Kitabı oku: «Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories»

Записки патера Брауна

Багряний місяць гори Меру

Усі погодилися, що благодійний базар, влаштований у Меллоувудському абатстві (певна річ, за згодою леді Маунтіґл), був чудовим. Гойдалки, каруселі та панорами щодуху розважали народ. Я відзначив би і власне благодійність, якби хтось із присутніх там осіб пояснив, у чому вона полягала.

Як би там не було, нам доведеться мати справу далеко не з усіма цими особами, перш за все – з трьома з них, а саме – з однією жінкою і двома джентльменами, котрі, голосно сперечаючись, походжали між головними павільйонами або, точніше, наметами. Праворуч від них містився славетний провидець, в чиєму малиновому кублі оселилися чорні і золоті божества, багаторукі, як спрути. Може, вони свідчили про те, що не обділять його своєю допомогою. А можливо, вони просто втілювали мрію якогось хіроманта. Ліворуч стояв намет френології, прикрашений набагато скромніше, на подив шишкуватими черепами Сократа та Шекспіра. Як і личить справжній науці, тут були тільки біла та чорна фарби, тільки числа і креслення. Малиновий же намет, де панувала тиша, приваблював таємничим темним входом. Френолог на прізвище Фрозо – вертлявий смаглявий чоловічок з неймовірно чорними вусами – стояв біля свого святилища та пояснював невідь-кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, як у Шекспіра. Ледве нагодилася молодиця, то він накинувся на неї і з усією старомодною чемністю запропонував помацати її череп.

Пані відмовилася до грубощів ввічливо, але ми пробачимо їй це, бо вона була захоплена суперечкою. Даруємо ми і тому, що вона була господинею, самою леді Маунтіґл. Ніхто не назвав би її непримітною: глибокі темні очі світилися якимось голодним блиском, а бадьора, навіть несамовита усмішка дещо суперечила виснаженому обличчю. Одіж її була химерною, згідно з тодішньою модою, бо відбувалося це задовго до війни, що так успішно навчила нас серйозності та зібраності. Гарнітур жінки був схожий на намет провидця, в ньому було щось східне, його прикрашали дивовижні таємні символи. Але всі знали, що Маунтіґли схибнуті, тобто, в перекладі на мову науки, вони переймаються східною культурою та східними віруваннями.

Дивовижні властивості примадонни відтіняли досконалу пристойність обох джентльменів. Як веліла та допотопна мода, все в них було строгим і бездоганним, від білих рукавичок до блискучого циліндра. Однак різнилися і вони. Джеймс Гардкасл поєднував пристойність із вишуканістю, а Томмі Гантер – з вульгарністю. Гардкасл був багатообіцяючим політичним діячем, хоча в товаристві цікавився чим завгодно, але не політикою. Можна, звісно, сказати, що кожен політик багато обіцяє. Але, будьмо справедливі, цей жевжик багато і робив. Однак малинові намети не викликали в нього напливу діяльності.

– На мій погляд, – промовляв він, вкладаючи в око монокль, що оживляв своїм блиском його суворе обличчя, – перш ніж сперечатися про магію, маємо встановити межі ще непізнаних сил. Без сумніву, сили такі є, навіть у вельми відсталих людей. Факіри, наприклад, чинять дивовижні речі.

– Ви хотіли сказати, шахраї? – з наївним виглядом спитав другий джентльмен.

– Томмі, не мели дурниць, – сказала жінка. – Вічно ти сперечаєшся про те, чого не знаєш! Немов якийсь школяр, котрий викриває фокусника. Цей хлоп’ячий скепсис так застарів… Що ж до непізнаних сил, то вважаю…

У цю мить молодиця побачила когось, хто був їй потрібен, – незграбного чоловіка в чорному, котрий стояв біля павільйону, де діти кидали обручі в потворні фігурки. Вона і кинулася до священика з воланням:

– Патере Браун, а я вас шукаю! Мені треба з вами порадитися. Ви вірите в передбачення?

