Kitabı oku: «Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)»

Передмова до другого видання

Ця книга – друге видання монографії, яка побачила світ у 2010 році. З огляду на важливість і резонансність теми реакція наукового співтовариства на ту книжку була досить млявою: декілька рецензій (компліментарних і більш критичних), декілька висловлювань ad hominem, здебільшого формальні згадки в оглядах літератури. Більш виразною реакцією можна вважати відмову однієї поважної українознавчої західної інституції друкувати текст моєї доповіді у збірці за матеріалами конференції, в основі якої були головні ідеї цієї книжки.

Ще виразнішою можна вважати реакцію деяких анонімних дописувачів на сайті «Історична правда» на публікацію фрагментів цієї монографії. Частина відгуків, які я не можу відтворити на сторінках наукового видання, засвідчила не лише гостроту проблеми, а й певний рівень суспільної культури. Подібний рівень обговорень зараз є майже нормою не лише серед абонентів наливайок, а й в соціальних мережах.

У будь-якому разі книжка стала фрагментом історіографії голоду 1932— 1933 років та історичної політики, її можна зустріти в списках рекомендованої літератури в навчальних курсах, в історіографічних оглядах.

Чому я повернувся до цієї теми?

Є дві основних причини. Перша – радикалізація історичної політики в Україні (причини і перебіг цього процесу я зараз не обговорюю). Інструменталізація минулого для реалізації поточних політичних інтересів знову сягнула безпрецедентного з радянських часів рівня. За таких умов критичний погляд на саме явище історичної політики на конкретному прикладі не буде зайвим. Друга – я хотів бодай частково зафіксувати зміни, які відбулися у сфері досліджень голоду 1932—1933 років.

Що змінилося?

Змінено назву. Підставою для цього рішення стало те, що перша частина старої назви іноді заважала сприймати зміст навіть тим, хто ставився до моїх міркувань адекватно, як до науково-аналітичної розвідки. Сподіваюся, слова з твору Т. Шевченка не викликатимуть таких емоцій, як попередня літературно-художньо-музична метафора.

Додано матеріал, пов’язаний з дослідженням, переосмисленням та політичними реінкарнаціями образу голоду 1932—1933 років в «колективній пам’яті» та історіографії після 2009 року.

У політичних репрезентаціях голоду, і в суспільних реакціях на ці репрезентації, і в дослідженнях теми відбулися зміни. В одних випадках йдеться в основному про нюанси і акценти (коли йдеться про політику). Мені здається, що стереотипний спосіб репрезентації голоду 1932—1933 років, освячений законом, якщо і зминився, то здебільшого в бік подальшої радикалізації, аж до нових спроб запровадження санкцій за «неправильне» тлумачення події.

В інших, коли йдеться про дослідження, з’явилися обнадійливі тенденції, які у разі їхнього подальшого розвитку обіцяють перетворити Holodomor studies на щось відмінне від обслуговування ідеологічного, політичного чи «суспільного» запиту.

Що не змінилося?

Досвід інтелектуальних і не зовсім дискусій щодо першого видання цієї книги засвідчив: те, що написано, і те, що прочитано, може відрізнятися, іноді досить радикально.

В одних випадках це пояснюється відмінностями соціального, культурного, політичного, освітнього та інших видів досвіду.

В інших – категоричною нездатністю і небажанням певної категорії читачів, по-перше, прочитати, по-друге – зрозуміти.

На одному з публічних обговорень народний депутат «зі стажем» і випестуваними шевченковими вусами сказав, що він «полистав цю книжечку». На підставі такого фундаментального підходу він заперечив її основні ідеї. Справді, навіщо читати, коли можна «полистати»…

До цього додається сучасний рівень дискусії, який, на жаль, має тенденцію до подальшого зниження. Найвідомішим проявом цього явища є той спосіб обговорення, за якого авторові приписуються наміри, яких він не має, і те, чого він не говорив і не писав. На жаль, цього не уникають і деякі представники «інтересів суспільства», які оздобилися науковими ступенями і посадами, і колеги, які виконують місію «публічних інтелектуалів», і брати-історики (сестри-історикині). Формула, відома «широкому загалові» з американських поліцейських фільмів, розширюється: проти вас може бути використане не лише те, що ви сказали, а й те, чого ви не говорили.

