Kitabı oku: «Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown», sayfa 6

Люлька впала на гравій доріжки і розкололася на друзки. Патер Браун лупав очима, демонструючи точну копію кретина.

– Боже, який же я дурень! – торочив він. – Господи, який дурень!

І почав сміятися трохи деренчливим сміхом.

– Дантист! – сказав він. – Шість годин я мучився подумки, і все тому, що не згадав про нього! Яка проста, яка чудова, мирна думка! Друзі мої, ми провели ніч у пеклі, але зараз зійшло сонце, співають птахи, і сяйво зубного лікаря осяює світ.

– Я розберуся, що тут до чого! – вибухнув Фламбо. – Катувати вас буду, але розберуся!

Патер Браун придушив, вочевидь, бажання пройтися в танці навколо світлої галявини та закричав жалібно, як дитина:

– Ой, та дайте мені побути дурним! Ви не знаєте, як я мучився. А тепер збагнув, що справжнього гріха в цій справі немає. Тільки невинне божевілля, це ж не страшно.

Він обернувся навколо осі, потім серйозно глянув на своїх супутників.

– Це не злочин, – сказав він. – Це історія про дивну, спотворену чесність. Мабуть, ми зустріли єдину людину на світі, котра не взяла нічого, крім того, що їй належить. Він проявив ту дику життєву послідовність, якій поклоняється його народ. Старий віршик про Ґленґайлів – не тільки метафора, а й правда:

 
Як зелений сік cтарих дерев
П’є червоне золото Оґілві.
 

Він розповідає не лише про потяг до багатства. Графи збирали саме золото, вони зібрали багато золотого начиння і золотих візерунків. Вони були скупі, схиблені на цьому металі. Поглянемо ж тепер, що ми знайшли. Діаманти без перснів, свічки без свічників, стрижні без олівців; ціпок без головки; годинникові механізми без годинників, мабуть, маленьких. І як не дико це звучить, молитовники без імені Бога, бо його викладали з чистого золота.

Сад став яскравішим, трава – зеленішою, коли прозвучала немислима істина. Фламбо закурив, його приятель продовжував.

– Золото взяли, – говорив патер Браун, – взяли, але не вкрали. Злодії ні за що не залишили б таку таємницю. Вони взяли б і тютюн, і стрижні, і коліщатка. Але тут був чоловік із дивною совістю, та все ж із совістю. Я зустрів божевільного мораліста в городі, і він мені багато розбовкав. Покійний лорд Ґленґайл був кращий за всіх, хто народився в замку. Але його скорботна праведність обернулася в мізантропію. Думка про несправедливість предків привела його до думки про неправедність всіх людей. Особливо ненавидів він доброчинність. І поклявся, що, якщо зустріне людину, котра бере тільки своє, віддасть їй золото Ґленґайлів. Кинувши цей виклик людству, він замкнувся, не чекаючи відповіді. Якось один глухий ідіот із далекого села Арчибальд Оґілві (а саме так раніше звали Ізраеля Ґау) приніс йому телеграму, і Ґленґайл, похмуро бавлячись, дав йому новий фартинг. Точніше, він думав, що дав фартинг, але, перебираючи монети, побачив, що дав з неуважності соверен. Він став міркувати, чи зникне сільський дурень чи продемонструє чесність, злодієм виявиться чи ханжею, що шукає винагороди. Вночі його розбудив стукіт. А він жив сам, і йому довелося відчинити двері. Дурень приніс не соверен, а дев’ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги решти. Ця дика точність вразила розум божевільного. Як Діоґен, шукав він людину – і знайшов! Тоді він змінив заповіт. Я його бачив. Молодого ретельника він узяв до себе, у великий і занедбаний будинок. Той став його слугою і, як не дивно, спадкоємцем. Що б не розуміло це створіння, воно чудово знало дві нав’язливі ідеї господаря: буква закону – все, а золото належить йому. Ось вам уся наша історія, вона проста. Він забрав золото, і більше не взяв нічого, навіть дрібки тютюну. Він обдер золото з мініатюр, радіючи, що вони залишилися, як були. Це я второпав, але я не зрозумів про череп.

Голова серед картоплі спантеличила мене, поки Фламбо не згадав про лікаря. Все гаразд. Садівник покладе голову в могилу, коли зніме золоту коронку.