Той, до кого вона звернулася, безпорадно дивився на обруч у своїй руці.

– Я не зовсім втямив, – сказав він, – в якому сенсі ви вжили слово «вірити». Звісно, якщо це шарлатанство…

– Та ні! – засміялася жінка. – Учитель зовсім не дурисвіт! Для мене велика честь, що він прийшов. Він – провидець, пророк. Пророкує не якусь удачу в справах, а відкриває глибокі духовні істини про нас самих, про нашу справжню сутність.

– Саме так, – сказав патер Браун. – Якщо це шарлатанство, я нічого проти не маю. Хіба мало дурисвітства на таких базарах, так ніхто і не сприймає його всерйоз! Але якщо справа дійшла до духовних істин, то вважаю, що це – бісівська брехня, від якої треба триматися подалі.

– Ваші слова – парадоксальні, – з посмішкою зауважив Гардкасл.

– Ніяк не збагну, що таке парадокс, – задумливо сказав священик. – Мені здається, він дуже простий. Якщо хтось прикинеться шпигуном і стане брехати супротивнику, шкоди не буде. Але якщо людина справді працює на ворога…

– Ви гадаєте… – почав Гардкасл.

– Атож, – підтвердив священик. – Я гадаю, що ваш провидець пов’язаний із Ворогом роду людського.

Томмі Гантер захихотів від задоволення.

– Що ж, – сказав він, – якщо так, тоді цей темношкірий гультяй – просто святий!

– Мій кузен – невиправний, – зітхнула леді Маунтіґл. – Він і сюди приїхав, щоб викривати Вчителя. Воістину, він би став викривати навіть Будду і Мойсея.

– Ні, люба сестричко, – посміхнувся Томмі. – Я приїхав, аби тобі допомогти. Коли ці мавпи тут, я за тебе неспокійний.

– Ну ось знову! – обурилася леді. – Пам’ятаю, в Індії спочатку всі ми недолюблювали темношкірих. Але коли я переконалася в їхніх вражаючих духовних силах…

– У нас з вами різні погляди, – зронив священик. – Ви прощаєте темну шкіру, тому що хтось досяг вищої мудрості. Я ж вибачаю вищу мудрість, тому що хтось є іншого кольору, ніж я. Щиро кажучи, мене не дуже хвилюють духовні сили, бо моя справа – духовні слабкості. Але я ніяк не збагну, чим поганий чоловік, якщо він того прекрасного кольору, що й бронза, або кава, або темне пиво, або північний струмок, що пробивається крізь торф. По суті, і прізвище моє означає цей самий колір, тому я трохи до нього упереджений…

– Ах, он воно що! – переможно вигукнула леді Маунтіґл. – Я так і знала, що ви жартуєте.

– Гм… – промимрив Томмі Гантер. – Коли балакають серйозно, то це – хлоп’ячий скепсис. Скоро він почне ворожити?

– Будь-якої миті, – хвилювалася молодиця. – І це не ворожба, а хіромантія. Але для тебе все однаково…

– Мені здається, є і третій шлях, – сказав, усміхаючись, Гардкасл. – Багато що можна пояснити природним чином. Ви підете до нього? Зізнаюся, я дуже заінтригований.

– Не терплю нісенітниць! – сердито зауважив скептик, і його кругле обличчя почервоніло від злості. – Ідіть ворожіть, а я піду метати кокоси.

Френолог, котрий вештався неподалік, кинувся до нього.

– Даруйте, – сказав він, – череп влаштований набагато цікавіше. Ніякий кокос не зрівняється хоча б з вашим…

Гардкасл тим часом пірнув у темний отвір намету, зсередини почулися невиразні голоси. Том Гантер різко щось гаркнув френологу, виказавши сумну байдужість до переваги цілком точних наук, а кузина його мала намір продовжувати суперечку з коротуном-священиком, як раптом із подивом замовкла.