Отже.

Чого я не сказав і не написав?

1. Ця книга – не про голод 1932—1933 років в Українській СРР. Вона – про Голодомор (див. відповідне місце у Вступі, де дається визначення цього поняття).

2. Я не заперечую факту голоду 1932—1933 років в Українській СРР та його особливості порівняно з іншими регіонами СРСР.

3. Я не заперечую інтерпретацію голоду 1932—1933 років як геноциду українців і розумію важливість такої інтерпретації для політичного просування проблеми, зокрема в донесенні інформації про трагедію «світовій спільноті».

4. Припускаю, що «геноцидна версія» має право на існування і в науковому просторі. Як одна з інтерпретацій. Але я гадаю, що некритичне уживання в наукових студіях терміна «геноцид», визначене політичним інтересом, блокує якісний розвиток наукових досліджень голоду 1932—1933 років в Україні. Політичний дискурс обмежує можливості наукового. Окрім того, у багатьох випадках така інтерпретація в її етноцентричному варіанті провокує ксенофобію та нездорові пристрасті в публічному просторі, припускає цинічне маніпулювання пам’яттю жертв, сприяє поширенню і зміцненню комплексу жертви та комплексу меншовартості.

5. Я не претендую на об’єктивність, на «істину в останній інстанції», на те, що ця книжка є вичерпним звітом із зазначеної на обкладинці теми, що я ставлюся нейтрально до того, про що у ній йдеться.

Що я справді заперечую:

– право прибічників інтерпретації голоду 1932—1933 років як геноциду, спрямованого винятково проти українців, репрезентувати її єдино вірною і нав’язувати її дослідникам і суспільству;

– право політиків, держави і «громадської думки» регулювати наукову інтерпретацію історичних подій та минулого і встановлювати «історичну істину» законами, розпорядженнями, постановами, резолюціями і голосуванням;

– право цих груп запроваджувати санкції проти тих, хто виходить за межі офіційно встановлених норм у трактуванні минулого.

Закінчую порадою: читати лише з початку і до кінця. За це авансом висловлюю подяку інтелігентному, уважному, вдумливому читачеві. Утім, на інших я не розраховую.

Чапел-Гілл, США,

квітень 2018 року

Вступ

Предметом дослідження в цій книзі є не сам голод 1932—1933 років (тобто події і факти цієї трагедії), а уявлення про нього, оформлені в наукові й публіцистичні наративи, дискусії (наукові, політичні, міжнародні) та ідеологічні форми і суспільні практики, визначені цими уявленнями.

Інакше кажучи, йтиметься не про події минулого, а про їхні сучасні репрезентації та інтерпретації.

У цьому нарисі¹ йдеться про «інструменталізацію» історії та історичної пам’яті як чинників формування «колективної самосвідомості» нації;

про роль історії (під якою розуміємо упорядкований набір знань і відомостей про минуле) та істориків у конструюванні історичної пам’яті та панівного історичного наративу, у творенні стереотипних уявлень про події та явища, які до недавнього часу були у цій пам’яті відсутні або існували у вигляді «пригніченої пам’яті»; про взаємодію та взаємовпливи політики (ідеології), історичної науки та масової свідомості.

Зазначені проблеми розглянуто на прикладі конструювання в політико-ідеологічному (публічному) та науковому дискурсах² кінця 1980-x – початку 2000-x образу голоду³ 1932—1933 років в Україні, і Голодомору як одного з ключових символів у переосмисленні і переоцінці радянського періоду в Україні, у формуванні нового варіанту «колективної пам’яті», у «націоналізації історії» та її використанні в «проекті» побудови нації.

Вибір теми зумовлений унікальністю ситуації: попри колосальні масштаби і наслідки лиха, воно, на відміну від інших подібних гуманітарних катастроф ХХ століття, впродовж майже півстоліття залишалося «білою плямою» на карті української і світової історії, було об’єктом навмисного замовчування та ідеологічного табу – і раптом, впродовж менше ніж десятиліття сталo предметом гострих політичних і наукових дискусій, міжнародних суперечок, об’єктом уваги мільйонів людей, які не мали до нього жодного безпосереднього відношення.