І справді, коли трохи пізніше Фламбо йшов пагорбом, то побачив, як дивна тварина, чесний скнара, копає споганену могилу. Шия його була закутана коцом – у горах дме вітер. А на голові красувався чорний циліндр.

Дуель доктора Гірша

Пан Моріс Брюн і пан Арман Арманьяк бадьоро прошкували залитими сонцем Єлисейськими Полями. Це були жваві приземкуваті молодики з чорними борідками. Борідки їхні відповідали вимогам химерної французької моди, по якій бороди і вуса мали здаватися накладними. У пана Брюна під нижньою губою чорніла немов приклеєна еспаньйолка. Пан Арманьяк, ніби для оригінальності, прикрасив своє висунуте підборіддя двома бородами – по одній з кожного боку. Жевжики були атеїстами. Ідеї їхні вирізнялися гнітючою незаперечністю та непослідовністю. Обидва панове були учнями знаменитого вченого, публіциста та мораліста доктора Гірша.

Пан Брюн уславився тим, що запропонував вилучити з французької літератури слово Adieu¹¹ і заборонити його вживання в буденному житті під загрозою невеликого штрафу. «Таким чином, – вважав він, – саме слово, що позначає міфічного бога, буде забуте».

Пан Арманьяк у поті чола боровся з мілітаризмом. Він навіть вважав, що слід змінити слова «Марсельєзи» і замість Aux armes, citoyens співати Aux greves, citoyens.¹² Але пацифізм його був якийсь по-галльски дивний. Якось із Англії приїхав відомий заможний квакер, щоб обмізкувати з Арманьяком, як їм найкраще сприяти загальному роззброєнню. Після балачки з французом квакер був дуже роздратований: на думку Арманьяка, насамперед слід було налаштувати солдатів, аби вони перестріляли своїх офіцерів.

Не таким був їхній учитель і духовний наставник. Доктор Гірш народився у Франції, тут же здобув гучну славу за свої наукові праці, але характером від своїх співвітчизників відрізнявся. Був він м’який, добрий, схильний до мрійливості, а його філософські погляди, не зважаючи на неабияку частку скептицизму, не були проти метафізики.

Коротко кажучи, він був швидше німцем, ніж французом. І хоча учні його боготворили, в глибині своєї галльської душі вони засуджували вчителя за те, що він проповідує встановлення миру на землі з такою миролюбністю. І все ж послідовники його вчення по всій Європі ледь не молилися на нього. Дивуючись грандіозності та сміливості його наукових теорій, вони проявляли інтерес до особистості їхнього автора. Доктор Гірш був відомий своїм аскетизмом і гуманізмом – правда, дещо абстрактними. У його переконаннях відчувалися і вплив Дарвіна, і вплив Толстого.

Однак він не був ні анархістом, ні космополітом, а в питанні роззброєння дотримувався поміркованих поглядів і не забував про еволюційний підхід. Уряд республіки високо цінував його відкриття в хімії. Останнім досягненням науковця була безгучна вибухова речовина, спосіб виготовлення якої уряд зберігав у найсуворішій таємниці.

Будинок доктора Гірша стояв на мальовничій вулиці, неподалік від Єлисейських Полів. Уздовж вулиці росли каштани, і зараз, у сам розпал літа, вона була схожа на тінистий парк: сонце ледь пробивалося крізь густе листя. Тільки майданчик перед великим кафе був вільний від дерев. Навпроти кафе і розташовувався будинок видатного вченого. На вікнах були білі та зелені фіранки, а вздовж другого поверху тягнувся балкон із залізними поручнями, пофарбованими в зелений колір.

Арка під балконом провадила у дворик, де на тлі цегляної кладки яскраво зеленів чагарник. Жваво розмовляючи, друзі увійшли в арку.

