Kitabı oku: «Камiнна душа (збірник)», sayfa 9
VIII
З того дня щось змінилося в життю Марусі.
Насамперед нарешті вона могла сказати бабці, що ніби… ніби чує щось під серцем. Радості бабці не можна словами сказати. І без того вона ходила за Марусею, як за дитинкою маленькою, а тепер і поготів: з очей вичитувала кожне бажання, берегла від найменшого роздратовання, від найменших турбот. А з сином мала довшу конференцію, звертаючи його увагу на скомплікованість теперішніх його супружних обов’язків, на потребу подвійної обережності і так далі. О. Василь червонівся, блимав очима від ніяковості і згоджувався на все.
А другим фактором, що вніс нове щось в життя Марусі, були згадки про красного леґіня… А так, так!.. Стояв він невідступно в уяві і манив. Іноді до того, що заволодівав усіма помислами, кличучи, обіцяючи незвідану ласку, непережиті солодкі муки – і як земля, довго палена жорстоким сонцем, жадібно чекає на краплю дощу, так ждала Маруся і думала… несвідомо думала про дощ поцілуїв і шептаних слів, про болючо солодкі обійми.
Мріяла…
Він здавався їй півбогом таємним, рожденним морем одразу в усім блиску і сяйві. Під звуки його чарівного рога танцюють гори й ліси; його кінь золотогривий літає понад хмарами, пашить вогнем із ніздрів, побрязкуючи срібними підківками; його зброя валить тисячі ворогів, гонить в пустині, а він сам, прекрасний, могутній, царствує десь за високими горами, за глибокими синіми морями. І прилетить він на своїм бистрокрилім коні, схопить, понесе понад борами непроглядними, ріками зміїстими на коврі-самольоті, примчить до палацу прозрочисто-мармурового і скаже: «Ти тут королевою!..»
Радісно усміхаючися, в дорогоціннім уборі, відбившися усією постаттю в сотнях дзеркал, піде вона оглядати своє царство. Над басейнами нахилиться, заглядаючи в сріблясту глибінь, послухає дзвонення незчислимих водограїв, запашних цвітників потопче радісний килим, приголубить ласкавих звірят заморських приручених і засне потім, солодко втомлена, на пишнім, усіянім цвітами ложі…
І настануть потім дні солодкого щастя, полетять, помчаться безпереривним дзвенячим ланцюгом. Рано буде прокидатися під звуки невидимих флейт, лебедів білих буде годувати на блакитнім озері, а увечері – буде бал!..
Пишно, сліпучо освітяться золоті палати, сотні розкішно вбраних вельмож, галантних кавалерів, красивих дам будуть плестися в граціозні, гармонійні вінки менуета під ніжні звуки невидимих оркестрів. А під час прогулок освітленими алеями молоді красавці будуть шепотіти своїм дамам любовні фантазії, поезії, мадригали…
А серед всіх тих сяйливих, блискучих товп – вона, цариця балу, йти буде зі своїм лицарем, зі своїм владикою. В сукні, зітканій з повітря й сонячних променів, із жемчуговою діадемою в волоссю царственно буде шествувати серед загального поклонення і, ласкаво відклонюючися, сіяти білі рожі доокола. А з кутка, з-за густого лісу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним її рухом гарячі закохані очі молодого юнака: він ще в сьогоднішню ніч закінчить свої рахунки з життям через нещасне кохання…
Марусю тягло до потоку.
Приходила, сідала на тім самім місці, де була з леґінем, і шукала очима сліду. Он тут він сидів, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисані, а потім упав на камінь від молодечого повороту голови.
І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усміхалася, пригадуючи собі оригінальний який-небудь гуцульський вираз, і вдивлялася в зелену темноглибінь лісу – чи не роздвинеться завіса, чи не з’явиться леґінь, ще стрункіший, ще кращий, ніж перший раз.
І не було їй страшно, і соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Ніхто не чує дівочих дум, ніхто не знає мрій дівочих.
