского фронту. Наші війська у Південній Індії здобули блискавичну перемогу. Я уповноважений заявити, що події, про які ми зараз повідомляємо, можуть закінчити війну вже у найближчому майбутньому. Екстрене повідомлення…»
«О, а зараз скажуть щось погане», – подумав Вінстон. І дійсно, слідом за кривавим описом знищення євразійської армії з величезною кількістю вбитих і полонених було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде скорочений з тридцяти грамів до двадцяти.
Вінстон знову відригнув. Заспокійливий еффект джину випаровувався, залишаючи після себе лише почуття пригніченості. Телеекран – можливо, щоб відсвяткувати блискучу перемогу, а може, щоб затьмарити новину про зменшення шоколадного пайка – почав грати «Океанія, це для тебе». За правилами, потрібно було стояти по стійці «струнко» під час виконання цього гімну. Однак зараз його не було видно, тому він залишився сидіти.
Після «Океанія, це для тебе» заграла більш легка музика. Вінстон підійшов до вікна, тримаючись спиною до телеекрану. День був як і раніше холодним та ясним. Десь далеко з глухим ревом вибухнула балістична ракета. Зараз на Лондон падало близько двадцяти або тридцяти ракет на тиждень.
Знизу на вулиці вітер тріпав розірваний плакат, і слово «АНГСОЦ» то з'являлося, то зникало. АНГСОЦ. Священні принципи АНГСОЦу. Новомова, дводумство, мінливість минулого. Його охопило відчуття, ніби він блукає у заростях морського дна, загубившись у якомусь жахливому світі, де він і сам був чудовиськом. Він був один. Минуле померло, а майбутнє було примарним. Чи міг він хоча б з крихтою впевненості сказати, що на його боці зараз була хоча б одна людина на Землі? І як дізнатися, що диктатура Партії не буде тривати вічно? Наче у відповідь на це питання на нього дивилися три гасла на білому фасаді Міністерства Правди:
ВІЙНА – ЦЕ МИР
СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО
НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА
Він вийняв з кишені монетку в двадцять п'ять центів. На ній теж дрібними чіткими літерами були написані ці три гасла, а на іншій стороні монети було зображено обличчя Старшого Брата. Навіть з монети ці очі переслідували тебе. На монетах, марках, обкладинках книг, транспарантах, плакатах, на упаковці сигаретної пачки – вони були всюди. Ці очі завжди спостерігали за тобою, а голос переслідував, куди б ти не пішов. Уві сні чи наяву, на роботі чи на відпочинку, у приміщенні чи на вулиці, у ванній чи у ліжку – сховатися було ніде. Нічого не було твоїм, крім декількох кубічних сантиметрів всередині твого черепа.
Сонце сховалося за будинками, і незліченні вікна Міністерства Правди, на які більше не потрапляло сонячне світло, виглядали похмуро, мов бійниці фортеці. Серце Вінстона здригнулося від вигляду цього величезного пірамідального монстра. Будівля міністерства була надто неприступною, її неможливо було штурмувати. Навіть тисячі балістичних ракет не зможуть знищити її. Він знову замислився, для кого він пише щоденник. Для майбутнього? Для минулого? А може, для уявної епохи, якій не судилося ніколи настати? Те, що лежало зараз на його столі передбачало не смерть, а повне знищення. Щоденник перетвориться на попіл, а сам він випарується. Тільки Поліція Думок зможе прочитати те, що він написав, перш ніж стерти це з лиця землі та зі своєї пам'яті. Як можна звертатися до майбутнього покоління, якщо не залишиться ні сліду ні від тебе самого, ні від безіменних рядків, написаних на аркуші паперу?
Телеекран оголосив час: чотирнадцять нуль-нуль. У запасі є ще десять хвилин. Він повинен встигнути повернутися на роботу до чотирнадцяти тридцяти.
Дивно, але бій годинника, здавалося, надихнув його. Він був немов самотній привид, що говорить правду, яку ніхто ніколи не почує. Але поки він буде говорити цю правду, зв'язок поколінь буде підтримуватися. І справа зовсім не в тому, що тебе хтось почує, а в тому, що ти сам залишаєшся при здоровому глузді. Він повернувся до столу, занурив перо у чорнило і написав:
«У майбутнє або минуле, у часи, коли думка вільна, коли люди відрізняються один від одного і не живуть у самотності, у часи, коли правда існує і те, що зроблено, не може бути скасоване: з епохи одноманітності, епохи самотності, епохи Старшого Брата, епохи дводумства – привіт!»
Він спіймав себе на думці, що він уже мертвий. Йому здалося, що тільки тепер, коли він почав чітко формулювати свої думки, він зробив рішучий крок і шляху назад уже не було. Кожна наша дія вже містить у собі наслідки її вчинення. Він написав:
«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин – це і є смерть».
Тепер, коли він усвідомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальці правої руки були забруднені чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у міністерстві (скоріше за все, жінка, хтось на кшталт рудоволосої жінки або темноволосої дівчини з Відділу Художньої літератури) може почати шукати відповіді на запитання, чому він писав в обідню перерву, чому він використовував старомодне перо, і що ж він там писав, а потім повідомить про це кому слід. Він пішов у ванну і ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкіру, як наждачний папір, але наразі відмінно підходило для його мети.
Він поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але він, принаймні, міг легко перевіряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторінки – банально і занадто очевидно. Він взяв зі столу впізнавану для нього крупинку білуватого пилу і поклав її на кут обкладинки, звідки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з місця.