Джеймс Гардкасл вийшов із намету, і, судячи з виблискування монокля і похмурого обличчя, здивування його було не меншим.

– Вашого індуса немає, – несподівано сказав він. – Він зник. Якийсь чорношкірий старий прошамкав, що Учитель не бажає видавати священні таємниці.

Леді Маунтіґл, сяючи, повернулася до своїх гостей.

– Ось бачите! – вигукнула вона. – Казала я вам, що він набагато вищий за все, що вам привиділося! Він ненавидить суєту і занурився у самотність.

– Вибачте, – серйозно сказав патер Браун. – Може, я був до нього несправедливий. Ви знаєте, куди він подався?

– Може, й знаю, – відказала господиня. – Коли він хоче побути на самоті, то ховається в монастирський дворик. Це наприкінці лівого крила, за кабінетом мого чоловіка і за нашим музеєм. Ви чули, либонь, що тут колись і справді був монастир.

– Чув, – підтвердив священик, ледь помітно всміхаючись.

– Якщо бажаєте, – сказала його співрозмовниця, – ходімо туди. Вам неодмінно треба переглянути колекцію мого чоловіка, особливо – «Багряний місяць». Чули? Це величезний рубін.

– Мене цікавлять всі експонати, – озвався Гардкасл, – у тому числі й Учитель.

І вони звернули на доріжку, що веде до замку.

– А я, – пробурчав невірний Фома, – хотів би знати, навіщо цей шахрай сюди з’явився…

Неприборканий френолог спробував зупинити його в останню мить і мало не схопив за поли маринарки.

– Ваш череп… – почав він.

– … зараз лусне, – докінчив Гантер. – Так завжди буває, коли приїжджаю до Маунтіґлів.

І він віртуозно вислизнув із лап ученого.

Дорогою у дворик гості пройшли довгу залу, відведену господарем під азійські дивовижі. За відчиненими дверима крізь готичні арки виднілося світле небо над квадратним двориком, по якому і чигали колись ченці. Але перед поглядами гостей відкрилося щось більш вражаюче, ніж монах, котрий постав із могили.

Це був літній чоловік, одягнений у все біле, в блідо-зеленому тюрбані, але з англійським рум’янцем і сивими полковницькими вусами. Господар замку сприймав чари Сходу серйозніше або безрадісніше, ніж його дружина. Спілкуватися він міг тільки про східну культуру та філософію і, демонструючи свої експонати, явно тішився не так ціною їхньою і навіть не рідкісністю, як прихованим у них сенсом. Навіть коли приніс величезний рубін, можливо, єдину річ, якій й справді ціни не було, він пишався іменем каменя, а не розміром.

Надзвичайно великий камінь палав, наче багаття крізь кривавий дощ. Але лорд Маунтіґл, безтурботно тримаючи його на долоні, дивився в стелю, докладно розповідаючи про те, яке місце займає гора Меру в міфології гностиків.

Коли він уже викрив деміурга і провів вичерпну паралель між гностиками і маніхеями, навіть терплячий Гардкасл міркував, як би це змінити тему. Нарешті він спитав, чи не можна подивитися камінь, і, позаяк у кімнаті вже сутеніло, попрямував до дверей, які вели у дворик. Тільки тоді він і відчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.

Дворик був такий, як це зазвичай буває в монастирях, але готичні колони сполучалися знизу, так що арки були скоріше не дверима, а вікнами. Ймовірно, стіни ці мурували давно. Проте було тут і новаторство – над ними, між колонами, висіли навіси в східному стилі, зроблені чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.

Вони зовсім не пасували до сірого каменя і не дуже добре пропускали світло, але все це було не найголовнішою невідповідністю, на які, кожен по-своєму, споглядали гості.