Історія забуття і повернення в суспільну свідомість голоду 1932— 1933 років в образі Голодомору є показовим, в чомусь досить типовим, в чомусь унікальним прикладом для науковців, які цікавляться проблемами взаємодії «колективної пам’яті» та історії, історіографії та ідеології, історії та політики.

Обговорюючи історичну подію – голод 1932—1933 років в УСРР, я вживатиму таку термінологію:

1) Голодомор (саме так, курсивом) – це відповідник усталеного комплексу стереотипних уявлень, комеморативних практик, офіційної версії події. Це не сама подія, а її реконструйований (чи сконструйований?) образ, її репрезентації, уявна реальність, симулякр. В такому варіанті Голодомор – це різновид «культурної» чи «соціальної» пам’яті, яка заслоняє індивідуальну та «комунікативну» пам’ять, навіть більше, витісняє, заступає їх.

2) Голодомор – усталений термін, зафіксований в законодавстві, історичній політиці та тій частині історіографії, яка обстоює тезу про голод 1932—1933 років як геноцид українців.

3) І нарешті «голод 1932—1933 років» – найбільш нейтральний відповідник самої події.

Головні дослідницькі питання виглядали так: як і чому певна історична подія стає об’єктом політичного інтересу та інструменталізації? Як політичний інтерес визначає образ історичної події та способи її репрезентації? Які основні актори беруть в цьому участь, які їхні інтереси? Як формується канонічний, стереотипний образ цієї події і як він транслюється в суспільство і функціонує там? Яка роль професійної історіографії у цих процесах? Чи можливий вихід за межі домінуючих дискурсивних практик? Яким є механізм взаємодії історичної політики і професійної історіографії?

У нарисі обстоюється теза про те, що канонічний образ голоду 1932— 1933 років в Українській СРР усталився в українському суспільстві впродовж останніх трьох десятиліть як Голодомор (див. вище пункт 1).

Він став офіційною версією події і, з одного боку, є ідеологічним конструктом, створеним впродовж 1980-х – на початку 1990-х років спільними зусиллями громадських діячів, фахових істориків та публіцистів.

З іншого – набором культурних та політичних стереотипів, які було узаконено державою і підтримано значною частиною суспільства через регулятивні акти, комеморативні практики і ритуали.

Цей конструкт у вигляді «історичної пам’яті»⁴, виконує пояснювальні, виховні, мобілізуючі функції в різних сферах суспільного життя – від науки до освіти, від повсякденної свідомості до політики. В його рамках досить успішно імітуються пізнавальні практики, але насправді його евристичний потенціал є мінімальним, бо дослідницькі зусилля в його рамках зосереджені майже винятково на зміцненні канонічної, «офіційної» версії події.

Ці стереотипні уявлення про голод 1932—1933 років та відповідні репрезентації події було сконструйовано і трансльовано в суспільство спочатку зусиллями громадських і політичних діячів української діаспори Північної Америки, а згодом легітимовано через наукові праці дослідників українського та неукраїнського походження, об’єднаних спільною метою та місією: йшлося про відновлення «історичної справедливості».

Канонічний образ і репрезентацію події було імпортовано в Україну в другій половині 1980-х років і вже тут легітимовано спочатку в публіцистиці часів «перебудови», а потім і через праці українських істориків.

Ці уявлення було поширено в українському суспільстві через офіційні та громадські комеморативні практики та через освітню систему (історія України в школах і вишах), через засоби масової інформації⁵.

Вони дістали підтримку тієї частині суспільства, для якої згадування про голод 1932—1933 років було елементом особистого чи родинного життєвого досвіду, «комунікативної пам’яті», яка зазвичай живе впродовж трьох поколінь.

Окремі складові цих масових стереотипних уявлень, пов’язані с фактографією катастрофи 1932—1933 років, знайшли документальне підтвердження в архівних документах, що значно підсилило їх суспільний резонанс і надало їм статус «історичної правди».

