Kitabı oku: «Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown», sayfa 2

– Стріла була цілком матеріальна, – зауважив священик.

– Піраміди ще матеріальніші, а там лежать мертві фараони, – посміхнувся чоловік в окулярах. – Дуже цікаві ці стародавні матеріальні релігії. Впродовж тисячоліть боги та царі на барельєфах натягують свої видовбані на камені луки, такими ручиськами, здається, можна і кам’яний лук натягнути. Матеріал, ви скажете, але який матеріал! Чи траплялося вам отак дивитися на ті пам’ятники Стародавнього Сходу, що раптом здасться: а що як давній бог і зараз таким собі чорним Аполлоном роз’їжджає по світу в своїй колісниці і стріляє в нас чорними променями смерті?

– Якщо і роз’їжджає, – сказав патер Браун, – то ім’я йому зовсім не Аполлон. Втім, я сумніваюся, що Мертона вбили чорним променем чи й навіть кам’яною стрілою.

– Він вам, мабуть, видається святим Себастьяном, котрий загинув від стріл, – єхидно реготнув Дрейдж. – Адже всі мільйонери – великомученики. А вам не спадало на гадку, що він отримав те, що йому належиться? Підозрюю, ви не так уже й багато знаєте про вашого мученика-мільйонера. Так ось, дозвольте вам повідомити: він отримав тільки соту частку того, що заслуговував.

– Чому ж, – тихо запитав патер Браун, – ви його не вбили?

– Тобто як чому я не вбив? – здивувався Дрейдж. – Нічого не скажеш, милий ви священик.

– Ну що ви, – сказав служитель Церкви, немов відмахуючись від компліменту.

– Чи не маєте ви на увазі, що це я його вколошкав? – прошипів Дрейдж. – Що ж, доведіть. Але я вам прямо скажу: невелика втрата.

– Та ні, втрата велика, – жорстко відповів Браун. – Для вас. Тому ви його і не вбили.

І, не глянувши на остовпілого власника окулярів, священик вийшов.

Майже місяць минув, перш ніж патер Браун знову навідав будинок мільйонера, котрий став третьою жертвою Деніела Дума. Причетні до справи особи зібралися там на термінову нараду. Старий Крейк сидів на чолі столу, племінник – праворуч від нього, адвокат – ліворуч, огрядний велетень негроїдного типу, котрого, як виявилося, звали Гарріс, також був присутній, мабуть, усього лише як необхідний свідок. Гостроносий рудий індивід, котрий відгукувався на прізвище Діксон, був представником чи то пінкертонівської, чи ще якоїсь приватної агенції. Патер Браун скромно опустився на вільне кріселко поруч із ним.

Часописи всіх континентів рясніли статтями про загибель фінансового колоса, зачинателя Великого Бізнесу, котрий обплутав своєю мережею світ, але у тих, хто був біля нього напередодні загибелі, вдалося з’ясувати вельми небагато. Дядечко з племінником та адвокат заявили, що на той час, коли здійняли тривогу, вони були вже досить далеко від стіни. Охоронці, котрі стояли біля воріт і всередині будинку, відповідали на запитання не надто впевнено, але загалом їхня розповідь не викликала сумнівів. Заслуговувала на увагу, здавалося, лише одна обставина. Чи то перед вбивством, чи відразу після нього якийсь невідомий тинявся біля воріт і просив впустити його до пана Мертона.

Що йому треба, було важко збагнути, оскільки промовляв він вельми непереконливо, але згодом і мова його здалася підозрілою, позаяк балакав він про поганого чоловіка, котрого покарало небо. Пітер Вейн жваво подався вперед, і очі на його схудлому обличчі заблищали.

– Норман Дрейдж. Готовий заприсягтися, – сказав він.

– Що це за птаха? – спитав дядечко.

– Мені б також хотілося це з’ясувати, – відповів молодий Вейн. – Я якось спитав його, але він навдивовижу спритно ухиляється від прямих відповідей. Він і в знайомство до мене втерся хитрістю – щось плів про літальні машини майбутнього, але я ніколи йому особливо не довіряв.

– Що він за людина? – поцікавився Крейк.