Посередині дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водяні лілії та золоті рибки. Над ними височіла скульптура. Сиділа вона спиною, і в такій позі, ніби у неї і голови немає, але навіть у сутінках, за одними лиш контурами, було відразу видно, що створили її не християнські ченці.

Неподалік, на світлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться віялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг стоїка був синювато-зеленим, голомозу голову вінчав дивний убір, що нагадував радше про Єгипет, ніж про Індію. Широко вирячені очі – зовсім такі, що малюють на саркофагах – дивилися чи то в порожнечу, чи то на ідола. Він був такий дивний, що гості також дивилися швидше на ідола, ніж на нього.

– Дивна скульптура, – сказав Гардкасл, трохи насупивши брови. – Ніяк не пасує монастирському дворику.

– Від вас я цього не чекала, – відказала леді Маунтіґл. – Ми власне й хотіли поєднати великі релігії – Будду і Христа. Ви ж розумієте, що всі релігії певним чином однакові.

– Тоді навіщо ж, – лагідно запитав патер Браун, – шукати їх так далеко?

– Леді Маунтіґл хоче сказати, – почав Гардкасл, – що це – різні грані, як у цього каменя (захопившись новою темою, він поклав рубін на кам’яну перемичку або, якщо бажаєте, підвіконня між колонами). Але з цього не випливає, що ми маємо право змішувати стилі. Можна поєднати християнство з ісламом, але не готику з арабським стилем, не кажучи вже про індуський.

Тим часом Учитель вийшов зі заціпеніння, повільно перебрався на інше місце і зупинився прямо перед ними, за аркою, обличчям до ідола. Мабуть, він поступово обходив повне коло, як годинникова стрілка, але не відразу, а шматочками, зупиняючись для молитви чи споглядання.

– Якої ж він віри? – поцікавився Гардкасл із ледь помітним нетерпінням.

– Він каже, – статечно пояснила господиня, – що віра його – стародавній індуїзм, чистіший за буддизм.

– А… – протягнув Гардкасл, невідривно втупившись через монокль у загадкового Вчителя.

– Існує легенда, – повчально і м’яко зауважив господар, – що таке ж божество, але набагато більше, вартує в одній із печер священної гори…

Але мірний плин лекції перервав голос, який пролунав з-за плеча лорда Маунтіґла, з темряви музею. При звуці цього голосу Гардкасл і Гантер спершу не повірили собі, потім розсердилися, а потім зареготали.

– Сподіваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив істині. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооціненої науки про шишки людського черепа…

– Ось що, – роздратувався Томмі Гантер, – у мене шишок немає, а у вас вони зараз будуть!..

Гардкасл стримав товариша, але всі секунду-другу дивилися не в дворик, а в кімнату.

Тоді це і сталося. Першим відгукнувся все той же рухливий Томмі, цього разу – не дарма. Ніхто ще нічого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубін на широкій перемичці, а Гантер уже стрибнув спритно, як кішка, нахилився між колонами й ошелешив дворик зойком:

– Спіймав!

Але якоїсь миті, перед самим його криком, всі побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота і зникла відразу ж, немов язичок мурахоїда. Однак рубін вона злизала.

На каменях перемички нічого не виблискувало в слабкому світлі сутінків.

– Спіймав, – повторив, відсапуючись, Томмі Гантер. – Важко його тримати. Зайдіть же спереду, допоможіть!

Чоловіки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стіну. Й усі, в тому числі й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмі тримав за комір однією рукою і струшував час від часу, не зважаючи на прерогативи провидця.

– Ну, тепер не вирветься, – тішився герой дня. – Обшукайте його, камінь десь має бути.

Через сорок п’ять хвилин Гантер і Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як і раніше, вони відійшли вбік і поглянули один на одного.

– Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таємниця…

– Яка таємниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усі його бачили.

– Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб він поклав або відкинув рубін. Чому ж нічого не знайшли?

– Десь та штукенція лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.

– Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полікрата?