Двері відчинив старий слуга доктора Симон. На вигляд він і сам міг здатися науковцем: строгий чорний костюм, окуляри, сивина, вкрадливий голос. Та що там казати – Симон куди більше підходив на роль ученого, ніж його непоказний господар, котрий конституцією нагадував розщеплену з гострого кінця морквину з великою головою-цибулиною. Врочисто, немов знаменитий лікар, котрий вручає хворому рецепт, Симон передав панові Арманьяку листа. Той зі суто французьким нетерпінням роздер конверт і пробіг лист очима. Доктор Гірш писав:

«Я не можу вийти. До мене заявився якийсь офіцер на ім’я Дюбоск, страшний шовініст. Я не хочу його приймати, а він стирчить на сходах і не йде. Учинив в оселі розгардіяш. Я замкнувся від нього в кабінеті, що виходить вікнами на кафе. Якщо ви мені вірні, зачекайте за столиком біля кафе: я пришлю його до вас для перемовин. Сам я з ним розмовляти не можу. Не можу і не хочу. Схоже, назріває нова справа Дрейфуса.¹³

П. Гірш».

Пан Арманьяк глянув на пана Брюна. Пан Брюн узяв лист, прочитав і зиркнув на пана Арманьяка. Не гаючи ні хвилини, вони перетнули вулицю, розмістилися за столиком під каштанами і замовили по великій склянці огидного зеленого абсенту, який вони мали звичай пити в будь-яку погоду і в будь-який час дня. Відвідувачів у кафе було мало. За одним столиком пив каву якийсь солдат, за іншим сиділи високий чоловік, котрий пив сироп, і священик, котрий узагалі нічого не пив.

Моріс Брюн кашлянув.

– Звісно, – почав він, – ми маємо будь-що допомогти метру, але…

Запанувала мовчанка.

– Атож, – подав голос Арманьяк, – ясно, що він не просто так уникає зустрічі з цим офіцером, але…

Не встиг він скінчити, як з арки долинув галас. Вочевидь, господарю все ж вдалося позбутися непроханого гостя. Кущі у дворі зашелестіли, розсунулися, і порушник спокою кулею вилетів на вулицю.

На голові у незнайомця криво сидів тірольський капелюх, та й фігура була сама справжня тірольська. Був він кремезний, широкоплечий, хуткий. На смаглявому, наче лісовий горіх, обличчі виблискували меткі карі очі. Чорні вуса закручені вгору, як роги бізона, волосся зачесане і ззаду коротко зрізане, так що голова здавалася масивною та незграбною. Судячи з цієї голові, у незнайомця була міцна бичача шия, але шию приховував різнокольоровий шалик східного крою – незнайомець замотався ним мало не по самі вуха. У малюнку шалика поєднувалися густі важкі кольори: вишневий, фіолетовий і тьмяно-золотий. Незнайомець носив куртку на кшталт химерного жупана, бриджі та в’язані панчохи. У всій його зовнішності було щось варварське, він був швидше схожий на угорського поміщика, ніж на французького офіцера. Однак вимова у нього була чисто французька, а патріотичного запалу вистачило б і на двох французів. Вискочивши з арки, він першим ділом заголосив:

– Де ви, громадяни Франції?! – ніби християнин у Мецці, котрий скликає своїх одновірців.

Арманьяк і Брюн схопилися, але було вже пізно. З усіх боків на заклик вусатого незнайомця бігли люди.

Зібралася невелика, але бурхлива юрба. Схоже, незнайомець добре набив руку у французькому мистецтві вуличного батярства. Він підбіг до кафе, скочив на столик, вхопився за гілку каштана і заволав голосом Каміля Демулена,¹⁴ котрий кидає у натовп дубове листя:

– Французи! Я не вмію виголошувати промови. Але тому я й звертаюся до вас з промовою. Це політикани в своїх мерзенних парламентах вчаться розводити ляси. Але вони вчаться і відмовчуватися. Відмовчуватися, як шпигун, котрий зачаївся в цьому будинку. Як відмовчувався він, коли я стукав у його двері. Як відмовчується він і тепер, хоча точно чує мене. О, як красномовно мовчать наші златоусти! Але прийшов час озватися навіть недорікуватим. Співгромадяни, вас зрадили пруссакам! Зрадник живе в цьому будинку. Я Жуль Дюбоск, полковник артилерії з Бельфора. Вчора у Воґезах¹⁵ ми спіймали німецького шпигуна. У нього виявили записку – ось вона! Дехто намагався зам’яти цю історію, але я прямо пішов до чоловіка, котрий написав цю записку, до чоловіка, котрий живе в цьому будинку. Це його почерк. Це його ініціали. У записці повідомляється, де можна роздобути рецепт нового винаходу – безгучний порох. А порох винайшов доктор Гірш. Записку написав теж доктор Гірш. Записка написана німецькою, знайдена в кишені у німця:

«Передайте своєму агентові, що рецепт виготовлення пороху зберігається у Військовому міністерстві, в першій шухляді шафи ліворуч від столу секретаря. Він записаний червоним чорнилом і лежить у сірому конверті. Нехай агент діє обережно.

