Kitabı oku: «Тінь над Інсмутом», sayfa 3
Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилію жінка, котра в надлишку чіпляла на себе всілякі химерні коштовності, виготовлені явно в тих же традиціях, що і загадкова тіара з музею в Ньюберіпорті. Моєму співрозмовнику також не раз доводилося бачити на ній такі прикраси, які, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то піратського, чи й зовсім пекельного. Священики й інші церковні служителі (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собі на голови подібні прикраси, хоча рідко кому вдавалося зустріти такі речі в щоденному житті. Взірців таких коштовностей молодий бакалійник особисто не бачив, хоча, за словами інших людей, їх аборигенам не бракувало.
Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, – ніколи не з’являлися на людях і постійно перебували в прихованих від сторонніх очей притулках. Час від часу надходили повідомлення про смерть того чи іншого члена якоїсь із цих старовинних династій.
Попередивши мене щодо того, що багато міських покажчиків і написів уже зовсім непридатні, а то і зовсім кудись поділися, молодик люб’язно погодився накреслити мені якусь подобу плану міста, вказавши на ньому основні пункти, які могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я відразу ж уторопав, наскільки неоціненну допомогу може надати мені навіть така імпровізована мапа, і тут же зі словами щирої вдячності сховав її до кишені. Із сумнівом поставившись до кулінарних смаколиків тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побільше сирних крекерів та імбирних пряників, аби трохи пізніше замінити ними традиційний ленч. Мій план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями міста, спробувати погомоніти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенів, кого зустріну по шляху, і встигнути на восьмигодинний автобус до Архема.
Саме по собі місто, як я вже встиг переконатися, було типовим взірцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соціологічні проблеми Інсмута, я вирішив обмежитися оглядом його архітектурних пам’яток. Так я і почав свою осмислену, хоча багато в чому і заплутану мандрівку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом і повернувши в бік одного з бурхливих потоків води, я опинився майже поруч із фабрикою Марша, яка здалася мені на диво тихою як для промислового підприємства такою штибу. Її будівля стояла біля самого краю крутого урвища поруч із мостом і досить недалеко від місця сполучення кількох вулиць (колись, мабуть, була центром суспільного життя міста, але після революції ним стала теперішня міська площа).
Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цілковито безлюдну дільницю, сама атмосфера якої змусила мене мимоволі знітитися. Просіли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилі дахи, відтак утворюючи химерний зубчастий візерунок, над яким височів доволі непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинної церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обійсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бічними вуличками, я бачив численні чорні, зяючі віконні діри занедбаних халуп, деякі з яких схилилися набік, загрозливо нависаючи над напівзруйнованими фундаментами. Сам по собі вигляд цих віконних очниць був настільки неприродний і лякливий, що мені вартувало неабиякої хоробрості завернути в східному напрямку та рушити ще далі в бік океанського узбережжя. Моторошні відчуття при вигляді спорожнілих будинків наростали навіть не в арифметичній, а швидше в геометричній прогресії в міру того, як збільшувалася кількість разюче старих споруд, що оточували мене, від чого створювалося враження, ніби я опинився в якомусь містечку цілковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескінченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поєднанні з масою спорожнілих, гнилих, чорних кімнат, відданих на поталу всюдисущим павукам і завійним хробакам, мимоволі породжував атмосферу первісного, тваринного страху та відрази, розігнати яку навряд чи змогла б навіть найжиттєдайніша оптимістична філософія.
Фіш-стрит була настільки ж пустельною, як і Мейн-стрит, хоча й відрізнялася від неї достатком приміщень складів із цегли та каменю, що перебували, варто сказати, в чудовому стані. Майже як дві краплі води, на неї була схожа й Вотер-стрит, із тією лише різницею, що в ній були просторі отвори, звідки починався шлях до портових причалів.