Але його не було.
Хоч би знати, як він називається. Забула спитати. Вже зуміла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажім, у баби Гафійки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиї то взагалі потоки? Хто їм ґазда? Властиво, чиє то дерево, що росте поточчинами? А цей потік до кого належить? Властиво, я хотіла сказати, до якої громади? Ну, і так далі. Вже би вона потрафила. А тепер…
От уже третій раз приходить сюди, на камінь, а леґіня немає. І втома якась душевна нападає на Марусю. Вертає до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очі би не дивилися.
В такі хвилі не знала, куди себе дівати. Ішла на церковну царинку, під свою улюблену вербу – там не було спокою: дві баби, стоячи кожна на своїм подвір’ю, лаялися скільки було духу, і далеко розносилися їх міцні, на простори раховані голоси.
– А бодай би ті так легко на свікі жити! Суко! Бодай би ті викришило до дитини, до пня й до сухого листу!
– Пес би ригав на твої слова, гадино ти з-під їлового коріня. А зійди лиш суда – я ті висмикаю тоті косиці кошєчі, шо леґіні по коршмах недовисмикали!
Марусі ставало нудно. Нудно від сеї милої розривки гуцулок, нудно від тихого, недвижного повітря. І навіть гори, теплими синіми хвилями купані, обридали, уїдався шум Черемоша в уха, – і Маруся йшла до плебанії.
А тут іще гірше. Все таке одноманітне, все таке відоме-перевідоме. От крісла місцевої продукції. Солідність роботи їх, без сумніву, була понад всяку конкуренцію: вже висиділо на них п’ять поколінь і ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядів естетичних, їх іще в третім поколінню треба було порубати на дрова.
От гуцульський таріль різьблений, з писанками гуцульськими на нім; таріль красний, правда, і писанки ладні, але бачити сей таріль рано й вечір, день в день, день в день – ставало невиносимим.
Он якась плутанина зі смерекових гілочок, ніби рамця які, чи що, але в тих рамцях немає нічого, порожню стіну видко. От консолик із векелеї, а на нім фігурка Божої Матері в яскраво-синіх шатах із традиційно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобісіле!
– Скучно мені, бабцю!.. Скучно мені, – скаржилася свекрусі, єдиній людині, з котрою можна було поговорити.
Але бабця не розуміла. То старалася потішити вже справді, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неіснуючу хворобу і заливала липовим цвітом на ніч.
– Це все від вагітності у тебе, це все від того… Ти не бійся, ти нічого не бійся – все йде дуже добре.
Рано, ще Маруся була в ліжку, прибігла Оришка. Упала на коліна, зарила лице в ковдру коло ніг Марусиних і, нічого не говорячи, почала плакати.
– Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?
Оришка не відповідала і ще гірше заходилася плачем.
– Та ти хоч скажи, в чім річ. Перестань плакати.
– А йк він мене призвів, так би на тім свікі було би му легко, йк мені тепер! Та й шош я дєдеві іскажу? Бідна ж моя головочко нешіслива… Шо виволочит мнов дорогу на ше й гірше ме карати.
– Та за віщо, за віщо?
– Бо я, ади… заверемініла… – і знов починала ревти.
Маруся сплескувала руками.
– Ти?! Та що ти говориш! Таже тобі, мабуть, ще й тринадцяти нема!
– А я знаю кіко?.. Він на тото не дивив си, лиш… Ой бідочко ж моя кервава!..
Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати. Питала – хто. Показалося – син сусіди, також молодий хлопець, літ п’ятнадцяти.