П. Г.».

Рубані фрази тріщали, як кулеметна черга. Але було ясно, що Дюбоск або марить, або каже чисту правду. Думки натовпу розділилися. Більшість, яку складали націоналісти, підняла грізний ґвалт. Інтелектуали на чолі з Арманьяком і Брюно, залишившись у меншості, настільки ж палко заступилися за доктора Гірша, але це тільки заохотило їхніх супротивників.

– Якщо це військова таємниця, – кричав Брюн, – навіщо ви сурмите про неї на вулицях?

– Навіщо? А ось навіщо! – Ревів Дюбоск, підносячись над вируючим натовпом. – Я без зайвої балаканини пішов до Гірша. Ввічливо попросив пояснити мені все віч-на-віч. Але він не бажає нічого пояснювати, а посилає мене сюди, в кафе, до якихось двох своїх посіпак. Він вигнав мене з дому! Нічого, я повернуся – і не один, а з натовпом парижан!

Від криків натовпу здригнулися фасади будинків. У повітрі просвистіли два камені, один потрапив у скло балконних дверей. Оскаженілий полковник знову пірнув в арку, і тепер його крики і прокльони гриміли у дворі. Натовп все прибував, він уже підступив до самої огорожі будинку, до самого порогу. Ще трохи – й оселю зрадника спіткала б доля Бастилії. Але тут балконні двері відчинилися і перед присутніми постав доктор Гірш. Шаленство натовпу змінилося майже реготом. У теперішніх драматичних обставинах зовнішність ученого і справді здавалася кумедною. Довга гола шия, вузькі плечі – справжнісінька пляшка з-під шампанського. Але це була єдина риса його зовнішності, яка хоч якось нагадувала про свято. Плащ на ньому висів, як на вішаку, на голові росли довгі патли морквяного кольору, а щоки та підборіддя облямовувала гидка борідка, ніби вона вважала за краще рости не на обличчі, а ближче до шиї. Очі науковця ховалися за синіми скельцями окулярів.

Хімік був блідий, але голос його звучав суворо й упевнено. Натовп утихомирився і вже третю фразу його промови слухали в повній мовчанці.

– Звернутися до моїх ворогів і друзів. Опонентам хочу сказати наступне. Авжеж, я не стану розмовляти з паном Дюбоском, і даремно він зараз біснується за дверима цієї кімнати. Атож, я просив своїх друзів побалакати з ним. І ось чому. Я не бажаю, не маю права зустрічатися з ним, бо це суперечить правилам честі та пристойності. Коли справа дійде до суду, моя невинність стане очевидною для всіх. Але обов’язок честі вимагає, щоб спершу нашу суперечку було вирішено іншим чином. Тому, назвавши панові Дюбоску своїх секундантів, я повністю…

Арманьяк і Брюн захоплено махали капелюхами. Навіть супротивники вченого схвалили цей несподіваний виклик і вибухнули оплесками. Гамір заглушив голос науковця, але незабаром натовп знову впокоївся.

– Тепер кілька слів для моїх друзів, – продовжував Гірш. – Мені більше личить відстоювати свою слушність аргументами розуму. Колись людство досягне такого рівня розвитку, що вони будуть єдиною зброєю у вирішенні суперечок. Але істина, від якої ми ніколи не відступимося, – основоположні закони матерії та спадковості. Мої праці користуються авторитетом, мої наукові теорії здобули загальне визнання, але в політиці я постійно страждаю від націоналістичних забобонів, які у французів увійшли в плоть і кров. Я не вмію промовляти, як Клемансо Деруледу,¹⁶ бо їхні промови – відгомін пістолетних пострілів. У французів дуелянти в такій же пошані, в якій у англійців – спортсмени. Що ж, я готовий довести свою невинність: я заплачу данину цьому варварському звичаю, а опісля вже ніщо не відверне мене від наукових занять.