– Містик-дилетант, – з простодушним виглядом сказав патер Браун. – Їх не так уже й мало, він із тих, хто, вештаючись у паризьких кафе, натякає, що йому вдалося підняти покривало Ізіди або проникнути в таємницю Стоунхенджу. А вже у випадку, як наш, вони неодмінно підшукають якесь містичне тлумачення.

Темна прилизана голова Бернарда Блейка чемно нахилилася до священика, але в усмішці прослизнула ворожість.

– От уже не думав, сер, – сказав він, – що ви відкидаєте містичні тлумачення.

– Навпаки, – лагідно моргаючи, відгукнувся священик. – Саме тому я й можу їх відкидати. Самозваний адвокат міг би ввести мене в оману, але вас йому не одурити, бо ви самі – адвокат. Кожен дурень, вбравшись індіанцем, може переконати мене, що він і є реальний і непідробний Гаявата, але пан Крейк в одну мить розкусить його. Будь-який шахрай може мене переконати, що знає про авіацію все, але він не одурить капітана Вейна. Саме так вийшло і з Дрейджем, тямите? Через те, що я трохи розбираюся на містиці, мене не можуть одурити дилетанти. Справжні містики не ховають таємниць, а відкривають їх. Вони нічого не залишать у тіні, а таємниця так і залишиться таємницею. Зате містику-дилетанту не обійтися без покрову таємничості, знявши який знаходиш щось цілком тривіальне. Втім, маю додати, що Дрейдж переслідував і практичнішу мету, тлумачачи про небесну кару і про втручання згори.

– Що за мета? – спитав Вейн. – У чому б вона не полягала, вважаю, що ми маємо про неї знати.

– Бачите… – повільно почав священик, – він хотів вселити нам думку про надприродне втручання, позаяк загалом сам він знав, що нічого надприродного в цих вбивствах не було.

– А-а, – сказав, точніше прошипів Вейн. – Я так і думав. Власне кажучи, він – злочинець.

– Простіше кажучи, він злочинець, але злочину не вчинив.

– Ви вважаєте, що балакаєте просто? – чемно поцікавився Блейк.

– Ну ось, тепер ви скажете, що й я містик-дилетант, – дещо зніяковіло, але посміхаючись промовив слуга Божий. – Це вийшло у мене випадково. Дрейдж не винен у злочині… в цьому злочині. Він просто шантажував одного чоловіка і тому вештався біля воріт, але він, природно, не був зацікавлений ні в розголошенні таємниці, ні в смерті Мертона, дуже невигідній йому. Втім, про нього пізніше. Зараз я лише хотів, щоб він не завів нас на манівці.

– На манівці від чого? – зацікавився його співрозмовник.

– Від істини, – відповів священик, спокійно дивлячись на нього з-під примружених повік.

– Маєте на увазі, – захвилювався Блейк, – що вам відома істина?

– Так, мабуть, – скромно підтвердив патер Браун.

Стало дуже тихо, потім Крейк раптом крикнув:

– Та куди ж подівся секретар? Вілтон! Він має бути тут.

– Ми з паном Вілтоном підтримуємо один із одним зв’язок, – повідомив священик. – Мало того, я просив його зателефонувати сюди і незабаром чекаю на його дзвінок. Можу додати також, що в певному сенсі ми і до істини докопувалися спільно.

– Якщо так, то я спокійний, – буркнув Крейк. – Вілтон, як мисливський собака, йшов по сліду за цим невловимим мерзотником, тож кращого супутника для полювання вам не знайти. Але яким чином ви, в біса, докопалися до істини? Звідки ви про неї дізналися?

– Від вас, – тихо відповів священик, лагідно, але твердо дивлячись в очі розсердженому ветерану. – Я маю на увазі, що до розгадки мене підштовхнула ваша розповідь про індіанця, котрий кинув ніж у чоловіка, який стояв на мурі.

– Ви вже кілька разів це казали, – з подивом сказав Вейн. – Але що тут спільного? Що будинок цей схожий на фортецю, і отже, стрілу, як і той ніж, закинули рукою? Але ж стріла прилетіла здалеку. Її не могли закинути на таку відстань. Стріла полетіла б далеко, а ми всі тупцяємо на місці.

