Kitabı oku: «Мобі Дік, або Білий Кит», sayfa 9
Утім, існувала одна обставина, яка послаблювала мою певність у тому, що мені виділять пристойну частку від спільного прибутку. Я ще на березі почув достатньо і про капітана Пелега, і про його дивакуватого старого приятеля Білдада; казали, що їм як двом головним власникам «Пекводу» інші власники – не такі поважані і до того ж розсіяні по всьому острову – дозволяють вирішувати всі корабельні справи на власний розсуд. І слід гадати, що в такому питанні, як набір команди, слово старого скнари Білдада могло важити найбільше – тим паче що він був тут, на борту «Пекводу», і читав тут свою вічну Біблію, зручно вмостившись у капітанській каюті, наче в себе вдома перед каміном. Та поки Пелег марно намагався обстругати перо великим кишеньковим ножем, старий Білдад, на мій превеликий подив – адже саме він був зацікавленою особою в цій справі, – старий Білдад, не звертаючи на нас ані найменшої уваги, мимрив собі під ніс: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль…»
– Скарби, капітане Білдад? – перепитав Пелег. – Атож, що ти там кажеш про скарби? Як ти гадаєш, скільки ми повинні дати цьому хлопчині?
– Це відомо тобі самому, – пролунала замогильна відповідь. – Сімсот сімдесят сьома частка – це не забагато, як ти гадаєш? «…де міль і хробацтво нівечить, але…»
«Ото скарб, справді, – подумав я. – Сімсот сімдесят сьома частка! Я бачу, друже Білдад, ти страшенно боїшся, щоб я не зібрав великих скарбів на тому світі, де їх «міль і хробацтво нівечить». Це справді була дуже «довга пайка», і хоча з першого погляду велика цифра викликає в необізнаної людини хибне уявлення, найпростіші міркування доводять, що хоч би яким великим було число сімсот сімдесят сім, якщо його поставити в знаменнику, стане зрозуміло, що одна сімсот сімдесят сьома частина фартингу – це набагато менше, ніж сімсот сімдесят сім золотих дублонів; а я був саме такої думки.
– Ох, бодай тобі, Білдаде! – гримнув Пелег. – Чи ти хочеш обдурити цього хлопця? Треба дати йому більше.
– Сімсот сімдесят сьома, – повторив Білдад, не відводячи очей від книги, і забурмотів знову: «…бо де твій скарб, там буде і твоє серце».
– Я записую його на трьохсоту частку, – оголосив Пелег. – Чуєш, Білдаде? Я сказав: на трьохсоту.
Білдад полишив книгу і, з урочистим виглядом повернувшись до Пелега, мовив:
– Капітане Пелег, у тебе добре серце, але не забувай про свій обов’язок щодо інших власників корабля – а серед них багато вдів і сиріт – і не забувай, що, надто щедро винагородивши цього юнака за його працю, ми відберемо шматок хліба у цих вдів і сиріт. Сімсот сімдесят сьома частка, капітане Пелег.
– Слухай, Білдаде! – гарикнув Пелег, схопившись із місця і тупаючи ногами. – Провалитись мені на місці, якби я слухався твоїх порад у таких справах, у мене на совісті лежав би такий тягар, що він потопив би найбільший корабель, який коли-небудь огинав мис Горн!
– Капітане Пелег, – незворушно заперечив Білдад, – може, твоя совість сидить у воді на десять дюймів чи на десять сажнів, це тобі краще знати; але ти затявся у своїй грішній омані, і боюся, що твоя совість дала таку течу, від якої сам ти врешті-решт підеш на дно – просто до пекла, капітане Пелег.
– Он як! До пекла! Ти мене скривдив! Це тяжка кривда. Казати людині, що вона піде до пекла, це ж просто пекельні глуми. Чорт забирай! Тільки скажи це ще раз, Білдаде, і побачиш, що буде. Я… я… та я козла живцем проковтну, зі шкурою та рогами! А ну геть звідси, нудисвіте, геть, кислоокий сучок! Забирайся звідси прямим курсом!