Коли полковник Дюбоск, цілком задоволений словами вченого, знову вийшов на вулицю, йому не довелося довго шукати секундантів. Першим запропонував свої послуги солдат, котрий пив каву за столиком. Він був небагатослівним:

– Можете розраховувати на мене, пане. Я герцог де Валон.

Інший відвідувач кафе – високий пан, котрий пив сироп, – зголосився стати другим секундантом. Його приятель священик узявся було його відмовляти, але потім махнув рукою і пішов собі.

У кафе «Шарлемань» накрили легку вечерю. Столики стояли прямо на вулиці, але не зовсім просто неба.

Правда, над головами відвідувачів не було ні скляної, ні позолоченої стелі, проте ошатні дерева, під якими розміщувалися столики, росли так щільно, що їхнє листя утворило легкий і хиткий дах, і кафе, світле та тінисте, нагадувало маленький садочок. За столиком посередині в повній самоті сидів гладкий невисокий священик. Перед ним стояла повна тарілка закусок, а навколо неї – блюдця з незмінною їжею: червоні перці, лимони, чорний хліб, масло. Священик їв не кваплячись, смакуючи кожну рибку. Життя його вирізнялася простотою та поміркованістю, і він умів цінувати рідкісні несподівані задоволення: слуга Божий був невибагливим епікурейцем.

На столик лягла довга тінь. Священик підняв очі від тарілки. Це був його приятель Фламбо. Він із похмурим виглядом сів навпроти і пробурчав:

– Схоже, мені краще вийти з гри. Я всією душею на боці таких французьких солдатів, як Дюбоск, і терпіти не можу французьких атеїстів на зразок Гірша, але тут сталася якась помилка. Добре ще, що ми з герцогом зрозуміли перевірити, наскільки справедливі звинувачення.

– І записка виявилася фальшивою? – спитав патер Браун.

– Як тут розберешся. Написана вона почерком Гірша, це визнали всі. Але її писав не Гірш. Якщо він – французький патріот, то не став би передавати Німеччині секретну інформацію. А якщо він німецький шпигун, то навіщо йому передавати дані, від яких Німеччині не буде жодної користі?

– Тобто це фальшивка?

– Ото ж бо й воно, що так. Причому писав цю записку той, хто не знає, що саме відомо доктору Гіршу: де зберігається таємниця його винаходу. За сприяння Гірша військове міністерство дозволило нам оглянути шухляду, де схований рецепт. Крім Гірша, військового міністра та нас із герцогом про його місцезнаходження не знає жодна жива душа. Та й нас міністр освятив в цю таємницю лише для того, щоб запобігти дуелі. І якщо звинувачення Дюбоска – найогидніша дурниця, ми йому не помічники.

– Дурниця? – перепитав священик.

– Справжнісінька, – похмуро кивнув Фламбо. – Той, хто сфабрикував цю безглузду фальшивку, поняття не мав, де схований рецепт. У записці сказано, що його треба шукати в шафі. А шафа, виявляється, стоїть трохи правіше від столу. Якщо вірити записці, рецепт у сірому конверті – це великий аркуш, списаний червоним чорнилом. А рецепт написаний не червоним, а звичайним чорним чорнилом. Хто ж повірить, ніби доктор Гірш так помилився в описі документа, про який тільки він один і знав? Або що він зі співчуття до ворожого агента вказав не ту шухляду? Вочевидь, нам доведеться вийти з гри і вибачитися перед рудим пройдисвітом.

Патер Браун задумався. Підчепивши виделкою сріблясту рибку, він спитав:

– А ви не помиляєтеся, сірий конверт справді лежав у шафі праворуч від столу?

– Тут жодної помилки. Сірий конверт, до речі, він не сірий, а білий насправді…

Священик поклав вилку і втупився в приятеля.

– Що? – сказав він не своїм голосом.

– А що таке? – поцікавився Фламбо, з апетитом продовжуючи їжу.

– Не сірий! Фламбо, ви мене лякаєте.

– Ось вам і новина! Чому це вас так налякало?

– Білий конверт, – стурбовано сказав священик. – Треба ж йому бути білим! Ну чому, чому не сірий? Раз він білий, отже, вчений і справді затіяв чорну справу. От грішна душа!