За весь цей час я не зустрів жодної живої душі, якщо не брати до уваги рибалок, котрі сиділи віддалік на хвилерізі, і не почув жодного звуку, крім плюскоту приливних хвиль, що накочувалися на берег гавані, та далекого гуркоту менаксетського водоспаду. Поступово місто починало все більше діяти мені на нерви, і я, повертаючись назад через розхитаний міст на Вотер-стрит, раз по раз нишком озирався назад. Міст на Фіш-стрит, судячи з мапи, був зовсім зруйнований.
На північ від річки почали траплятися ознаки убогого, злиденного життя: в деяких будинках на Вотер-стрит займалися пакуванням риби; зрідка траплялися залатані дахи з ледь димлячими коминами; звідкілясь долинали розрізнені незрозумілі звуки, водночас подекуди стали траплятися скорчені людські постаті, котрі ледве човгали ногами, повільно пересуваючись брудними, немощеними вулицями. І все ж, навіть незважаючи на всі ці слабкі прояви життя, маю визнати, що на мене ця дрібна подоба людського існування справляла ще гнітючіше враження, ніж навіть запустіння південної частини міста. Одна обставина особливо різко впадала в вічі: люди тут здавалися набагато зловіснішими та відразливішими, ніж у центральній частині міста. Тому я кілька разів спіймав себе на думці, що перебуваю в якомусь фантастично ворожому середовищі, сутність якого, однак, як і раніше, залишалася цілком невловимою для моєї свідомості. Ясно було одне: неприродна, гнітюча напруга місцевих жителів проявлялася тут яскравіше, ніж у глибині міста, й якщо специфічна «інсмутська зовнішність» була не просто віддзеркаленням стану психіки, а справжнісінькою недугою, то варто припустити, що портові райони стали просто притулком найважчих і найзапущеніших випадків таємничого захворювання. Одна обставина, проте, викликала у мене особливо гостре роздратування – це були ті самі розрізнені, примарні, нечіткі звуки, які я чув у найнесподіваніших місцях. За своєю логікою вони начебто мали лунати з житлових будівель, проте дивним чином чулися найкраще саме поблизу явно занедбаних, давно забутих споруд. Там ніби хтось безперервно чимось шкрябав, шелестів, шарудів, а інколи загадково хрипів, тому мені одразу ж пригадалися слова бакалійника про якісь таємничі підземні тунелі. Несподівано я мимоволі задумався про те, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови (хоча, відверто кажучи, особливого бажання для цього я й не мав).
Дійшовши лише до двох колись величних, а тепер перетворених на руїни церков на Мейн і Черч-стрит, я поквапився покинути ці мерзенні портові нетрі. Наступною зупинкою моєї подорожі мала б стати площа Нью-Черч-Ґрін, проте мені чомусь не захотілося знову проходити повз ту церкву, в дверній проймі якої я помітив примарну постать священика чи пастора в безглуздій сутані та дивній золотій тіарі, котрий так налякав мене. Крім цього, бакалійник наполегливо попереджав мене про те, що церкви і зала Ордену Даґона були саме тими місцями, поруч із якими стороннім показуватися зайвий раз аж ніяк не варто. Тому я продовжив рух по Мейн-стрит, потім завернув у бік центру та нарешті дістався Нью-Черч-Ґрін із півночі, після чого вступив на територію добряче пошарпаного району колись аристократичних Брод, Вашинґгон, Лафаєт та Адамс-стрит. Незважаючи на те, що ці колись виразно величні міські артерії тепер перебували у вкрай занедбаному та недоглянутому стані, їхній оточений старими в’язами простір все ще зберігав залишки колишньої гідності. Я блукав поглядом по обійстях і помічав, що багато з них перебували в старому вбогому стані, перемежовуючись із ділянками засмічених пустирів, проте в двох-трьох вікнах, як мені здалося, я помітив певні ознаки життя. На Вашинґтон-стрит стояла низка з чотирьох-п’яти таких будинків, причому кожен перебував у задовільному стані, з дбайливо підстриженими газонами та садами. Найшикарніший із них – із широкими, розташованими терасами квітниками, що тяглися до самої Лафаєт-стрит, як я здогадався, належав старому Маршу, горезвісному власнику золотоочисної фабрики.