З цими словами він кинувся на Білдада, але той слизнув убік з якоюсь неймовірною спритністю.
Спантеличений цією раптовою сваркою між двома головними і відповідальними власниками корабля і вже вагаючись, чи варто найматися на цей корабель з такими непевними хазяями і непостійними капітанами, я відступив від дверей, щоб пропустити Білдада, оскільки був певен, що він прагне втекти від Пелегової люті. Але, на мій подив, той спокійнісінько всівся на транці і вочевидь не мав наміру кудись іти. Він давно звик до грішної впертості Пелега та його манери поводитися. Що ж до Пелега, то він також, виливши всю свою лють, сів на місце – сумирний мов ягнятко, однак усе ще тремтів, бо його нервове збудження не вляглося остаточно.
– Хух, – мовив він нарешті, відсапуючись, – шквал начебто пішов з лівого борту. Білдаде, ти колись умів гарно заточувати острогу, то обстругай мені це перо, будь ласка. Ножик у мене геть затупився. От спасибі тобі, Білдаде. То як тебе звати, хлопче? Ізмаїл? Отож, Ізмаїле, я записую тебе на трьохсоту частку.
– Капітане Пелег, – сказав я, – у мене є товариш, він теж хоче піти в плавання. Можна я приведу його завтра вранці?
– Ну звісно, – відповів Пелег. – Приведи, а ми на нього подивимося.
– А яку частку запросить він? – проскреготів Білдад, підвівши очі від Біблії, у яку знову заглибився.
– Нехай тебе це не турбує, Білдаде, – сказав Пелег. – Він уже коли-небудь ходив на китобійці? – звернувся він до мене.
– Він убив стільки китів, що й не злічити, капітане Пелег.
– Тоді приводь його сюди.
І я, підписавши папери, пішов звідти, цілком певний у тому, що якнайкраще виконав покладену на себе роль і що «Пеквод» – саме той корабель, на якому Йоджо судив нам із Квіквегом обігнути мис Горн.
Але, ступивши кілька кроків, я згадав, що так і не побачив капітана, з яким мені доведеться вирушати в плавання; хоча я знав, що капітан часто з’являється тільки тоді, коли китобійний корабель уже повністю готовий до плавання і вся команда на борту, – адже рейси звичайно дуже довгі, а відпустки на берег дуже короткі, і капітан, якщо він має родину чи якусь серйозну справу, геть не цікавиться своїм поставленим у порту кораблем, перекладаючи свій клопіт на плечі судновласників, поки все не буде готове для майбутнього плавання. І все ж таки слід було б подивитися на капітана, перш ніж безповоротно віддатися під його оруду. Я повернув назад і, озвавшись до капітана Пелега, спитав, де можна знайти капітана Ахаба.
– А нащо тобі капітан Ахаб? З паперами все гаразд. Тебе записали.
– Так, але мені б хотілося на нього поглянути.
– Навряд чи ти зможеш це зробити. Я й сам до пуття не знаю, що з ним трапилося, та він весь час сидить удома. Може, хворий, хоча з виду й не скажеш. Та ні, він не хворий; але й здоровим його теж назвати не можна. У всякому разі, хлопче, він і мене не завжди хоче бачити, тому не думаю, щоб він хотів би побачитися з тобою. Він дивний чоловік, капітан Ахаб; так багато хто думає; дивний, але не поганий. Ти не бійся: він тобі сподобається. Він благородний, хоч і не святобливий, не побожний, але він божа людина, капітан Ахаб; він небагато говорить, та коли вже говорить, то його варто послухати. Затям, я тебе попередив: Ахаб – людина незвичайна; Ахаб бував і в колежах, і серед канібалів; він знає таємниці, глибші від глибин морських; він перемагав блискавичною острогою дужчого і більш таємничого ворога, ніж простий кит. О, ця острога! Найгостріша, найвлучніша на всьому нашому острові! Ні, він – не капітан Білдад і не капітан Пелег; він Ахаб, мій хлопче, а ти знаєш, що древній Ахаб був вінчаним царем!
– І царем дуже негідним. Коли цього лихого царя вбили, собаки лизали його кров, хіба ні?