Упродовж 1990-х в українському суспільстві сформувався базовий комплекс стійких масових уявлень про голод 1932—1933 років, наявність якого дозволяє стверджувати, що ці уявлення стали й частиною національного історичного міфу⁶, надзвичайно важливого для конструювання ідейного середовища, метою якого є індоктринація і творення лояльного громадянства.

Голодомор став самодостатньою формою культурної реальності, невід’ємною частиною стійких масових уявлень про історію України ХХ ст., складовою набору повторюваних символічних колективних практик (комеморацій), елементом громадянського виховання.

Навіть більше, Голодомор набув рис сакральності, окремі публічні дії, пов’язані з ним, мають риси релігійного культу.

Отже, об’єктом дослідження цієї книги є Голодомор в декількох його вимірах: образ події, розповідь про неї (історичний наратив), канонічна форма репрезентації, фрагмент культурної пам’яті – власне, особлива форма культурної реальності, і зрештою – об’єкт і суб’єкт історичної політики.

Матеріал для цієї книги збирався впродовж 6 років, у 2003—2009. У 2017 році, коли виникла ідея перевидати цю книгу, довелося знову поринути у світ першоджерел. Початково тема голоду 1932—1933 років розглядалася як окремий сюжет в більшій праці про переписування і переосмислювання історії на пострадянському просторі.

Події 2007—2008 років і остаточне оформлення Голодомору в особливу форму культурної реальності й державної історичної політики змусили до детальнішого аналізу цього явища. Запланований фрагмент перетворився на книгу. Основний текст написано у червні 2008 – червні 2009, зміни та доповнення додано у грудні 2017 – березні 2018.

Окремі фрагменти цього тексту було оприлюднено в наукових виданнях⁷, виголошено на міжнародних конференціях у Празі (2006), Москві (2006), Лейпцигу і Римі (2007), Фрібурзі (Швейцарія), Бостоні та Києві (2008), Амстердамі (2009). Деякі ідеї викладено в інтерв’ю українським і зарубіжним засобам масової інформації у публічних виступах в 2007—2017 роках.

Книга складається з трьох частин: в першій йдеться про історію «забування» і реконструкції подій 1932—1933 років, про політичний, культурний та суспільний контекст конструювання уявлень про голод 1932— 1933 років, про появу Голодомору як специфічного дискурсу та особливої форми культурної реальності, про перетворення його на об’єкт і суб’єкт політики, зокрема й міжнародної.

У другій частині на прикладі Голодомору розглянуто питання взаємодії професійної історіографії та політики, тут йдеться про функціонування теми голоду 1932—1933 років в політико-ідеологічному та науково-аналітичному дискурсах, про їхні взаємовпливи, про трикутник «історик – політика – влада».

Третій розділ присвячено науковій деконструкції⁸ Голодомору, проаналізовано його дискурсивні практики, риторика і термінологія, на прикладі Голодомору розглянуто проблеми взаємодії історичної пам’яті, історії та професійної історіографії.

Питання ролі історії та історика в історичному та історіографічному процесі, які порушено тут, оцінки та аналіз конкретних праць і висловлювань стосуються текстів, а не їхніх авторів.

Чверть століття мого власного дослідницького досвіду переконали мене в необхідності дистанціювати текст від його автора і розглядати цей текст в ширшому суспільному і культурному контексті як вияв і трансляцію цих контекстів, а не лише як вияв особистої позиції автора, яка так само залежить від згаданих контекстів і водночас впливає на них.

Я хочу висловити подяку усім, хто долучився до цього дослідження у різний спосіб – від обговорення тексту книги та дискусій щодо окремих проблем до допомоги у пошуках необхідних матеріалів: Євгенові Бистрицькому та Олексієві Толочкові (Україна), Мирославові Юркевичеві (Канада), Франкові Сисину (Канада), Костянтинові Гломозді (Україна), Олексієві Міллерові (Росія), Вільфрідові Їльґе (Німеччина), Карлові Беркгофу (Нідерланди), Романові Процикові (США).

Спеціальна подяка студентам Харківського національного університету ім. В. Каразіна: П. Єремєєву, І. Винокурову, М. Каменник, С. Петрову, В. Свириденко – за першу справді професійну, хоча і неопубліковану рецензію першого видання цієї книги.