На всіх цих вулицях я не помітив присутності жодної людини і чомусь пригадав, що упродовж блукання містом мені не траплялося на очі жодної собаки чи кішки. Інша обставина, яка не на жарт спантеличила мене на тлі навіть найкраще збережених і доглянутих будинків, – це те, що на всіх їхніх трьох поверхах і навіть у мансардах вікна були щільно запнуті віконницями. Скритність і незрозуміла конспіративність були, мабуть, невід’ємними рисами цього похмурого міста забуття та смерті, хоча мене невідступно продовжувало переслідувати відчуття, що за мною буквально всюди наглядає якийсь потаємний, уважний і немиготливий погляд.
Я мимоволі здригнувся, почувши триразовий удар надтріснутого дзвона зі старовинної дзвіниці, що розташовувалася десь лівіше від мене, і тут же чітко пригадав обриси присадкуватої церкви, звідки долинув цей звук. Прошкуючи по Вашинґтон-стрит у напрямку річки, я вступив у нову зону промисловості та торгівлі, що колись процвітала тут. Незабаром я побачив перед собою залишки розваленої фабрики, потім ще кілька аналогічних будівель (у контурах однієї з них підсвідомо вгадувалися залишки залізничної станції, що колись існувала тут), а правіше – критого моста, за яким також були прокладені рейки.
Неподалік від себе я побачив ще один міст, уже звичайний. Явно ненадійна споруда зараз була прикрашена попереджувальним транспарантом, однак я вирішив усе ж ризикнути і знову опинився на південному березі річки, де помічалися ознаки бодай якогось життя. Непримітні особи, котрі мляво тупцяли кудись, крадькома кидали в мій бік криві погляди, тоді як інші зиркали на мене з холодною цікавістю. Безумовно, Інсмут ставав усе нестерпнішим, і тому я попрямував по Пейн-стрит у бік головної площі в сподіванні знайти там хоча б якийсь транспортний засіб, здатний доправити мене до Архема ще до того, як настане година відправлення мого зловісного автобуса, яка здавалася мені неймовірно далекою.
Саме тоді я звернув увагу на напіврозвалену будівлю пожежної станції, яка розташовувалася ліворуч від мене, й одразу ж помітив стариганя з багряною пикою, кудлатою бородою, водянистими очима і в невимовному лахмітті, котрий, теревенячи з двома вельми неохайними, але все ж не схожими на аборигенів пожежниками, сидів на лаві поруч із входом. Я здогадався, що це був Зедок Аллен, той самий ненормальний, мало не столітній пияк.
III
Мабуть, я піддався якійсь несподіваній і збоченій примсі, а може, просто поступився невідомому мені поклику темного та зловісного минулого (у будь-якому разі, я раптово прийняв рішення змінити свої дотеперішні плани). Спершу я мав твердий намір обмежитися в своїх дослідженнях винятково пам’ятниками архітектури, хоча навіть одного цього виявилося досить, щоб у мене виникло палке бажання мерщій забиратися з цього огидного міста загального занепаду та розрухи. І все ж, лише поглянувши на старого Зедока Аллена, я став думати про щось зовсім інше, і це змусило мене мимоволі уповільнити крок.
Я був цілком упевнений у тому, що старигань не зможе розповісти мені нічого нового, хіба що зробить кілька туманних натяків із якихось диких, нелогічних і неймовірних леґенд. Більш того – мене чітко попередили, що зустріч та балачки з ним можуть бути вельми небезпечними. І все ж думка про цього давнього свідка гидкого міського занепаду, чиї спогади тягнулися від років колишнього процвітання мореплавства та бурхливої промислової активності, здавалася мені настільки спокусливою, що я просто не міг встояти перед перспективою, що несподівано постала переді мною. Зрештою, якими б дивними та божевільними не здавалися ті чи інші міфи, вони, здебільшого, при детальній перевірці виявляються всього лише символами або алегоріями всього того, що відбувалося насправді, а старий Зедок, без сумніву, був живим свідком усього того, що відбувалося в Інсмуті та навколо упродовж останніх дев’яноста років.