– Підійди-но сюди, ближче, ближче, – мовив Пелег з таким притиском, що я навіть злякався. – Слухай, хлопче, ніколи не кажи таких речей на борту «Пекводу». І взагалі ніде не кажи. Капітан Ахаб не вибирав собі імені. Це була дурна примха його божевільної матінки-удовиці, яка померла, коли йому був один рік. Щоправда, стара скво Тістіг у Гейхеді казала, що це ім’я ще себе виправдає. Може, якийсь дурень скаже тобі те саме. Але я хочу тебе попередити. Це брехня. Я добре знаю капітана Ахаба, я багато років плавав у нього помічником; і я знаю, який він насправді – достойна людина, не святоша, як оцей Білдад, а добрий безбожник, схожий на мене, тільки в ньому є ще багато чого, окрім цього. Так, я знаю, він ніколи не був веселуном; і знаю, що останнього разу, повертаючись із плавання, він якийсь час був сам не свій, але кожен знає, що це спричинив нестерпний біль у рані. Знаю й те, що від того дня, коли він в останньому рейсі втратив ногу через того клятого кита, він весь час тужить або лютує; та це минеться. І ще затям собі, хлопче: краще плавати з невеселим хорошим капітаном, ніж з веселим та поганим. А тепер прощавай і не будь несправедливим до капітана Ахаба через те, що в нього погане ім’я. До того ж, мій хлопче, у нього є дружина – вже три рейси, як він з нею побрався, – добра, сумирна молода жіночка. Подумай, від цієї молодої жінки в нього є дитина, – тож як ти гадаєш, чи може старий Ахаб бути безнадійно лихим? Ні, ні, друже мій, Ахаб скалічений, знівечений, але й у ньому є людське!
Я пішов, заглиблений у роздуми. Те, що я випадково дізнався про капітана Ахаба, завдало мені якогось невиразного болю. Я відчував співчуття і жаль до нього, але через що саме – не знаю, хіба що через те, що він був так жахливо скалічений. Водночас я відчував і незбагненний страх перед ним; але це відчуття я не можу описати, бо це був, власне, не страх, а щось інше, не знаю, що саме. Це відчуття не викликало в мене ніякої ворожості до нього, проте мене трохи дратувала пов’язана з цим чоловіком таємниця, яку я усвідомлював, хоча на той час знав про нього дуже мало. Потім мої думки помалу звернули в інший бік, і темний образ Ахаба на деякий час покинув мене.
Розділ 17. Рамадан
Рамадан Квіквега, або Великий День Посту і Каяття, повинен був скінчитися тільки пізно ввечері, і я вирішив, що поки не слід його турбувати; адже я щиро поважаю будь-які релігійні обряди, хоч якими б кумедними вони не виглядали, і ніколи не зміг би поставитися без належної поваги навіть до мурах, які вклоняються мухомору, або до тих істот у деяких куточках нашої планети, які з шанобою, що не має собі рівних більш ніде у всесвіті, вклоняються пам’ятнику якогось померлого землевласника тільки тому, що його статками все ще розпоряджаються від його імені.
На мою думку, ми, побожні християни, виховані в лоні пресвітеріанської церкви, маємо бути більш терпимими у таких питаннях і не ставити себе вище за всіх інших смертних, язичників та інших, якщо їхні уявлення в цій галузі здаються нам дикими. Наприклад, Квіквег сповідує навдивовижу безглузді вірування щодо Йоджо і Рамадана; ну то й що з того? Певно ж, Квіквег знає, що робить, він собою задоволений – і нехай лишається при своїх поглядах. Будь-які суперечки не призвели б ні до чого; тож нехай він і надалі лишається самим собою, і нехай небо буде милосердне до нас усіх – і пресвітеріан, і язичників, бо нам усім, як на те, не завадило б навести лад у голові.
