Kitabı oku: «Сватання на Гончарівці», sayfa 4

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна, Алексий и Стецько поет и грызет орехи.

Стецько (поет без музыки).

 
Ішов Стецько льодом,
Свинка огородом;
Подай мені, моя мила,
Свою білу ручку!
 

Бач, де вона! А я собі сидів, сидів, аж спати захотілося. І що робить, не знаю: чи іти додому, чи тут старостів дожидатись? Нікого і спитатись. Мати повіялась кудись, а старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи, чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.

Уляна. Та піди собі геть! Ціт, – тільки відчепись.

Стецько (считает орехи). Так, відгадала. Оце один, два їх, п'ять, десять, три, усі!

Алексий (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, і лічити не вмієш? Оттакий козак!

Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дівчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, і говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобі щипки! Геть відсіля, кажу тобі!

Алексий подходит к нему, а он пятится от него.

Цур тобі! Не заньмай мене, я тобі кажу! А то побачиш, що я тобі зроблю.

Алексий (все подступая к нему). Ану-ну! Що ти мені зробиш?

Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тільки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробі! Ще дужче, чим тогді.

Алексий. Цур дурня, та масла грудка! Чуєш, я тобі кажу: не в’яжись до людей, то й я тебе не заньматиму.

Стецько. А до яких же я людей в’яжусь? А кажи, кажи!

Алексий. Чого ти в’яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче.

Стецько (подобрав орехи, продолжает их грызть). Дарма.

Алексий. Вона каже: лучче їй з мосту та у воду.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже, що за тобою буде пропаща.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже: лучче їй світ за очима піти, чим за тебе.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже: цур тобі, пек тобі, осина тобі, дурний, божевільний, навіжений, католиче, бузовіре…

Стецько. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти мені що хоч кажи, а я тобі усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона і не хоче, хоч вона плакатиме і вбиватиметься, хоч здохне, то мені дарма, аби б тільки пішла за мене.

Алексий. Що ти будеш з таким дурнем робити! Він усе своє товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Відкинься від Уляни, не заїдай їй віку, дай їй ще на світі пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери її, я тобі спасибі скажу!

Стецько. Так і я ж тобі, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моїм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид мені з сим оженінням; так оце тільки затим я і женитися хочу.

Алексий. Та шукай собі другої дівчини; се вже не твоя і не хоче за тебе.

Стецько. Та де їх у урагової матері знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому Захаркову і усю Заїківку, і Москалівку виходили де хоч поганенька дівка була, усюди заходили, так ні одна не іде, як затялись.

Уляна. Чом же вони за такого парубка та не ідуть?

Стецько. Без сорому казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому!» – ось як кажуть. Се вже урагола мода стала, що усе за розумних хотять. Від сього і люди на світі переведуться. За дурних не ідуть, а розумних нігде узяти, от усі люди і повиздихають, а нових людей – т-п-р-р-р-у! – нігде буде взяти!

Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, і тобі у вічі кажу.

Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго, потом вдруг вскрикивает). Тю! на твою голову! Ти тільки сама кажеш; а мати каже, що я не зовсім би то і дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там і дівка каже, батько каже, і мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцім я дурний, так вже нігде дітись!

Алексий. Оттак казали захарківці, а як прийдеш свататись на Гончарівку, то й залопанці те ж скажуть.

Стецько. Матері трясця захарківцям і залопанцям, коли так скажуть. А купці так не те кажуть.

Алексий. Хіба ж тебе і купці знають? Як же ти до них попав?

Стецько. Ось бач як. Послав раз батько, – та й близенький світ! – аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене коні! Машталір як уріже мене у се плече кнутом, як гикне: паді! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: відсіля коні, відтіля пани, так я шморг у лавку та й дивлюсь, що там робиться. А там купці, та так обдурюють панів, що на! (Смеется).

Алексий. Чим же вони обдурюють?

Стецько. Еге! ось як. Увійде пані у лавку, уся така Цвяхована, як мак у полі. Бриль на ній… тільки що у вогород горобців полохати, та шовкове рядно нап’ято, а скрізь так і світиться… (Смеется). Вже я, братику, надивився!… От купець і подасть шовкової ганчірки шматок або хусточку діряву, що мені і на онучі її не треба, та і лупить грошики, скільки видно. А вона і хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собі, та думаю собі: купила добро, що і на підтичку не годиться. Аж ось мене купець і здрів, та і каже: чаво тебе, маладєць, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаєш, скинулись по слову та і стали приятелі. Далі зібралось їх чимало: і старі, і молоді, і лисі, і підсліпуваті, і усякої масті. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далі заставили танцьовати: як же я їм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далі і надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб те прийшов…

Алексий. Годі ж, Стецю; тебе і до вечора не переслухаєш. Тепер кажу тобі: просив тебе ласкою; не відкидаєшся? Так слухай же: от нас двоє і Уляна третя; тільки побереш рушники та побачу тебе з хусткою, то знай, що тільки тобі і на світі жити!