Окремо хочу подякувати Валерію Смолієві (Україна) за моральну підтримку в роботі над темою та Станіславові Кульчицькому за його незмінну готовність витрачати час на розмови з людиною, яка критично ставиться до його поглядів на голод 1932—1933 років.

І нарешті – окрема, особлива і спеціальна подяка Якову Яковенку, який на добровільних засадах долучився до опрацювання другого видання цього тексту і є одним з небагатьох, хто наважився його прочитати від першої до достанньої сторінки. Можливо, це було його покаранням за ідею перевидати цей твір.

Усі ці люди різною мірою вплинули на мою працю і, безумовно, сприяли її покращенню.

Недоліки, недоречності і можливі хибні висновки, які залишаються в ній, є відповідальністю автора.

У цій книзі я намагався утримуватися від остаточних висновків, директивних тверджень і дидактичних узагальнень.

У будь-якому разі я не наполягаю на своєму праві на «прикінцеву істину» і цілком свідомий того, що історик не вільний від культурних, соціальних, політичних та інших впливів, він не здатний поглянути на історію «оком Бога» – власне ця книга також і про це.

Розділ І
Політика та історія

У цьому розділі розглядається історія замовчування голоду 1932—1933 років і обставини появи теми на поверхні суспільно-політичного життя і в науковому просторі у 1980-ті роки, розглядаються причини нехтування цією темою в західній радянології та історіографії, аналізуються суспільно-політичні обставини та інтелектуальний контекст виникнення теми голоду 1932—1933 років в культурному, науковому і політичному просторі 1980-х, роль української діаспори у формуванні стереотипних уявлень про голод 1932—1933 років та їхньої трансляції в наукову риторику. Спеціальну увагу приділено суспільно-політичному та культурному контексту, в якому відбуваються громадські та наукові дискусії про голод 1932—1933 років впродовж останніх 20 років.

Аналізуються обставини виникнення канонічної версії уявлень про голод 1932—1933 років, її трансформації в Голодомор – специфічну форму культурної реальності, яка охоплює певний набір риторичних формул, стереотипів, історичних репрезентацій та суспільно-політичних практик, що за набором базових атрибутів нагадують різновид громадянської релігії. Йтиметься про виникнення і функціонування Голодомору в ідеологічній і політичній сферах життя українського суспільства, розглянуто позицію різних політичних сил стосовно Голодомору, роль держави у перетворенні його на легітимну частину історичної пам’яті суспільства, роль окремих державних інститутів і політичних діячів у запровадженні нових форм нав’язування суспільству ідеологічних стандартів в рамках «політики історії». Окрему увагу приділено спробам криміналізувати «заперечення» Голодомору. Розглянуто історію інтернаціоналізації Голодомору, спроб перетворити його на політично важливий маркер, подібний до Голокосту.

Глава 1
До історії питання

Заборона і забуття. – Виникнення теми: українська діаспора. – Виникнення теми: Україна. – Складнощі усвідомлення: контексти

У Радянському Союзі сам факт масового голоду 1932—1933 в Українській СРР, в РСФРР та Казахстані вперто замовчувався вже під час самої трагедії. Відомості про масштабне вимирання селян внаслідок експропріації зерна, худоби, продуктів і особистого майна вийшли за межі країни лише через дипломатичні канали або ж через приватні контакти та завдяки зусиллям окремих журналістів чи українських емігрантських організацій⁹. Зауважимо, що голод таки згадувався в радянській пресі початку 1930-х років – передусім в контексті пошуків «шкідників у сільському господарстві». Звичайно, йшлося не про комах, а про людей…

Заборона і забуття

Упродовж десятиліть публічні і навіть приватні згадки про голод могли трактуватися в СРСР спочатку як контрреволюційна діяльність, згодом як антирадянська агітація і пропаганда¹⁰, тому, згідно з поширеним серед дослідників і публіцистів поглядом, увесь цей час у радянському суспільстві ця тема була предметом негласного табу – якщо йдеться власне про українське суспільство, публічно зважувалися згадувати про нього лише відверті противники радянської влади, про нього могли писати у «самвидаві» чи у «тамвидаві»¹¹.