Надвечір, коли, на мою думку, усі його обряди та церемонії мали завершитися, я зійшов нагору і постукав. Жодної відповіді. Я штовхнув двері, але вони були замкнені зсередини. «Квіквегу!» – покликав я пошепки крізь замкову шпарину. Тиша. «Чуєш, Квіквегу, чого ти не озиваєшся? Це я, Ізмаїл!» З-за дверей не долинало жодного звуку. Я занепокоївся. Адже я дав йому багато часу! Чи не трапився з ним апоплексичний удар? Я зазирнув у замкову шпарину, але двері були розташовані в дальньому кутку кімнати і через замковий отвір відкривалася похмура та зловісна картина. Видно було тільки спинку ліжка і частину стіни – і більш нічогісінько. Але я з подивом побачив, що до стіни притулено дерев’яне руків’я гарпуна, якого хазяйка відібрала у Квіквега звечора, коли ми піднімалися до себе. Дивно, подумав я, та хоча б гарпун стоїть там, а Квіквег без свого гарпуна не переступить порога, отже, сам він теж має бути всередині.
– Квіквегу! Квіквегу!
Мовчання. Певно, щось таки трапилося! Апоплексичний удар! Я спробував виламати двері, але вони не піддавалися. Я поспіхом збіг униз і висловив усі мої підозри першому, хто трапився мені назустріч, – а то була служниця.
– Ой леле! – заголосила вона. – Я так і знала, що скоїлося лихо. Я хотіла після сніданку ввійти застелити ліжко, аж дивлюся – двері замкнені. І тихо – миша не писне. Від самого рання – ані звуку. Я думала, може, ви обоє пішли і замкнули двері, щоб речі не покрали. Ой лишенько! Пані! Убивство! Місіс Хассі! Удар!
І вона з лементом метнулася на кухню, а я поквапився за нею. Тої ж миті з гірчичницею в одній руці і оцетницею в другій з’явилася і сама місіс Хассі, покинувши готувати приправи і водночас сварити чорношкірого хлопчину-служника.
– Де у вас комора? – репетував я. – Де комора? Мерщій туди, принесіть щось, аби виламати двері, – сокиру! Сокиру! З ним стався удар, це точно!
Вигукуючи це, я з порожніми руками збіг угору сходами, але хазяйка заступила мені шлях, виставивши вперед гірчицю та оцет, а заразом і свою не менш кислу мармизу.
– Що сталося, юначе?
– Дайте мені сокиру! На бога, нехай хтось біжить по лікаря, поки я ламатиму двері!
– Стривайте, – мовила хазяйка, поспіхом ставлячи на сходи оцетницю, щоб звільнити хоча б одну руку. – Стривайте, це в моєму домі ви хочете ламати двері? – І вона схопила мене за руку вище ліктя. – У чім річ? Що сталося?
Намагаючись говорити спокійно, я досить швидко виклав їй ситуацію. Притуливши гірчичницю до носа, вона якусь мить збентежено розмірковувала, потім з вигуком: «Авжеж, як я залишила його там, то більш і не бачила!» – побігла до комори під сходами, зазирнула туди і, повернувшись, повідомила, що гарпуна Квіквега немає на місці.
– Він зарізався, – зробила вона висновок. – Історія з бідолашним Стігсом повторюється. Ще одна ковдра пропала… бідна його мати!.. Отак і весь мій готель переведеться. Чи лишилися в бідного хлопця сестри?.. Де ж це дівчисько? Чуєш, Бетті, йди до маляра Снерлса і скажи, нехай він напише для мене об’яву: «Тут забороняється чинити самогубства і курити у вітальні», – аби одразу вбити двох зайців… Убити?.. Господи, помилуй його душу! Хто це там галасує? Ану, хлопче, відійдіть звідти!
Мовивши це, вона йшла за мною сходами, і щойно я зробив нову спробу виламати двері, як вона вчепилася в мене вільною рукою.
– Оцього я не дозволю! Я не дозволю ламати мій дім. Можете сходити за слюсарем, є тут один, живе за милю звідси. Та ні, стривайте, – і вона полізла до бічної кишені. – Здається, цей ключ підійде. Ану, спробуємо.
Вона встромила ключ у шпарину і повернула його. Та, на лихо, лишався ще засув, що ним Квіквег зачинився зсередини.