– Кажу ж вам, не міг він написати цю записку! – обурився Фламбо. – У ній же все навпаки. А науковець – винен чи ні – знав усі таємниці.

– А записку і написав той, хто знав усі таємниці, – пояснив священик. – Інакше він не зміг би так точно перекрутити всю картину. Щоб перекрутити кожен факт, потрібна нереально диявольська обізнаність.

– Це означає що…

– Це означає, що людина, котра бреше так легко, візьме та й скаже правду. Уявіть, що вам доручили відшукати будинок зі зеленими дверима і блакитними віконницями. Вас попередили, що перед будинком – не позаду нього! – є садочок, що господарі тримають собаку, а кішок не зносять, і завжди п’ють чай, а не каву. Ви не знайшли такого будинку і вирішуєте, що його і на світі немає. Але я скажу: «Не поспішайте. А не попадався вам будинок із блакитними дверима та зеленими віконницями, зі садочком позаду, а не попереду? Будинок, де кішкам рай, а собаку пристрелять при першій появі, де з ранку до вечора п’ють тільки каву, а чаю навіть на кухні немає? Якщо ви бачили такий будинок, то саме він вам і потрібен. Той, хто послав вас, мав його добре знати, а то як би він зумів так правильно намалювати неправильну картину?»

– Але що за всім цим криється? – допитувався Фламбо.

– Ніяк не збагну. У цій історії з Гіршем я вже нічого не тямлю. Поки мова йшла про переплутані шухляди та про колір чорнила, я так само, як і ви, вважав, що це помилка шахрая, котрий підробив записку. Але три – містичне число. Воно замикає коло. І коло замкнулося. Оскільки ні розташування шухляди, ні колір чорнила, ні колір конверта не збіглися з тим, про що вказано в записці, це невипадкова розбіжність.

– Отже, все ж зрада? – засмутився Фламбо, знову беручись за їжу.

– І в цьому я не впевнений, – патер Браун був не на жарт здивований. – Знаєте, для мене досі залишається загадкою справа Дрейфуса. Нематеріальні докази завжди говорять мені більше, ніж речові. Ви ж пам’ятаєте: я суджу про людину по очах, голосу, по тому, щаслива його родина чи ні, на які теми він любить спілкуватися, а яких уникає. Так ось, у справі Дрейфуса мені багато здавалося незрозумілим. Я не про жахливі звинувачення, які висували один за одним прихильники й опоненти Дрейфуса: мені відомо (хоча це звучить дещо старомодно), що і зараз серед сильних світу цього можуть з’явитися нові Ченчі чи Борджіа.¹⁷ Ні, мене вразила щирість обох сторін. Маю на увазі не простих членів політичних партій – це переважно люди чесні, котрих легко одурити. Я кажу про безпосередніх учасників справи. Про змовників, якщо проти Дрейфуса справді була затіяна змова. Про зрадника, якщо справді була здійснена зрада. Маю на увазі тих, хто повинен знати правду. Дрейфус, судячи з усього, знав, що його обмовили. А політики та військові, судячи з усього, знали, що це не наклеп. Я кажу не про їхні вчинки, а про їхню впевненість у власній рації. Мої міркування звучать не дуже доладно, проте сенс їхній ясний.

– Мені ні. І який стосунок вони мають до Гірша?

– Припустімо, якась добре обізнане особа стало передавати ворогові інформацію – брехливу. Припустімо навіть, що ця особа діє з найкращих спонукань: одурюючи ворога, хоче допомогти своїй країні. Він налагоджує зв’язок із ворожою розвідкою, отримує за інформацію невелику винагороду, обростає певними зобов’язаннями. Він виявляється в неоднозначному становищі і, щоб уникнути прямого зрадництва, не повідомляє ворогам усю правду, але поводиться так, що вона все більше і більше вилазить назовні. Його чиста совість (точніше, те, що від неї залишилося) спокійна: «Я не зрадник, я сказав, що документ лежить у лівій шухляд». А нечиста тут як тут: «Вони вже збагнуть, що шукати, отже, треба в правій». Мені здається, що з точки зору психології, таке пояснення цілком можливе в наш освічений вік.