Коротко кажучи, цікавість здолала міркування безпеки та здорового глузду, і я з властивою молодим самовпевненістю вирішив, що мені вдасться-таки зібрати розрізнені зернята справжньої історії, відокремивши їх від тієї мішанки словесного сміття, який, як мені здалося, випаде з утроби цього дідугана під впливом добрячої порції віскі.
Я знав, що з ним не варто розпочинати бесіду безпосередньо тут і відразу, оскільки це, безумовно, не зможуть не помітити пожежники, і вони могли б якимось чином завадити реалізації моїх планів. Замість цього я вирішив заздалегідь прихопити пляшку відповідного напою (на щастя, юний бакалійник докладно описав мені місце, де такої продукції не бракувало). Після цього я намірився з підкреслено безтурботним виглядом походжати неподалік від пожежної станції в очікуванні того моменту, коли старий Зедок нарешті вирушить у своє чергове блукання містом без мети. Хлопець також сказав, що старигань вирізняється дивною для його віку невгамовністю та рідко сидить на одному місці більше години, ну, може, двох.
Кварта віскі і справді виявилася цілком легким, хоча і недешевим здобутком, який я знайшов в якійсь брудній крамничці на Елліот-стрит. Обличчя засмальцьованого продавця, котрий мене обслуговував, мало в собі невиразні ознаки горезвісної «інсмутської зовнішності», хоча його манери загалом були достатньо чемними та цілком пристойними. Мабуть, уплинуло довготривале спілкування з життєлюбними покупцями, до числа яких належали водії вантажівок, гендлярі золотом та їм подібні «чужинці», котрі подекуди бували в Інсмуті.
Знову повернувшись до пожежної станції, я побачив, що удача й справді всміхнулася мені: з-за рогу похмурого готелю, котрий стояв на Пейн-стрит і який, як я вже казав, називався «Джілмен-гауз», човгав довготелесий і виснажений Зедок Аллен. Відповідно до заздалегідь розробленого плану, я привернув увагу старого тим, що жваво розмахував тільки-но придбаною пляшкою, і незабаром виявив, що він змінив свій маршрут і тепер волочився вже десь за моєю спиною, з тугою поглядаючи на заповітну приманку. Я ж тим часом звернув на Вейт-стрит і неквапно попрямував до заздалегідь уподобаної глухої ділянки безлюдної вулиці.
Орієнтуючись по саморобній мапі, яку мені люб’язно накреслив юний бакалійник, я впевнено тримав курс на південну частину портових споруд, яку вже мав нещастя навідати цього дня. Єдині, кого помітив мій уважний погляд, були рибалки, що сиділи на віддаленому хвилерізі, а за кілька кварталів у південному напрямку я вже не бачив навіть їх. Там я розраховував знайти якусь ще збережену лавицю або щось придатне для сидіння, аби побалакати із Зедоком Алленом. Однак ще до того, як я досяг Мейн-стрит, за моєю спиною почулося хрипке, надтріснуте: «Гей, пане!» У відповідь я обернувся, дозволив дідугану нарешті нагнати мене і запропонував хильнути з відкоркованої пляшки.