– Усе ж доведеться їх виламати, – сказав я і вже відступив, щоб краще розбігтись, але хазяйка знову вчепилася в мене і зарепетувала, що не дозволить ламати свій дім. Я вирвався і з розбігу навалився на двері всім тілом.
Двері з жахливим гуркотом розчахнулися, грюкнувши ручкою об стіну і здійнявши до самої стелі хмари облупленої штукатурки; і ми побачили Квіквега… Господи милостивий! Живий і неушкоджений, він непорушно сидів навпочіпках посеред кімнати, а на тімені в нього стояв Йоджо. Квіквег і оком не змигнув, він сидів, наче бовван, не виявляючи найменших ознак життя.
– Квіквегу, – ступивши до нього, озвався я. – Квіквегу, що з тобою?
– Невже він отако просидів весь день? – жахнулася хазяйка.
Та хоч як ми допитувалися, втім не змогли видобути з нього ані слова. Я вже ладен був зіпхнути його на підлогу, аби тільки якось змінити його позу – такою вона здавалася нестерпно напруженою і неприродною, надто коли уявити, що він просидів так, мабуть, годин вісім чи десять поспіль, а може, й більше, і при цьому, звісно, нічого не їв.
– Місіс Хассі, – сказав я. – Тепер ми принаймні пересвідчилися, що він живий. Тому залиште нас, будьте ласкаві, а я вже спробую якось розплутати цю історію.
Зачинивши за хазяйкою двері, я й далі намагався умовити Квіквега сісти на стілець. Та все було марно. Він закляк коло моїх ніг і, попри всю мою ґречність та лестощі, і бровою не кивнув, не вимовив ані слова і навіть не позирнув у мій бік, нічим не даючи зрозуміти, що взагалі помічає мою присутність.
Ну то що ж, подумав я, певно, так у них ведеться під час Рамадану. Може, в нього на острові всі постяться саме так на карачках. Цілком імовірно, що так воно і є. Авжеж, певно, це приписує його релігія; а коли так – нехай сидить собі. Рано чи пізно він, звісно, встане. Дякувати Богу, вічно це тривати не може, а Рамадан у нього буває лише раз на рік, і то не дуже регулярно.
Я зійшов униз до вечері. Вислухавши чимало довгих розповідей моряків, які щойно повернулися з «пудингового» плавання (так вони називали короткий промисловий рейс на шхуні або бригу, обмежений водами Північної Атлантики), і просидівши у товаристві цих «пудингових» моряків ледь не до одинадцятої години, я знову піднявся до себе, цілком певний, що на цей час Квіквег уже завершив свій Рамадан. Та дзуськи: він так само сидів там, де я його залишив, не посунувшись ані на дюйм. Я навіть розлютився на нього: як можна отак безглуздо сидіти цілий день і півночі на карачках у холодній кімнаті, тримаючи на голові дерев’яного боввана!
– Заради бога, Квіквегу, устань, поворушися трошки. Устань і піди повечеряй. Ти ж так зовсім охлянеш. Ти помреш з голоду, Квіквегу!
У відповідь – ані звуку.
Тоді я вирішив дати йому спокій і лягти спати; а він, безперечно, трохи згодом і сам піде за моїм прикладом. Але перш ніж лягти в ліжко, я взяв свій теплий бушлат і накинув йому на плечі, бо бралося на мороз, а він був у самій тонкій куртці. Та заснути я не міг, хоч як намагався. Свічку я задмухнув, але досить мені було згадати, що він сидить тут у цій незручній позі, не далі ніж за чотири фути від ліжка, сам-один, у холоднечі й темряві, як мені ставало нестерпно зле. І треба ж було, – спати в одній кімнаті з язичником, який цілу ніч не склепляє очей і сидить на карачках, дотримуючи свій жахливий і таємничий Рамадан!
Нарешті я таки задрімав і більш нічого не чув і не бачив до самого ранку; коли ж, розплющивши очі, поглянув униз, побачив, що там сидів Квіквег, так само скоцюрблений, наче пригвинчений до підлоги. Та щойно перший сонячний промінь зазирнув у вікно, він ураз скочив на ноги, аж хруснули занімілі кістки, і, з утішеним виглядом доплентавши до ліжка, притис свого лоба до мого і сказав, що його Рамадан скінчився.