– Боюся, ви не збагнули, що з чим порівнювати, – сказав патер Браун. – Справа зовсім не в тому, як далеко можна щось закинути. Зброя була використана незвичайним чином – ось що головне. Люди, котрі стояли на мурі, гадали, що ніж придатний лише для рукопашної сутички, і не допетрали, що його можна метнути, як дротик. В іншому, відомому мені випадку люди вважали зброю, про яку йшла мова, тільки метальною і не втямили, що стрілою можна заколоти, як списом. Коротко кажучи, мораль тут така: якщо ніж міг стати стрілою, то і стріла могла стати ножем.

Усі погляди були спрямовані тепер на священика, але він, ніби не помічаючи їх, продовжував усе тим же буденним тоном:

– Ми намагалися здогадатися, хто стріляв у вікно, де перебував стрілець і таке інше. Але ж ніхто не стріляв. Та й потрапила стріла в кімнату зовсім не через вікно.

– Як же вона туди потрапила? – розвів руками адвокат, насупившись.

– Гадаю, її хтось приніс, – сказав патер Браун. – Внести стрілу в будинок і заховати її було неважко. Той, хто це зробив, підійшов до Мертона, встромив стрілу йому в горло, наче кинджал, а потім його осінила дотепна ідея обернути все так, щоб кожному, хто увійде в кімнату, відразу ж здалося, що стріла, немов птах, влетіла у віконце.

– Хтось, – голосом важким, як камінь, повторив старий Крейк.

Задзвонив телефон – різко, наполегливо та відчайдушно. Він стояв у суміжній кімнаті, і ніхто не встиг навіть ворухнутися, як священик кинувся туди.

– Що за чортівня? – роздратовано вигукнув Вейн.

– Він казав, що йому має зателефонувати Вілтон, – все тим же тьмяним і глухим голосом відповів дядечко.

– Так, мабуть, це він і телефонує? – зауважив адвокат, явно тільки для того, щоб заповнити паузу.

Але ніхто йому не відповів. Мовчанка тривала, поки в кімнаті раптом знову не з’явився служитель Церкви. Не кажучи ні слова, він пройшов до свого крісла.

– Джентльмени, – почав він. – Ви самі мене просили розв’язати для вас цю загадку, і зараз, розв’язавши її, я зобов’язаний сказати вам правду, нічого не пом’якшуючи. Люди, котрі пхають свого носа в такі справи, мають залишатися неупередженими.

– Гадаю, це означає, – сказав Крейк, першим обірвавши мовчанку, – що ви звинувачуєте або підозрюєте когось із нас.

– Ми всі під підозрою, – відповів священик. – Навіть я, бо саме я знайшов труп.

– Куди там підозрювати нас! – спалахнув Вейн. – Патер Браун дуже люб’язно пояснив мені, яким чином я міг обстріляти з літака вікно на горішньому поверсі.

– Зовсім ні, – сказав священик, – це ви мені описали, яким чином могли б усе це зробити. Самі – ось у чому суть.

– Він, здається, вважає цілком імовірним, – загримів Крейк, – що це я своєю рукою пустив стрілу, сховавшись десь за огорожею.

– Ні, я вважав це майже неймовірним, – скривившись, відповів Браун. – Даруйте, якщо я образив вас, але мені не вдалося вигадати іншого способу перевірки. Припускати, що в той момент, коли відбувалося вбивство, повз вікна у величезному літаку пролітає капітан Вейн і залишається непоміченим – безглуздо й абсурдно. Абсурдніше лише припустити, що поважний старий джентльмен затіє гру в індіанців і зачаїться з луком і стрілами в кущах, аби вбити людину, яку міг би вбити двадцятьма набагато простішими способами. Але я мав встановити повну непричетність цих людей до справи, ось мені і довелося звинуватити їх у вбивстві, щоб переконатися в їхній невинності.

– Що ж переконало вас у їхній невинності? – здивувався Блейк, подавшись вперед.

– Те, як вони сприйняли моє звинувачення, – відповів священик.

– Що ви маєте на увазі?