На рівні безпосереднього, переважно родинного спілкування розповідалися історії про окремі епізоди (загибель родичів чи знайомих, випадки канібалізму, про способи виживання), однак і після війни, і навіть в добу «відлиги» і пізніше острах перед гіпотетичними санкціями з боку влади унеможливлював або значно обмежував обмін подібною інформацією навіть між знайомими. Як засвідчили проекти збирання усних свідчень, фрагментарне знання про подію зберігалося десятиліттями як на рівні персональної пам’яті, так і на рівні сімейних історій, тобто як «комунікативна пам’ять».

Варто пам’ятати й ту обставину, що травматичний досвід (персональний чи колективний) зазвичай не належить до тих фрагментів пам’яті, до яких воліють звертатися: навпаки, доволі часто такий досвід є предметом добровільного, навмисного забування. Можна припустити, що це повною мірою стосується голоду 1932—1933 років.

Окрім голоду 1932—1933 років, Україні довелося пережити й інші масштабні травми: репресії 1930-х, Другу світову війну та нацистську окупацію, повоєнний голод 1946—1947 років. Нашарування одних трагічних подій на інші не могло не позначитися на здатності виокремлювати одну з них як головну. До того ж періодичні репресивні заходи радянської держави щодо «українського буржуазного націоналізму» та його носіїв, представників національної інтелігенції впродовж 1940—1970-х років, індоктринація суспільної свідомості радянськими міфами та розгалужена жорстка цензурна система нейтралізували можливості актуалізації цієї теми в публічному просторі.

Унаслідок усіх цих обставин голод 1932—1933 рр. «зник» з публічного простору в СРСР. У спеціальних наукових дослідженнях можна було дізнатися лише про якісь «продовольчі труднощі», а заяви і дії окремих західних дослідників чи діаспори офіційно трактувалися як ідеологічна диверсія. Про голод могли згадувати (опосередковано) – у радянських контрпропагандистських роботах, що мали за мету спростування «вигадок буржуазних фальсифікаторів» (прямо вступати у полеміку з цієї теми не рекомендувалося)¹².

Тема не з’явилася в інтелектуальному просторі і в роки «відлиги», коли вона цілком мала шанси опинитися на поверхні в контексті «подолання культу особи Сталіна». Безпосередніх свідків катастрофи 1932—1933 рр. тоді було ще достатньо, аби вона за сприятливих умов зафіксувалася, принаймні як явище «історичної пам’яті». Проте власні продовольчі труднощі, пов’язані з експериментами в сільському господарстві кінця 1950-х – початку 1960-х, унеможливили будь-який варіант її публічного обговорення. Та й «відлига» була не лише короткочасною, а й мала певні межі дозволеного. Згадки про голод 1932—1933 років у публічному просторі перебували поза цими межами.

Єдина спроба зробити часткову поступку і визнати хоча б сам факт голоду 1932—1933 рр. відноситься до періоду «пізньої відлиги». У 1966 р. П. Шелест, перший секретар ЦК КПУ, під тиском канадських комуністів (по суті, лівої частини української діаспори в Канаді) дав усне розпорядження просто згадати про голод у статті, присвяченій економічному розвитку Української РСР за роки радянської влади, в газеті, що виконувала пропагандистські функції на Заході і яка фактично не мала читацької аудиторії у самій Українській РСР – News from Ukraine. Лише один абзац, присвячений голоду, призвів до того, що стаття загрузла у різних інстанціях (котрі просили письмового дозволу, не беручи на себе відповідальність), її довго не публікували і нарешті вона з’явилася, але без згадки про голод 1932—1933 років.

На Заході тема голоду 1932—1933 років в Радянському Союзі також була вкрай непопулярною. Існують свідчення, що її навмисно замовчували вже під час самого голоду – передусім ті, хто знав про голод і про його жахливі наслідки¹³. Відомі політичні і громадські діячі, інтелектуали відмовлялися визнавати правдою жахливі звістки, що надходили з СРСР. Для одних (Сідней та Беатриса Вебб, Бернард Шоу) це було пов’язано з їхньою радянофілією і переконаннями. Для інших (Едуард Ерріо) це було наслідком обману чи свідомого самообману. Для третіх (найвище керівництво США, наприклад¹⁴) це могло бути незручною правдою. Можливо, тема голоду в СРСР була дискредитована в очах західних інтелектуалів і політиків тим, що вона стала об’єктом пропаганди в нацистській пресі в середині 1930-х, та темою «жовтої преси» В. Херста – в останньому випадку журналісти в гонитві за сенсаціями вдавалися до фальсифікацій, викриття яких підважувало довіру до реальних фактів.