– Він казав: «Ти лиш ми іскажи – ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, – кае26, – можу й так, і так». А я му кажу, що не хочу, бо дєдю маю злобного – ме на мені шкіру до сім раз ізтєгати. А він тогди кае: «Візьми ти, – кае, – іми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лилика крила, та очі з миші та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обірничка денце візьми, а витак троха згури та ладану крішку та й усе тото змішєй, та найди тогидний воріх, шо то зиму перележів, та не зійшов, бо му чірвак середину виїв, та й тото усе поклади у вотой у воріх. А їк меш класти, примовєй: «Так наді мнов аби Пилипко пролітав, їк цес мотиль усі дороги пролітав. Та й аби я так не могла від Пилипка закєжіти, їк перехінна дорога та й не може си з морем споїти. Та й аби так Пилипко не мав мені путері27 дитину зробити, їк цес воріх не має сили навесні сходити, а я би тогди ви’него дитину мала, йк цес мотиль ме літати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видіти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цій шкаралущі горіти, а дівка цев голков шити та й цим обірником ремінє прикрашєти. Та й Пилипко аби наді мнов тогди силу взєв та й мені дитину ізробив, єк си зо мнов ізвінчєє, а доки си не звінчєє, то аби ми так нічо не зробив, їк я цес гудз зав’єзала, а він самий си не розпустив, так аби мені дитину не зробив».
Оришка оповідала з запалом, горда з такої ученості свого Пилипка, і забувши навіть, що це про саму її йде річ. Але потім нараз згадувала і, заревівши, знов утикала лице в ковдру.
– І ти все тото робила?
– Ає! Та сми робила усе, їк він казав, та, ади, ношу цес горіх, запав би си, й дотепер, на голім кілі. – І Оришка підіймала сорочку, показуючи на тонкій бронзовій фігурці шнурочок коло бедер.
– Фе… що ти робиш, Оришко?.. Встид.
– Аби-сте виділи…
Але чим допомогти справі, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василеві; гадала, що він, як пастир духовний, прийме цю вість близько до серця, але, на превелике своє здивовання, почула рівнодушну відповідь:
– Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нічого тут не пораджу. Гадаєш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рік отут, у одній моїй парафії. Бо ті гуцули – то як дики. То такий зіпсований нарід, що поняття переходить. Що я наговорюся їм, що си я набештаю, – а то все мов об стіну горохом, а то все ні до чого. Та вже не хочеться мені й губи отворити: дідько вас бери, чи я маю за вас у смолі кипіти? Дав би Бог свою википіти.
Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.
А вночі Маруся лежала, розпалена думами, і… завидувала Оришці.
«Вона взяла свою частину. Надіялася на якийсь там горіх – і свобідно любила. Чому ж мені не дано навіть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той леґіник чорноокий носить його на вістрю своєї бартки? Чи не в камені тім великім заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де моє хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»
IX
Раз якось, коли думала Маруся про того леґіня, прийшло їй у голову, що, певно, він мусить бути з яворівської парафії. Яворів межував верхами з Криворівнею, той потік біг, власне, з яворівського боку – це все наводило на думки.
Рішила їхати до Яворова: там в неділю мав бути храм. Властиво, між яворівським і криворівським парохами майже не було жадних відносин: ні о. Василь не їздив на храми до Яворова, ні, знов, яворівський ксьондз не приїздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче їхати до Яворова, здивувався і навіть розсердився.
– Таже ти не знаєш там нікого! Я сам з тамошнім парохом знакомий от так, лише з реколекцій та соборчиків.
– Ну, то що? Я можу й зовсім не йти до священика: побуду лиш у церкві та й назад.
– Та ти збожеволіла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.
– А коли образяться, то зайду.
– Нікого не знаючи? І тебе ніхто не знає.
– Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то мені зарахується за першу візиту.
О. Василь лиш руками розводив.
– Та що на тебе найшло? Чи об’їлася чого, чи як?
Маруся здвигала плечима. Якась упертість заволоділа нею і просто хотілося поставити на своєму.
– Хочу, та й більш нічого. Хочу на храм подивитися.
– Та хіба ж у нас то вже й не храм? Або по сусідніх парафіях, з котрими жиємо?
Маруся навіть не відповідала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара їмость прийде на поміч.
Так і сталося: бабця уже говорила ласкаво синові:
– Та поїдь уже, поїдь з нею. Що тобі? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.