– Дозволю собі зауважити, – спокійно озвався патер Браун, – що я вважав своїм обов’язком підозрювати не тільки їх двох, але й усіх інших. Мої підозри щодо пана Крейка і мої підозри щодо капітана Вейна полягали в тому, що я намагався визначити, наскільки ймовірна і можлива їхня причетність до вбивства. Я сказав їм, що дійшов до певних висновків, а що це були за висновки – зараз поясню. Мене цікавило – коли й як висловлять ці панове своє обурення, і як тільки вони обурилися, я збагнув, що вони не винні. Поки їм не спадало на гадку, що їх у чомусь підозрюють, вони самі свідчили проти себе, навіть пояснили мені, яким чином могли б скоїти це вбивство. І раптом, вражені страшною здогадкою, з лютими зойками накидалися на мене, а здогадалися вони обидва набагато пізніше, ніж могли б, але задовго до того, як я їх звинуватив. Якби вони і справді були винні, вони б себе поводили інакше. Винний або завжди напоготові, або вперто зображує святу невинність. І він не стане спершу наговорювати на себе, а потім підхоплюватися й обурено спростовувати підкріплені його ж власними словами підозри. Так поводитися міг лише той, хто і справді не здогадувався про підґрунтя нашої бесіди. Думка про скоєне постійно точить убивцю. Він не може на якийсь час забути, що вбив, а потім раптом схаменутися і заперечувати це. Ось чому я виключив вас із числа підозрюваних. Інших я виключив із інших причин, їх можна обміркувати пізніше. Наприклад, секретар. Але я зараз не про те. Тільки що мені телефонував Вілтон і дозволив повідомити вам важливі новини. Ви, гадаю, вже знаєте, хто він такий і чого домагався.

– Я знаю, що він шукає Деніела Дума, – повідомив Вейн. – Полює за ним, як одержимий. Ще я чув, що він син старого Гордера і хоче помститися за його смерть. Тож точно відомо одне: він шукає чоловіка, котрий назвався Думом.

– Вже не шукає, – зауважив патер Браун. – Бо знайшов його.

Пітер Вейн схопився.

– Знайшов! – вигукнув він. – Знайшов убивцю! То його вже заарештували?

– Ні, – відповів Браун, і його обличчя зробилося суворим і серйозним. Новини важливі, як я вже сказав, вони важливіші, ніж ви думаєте. Мені здається, бідолашний Вілтон узяв на себе страшну відповідальність. Здається, він покладає її й на нас. Він вистежив злочинця, і коли нарешті той опинився у нього в руках, Вілтон сам здійснив правосуддя.

– Маєте на увазі, що Деніел Дум… – почав адвокат.

– Деніел Дум мертвий, – повідомив священик. – Він чинив відчайдушний опір, і Вілтон убив його.

– Правильно зробив, – буркнув пан Гікорі Крейк.

– Я теж не засуджую його – катюзі по заслузі. Тим більше що Вілтон мстив за батька, – підхопив Вейн. – Це все одно що розчавити гадюку.

– Я з вами не згоден, – сказав патер Браун. – Мені здається, ми всі зараз намагаємося приховати під романтичним покровом беззаконня і самосуд, але, гадаю, ми самі пошкодуємо, якщо втратимо наші закони та свободи. Крім того, мені здається, що нелогічно, міркуючи про причини, які штовхнули Вілтона на злочин, навіть не спробувати з’ясувати причини, які штовхнули на злочин самого Дума. Він не схожий на пересічного грабіжника, скоріше, це був маніяк, одержимий однією всепоглинаючою пристрастю. Спершу він діяв погрозами й убивав, лише переконавшись у марності своїх спроб, – згадайте, що обидві жертви були знайдені майже у будинку. А виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми навіть не чули виправдань іншої сторони.

– Сил немає терпіти ці сентиментальні дурниці, – сердито обірвав його Вейн. – Кого ж слухати – мерзенного негідника й убивцю? Вілтон кокнув його – молодець, і скінчена розмова.

– Саме так, саме так, – енергійно закивав дядечко.

Патер Браун обвів поглядом своїх співрозмовників, і обличчя його стало ще суворішим і серйознішим.

– Ви справді так вважаєте? – зітхнув він.

І тут же згадав, що він – на чужині, що він – англієць. Всі ці люди – чужі йому, хоч і друзі. Його землякам невідомі пристрасті, що кипіли в цьому гурті чужинців: шалений дух Заходу – країни заколотників і прихильників суду Лінча, часом об’єднувалися в одній особі. Ось і зараз вони об’єдналися.