Як я вже казав, я ладен дуже терпимо ставитися до будь-якої релігії, що її сповідує людина, якою б була ця релігія, лише за тієї умови, що людина не вбиває і не кривдить інших людей за те, що вони вірують по-іншому. Та коли чиясь релігія сягає такого фанатизму, коли вона стає катуванням для віруючого, інакше кажучи, коли вона перетворює нашу планету на вельми незатишний заїзд, – тоді прихильника такої релігії, на мою думку, слід відвести убік і по-дружньому з ним побесідувати. Саме це я тепер хотів зробити з Квіквегом.
– Квіквегу, – сказав я, – лягай у ліжко і послухай, що я тобі скажу.
І я приступив до розмови, почавши від зародження і розвитку первісних вірувань і дійшовши до різноманітних релігій нашого часу, невпинно намагаючись переконати Квіквега, що всі ці Великі пости, Рамадани і довге сидіння на карачках у неопалених похмурих кімнатах – повне безглуздя: це шкодить здоров’ю, не йде на користь душі і просто суперечить простим правилам гігієни і здорового глузду. Я також сказав йому, що мені просто боляче, нестерпно боляче дивитися, як він, щодо всього іншого надзвичайно розважливий і розумний дикун, так по-дурному поводиться з оцим своїм дурним Рамаданом. До того ж, переконував я його, від посту тіло слабшає, а значить, слабшає і дух, і всі думки, породжені постом, просто немічні. Недарма ті віруючі, які страждають на шлункові розлади, сповідують такі невтішні погляди стосовно того, що чекає їх на тому світі. Одне слово, Квіквегу, казав я, дещо ухилившись від обраної теми, уявлення про пекло вперше з’явилося в людини, коли вона об’їлася яблук, а потім було увічнено спадковим розладом шлунка, який підтримують усілякі Рамадани.
Потім я спитав Квіквега, чи потерпав він коли-небудь від шлункового розладу, і зробив спробу пояснити свою думку якнайобразніше, щоб він зрозумів, що саме я маю на увазі. Він відповів, що ні – хіба що одного разу і з вельми важливої причини. Це сталося з ним після бучного бенкету, який влаштував його батько на честь великої перемоги, коли до другої години по обіді було вбито п’ятдесят ворожих воїнів, і тієї ж ночі їх усіх зварили і з’їли.
– Годі, годі, Квіквегу, – урвав я його, здригнувшись. – Замовкни!
Я й так уявляв собі, до чого це могло призвести. Колись я знав одного матроса, який побував на цьому острові, і він розповідав мені, що в його мешканців такий звичай: здобувши перемогу у великій битві, вождь підсмажує у себе на подвір’ї чи в садку кожного вбитого, а потім по черзі викладає їх на великі дерев’яні тарелі, прикрашає, наче овочеве рагу, плодами хлібного дерева і кокосовими горіхами і, встромивши їм до рота жмутики петрушки, посилає з найкращими побажаннями до своїх друзів, наче то різдвяні індички.
Я аж ніяк не можу сказати, що мої міркування щодо релігії подіяли на Квіквега надто сильно. По-перше, його не зацікавила розмова на тему, щодо якої в нього була інша точка зору; по-друге, він розумів мене щонайбільше на одну третину, хоч я й намагався викладати свої думки у вельми примітивній формі; а до того ж він, звісно, вважав, що розуміється на істинній релігії значно краще за будь-кого. Він дивився на мене з якимось поблажливим співчуттям, ніби шкодував, що така розважлива людина безнадійно втрачена для святої язичницької віри.
Нарешті ми встали з ліжка й одяглися. Квіквег з апетитом ум’яв чималий сніданок, що складався з різноманітних сортів вареної риби, – тому його Рамадан не приніс хазяйці великого зиску, – і ми вирушили до «Пекводу», неквапно крокуючи по дорозі і колупаючи кістками палтуса в зубах.