О. Василь висував останній аргумент:
– А служба Божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.
– А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.
– А що ж я їй – паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?
– Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара їмость.
О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що подається.
– Люди живуть ще й гірше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Богові треба. Парохія не зла, їсти-пити є що і в чім сходити – якого ж їй ще, за перепрошенням, дідька треба?
Але врешті збиралося й їхалося. Маруся скакала з радості, викликаючи остереження старої їмості. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було між чужі люди неабияк показатися.
А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.
Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів – мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, – і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.
От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно народу. День був чудовий, і всі понадівали найліпше своє лудінє. Молодиці, сліпучо блищучи на сонці білими рукавами сорочок, щохвилі під’їздили скорим кроком на конях; легко, граціозно, вигинаючися станом, здоровкалися зі знайомими, і кожний рух дихав природною красою й радістю життя.
Жартами, дзвінким сміхом перенизуючи кожне слово, віталися.
– Єк днювали, Адно?
– Гаразд, шо ви май?
– Ци дужі, Мику’?
І не можуть, щоб не зачепити сусідки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:
– А єк кажете, кумко, – ци в добрім перебутку цес день си опровадит?
Це натяк на сварливий характер Василини, про неї-бо кажуть, що вона ні одного дня не може пробути без лайки. І Василина розуміє, в чий це город камінчик, але що має дуже добру вправу, то відповідає їдучо, влучно, б’є в саму болячку.
– Сокотіт ліпше свої вуші, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.
Молодиці троха не в сих, ідуть уже на мир:
– Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнів заходите?
– Я си нікому не зурічую, най і мене не чіпают.
– А йдім, кумо, най си преч каже з таков за́ходити. Ади, у неї зуби на продаж.
– А ви не молитися до церкви приходите, а гріх на гріх закєгати. З вами нема доброї бесіди ані раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке ні до чого не здале. Ади, йкі пересмішниці ми си повдавали!
Молодиці тікали в товпу, не раді, що зачепили таку зубату.
Поважні ґазди вели поважні бесіди. Де-не-де по купках переговорювалася найновіша подія тижня: люба́с забив на смерть чоловіка своєї любаски. Один з очевидців оповідав подробиці:
– Я йду, а так вже темнічко си ізробило, а вна, сука, вибігла, кричит: «Ой, рєтуйте!.. Ой бідочко!.. Ой душічко ж ма нешіслива!..» Зо́здріла мене та д’мені: «І Танасієчку, і сусідо ж мій любий, не дайте ж ми пропасти…» А я вже таки скімував-сми, у чім річ, та лиш си питаю: «А хто?..» – «Та Онуфрій, – кае, – мого чоловіка, – кае, – забив…» Ага, суко, кажу, дограла си?
Ґазди злобні. Попадися їм тепер ота Параска – побили би камінням. Дивна ненависть двох полів…
– Іду я д’хаті, а він лежит на порозі, та вже й крови з него полили: «Дєкувать ті, – каже, – Парасочко», – лиш уповів. А вна, сука, дріжит, от їк лист дріжит. «А я ж тому винна?» – вповідат. А він вже нічо й не каже, лиш харчит…
Сонце ярко світило. По горах повзли тіні хмар, і здавалося тоді, що, замість одної гори, стоїть дві: одна темніша, друга в світлі.
Стара маленька церковця могла вмістити дуже мало народу і була набита по береги, хоч дев’ять десятих парафіян стояли надворі. Впрочім не кожний і пхався досередини, хіба вже як відбувалося там щось занадто урочисте, – тоді тислися, завішуючи в притворі на колічках крисані й топірці; хто не пішов досередини – клякав на одно коліно, на царинці, не перериваючи розмови з сусідою.
Хоч і стала Маруся в церкві на упривілейованім місці, але за кілька хвиль вже почула, що не годна стояти: нічим було дихати. Вся мокра від поту, ставала на пальці, щоб хоч одним оком побачити кавальчик синього неба, але, окрім чорних, сивих, довговолосих голів, нічого не бачила.