– Що ж, – зітхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бідоласі Вілтону його злочин чи акт особистої відплати, або як уже ви там це назвете. У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладніше розповім вам про справу.

Він різко піднявся, і всі, не знаючи ще, що він хоче зробити, відчули, що щось змінилося, немов холод пробіг по кімнаті.

– Вілтон убив Дума досить незвичайним способом… – почав патер Браун.

– Як він убив його? – різко уточнив Крейк.

– Стрілою, – відповів священик.

У довгастій кімнаті без вікон ставало все темніше в міру того, як тьмяніло сонячне світло, що проникало у неї зі суміжної кімнати, тієї самої, де помер великий мільйонер. Усі погляди майже машинально звернулися туди, але ніхто не вимовив ні звуку. Потім пролунав голос Крейка, надтріснутий, старечий, тонкий, – не голос, а якесь квиління.

– Що ж це таке? Що ж це таке? Брандера Мертона вбили стрілою. Цього шахрая – також стрілою.

– Тією ж самою стрілою, – підтвердив патер Браун. – І водночас.

Знову настала тиша – придушена, але і набухла, запальна, а потім несміливо озвався молодий Вейн:

– Ви маєте на увазі…

– Я маю на увазі, – твердо відповів Браун, – що Деніелом Думом був ваш приятель Мертон, а іншого Деніела Дума не існує. Ваш товариш Мертон усе життя марив цією «коптською чашею», він поклонявся їй, як ідолу, молився на неї щодня. В роки своєї неприборканої молодості він убив двох людей, аби заволодіти цим скарбом, але, мабуть, він не хотів їхньої смерті, він хотів тільки пограбувати їх. Та як би там не було, чаша дісталася йому. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Зовсім із іншою метою переслідував його Вілтон. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже служив тут, у будинку, в усілякому разі, саме тут, он у тій кімнаті, й скінчилося полювання, і Вілтон убив убивцю свого батечка.

Настала тривала мовчанка. Потім старий Крейк тихо затарабанив пальцями по столу, бурмочучи:

– Брандер, мабуть, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.

– Але, Боже милий! – не витримав Пітер Вейн. – Що ж ми тепер будемо робити? Що казати? Адже це все змінює! Репортери… бізнесмени… як із ними бути? Брандер Мертон – така ж фігура, як президент або Папа Римський.

– Авжеж, без сумніву, це дещо змінює, – неголосно зауважив Бернард Блейк. – Різниця насамперед полягає…

Патер Браун так ударив по столу, що брязнули склянки. І навіть таємнича чаша в суміжній кімнаті, здавалося, відгукнулася на удар примарною луною.

– Ні! – крикнув він різко, немов вистрелив із пістолета. – Ніякої різниці! Я дав вам можливість поспівчувати бідоласі, котрого ви вважали пересічним злочинцем. Ви і слухати мене не забажали. Ви всі були за самосуд. Ніхто не обурювався тим, що Дума без суду і слідства вбили, як скаженого звіра. Катюзі, як кажуть, по заслузі. Що ж, чудово, якщо Деніел Дум отримав, що йому належиться, але те, що заслужив, отримав і Брандер Мертон. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то і Мертон не має права. Вибирайте що завгодно, – ваш бунтівний самосуд чи нашу нудну законність, але, заради Всемогутнього Господа, нехай уже буде одне для всіх беззаконня або одне для всіх правосуддя.

Ніхто йому не відповів, тільки адвокат прошипів:

– А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що треба пробачити злочинця?

– А що вона скаже, якщо я заявлю, що ви його вже пробачили? – відрубав священик. – Надто пізно ви відчули повагу до закону, пане Бернарде Блейку.

Він помовчав і вже м’якше додав:

– Сам я скажу правду, якщо мене спитають ті, кому належиться, а ви вільні чинити, як вам заманеться. Це, власне, як забажаєте. Вілтон телефонував сюди з однією лише метою: він повідомив мені, що вже можна про все розказати.

Патер Браун повільно пройшов до сусідньої кімнати і спинився біля столика, за яким знайшов свою смерть мільйонер. «Коптська чаша» стояла на колишньому місці, і він загаявся трохи, вдивляючись в її райдужні переливи і далі – в блакитну безодню небес.