– Можливе, – погодився Фламбо. – Ви все пояснили: і чому Дрейфус був упевнений у своїй невинності, і чому судді були впевнені в його вині. Але це з психологічної точки зору. А з історичної ваше пояснення в жодні ворота не лізе. Адже в документі Дрейфуса (припустімо, що це його документ) містилася точна інформація.

– Та я не про Дрейфуса, – махнув рукою патер Браун.

Кафе вже спорожніло, гамір стих, але сонце не поспішало сідати: воно ніби заплуталося в гілках. Фламбо різко пересунув стілець, аж в стихлому кафе гримнуло відлуння, поклав лікті на спинку і суворо мовив:

– Ну, якщо цей Гірш щось на кшталт якогось боягузливого зрадника…

– Даремно ви їх так засуджуєте, – м’яко зауважив священик. – Не такі вже вони й винні. Просто вони не відчувають небезпеки. Як дама, яка відмовляє кавалеру, котрий запросив її на танець. Або махляр, котрий потроху відщипує від коштів, вкладених у підприємство. Їх переконали, що «трохи не рахується».

– Все одно, моєму підопічному цей учений не рівня, – випалив Фламбо. – Ні, дуель так дуель. Я полковника, мабуть, не залишу. Може, він і навіжений, але все ж ним рухає любов до батьківщини.

Патер Браун незворушно розправлявся із закусками. Його незворушність чомусь не сподобалася Фламбо.

Він підняв на священика блискучі чорні очі і вигукнув:

– Та що з вами? Дюбоску нема в чому дорікнути. Ви й його в чомусь підозрюєте?

– Друже мій, – сказав служитель Церкви з крижаним відчаєм і відклав убік виделку та ніж, – мені все здається підозрілим. Все, що сьогодні відбулося. Вся ця історія, хоч вона і розігралася на моїх очах. Кожен її епізод. Це не пересічна карна справа, де один наполовину каже правду, а інший наполовину бреше. Тут обоє… Я вам тільки-но виклав свою версію. Так ось, вона мене не влаштовує.

– Мене і поготів, – насупився Фламбо, спостерігаючи, як патер Браун спокійнісінько їсть. – Це ж про те, що супротивнику слід розуміти записку в протилежному значенні? Не знаю, як вам, а мені ця версія видається дуже дотепною, але не дуже…

– Не дуже переконливою, – підхопив священик. – Я теж так вважаю. І ось чого я не можу збагнути. Чому ця фальшивка виконана так грубо? Поки що у нас є три пояснення того, що сталося: версія Дюбоска, версія Гірша і мої вигадки. Або записку написав французький офіцер, щоб знищити французького вченого, або її написав французький учений, аби допомогти німецькій розвідці, або її написав французький учений, щоб одурити німецьку розвідку. Нехай так. Тільки не дуже ця записка схожа на секретний документ, призначений для такої мети. Таємний документ має бути зашифрований, в ньому неодмінно будуть якісь скорочення і вже звичні вузькоспеціалізовані наукові терміни. А ця писулька нарочито проста. Прямо з бульварного роману: «В пурпуровому гроті ти побачиш золоту скриню». Таке враження, що той, хто написав цю записку, сам хотів, аби в ній одразу ж розпізнали підробку.

Не встигли співрозмовники добре обміркувати сказане, як до столика вихором підлетів невисокий чоловік в армійській уніформі й упав на крісло.

– Вражаюча новина, – повідомив герцог де Валон. – Я прямо від нашого полковника. Він збирає речі і сьогодні ж їде за кордон. Просив нас з’явитися на місце поєдинку та передати супротивнику його вибачення.

– Що? – Фламбо не повірив своїм вухам. – Вибачення?

– Уявіть собі, – галасував герцог. – Причому на очах у всіх, в той же час і на тому самому місці, де мав відбутися поєдинок. Він перед самою дуеллю їде, а ми маємо за нього викручуватися!

– Та що ж це таке, справді? – обурився Фламбо. – Та ж не злякався він цього миршавого Гірша! Хай йому грець, та хіба Гірша можна злякатися?

Навіть в хвилини гніву розсудливість не зраджувала Фламбо.