Маруся вийшла на цминтар. Доріжка зигзагувато вилася поміж могилками; сиділи жебраки й співали на всі гласи, що хто хотів і умів, перетворюючи слова апостольських молитв у якесь ідолопоклонське чревовіщання. Кожний з калік старався виставити свою біду якнайефектовніше: один висовував на дорогу обрубок ноги, змазавши його насамперед маслом, аби блищало на сонці й різало око; другий відкидав з чола волосся й задирав голову догори, аби усі бачили його непідроблену сліпоту; третій, не маючи можливості похвалитися хоч яким-будь каліцтвом, бодай натягав на себе надзвичайні лахмани й виставляв уперед загорілі мохнаті груди, що на них можна би й залізо кувати, а на грудях тих теліпався в усі боки величезний металевий хрест, котрий краще було би поставити й на церковну баню.
І кожний з жебраків хотів звернути увагу лиш на себе; милостиня, подана сусідові, здавалася видертою з власних рук, і тому щохвилі серед цього повзаючого й стогнучого населення підіймалися люті суперечки.
– А проклєтиця, котюго! Коли я вже Бога си домолю, аби направду ті очі з лоба виперло, аби-с не дурила людей преославних!
– Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагулив си ті окоман і спереду, і ззаду.
А в крайнім кутку сталася ціла драма. Зайшла з того, що жебрачка зачала дорікати своєму сусідові багатством:
– Та встид би-с мав на прошєчу дорогу сідати. Таж-єс ґазда, маржину мішєєш, а в бінної удови з рота видираєш.
Каліка вважав, що того вже забагато, схопив камінь і торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скільки було гласу, ухопилася за голову – з-під пальців капала кров. Ранка була невеличка, але наслідки могла дати великі, і баба це зрозуміла.
Верещачи кілько далося, сама непомітними рухами розмазувала кров собі по лиці і роздирала ранку більше. Потім, мовби в нестямі, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи її плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варіації на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.
Каліка вважав за ліпше благородно віддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарід.
– Хто ж то так бабу покервавив?
– Та, ади, ростіцький тот каліка.
– А за віщо?
– Гроші баба хтіла украсти. Упали з пазухи, а вна…
– Та брешете, вибачєйте, не до вашого гоніру кажучи, бо сми ту була та й виділа.
– Та я шо? Люде повістували.
– То прошєк тот так си вимов’єє.
– Ади, вни так сидє, а вна баба бінна, незарібна, а він, рахувати, ґазда.
– Ґазда?
– Ає! Четверо товару держит.
– Та й попід церкови си хилєє?
– То вже раз погана душа!
– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Ліпше би маржини сокотив. А він тогди чим-таки вхопив камінь, тим-таки морснув бабу по голові.
А баба тим часом робила не злий інтерес: вставляючи в слова подяки репліки про своє гірке нещастя, швидкими рухами збирала монету:
– Простибіг, простибіг, ґазди мої… Аж ми си у голові вакомашило… За ваше здоров’є, за господарське старанє… На бінну бабу й здохлєк гавкне і усєка пеня зачепит та й си збиткує… Христос вам напереді, Христос вам назаді, аби-сте діждали… Та так ми в грудєх іздусило, шо гляба й відітхнути… Ой бідочко ж ма кервава.
А у каліки геть цілком попсувалися влови. Звістка про його злочин обійшла пару разів доокола церкви, що, мабуть, о тім вже й попи у вівтарі знали. І де тільки не показувався каліка, всюда зараз підіймалося:
– Цес бабу вбив?
– Ає, ає! Тот самий.
– Ой діду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нині бучки си крутють.
– ґаздочки мої любі, та й солоденькі, та й файні… Я нічо… Бо тій бабі на дідька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кємую, єк у мене й тот камінь у руці си знайшов…
Але, очевидно, це нікого не переконувало, і каліка, бачачи цілковите зіпсуття інтересів, надумав направити наслідки свого войовничого запалу і поповз перепрошуватися до баби. Штурхав її голим ліктем у бік.