Невидимець

У холодній вечірній блакиті кондитерська на розі двох закручених вулиць у Кемден-тауні виблискувала в темряві, як кінчик тліючої сигари. Точніше сказати, навіть як цілий феєрверк, бо незліченні вогні всіх барв веселки дробилися в численних дзеркалах і танцювали на пишних тортах і цукерках, сяяли позолоченими та кольоровими фантиками. Цю сліпучу вітрину обліпили вуличні хлопчиська – шоколадки були в блискучих золотих, червоних і зелених обгортках, які чи не спокусливіші за сам шоколад, а величезний білосніжний весільний торт у вітрині був недоступний і привабливий, так ніби весь Північний полюс перетворився на величезний ласий шматок. Певна річ, що настільки райдужні спокуси не могли не привернути до себе дітвору з усієї околиці у віці до десяти, а то й дванадцяти років. Але ця крамничка на розі не була позбавлена привабливості навіть для старших: від вітрини не відривався молодик принаймні років двадцяти чотирьох. Крамниця була і для нього сліпучим дивом, але манили його не тільки шоколадки, хоча, до слова сказати, їх він також не проти був би скуштувати.

Це був високий, міцний юнак із рудим волоссям і рішучим, але якимось байдужим поглядом. Під пахвою він тримав теку з малюнками, які продав за прийнятною ціною видавцям, після того як дядько, котрий був адміралом, позбавив його спадщини за співчуття до соціалізму, тоді як насправді він виступив із доповіддю проти цієї економічної теорії. Називався юнак Джоном Тернбулом Енґусом.

Увійшовши врешті в крамницю, він попрямував до дверей за стійкою, через які потрапив у таку собі кафе-кондитерську, і ледь підняв капелюха, вітаючись із молоденькою офіціанткою. Це була смаглява, тонка, метка дівчина в чорній сукні, на обличчі її пашів рум’янець, а очі яскраво блищали. Зачекавши, скільки належиться, вона підійшла до молодика прийняти замовлення.

Замовлення це, мабуть, не змінювалося з дня у день.

– Прошу, дайте булочку за півпенса і горнятко чорної кави, – діловито попросив він. Але не встигла дівчина відійти, як він додав: – А ще я прошу вашої руки.

Смаглява красуня кинула на нього зверхній погляд і сказала:

– Не люблю я таких жартів!

Рудоволосий юнак із несподіваною серйозністю поглянув на неї.

– Присягаюся, що не жартую, – сказав він, – це так само безсумнівно, як ось ця булочка за півпенса. Це аж ніяк не дешевше булочки – за все треба розплачуватися. Це так само шкідливо, як булочка. Від цього травлення руйнується.

Смаглява красуня довго не зводила з клієнта темних очей, болісно намагаючись його збагнути. Нарешті на її обличчі з’явилася якась подоба посмішки, і вона опустилася на ослін.

– Вам не здається, – невимушено міркував Енґус, – що поїдати ці булочки, коли вони коштують всього півпенса, справді жорстоко? Адже вони могли б дорости до пенса. Я покину цю варварську забаву, як тільки ми одружимося.

Дівчина схопилася з ослона і підійшла до вікна. Було помітно, що вона глибоко задумалася, але не відчувала до юнака жодної неприязні. А коли нарешті рішуче обернулася, то з подивом побачила, що Енґус уже спустошив вітрину і розкладає на столі свою здобич. Тут були і піраміди цукерок в яскравих обгортках, і кілька видів канапок, і дві карафки, наповнені тими таємничими напоями – портвейном і хересом, які незамінні в кондитерській справі. Старанно розмістивши все це, він встановив у центрі білосніжний обливаний торт, який служив головною прикрасою вітрини.

– Що це ви робите? – злякалася панночка.

– Те, що й годиться, люба Лоро… – почав він.

– Ох, заради Бога, постривайте хвильку! – вигукнула вона. – І не розмовляйте зі мною в такому тоні. Я питаю, що це таке?

– Святкова вечеря, панно Гоуп.

– А це що? – спитала вона, нетерпляче вказуючи на білосніжну зацукровану гору.

– Весільний торт, пані Енґус.