Продовжуючи прошкувати занедбаною пусткою, я став обережно розпитувати свого співрозмовника. Проте незабаром виявив, що розв’язати йому язика було не так легко, як я сподівався. Нарешті я побачив достатньо широкий отвір між будинками, який провадив у напрямку причалів між напівзруйнованими цегляними стінами, що потопали в густих заростях будячиння та іншого бур’яну. Купи порослого мохом каміння біля самої води здалися мені цілком придатними для сидіння, на додачу ця місцина виявилася доволі надійно прихованою від сторонніх поглядів залишками солідного складу, який колись стояв тут. Отож я мав намір приступити до таємної задушевної бесіди зі старим Зедоком, а тому впевнено повів свого супутника до замшілих валунів. Запах тліну та розрухи був сам по собі вельми огидний, а в суміші з дурманом рибного смороду здавався і зовсім нестерпним. Проте я твердо вирішив усупереч будь-яким обставинам досягти наміченої мети. До відходу мого вечірнього автобуса на Архем ще залишалося близько чотирьох годин. Я підсовував старому жадану пляшку, а сам обмежився цілком мізерним сухим пайком, який мав замінити мені традиційний ленч. У своєму частуванні я, проте, намагався дотримуватися певної міри, бо не хотів, щоб хмільна балакучість Зедока переросла в тупе заціпеніння. Приблизно через годину його небалакучість стала поступово танути, хоча старий, як і раніше, на мій превеликий жаль, ухилявся від будь-яких спроб спрямувати балачку до тем, пов’язаних із Інсмутом і його вкритим мороком минулим. Він охоче теревенив на теми сучасного життя, продемонструвавши несподівано глибоку поінформованість у тому, про що писали газети, а також виявив явну схильність до філософських повчань, як на сільського мудрагеля.
Отак збігла друга година без мети, я став уже остерігатися, що придбаної мною кварти виявиться замало для досягнення бажаного результату, і поміркував: чи не залишити його тут, а самому збігати ще за однією пляшкою? Аж раптом цілком випадково (аж ніяк не через мої наполягання) свистячий, хрипкий голос старого п’янички змусив мене присунутися до нього майже впритул і напружено вслухатися буквально в кожне вимовлене ним слово. Моя спина була обернена до моря, що тхнуло рибою, тоді як старий сидів обличчям до нього, і, мабуть, щось привернуло до себе його блукливий погляд і змусило пильніше вдивлятися в темну смужку невисокого Рифу Диявола, який то ховався, то раптово знову чітко й навіть заворожливо вигулькував з-під хвиль. Побачене, схоже, викликало у п’янички якесь невдоволення, позаяк він раптом вибухнув потоком лайки, що завершився цілком осмисленим і розумним поглядом. Старигань трохи подався вперед, схопив мене за лацкани плаща і прошипів кілька слів, які я чітко розібрав і запам’ятав:
– Саме так усе й почалося в цьому проклятому місці. З глибокої води все й почалося… Брама пекла – в самій безодні, дна якої жодним лотом не дістати. Лише старому капітану Обеду вдалося це здійснити, бо зміг усе ж знайти щось таке, що виявилося навіть для нього занадто великим, чого на островах південних морів не було.
У той час все у нас тут робилося абияк. Торгівля занепадала, млини перестали давати прибуток, навіть нові. А найкращі наші хлопці полягли у війні 1812 року або загубилися разом із бригом «Еліза» чи баржею «Рейнджер», що Джілмену належали. В Обеда Марша було три кораблі – бригантина «Колумбія», бриг «Гетті» і барк «Королева Суматри». Він був єдиний, хто плавав Тихим океаном і гендлював із Ост-Індією, хоча Есдрас Мартін на своїй шхуні «Малайська наречена» ходив навіть довше – аж до самого двадцять восьмого року.
Ніхто тоді не міг тягатися з капітаном Обедом. О, старе сатанинське поріддя! Ха-ха! Я пам’ятаю ще ті часи, коли він проклинав наших хлопців за те, що ходять у християнську церкву й узагалі терпляче та покірно несуть свій хрест. Любив повторювати, що їм слід знайти собі кращих богів, як ті, котрі в Індії живуть. І тоді боги, нібито в обмін на поклоніння, принесуть багато риби і по-справжньому відгукнуться на наші благання.