Стецько. Лиха матері! А я з хусткою та залізу аж у солому. Трясця там знайдеш!

Алексий. І там знайду, та й задушу…

Стецько. Ось тільки задуши, а я батькові скажу…

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Прокип без шапки, крадется через театр.

Уляна. А куди-то, тату, мандруєте? Вернітесь лишень! (Ведет его назад). Єй же то богу, не пущу!

Прокип. Та мені є діло до чоловіка, – що се таке?

Уляна. Оттак, припало діло; та без шапки і ідете?

Прокип. Винеси ж ке шапку.

Уляна. Не винесу, бо підете на вольну, а опісля що від матері достанеться. Хіба не знаєте?

Прокип. Оттак! усе на вольну.

Стецько. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би і на вольну пішов, так тобі що за діло? Не хто ж велить, батько, хоч і поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Він би тебе скрутив, що до нових віників пам’ятовала б. Чи так і мужика не будеш слухати? Ну-ну! В мене гляди!

Уляна. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жінкою.

Стецько. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жінкою?

Прокип. Хм!… Я б тобі щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходімо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору.

Стецько. Якого я там чорта забув? Не хочу.

Алексий (отведя в сторону Стецька). А що? Чи є в тебе гроші?

Стецько. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання.

Алексий. Пробігайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то він до тебе буде добрий і дочку присилує.

ДУЭТ

Прокип.

 
Ходім, зятю, за лісок,
Там новий стоїть шинок,
Горілочка лепська,
Шинкарочка Хвеська!
 

Стецько.

 
Тю-тю, дурний, відчепися!
Пий горілку, подавися!
 

Прокип.

 
Там горілка є і пиво
І шинкарка чорнобрива,
Шинкарочка почастує,
Шинкарочка поцілує.
 

Стецько.

 
Кажу, сам пий, подавися.
 

Прокип.

 
На шинкарку подивися;
Шинкарочка наливає,
Шинкарочка знай моргає.
Ходім, зятю, помандруєм,
Горілочки покуштуєм,
З шинкаркою пожартуєм.
 

(Подмигивая и приплясывая).

 
Горілочка лепська,
Шинкарочка Хвеська!
 

Стецько (все думавший, соглашается).

 
Шинкарочка наливає,
Шинкарочка знай моргає.
 

Прокип.

 
Є горілка там і пиво
І шинкарка чорнобрива.
 

Стецько.

 
Шинкарочка почастує,
Шинкарочка поцілує.
Дурням ти не потурай,
 

(Поют оба вместе).

 
Ходім швидше, поспішай.
Ходім хутко, помандруєм,
Горілочки покуштуєм,
З шинкаркою пожартуєм.
Горілочка лепська,
Шинкарочка Хвеська!
Шинкарочка почастує,
Шинкарочка поцілує!
 

Обнявшись и приплясывая уходят.

Уляна. Буде ж мені тепер від матері, зачім батька не встерегла. Побіг би ти, Олексієчку, та вернув їх.

Алексий. Не руш його, Уляно; нехай іде, нехай Стецько заведе його на вольну та й сам зайде хоч до завтрього, так з ким старости прийдуть і як у вас без батька буде?

Уляна. Нехай як собі знають, а я не виновата; я таки шапки не дала. Що, Олексієчку, ось і вечір близенько; що нам робити?

Алексий. Хто його зна, моя рибонько! Щось і дядько не туди став гнути, усе за багатим тягне. Що то якби я паном був, тоді б своя воля: украв би тебе по-панськи та й оженився б.

Уляна. А опісля і покинув би мене, як пани роблять?

Алексий. Не говори так, моя кришечко! Хоч би я над панами пан був, хоч би ахвицером був, а все б тебе так любив, як і тепер. І хоч би мені одежі на увесь год давали, або пару волів, або отаманом настановляли, то я б нічого не захотів, опріч тебе одну.

Уляна. Спасибі тобі, мій соколику, що так мене любиш, та й я ж ке менш тебе. Нехай би за мене сватався не то що Стецько, та хоч би і сам хватальний, та давав би мені скільки разків намиста з дукатами, та справив би баєву юпку, та каламайкову спідницю з шовковою запаскою, то, от же то богу, плюнула б йому межи очі, а пішла б за тебе… От же й лихо! Мати іде, ще буде мене лаяти, зачім з тобою стою.

Алексий. Нехай іде; ще буду її ласкою прохати, чи не змилосердиться хоч трохи.

ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ

Те же и Одарка.

Одарка. Чи се ж тобі, дівко, звичайно середу дня з парубком на вулиці стояти? Чи се тобі хіба вечір? Не вміла б де у куточку постояти, щоб ніхто і не бачив, а то і маяче усім у вічі, як та верства! Що люди скажуть?… Та й тобі, Олексію, чого тут ханьки м’яти? Вже вона мов просватана; відрізана скибка! Шукай собі другу, а її вже не обдурюй.