Дівчина підійшла до столу, схопила торт і віднесла на місце, в вітрину. Потім повернулася і, граційно спершись ліктями об стіл, глянула на молодика не без прихильності, але з неабияким роздратуванням.

– Ви навіть не даєте мені поміркувати, – на мить похнюпилася вона.

– Я не такий дурний, – відповів він. – У мене своє поняття про християнську смиренність.

Вона не зводила з нього очей, але, незважаючи на усмішку, обличчя її ставало все серйознішим.

– Пане Енґус, – спокійно промовила вона, – перш ніж ви знову візьметеся за свої витівки, я маю коротко розповісти вам про себе.

– Я задоволений, – відказав Енґус серйозно. – Але вже якщо так – то розкажіть заодно і про мене теж.

– Та мовчіть же, вислухайте мене, – наполягала вона. – Мені нема чого соромитися і навіть шкодувати нема про що. Але що ви заспіваєте, якщо дізнаєтеся, що зі мною трапилася історія, яка мене нітрохи не зачіпає, але переслідує, як жахіття?

– Ну, якщо справа у цьому, – серйозно зауважив він, – то треба принести торт назад.

– Ні, ви спершу послухайте, – наполягала Лора. – Почнімо з того, що мій татусь тримав готель, який називався «Руда рибка», в Ладбері, а я працювала за барною стійкою.

– А я все гадаю, – докинув він, – чому саме в цій кондитерській панує настільки благочестивий, християнський дух.⁶

– Ладбері – це сонна, глуха, поросла бур’яном діра в одному зі східних графств, і «Руду рибку» відвідували тільки заїжджі комівояжери та ще найнеприємніша публіка, яку тільки можна собі уявити, – хоча ви цього навіть уявити не можете. Маю на увазі дрібних, незначних людців, у котрих ще вистачає грошей, щоб байдикувати та тинятися по барах або грати на перегонах, причому всі вони одягнені зі зухвалою бідністю, хоча останній бідоха незрівнянно достойніший за них усіх. Але навіть ці юні шалапути рідко коли удостоювали нас відвідинами, а ті двоє, що заходили частіше за інших, були не кращі, а гірші за інших постійних відвідувачів в усіх без винятку стосунках. В обох були гроші, і мене дратував їхній вічно порожній погляд і манера одягатися без смаку. Але я все-таки жаліла їх: мені чомусь здавалося, що вони звикли до нашого маленького, майже ніким не відвідуваного бару тому, що кожен із них страждав фізичною вадою – з тих, над якими любить насміхатися кожен селюк. Це були навіть не вади, а, швидше, особливості. Один із них був на диво малий на зріст, майже карлик, у будь-якому разі, не вищий за пересічного жокея. Втім, із жокеєм він не мав нічого спільного: кругла чорнява голова, акуратно підстрижена борідка, блискучі, гострі, як у птаха, очі. Він дзеленчав грішми в кишенях, дзвенів масивним золотим ланцюгом від годинника і завжди намагався виклично одягатися, як джентльмен, щоб здатися справжнім джентльменом. Однак і дурнем цього шибеника не назвеш: він був ще й який майстер на всякі порожні затії. Наприклад, то показував із якогось дива фокуси, то влаштовував справжній феєрверк із п’ятнадцяти сірників, які запалювалися поспіль один від одного, то вирізав із банана танцюючих чоловічків. Його звали Ізидор Смайт, і я, як зараз, бачу його маленьку чорняву фізію: ось він підходить до стійки і майструє з п’яти сигар химерних кенгуру.

Другий більше мовчав і був простішим, але чомусь турбував мене набагато більше, ніж бідолашний коротун Смайт. Довготелесий, сухорлявий, ніс із горбинкою – я навіть назвала б його гарним, хоч і був схожий на привида, але він був неймовірно зизоокий, – нічого подібного я в своєму житті не бачила. Бувало, як гляне – місця собі не знаходиш, а вже куди дивиться, і зовсім не ясно. Схоже на те, що це каліцтво кинуло у відчай бідолаху, і, на відміну від Смайта, завжди готового викинути якийсь фокус, Джеймс Велкін (так звали цього зизоокого чолов’ягу) тільки потягував вино в нашому барі та волочився самотньо по пласкій, сумній окрузі. Мені здається, Смайт також страждав через свій маленький зріст, хоча тримався півнем. І ось одного разу вони здивували, налякали та глибоко засмутили мене: обидва мало не в один день попросили моєї руки.