Метт Еліот, його перший напарник, надміру балакучий, був проти того, щоб хлопці вдалися до поганства. Багато розповідав про острів на схід від Таїті, на якому повно всіляких кам’яних руїн, таких старих, що й світ ще не бачив. Подібно до тих, що лежать у Понапе (це в Мікронезії), але лише з різьбленими мармизами, схожими на ті, що на острові Пасхи. І ще там був один маленький острівець, після вулкана залишився, і на ньому також залишилися руїни, тільки різьба там уже інша була, а руїни всі такі, немов давним-давно під водою перебували, і картинки, різьблені на них, – суцільні чудовиська; всі химерно порізані…
Так от, той Метт торочив, що тамтешні мешканці виловлюють стільки риби, скільки їхня утроба вмістити може. А ще всі носять золоті браслети, якісь брязкальця, а на головах химерні прикраси – золоті, на кшталт тих, що знайшли на руїнах на тому маленькому острові. Чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, але всі в різних позах і взагалі випростані, як люди. І неможливо було дізнатися у них, звідки вони все це взяли. Матроси ж усе дивувалися, як це вони можуть стільки риби наловити, коли навіть на сусідньому острові її немає. Метт довго мізкував над цим, і капітан Обед також. Останній помітив ще тоді, що багато молодиків із цього острова раптом кудись зникають. А людей похилого віку там узагалі майже немає. І ще йому здалося, що багато хто з тамтешніх хлопців якісь дивні пики мають, навіть гірші за тубільців-канаків2.
Та потім Обед все ж дістався до правди. Не знаю, як він це зробив, але після цього став крамарювати з ними в обмін на ті золоті штукенції, що вони носили. Дізнався, звідки вони всі родом, і чи не можуть принести ще таких же золотих прикрас. Аж врешті почув від них історію про їхнього старого вождя Велекеа (так вони його називали). Ніхто не міг, за винятком капітана Обеда, дістатися до цих жовтолицих чортів, і лише він міг читати їхні душі, як книжки. Хе-хе! Ніхто тепер мені не вірить, коли про це розповідаю, та й ви, також, мабуть, не повірите, хоча, бачу, маєте таке ж гостре око, як було в Обеда.
Шепотіння старого стало майже нечутним, але мене всередині аж теліпало від його зловісних і, здавалося, цілком щирих слів, хоча я й тямив, що все це могло здаватися маячнею пияка.
– Так от, сер, Обед дізнався, що там були такі люди, котрих на Землі ще ніхто не бачив. А навіть якщо хтось і почує про них, все’дно нізащо не повірять. Схоже на те, що ті ж канаки (або як їх там звали) віддавали своїх хлопців і дівчат у жертву якимось істотам, які жили під водою, натомість отримували, чого душа забажає. А зустрічалися вони з цими істотами на маленькому острові, де були ті руїни, малюночки з рибо-жабами на цих істот схожі. Й узагалі – це з них малювали. Може, вони були чимось на кшталт морських людей, від яких походять усі ці байки про русалок. Під водою у них буцімто були всілякі міста, а цей острів вони якось підняли з дна моря. Схоже, в кам’яних будинках ще мешкали якісь живі істоти, коли острів так раптово піднявся на поверхню.
Саме тому канаки й вирішили, що ті під водою живуть. Побачили їх і дуже перелякалися тоді, а потім угоду уклали, хоча давно це вже було…
Ці тварюки любили, коли люди приносили їм себе в жертву. Століттями їх хапали, але з часом забули шлях нагору. Що вони робили зі своїми жертвами – про це вам нічого не скажу, та й Обед також, мабуть, не той чоловік, кого про це треба питати. Але тубільцям це все одно було вигідно, бо коли важкі часи переживали, нічого в них не виходило. Своїх жертв віддавали двічі на рік – напередодні травня і Дня Всіх Святих, прискіпливо та регулярно. І ще віддавали їм якісь різьблені дрібнички, які самі ж виготовляли. А ці істоти давали їм натомість риби досхочу, схоже, вони її їм із усього моря заганяли, а також золоті або дуже схожі на золоті брязкальця й усілякі речі.