Окремі публікації в західній пресі (Ґарет Джонс, Малькольм Маґерідж) та зусилля громадських і політичних організацій української еміграції¹⁵ не вплинули на «громадську думку» Заходу.

Потужний заряд заперечення голоду 1932—1933, створений у 1930-ті спільними зусиллями радянського керівництва, частини лівих інтелектуалів і політиків Заходу, викреслив тему і з академічних досліджень. Канадський історик Ф. Сисин наводить просторий список причин «непопулярності» теми голоду 1932—1933 років в західній історіографії Радянського Союзу і України¹⁶: брак документальних джерел внаслідок закритості радянських архівів, низький інтерес західних дослідників до історії України як такої (чи навіть його відсутність) і їхня зосередженість на історії СРСР чи як його часто називали, «Росії», наявність очевидної упередженості щодо «українського націоналізму» (з яким західні інтелектуали зазвичай пов’язували не лише спонтанні спроби української діаспори звернути їхню увагу на трагедію, а й взагалі будь-які натяки на самостійність України), присутність інших сюжетів і масштабних подій, які «затінювали» голод 1932—1933 років (на зразок Другої світової війни та масових репресій), зосередженість західних дослідників на інституційному становленні радянської системи як такої, на питаннях соціальної історії, чи на репресіях проти еліт і нехтування «масами», непопулярність «національних сюжетів» серед західної професури і зрештою – «ліві» та проросійські симпатії значної частини останньої.

Голод 1932—1933 років був відсутній (як об’єкт систематичного дослідження) в західній академічній літературі впродовж майже п’ятдесяти років¹⁷. У 1930-ті роки з’явилося декілька невеликих статей у спеціальних журналах Німеччини та Великої Британії, де містилися згадки про нього. Окремі публікації в спеціалізованих журналах¹⁸ не викликали зацікавлення фахівців і не провокували ширших дискусій.

Поява «ревізіоністської течії» в дослідженнях Радянського Союзу на Заході, спрямованої на «очищення» наукових досліджень від ідеологічних нашарувань «холодної війни», могла б посприяти появі інтересу до голоду 1932—1933 років. Проте академічний ревізіонізм у дослідженні радянської історії парадоксальним чином негативно позначився на цій можливості: «ревізіоністи» сприймали зусилля української діаспори (яка була для них тотально «націоналістичною») щодо просування теми голоду на політичному та науковому рівнях як складову ідеологічної риторики «холодної війни»¹⁹. Дискусія, розпочата ними, хоча і вивела тему із забуття, мала переважно ідеологічний характер, «ревізіоністи», які прагнули нового трактування радянської історії, позбавленого ідеологічних надмірів «тоталітарної» школи, упадали в інші крайнощі, вбачаючи в темі 1932—1933 років переважно ідеологічний інтерес і виходячи у своїй критиці передусім з цих позицій.

Уся ця сукупність політичних, культурних, інституційних чинників спричинилася до того, що тема голоду 1932—1933 років якщо і виникала в публічному дискурсі поза межами СРСР, то переважно зусиллями української діаспори і в її колі. Впродовж трьох післявоєнних десятиліть ці зусилля, зазвичай пов’язані з річницями трагедії (1953, 1963, 1973), обмежувалися переважно локальними комеморативними акціями та публікаціями досліджень, головним чином аматорських²⁰.

Відповідно, тема голоду 1932—1933 років сприймалася як політиками, так і академічним світом Заходу (якщо взагалі її помічали) або як ідеологічні витівки антирадянських емігрантів з «сумнівним минулим», або як внутрішня справа частини маловідомої і маловпливової емігрантської спільноти²¹.