Тепер я розумію, що вчинила тоді доволі безглуздо. Але ж, урешті-решт, ці страхопуди були певним чином моїми друзями, й я боялася, щоб вони не здогадалися, що я відмовляю їм через їхні відразливі каліцтва. І тоді про людське око я сказала, що вийду тільки за чоловіка, котрий сам собі пробив дорогу в житті. Такі вже у мене погляди, сказала я, не можу жити на гроші, які просто дісталися їм у спадок. Я сказала це з найкращими намірами, а через два дні почалися всі пригоди. Спершу я дізналася, що вони вирушили шукати щастя, ніби в якійсь дурнуватій дитячій казочці. Й ось із того часу і дотепер я не бачила ні того, ні іншого. Правда, я отримала два листи від коротуна Смайта – і листи ці були дуже цікаві.

– А про іншого ви щось чули? – спитав Енґус.

– Ні, він мені так і не написав жодного разу, – відповіла дівчина, трохи повагавшись. – У першому листі Смайт повідомив, що вирушив із Велкіном пішки в Лондон, але Велкін виявився чудовим пішоходом, малюк Смайт не встигав за ним і присів відпочити біля шляху. Завдяки щасливому випадку його підібрав бродячий цирк – і частково тому, що він був майже карлик, а частково тому, що він справді був добрий спритник, йому незабаром вдалося звернути на себе увагу, й його взяли в «Акваріум» показувати якісь фокуси, не пригадаю вже, й які. Про це він повідомив у першому листі. Другий виявилося ще дивнішим. Я отримала його минулого тижня.

Відомий нам юнак на прізвище Енґус допив каву і подивився на дівчину з лагідним терпінням. А вона продовжувала свою розповідь, легко скрививши губи в невеселій усмішці.

– Ви, певно, бачили на парканах крикливу рекламу: «Мовчазні слуги фірми Смайт»? Якщо ні, то ви, мабуть, єдиний, хто її не бачив. Хоча в таких справах я мало тямлю, але це якісь заводні машини, які виконують будь-яку домашню роботу. Ну, самі розумієте: «Натисніть кнопку – й ось вам Непитущий Дворецький», «Поверніть важіль – і перед вами десять ґречних Покоївок». Та ви напевно бачили рекламу. Так ось, якими б ці машини не були, але це – золоте дно, і загрібає все махляр, котрого я знала в Ладбері. Я, звісно, тішуся, що бідоласі так пощастило, але разом із тим мені дуже страшно: адже будь-якої миті він може заявитися сюди і сказати, що пробив собі дорогу, і це буде справжнісінька правда.

– А що ж другий? – зі спокійною наполегливістю повторив Енґус.

Лора Гоуп раптом піднялася.

– Друже мій, – сказала вона. – Здається, ви справжній чаклун і бачите мене наскрізь. Що ж, ваша правда. Так, від другого я не отримала жодного рядка й гадки не маю, де він і що з ним. Але його я і боюся. Саме він і переслідує мене. Саме він і зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос чується мені, хоча він ніяк не може зі мною балакати.

– Ну, люба, – весело зауважив молодик. – Та навіть якби це був хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, якщо вже ви розповіли про нього. З розуму сходять тільки поодинці. А коли саме вам привидівся або почувся цей зизоокий приятель?

– Я чула сміх Джеймса Велкіна так само ясно, як чую зараз вас, – спокійно відказала дівчина. – Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, і могла бачити разом обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, ніж його зизоокість. Майже рік я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: не минуло й хвилини, як я отримала перший лист від його суперника.

– А вдалося вам витягнути з цієї примари хоч слово або вигук? – поцікавився Енґус.

Лора здригнулася, але опанувала себе і відповіла спокійно:

– Атож. Як тільки я дочитала другий лист Ізидора Смайта, де він повідомляв, що добився успіху, в ту саму мить я почула слова Велкіна: «Все одно ви йому не дістанетесь». Він вимовив це так чітко, немовби був поруч, у кімнаті. Це жахливо. Мабуть, я схибнулася.