Ну, так от, як я казав, вони зустрічалися з цими істотами на тому вулканічному острівці – на каное пливли туди, прихопивши свої жертви. А назад привозили золоті прикраси. Спочатку ці істоти ніколи не виходили на головний острів, але з часом і туди стали навідуватися. Схоже на те, що їм дуже хотілося поріднитися з місцевими тубільцями – навіть разом стали веселитися на великі свята – напередодні травня і Дня Всіх Святих. Розумієте, схоже на те, що вони можуть жити, як у воді, так і на суходолі – амфібії (так, здається, це називається). Канаки сказали їм, що хлопці з інших островів можуть перебити їх, якщо дізнаються про всі ці справи, але ті сказали, що їм байдуже і що вони, якщо заманеться, можуть самі знищити всю людську расу подібно до того, як одного разу це здійснили якісь Старійшини, ким би вони там не були. Але зараз їм цього не треба, тому й поводяться собі спокійно, коли хтось припливає на острів.
Коли справа дійшла до спарювання з цими рибо-жабами, то канаки спочатку пручалися, але потім дізналися щось таке, від чого інакше поглянули на цю справу. Начебто з’ясувалося, що люди нібито завжди були споріднені з морською звіриною, що й людина колись вийшла з моря, тому треба влаштувати всього лише невеличку операцію, щоб усе повернулося на свої місця. Вони й сказали канакам, що якщо потім з’явиться потомство, то спочатку, поки молоде, воно буде схоже на людей. А з часом стануть усе більше схожими на цих істот, поки нарешті зовсім не подадуться під воду, щоб навічно жити там. І найважливіше в усьому цьому те, що як тільки вони стануть рибами і будуть жити під водою, то перетворяться на безсмертних. Й істоти ці самі по собі буцімто ніколи не вмирали, хіба що їх убивали в якійсь сутичці.
Ну, так от, сер, схоже на те, що Обед якось дізнався, що в жилах цих канаків тече риб’яча кров від цих глибоководних істот. Коли вони старіли й у них починали з’являтися «риб’ячі» ознаки, то більше не виходили на люди, поки не наставав час, коли вони назавжди могли жити в морі. Були серед них і ті, хто не так помітно був схожий на тих істот, а дехто й узагалі ніколи не досягав тієї стадії, щоб піти під воду, але з основною частиною відбувалося саме те, що й казали ці істоти. Ті, хто народжувалися схожими на риб, видозмінювалися дуже швидко, а ті, хто були майже, як люди, іноді доживали на острові до сімдесяти років і навіть більше, хоча часом і вони спускалися під воду, щоб, як то кажуть, потренуватися в плаванні. Ті, хто назавжди спускалися під воду, іноді поверталися, щоб навідати тих, хто залишився на суходолі, й іноді виходило, що людина розмовляє зі своїм прапра… – одне слово, древнім прадідом, котрий покинув землю кілька століть тому.
Після цього всі вони забули, що таке смерть, хіба що гинули у війнах із племенами сусідніх островів, та й про пожертви підводним богам. Або хіба ще коли отруйна змія вкусить чи чума яка вразить, перш ніж вони встигнуть спуститися під воду. Загалом, стали вони чекати, коли ж із ними станеться перетворення, яке насправді виявилося не таким уже й страшним. Просто поміркували та вирішили, що те, що набували, набагато цінніше за те, що при цьому втрачали. Та й сам Обед, як я втямив, також дійшов такого ж висновку, коли гарненько помізкував над історією, яку розповів їм той Велекеа. Що ж до останнього, то він був одним із небагатьох, у кому зовсім не було риб’ячої крові, бо належав до королівського роду, який одружувався лише з такими ж шляхетними особами із сусідніх островів.