Оглянувши в монокль кругле обличчя, він переконався, що його співрозмовнику не спали на гадку паралелі з грецької міфології.

– Може, він його проковтнув, – припустив Гантер.

– Випатраємо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось і наш господар.

– Як це все неприємно, – промовив лорд Маунтіґл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадіжка, в моєму власному домі!.. Ніяк не розберу, що він белькоче. Ходімо, може, ви збагнете.

Вони повернулися в залу. Гантер ішов останнім, і патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.

– Ну і дужі же ви! – весело сказав священик. – Тримали його однією рукою, а він також не зі слабаків. Я це відчув, коли ми пустили в хід вісім рук, як ці божества.

Балакаючи, вони обійшли дворик зо два рази й увійшли в залу, де сидів уже сам Учитель у ролі бранця, але з виглядом величного царя.

Справді, збагнути його було нелегко. Промовляв він спокійно і владно, мабуть, розважаючись при кожному черговому здогаді, і нітрохи не каявся. Швидше, він насміхався над тим, як вони на даремно страждають.

– Тепер вам трохи відчинилися, – з неналежною поблажливістю казав він, – закони часу та простору, які ніяк не може осягнути ваша наука. Ви навіть не знаєте, що таке «сховати». Більше того, не знаєте, що таке «бачити», інакше б ви бачили так само ясно, як я.

– Хочете сказати, що камінь тут? – різко спитав Гардкасл.

– «Тут» – непросте слово, – відповів містик. – Але я не хотів цього сказати. Лише сказав, що ви не вмієте бачити.

І він розмірено продовжував у нервовій тиші:

– Якби ви навчилися істинному, глибокому мовчанню, то почули б волання на краю світу. Там сидить творіння, що втілює горе. Кажуть, навіть юдеї та мусульмани шанують його, бо воно створене не людиною. Перед ним благоговійно застиг прочанин. Він підняв голову… Він зойкнув, побачивши червоний, гнівний місяць у заглибині, що порожніла століттями.

– Я знав, що ви наділені великою духовною силою, але це!.. – похопився лорд Маунтіґл. – Невже ви перенесли його звідси на гору Меру?

– Може, й так… – зронив Учитель.

Гардкасл нетерпляче крокував кімнатою.

– Я дивлюся на це інакше, ніж ви, – звернувся він до господаря, – але змушений визнати… О, Господи!

Монокль упав на підлогу. Всі повернулись туди, куди дивився політик, і обличчя осяяв неабиякий подив.

«Червоний місяць» лежав на кам’яному підвіконні, точно там, де і раніше. Може, це була вуглинка від багаття або пелюстка троянди, але впав він точно на те саме місце, куди його поклали.

Цього разу Гардкасл не взяв річ і повівся дивно. Повільно обернувшись, він знову пішов по кімнаті, вже не нетерпляче, а з якоюсь особливою величчю. Підійшовши до лавки, на якій сидів індус, він вклонився, посміхаючись трохи гіркою посмішкою.

– Учителю, – сказав він, – ми повинні попросити у вас вибачення і, що набагато важливіше, ми втямили ваш урок. Повірте, я ніколи не забуду, якими силами ви наділені і як благородно ними користуєтеся. Леді Маунтіґл, – і він озирнувся на господиню, – даруйте мені за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас. Але саме вам я маю честь запропонувати недавнє пояснення. Я казав, що є непізнані сили, гіпноз. Багато хто вважає, що ним і пояснюються розповіді про хлопчика, котрий спинається в небо мотузкою. Насправді нічого цього немає, але глядачі – загіпнотизовані. Так і ми бачили те, чого насправді не було. Бронзова рука буцімто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камінь на місці. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубін весь час був там, де і раніше.

Він поглянув на усміхненого Вчителя і зауважив, що посмішка останнього стала ширшою. Щось було в ній, від чого всі схопилися на ноги, ніби струшуючи збентеження та незручність.