– Та-бо той, Вась… Та ну…
Але баба знов занадто яскраво бачила всі незчислимі вигоди свого положення і миритися в жаден спосіб не хтіла.
– А йди ти від мене, аби тє й очі мої не виділи й вуха не чули, єк ти мене навіки здоров’я збавив. Ади, люде добрі, шо нема мені єк і рани відоткнути, – єк бих видомокла, тут би мене й смерть моя посіла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещєстями!..
Жебрак совався коло неї, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обіцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що ліпше синиця в руки, як журавель в небі, і не піддавалася. Стративши цілковито надію, каліка махнув рукою.
– Рустиме тепер цілу ннину…
А доокола стояли ґазди, підсміюючися, дивилися на ту ідилію і жартували:
– Ци бисте, діду, не казали: та вибачєй, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.
– Та змилуйте си наді мнов, Божі суди, та й ви, люде добрі! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нічо в свікі.
– Е, нічо! – вмішувалася якась енергійна повновида молодиця в білім кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нічо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого діда вергли. Пху, кат би вже далі брав таких прошєків, шо си б’ют.
– Та й що ти таки си роззіпала28 на мене, молодичко, Бог би те вкрив? Та сми й не бив ю ані раз, лиш морснув отак-о!
– А камінь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?
Каліка спішно підв’язував свої милиці й тікав. Очевидно, сьогоднішній храм му си не вдав.
Маруся пройшлася кілька разів цминтарем, обійшла церков. Знайомі гуцулки з Криворівні радісно вітали свою їмостечку, цілували руку, говорили звичайні слова – що от, мовляв, файна днина, що під добре верем’є і храм добрий, а під годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала:
– А кого, їмостечку, виглєдаєте? Може, йкого леґіника файного?
Жарт був звичайний, гуцульський, але від нього чомусь зашарілася Маруся, як маків цвіт.
Ка́зань відбулася перед церквов. Дєк скочив поза пліт, укєв штири ґаджучки та й вбив посеред царинки. З того замаєня говорилася проповідь. Гуцули потисли туда і збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морі. Мало хто зрозумів, о що там ходило попові, але хто був ближче – скорботно зітхав, підіймав очі догори; хто стояв май далі, бесідував собі потихеньку з сусідою о маржині, а одна жінка положила собі кожух під голову і заснула, сказавши збудити себе, як казань си скінчить. Дві баби плакало зі зрушення; впрочім, на кожнім казаню плачуть дві бабі.
А потім був обхід доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонці. Дяки галасали, стараючися перекричати один одного, бо то гонір бирший – май-май високо, понад усі дєки голосом повести; а при тім виверчували, завивали мотив, роблячи його подібним до гуцульської вбері, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул «дрімнеє завитєчко» – така вже його вдача. Як сипле що або вирізує, – кладе туди сто орнаментів, сто мотивів, сто барв. Так же й убирається, так же й співає, таку ж і психіку має покручену, незгадану, многогранну: вибачає такі речі, яких ніхто би не вибачив – і нараз образиться через дурницю, через дрібницю – і хапається за топір.
Іде до війська, блукає геть світами, ца́рами, а вернув д’хаті, знов убрав свій сардак, постоли взув, і ні по чім ви не пізнаєте, що він у Відні пуцував29 коні капітанові, у Пешті маширував, шукав любовних приключок в «златей Прадзе». Сів собі на ґрунті оседком і сидить сам-саміський, і все життя, і все, що в нім, сам собі творить. Лиш те своїм узиває, що відвоював у природи, у звіра та ще ніби у Бога випросив. Ані потреби сусідства, ані користі групи, ані сили єднання він не розуміє – він індивідуаліст.
А історія летить невпинним маховим колесом, насувається молот культури – і недовго хіба проносити гуцулові його своєрідність.