Велекеа показав і роз’яснив йому багато заклять і ритуалів, які треба здійснювати, коли маєш справу з морськими істотами, а також показав декотрих парубків у селі, котрі вже почали поступово втрачати людську подобу. Але самих тварин, які в морі живуть, не показав жодного разу. Наприкінці він подарував йому якусь смішну штукенцію (на кшталт чарівної палички чи що), зроблену зі свинцю або чогось подібного, і сказав, що за її допомогою можна буде приманювати рибу, звідки заманеться. Вся суть полягала в тому, щоб кинути її у воду та промовити потрібне закляття. Велекеа дозволив користуватися нею по всьому світу, й якщо комусь десь знадобиться риба, то зможе будь-якої миті наловити її стільки, скільки захоче.
Метту вся ця історія дуже не сподобалася, і він хотів, аби Обед тримався подалі від цього острова. Але капітан тоді вже запав на цю затію, оскільки виявив, що може задешево скуповувати золото, причому в такій кількості, що доведеться зайнятися цим бізнесом усерйоз. Так тривало багато років поспіль, і Обед отримав стільки золота, що навіть зміг побудувати свою фабрику саме на тому місці, де був старий млин Вейта. Він вирішив не продавати золото в тому вигляді, в якому воно до нього потрапляло, тобто в цих цяцьках, оскільки могли виникнути усілякі питання. І все ж члени його екіпажу іноді продавали потай якусь дрібничку, хоча він і взяв з них слово мовчати. Та й сам іноді дозволяв своїм жінкам щось носити, лише вибирав, щоб було схоже на людські прикраси.
Так от, усе тривало до тридцять восьмого (мені тоді було сім років), коли Обед виявив, що від тих острів’ян майже нікого не залишилося. Схоже на те, що люди з інших островів відчули, звідки вітер дме, і вирішили взяти все це під свій контроль. Хтозна, може, вони й прибрали всі ті чарівні знаки, які, як казали самі морські істоти, були для них важливішими понад усе. Люди вони були побожні, а тому не залишили там каменя на камені – ні на головному острові, ні на маленькому вулканічному острівці, крім хіба лише найбільших руїн, до яких і підступитися було важко. У деяких місцях там потім знаходили такі маленькі камінчики, ніби талісмани чи що, а на них намальовано було те, що зараз називають, здається, свастикою. Може, це були знаки самих Старійшин. Усі хлопці того племені розійшлися хто куди, від золотих речей також жодних слідів не залишилося, а про самих цих канаків навіть словом боялися обмовитися. Взагалі стали торочити, що на тому острові ніколи не було якихось людей.
Для Обеда все це, певна річ, було страшним ударом – бачити, як занепало все його махлярство. Та й по всьому Інсмуту рикошетом відбилося, бо за часів мореплавства якщо капітану жилося добре, то і команда почувалася незле. Більшість моряків зовсім зажурилися і стали списуватися на берег. Але й там пуття було мало, бо риболовля занепадала, та й млини, можна сказати, майже не працювали.
Ось тоді Обед і став паплюжити всіх і проклинати на чому світ стоїть за те, мовляв, що вірили в свого християнського Бога, та щось не дуже він їм допоміг за це. А потім узявся розповідати їм про інших людей, котрі молилися іншим богам, а за те отримували все, що душі було миле. І ще сказав: якщо знайдеться гурт кремезних хлопців, котрі погодяться піти за ним, то він спробує зробити так, аби знову з’явилися і золото, і риба. Звісно, вони плавали з ним на «Королеві Суматри», бачили ті острови і тому петрали, про що мова. Спочатку їм не дуже хотілося зустрічатися з тими істотами, про яких вони стільки чули. Але оскільки самі вони нічого до пуття не знали, то поступово стали вірити Обеду та питати його, що треба зробити, щоб усе стало, як і раніше, щоб їхня віра принесла їм те, чого прагнули.