– Як добре все скінчилося, – дещо нервово зауважила леді Маунтіґл. – Звісно, ви повністю маєте рацію. Просто не знаю, як благати вибачення…

– Ніхто мене не образив, – сказав Учитель. – Ніхто мене не торкнувся.

І, радісно балакаючи, всі пішли за Гардкаслом, новим героєм дня. Лише вусатий френолог подався до свого намету і здивувався, помітивши, що за ним іде священик.

– Дозвольте обмацати ваш череп? – нерішуче і навіть насмішкувато спитав пан Фрозо.

– Навіщо вам тепер мацати? – по-доброму спитав священик. – Ви ж детектив, чи не так?

Пан Фрозо кивнув.

– Леді Маунтіґл запросила мене про всяк випадок. Вона не дурна, хоч і розважається містикою. Тому я і ліз до всіх, як маніяк. Якби хтось погодився, довелося б терміново гортати енциклопедію…

– «Шишки черепа»: дивись «Фольклор», – підказав патер Браун. – Так, ви добряче чіплялися до людей, але на благодійному базарі таке й не дивне.

– Яка дурнувата подія! – мугикнув колишній шишкознавець. – Аж моторошно, що рубін так і лежав.

– Авжеж, дуже дивно, – сказав священик й інтонація його вразила сищика.

– Що з вами? – здивувався він. – Чому ви так зиркнули? Не вірите, що він там лежав?

Патер Браун покліпав і повільно, розгублено буркнув:

– Ні… Як я можу?… Ні, що ви!..

– Ви даремно не кажете, – не вгавав сищик. – Чому ж ви не вірите, що він лежав там весь час?

– Тому що його поклав туди я, – пояснив священик.

Співрозмовник його розтулив пельку, але не вимовив ні слова.

– Точніше, – продовжував слуга Божий, – я вмовив злодія, щоб він віддав мені його, а потім поклав. Я розповів йому те, що розгадав, і переконав, що ще не пізно покаятися. Вам зізнатися не боюся, позаяк Маунтіґли і не здіймуть галасу, якщо камінь повернувся, тим більше – проти цього злодія.

– Звісно, Учитель… – почав було колишній Фрозо.

– Учитель не крав, – закінчив патер Браун.

– Нічого не петраю! – розвів руками детектив. – За вікном стояв тільки він, а рука з’явилася звідти.

– Рука з’явилася звідти, але злодій був у кімнаті, – сказав священик.

– Знову якась містика! – нарікав сищик. – Ні, так не піде. Я людина проста. Скажіть мені прямо: якщо з рубіном все було гаразд…

– Я знав, що не все гаразд, – сказав патер Браун, – коли ще й не чув про рубін.

Він помовчав і продовжував неквапливо:

– Вам скажуть, що теорії неважливі, що логіка та філософія не пов’язані зі життям. Не вірте. Розум – від Бога, і далеко не байдуже, чи розумне те, що відбувається. Якщо воно нерозумне, щось не гаразд. Згадайте ту суперечку. Які там були теорії? Гардкасл не без зарозумілості назвав ученими іменами філософські загадки, як годиться. Гантер вважав, що все – суцільне одурення і поривався це довести. Леді Маунтіґл сказала, що він тому і приїхав, аби зустрітися з цим Учителем. Приїжджає він рідко, з Маунтіґлом не ладнає, але, коли почув, що буде індус, то поспішив сюди. Чудово. Однак у намет пішов Гардкасл, а не він. Він сказав, що гидує нісенітницями, хоча йому вистачило терпіння на те, щоб приїхати заради неї. Щось не збігається. Як ви пам’ятаєте, він сказав «ворожити», а наша господиня пояснила йому, що це – хіромантія.

– Гадаєте, що це була відмовка? – розгубився співрозмовник.

– Я так думав спочатку, – відказав священик, – але тепер знаю, що це і є справжня причина. Він не міг піти до хіроманта, бо…

– Бо… – нетерпляче вставив детектив.