– Це все чиїсь підступи, – відрубав герцог. – Не інакше – підступи масонів. Вони хочуть зробити з Гірша героя…

Патер Браун поводився так, ніби нічого особливого не сталося, але очі у нього чомусь були задоволені. За час знайомства Фламбо добре вивчив вираз обличчя священика. Іноді на цьому обличчі було написано подив, іноді воно висвітлювалося здогадом. Вирази змінювали один одного в одну мить: раз – і замість розгубленого невігласа перед детективом з’являється всезнаючий мудрагель.

Ось і зараз сищик збагнув, що патера Брауна осінив здогад. Але священик нічого не сказав, тільки доїв рибу.

– І де ви розлучилися з нашим милим полковником? – роздратовано спитав Фламбо.

– Там, куди ми його відвезли, – в готелі «Сен-Луї», біля Єлисейських Полів. Я ж кажу, що він складає речі.

Фламбо насупився.

– Як по-вашому, ми його ще застанемо?

– Навряд чи він так швидко зібрався. Адже він вирушає в далеку путь…

– Ні, – спокійно спростував патер Браун і піднявся з місця. – Зовсім не далеку. Навпаки, дуже близьку. Ми встигнемо з ним побачитися, якщо візьмемо таксі.

Дорогою патер Браун не відповідав на запитання. Нарешті таксі повернуло за ріг і зупинилося біля готелю «Сен-Луї». У густіючих сутінках секунданти-невдахи слідом за священиком увійшли в провулок. Тут герцог, котрому не терпілося дізнатися правду, спитав клірика, чи справді доктор Гірш вчинив зраду.

– Ні, – відповів патер Браун, думаючи про своє. – Його гріх – не зрада, а честолюбство. Як у Цезаря. Він живе сам, отже, йому довелося все робити самому, – додав священик без видимого зв’язку.

– Тепер він удосталь натішиться своїм честолюбством, – буркнув Фламбо. – Парижани готові носити його на руках, а наш клятий полковник підібгав хвоста.

– Тихіше, – прошепотів священик. – Он він, ваш клятий полковник.

Секунданти витріщили очі та прошмигнули в тінь стіни.

Справді, попереду маячила потужна постать дуелянта-втікача з двома валізами у руках. Човгаючою ходою він віддалявся від секундантів, котрі зачаїлися. Одягнений він був так само, як і при першій появі, тільки змінив екзотичні бриджі на звичайні штани. Сумнівів не залишалося: він поспішав утекти з готелю.

Переслідувачі крадькома рушили за воякою. Провулок, за яким вони кралися – справжнісіньке задуп’я, – схоже на виворіт театральних декорацій. По один бік тяглася довга стіна невизначеного кольору, а в ній то тут, то там темніли замкнені брудні двері, на яких крейдою були виведені каракулі – робота вуличних хлопчаків. Подекуди над стіною стирчали верхівки сумних ялинок, а далі в лілово-сизих сутінках височіли довгі ряди будинків, звернених фасадами на якусь вулицю. Хоча до них можна було швидко дістатися, вони здавалися недосяжними, як хребет мармурових гір. По інший бік провулка за високими позолоченими ґратами розташувався похмурий парк.

Фламбо здивовано озирався.

– А знаєте що, – почав він, – мені здається, цей провулок…

– Стійте, полковник зник! – крикнув герцог. – Як крізь землю провалився!

– У нього був ключ, – пояснив священик. – Він відімкнув якісь двері і проник у сад.

Тієї ж миті до них долинуло клацання замка.

Детектив кинувся вперед, але похмурі дерев’яні двері зачинилися прямо перед його носом. Змучений цікавістю Фламбо постояв біля дверей, кусаючи свій чорний вус, потім схопився довгими руками за край стіни і з мавпячою спритністю злетів на неї. Тепер його величезна постать чорніла на тлі пурпурного неба, як верхівки ялинок.

Герцог глянув на священика.

– Дюбоск вигадав хитріший план утечі, ніж ми припускали, – сказав він. – Схоже, він тепер у Франції не затримається.

– Не тільки у Франції, але і на цьому світі, – зітхнув патер Браун.

– Самогубство? – слабким голосом уточнив герцог.

– Тіло можете не шукати.

Згори долинув вигук Фламбо.

– Боже мій! – вигукнув він французькою. – Й як я відразу не впізнав? Це ж двір будинку, де живе Гірш! А я вважав, що можу впізнати будинок із двору так само легко, як людину зі спини.