– Бо не хотів зняти рукавичку, – пояснив патер Браун.

– Рукавичку? – перепитав той.

– Якби він її зняв, – незлостиво сказав священик, – всі побачили б, що у нього пофарбована рука. Так, він приїхав саме через індуса. І добре приготувався.

– Ви хочете сказати, – вигукнув сищик, – що це була його рука? Так він же стояв по той бік!

– Підіть туди, спробуйте самі, і ви побачите, що це неважко, – зітхнув священик. – Він нахилився у дворик, здер рукавичку, висунув руку з-за колони, іншою рукою схопив індуса і почав кричати. Я відразу помітив, що він тримає жертву однією рукою, тоді як будь-яка нормальна людина тримала б двома. Другою він засунув камінь у кишеню.

Запала мовчанка. Нарешті детектив повільно промовив:

– А все ж загадка залишається. Чому старий чаклун так дивно поводився? Якщо він не крав, якого біса не сказав це прямо?! Чому не сердився, коли його звинувачували й обшукували? Чому сидів і посміхався, і спілкувався натяками?

– Ось! – дзвінко вигукнув священик. – Нарешті ми дійшли до суті! Вони ніяк не хочуть збагнути одного. Леді Маунтіґл каже, що всі релігії однакові. Якби так було! Вони бувають настільки різними, що найкраща людина однієї віри і пальцем не ворухне у ситуації, яка глибоко зачепить представника іншої віри. Я казав, що не дуже жалую духовну силу, бо вона підкреслює силу, а не духовність. Не думаю, що цей Учитель став би красти камінь, швидше – ні, навіщо це йому? У нього інші спокуси, наприклад, вкрасти диво, яке належить йому не більше, ніж «Багряний місяць». Цій спокусі він і піддався. А питання про те, чий це камінь, йому невтямки. Він не думав: «Чи можна красти?» Він думав: «Чи достатньо я сильний, щоб перенести рубін на край світу?» Такі речі я й маю на увазі, коли кажу, що релігії різні. Індус пишається духовною силою. Але те, що він називає духовним, зовсім не збігається з тим, що ми називаємо праведним. Це означає швидше «не належить плоті» або «панує над матерією», словом – відноситься не до моральності, а до єства, до панування над стихіями. Ну, а ми – не такі, навіть якщо ми не кращі, навіть якщо ми набагато гірші. Ми – хоча б нащадки християн і народилися під готичними склепіннями, скільки не прикрашай їх східною бісовщиною. Ми іншого соромимося й іншим пишаємося. Кожен із нас злякався б, що його запідозрять у крадіжці. А він злякався, що не запідозрять. Коли ми втікали від злочину, як від змії, він підманював його, як заклинатель. Але ми не розводимо змій! Ця перевірка відразу повертає все на місце. Можна захоплюватися таємницею мудрості, носити тюрбан і довгий одяг, чекати звістки від махатм. Але як тільки камінчик зникне з вашої оселі, варто підозрі впасти на ваших друзів, виявиться, що ви – просто англійський джентльмен. Той, хто вчинив злочин, приховав його, бо він – також англійський джентльмен. Ні, краще: він – християнський злодій. Я вірю і сподіваюся, що можна назвати його злодієм, котрий покаявся, доброчинним розбійником.

– У вас виходить, – засміявся детектив, – що християнський злодій і язичницький шахрай протилежні один до одного.

– Будемо милостиві і до того, і до іншого, – резюмував патер Браун. – Англійські джентльмени крали і раніше, і закон покривав їх. Захід також вміє затуманити злочин багатозначними словесами. Інші камені змінили власників – коштовні камені, різьблені, як камея, й яскраві, як квітка.

Детектив дивився на співбесідника, і він показав на могильний камінь, що темнів у небі абатства.¹

– Це дуже великий камінь, – сказав священик. – Він залишився злодіям.