Алексий. Ні, паньматко, ніколи я нікого не обдурював; не моя се натура. Її ж я полюбив, от від макотруса буде другий год; та, правду тобі скажу, так її полюбив, що коли не віддасте за мене, то не знаю, як і на світі проживу. Одаріє! Не знаю, як вас по батюшці, паньматко! Згляньтесь на бога, не занапастіть моєї душі: кажу вам, що вмру або у салдати піду, коли її рішусь. Пожалійте мене, сироти: батька у мене нема, мати при старості, одна, нікому її, бідної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробітках, а Уляна і господарюватиметь, і стару матір доглядатиметь. Захочете і ви до нас перебратись? Найдемо куток, буде і хліба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати і послухати як матір ріднесеньку. Худого сива від мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли і було яке лихо, то усе позабуваєте, тільки віддайте за мене Уляну.

Одарка. Олексієчку, мій голубчику! Послухай же і мене, що й я тобі скажу. Я й сама тебе люблю, мов ріднесенького сина. Парень ти против мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплію, що ти мені сковав, то зараз тебе і згадаю. Та як же за тебе віддати? Ти, собі на лихо, крепак! Та й за Кандзюбенка як не віддати? Хоч курний – міри нема, так багатий, не узяв його чорт і з батьком. Сама собі господиня, свекрухи нема; у хороші походить і у волі поживе. Ні, Олексійку, не віддам з волі та у неволю.

Алексий. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам, та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! І казенні дівчата, аж вибрикуючи, ідуть у села за панських; одна одну попереджа.

Одарка. Та воно, Олексійку, і правда твоя; чула і я дечого про се багацько: ідуть і наші городяни за селян, та ще й за панських; та мені ось що: Кандзюбина худоба-а її до біса! Жалько, як достанеться кому другому, а не моїй дитині. Нехай вже, Олексію, так буде, як воно є. Ти з Уляною розійдись та приходь на весілля, буцімто нічого і не було.

Алексий (тяжко вздохнув). Ой, паньматко, паньматко! Ти мене такими речами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весілля прийшов! Не хочу, не хочу!… Не можу із собою зовладати, бо любов, як сон: ні заїси, ні зап’єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, піду прямо до свого барина, упаду у ноги і проситиму, щоб віддали у салдати, та п піду на край світу, у Туреччину, де дядько був.

Уляна (плачет). Тогді, мамо, тільки ти мене і бачила!

ДУЭТ

Уляна.

 
Матусенько ріднесенька!
Зозуленько милесенька!
О що ж оце мені ти робиш!
За що мене, нещасну, топиш?
 

Алексий.

 
Не пий, не пий ти нашій крові!
Не розривай щирої любові!
Худобу всю мою озьми,
Без неї щасливі будем ми!
 

(Вместе).

 
Нема біди,
Нема нужди,
Де щира любов,
Дасть і радость,
Дасть і щастя
Нам вірна любов!
 

Алексий.

 
Чи вміє дурень же любити?
 

Уляна.

 
Порадоньку він дасть яку?
 

Алексий.

 
Тільки знай, що будеш сльози лити!
 

Уляна.

 
Не буде щастя на моїм віку!
 

Алексий.

 
Ой, згляньте на мою біду!
Улясю за мене віддайте,
Коли ж не віддасте, то знайте,
Я за очима світ піду!
 

Уляна.

 
Ой, згляньте на мою біду!
За милого мене віддайте,
Коли ж не віддасте, то знайте,
Усюду смерть собі знайду!
 

(Вместе).

 
Мене з тобою розлучають!
Нехай собі вони се знають:
 

Уляна.

 
Усюди смерть собі знайду!
 

Алексий.

 
Я за очима світ піду!
 

Обнимаются. Одарка в стороне плачет.

Одарка (подошла к Уляне, ласкает ее). Годі ж, Улясю, годі, моя доненько! Не розривай мого серця! Іди у хату та вбирайся; вечір близенько, скоро старости прийдуть.

Алексий. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще мені не гріх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довг велить. (Подошел к Уляне, говорит с горестью и сквозь слезы). Улясю! серденько, рибонько! Бачить бог, як тяжко мені на душі!… Не можу тобі розказати, як надривається моє серце!… Прощай… Улясю!

Плачет, и Уляна горько рыдает.

Прощай, моя зірочко!… Нехай… тобі бог помога!… Казав би я тобі – не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить і шановать, кого тобі бог дасть. А об мені… і не спом’яни!… Знаю, як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!… Нехай я один за нас за двох буду горе пити!… Нехай я один буду страждати!… Коли ж почуєш, що була війна, то й знай, що мене перша куля зведе з світу… Заплач нишком, та й… як собі хочеш. (Тихо плачет и хочет ее оставить).

Уляна (обняв, удерживает его). Олексієчку! мій лебедику, мій соколику! На кого ж ти мене покидаєш?… Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?.. Ще ти не далеко зайдеш від Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вісточка до тебе, мій Олексієчку! – не журись, поплач трошки, відпоминай ту, що тебе щиро до смерті любила, та і надійсь, що бог нас зведе на тім світі докупоньки. Прощай, Олексієчку, прощай!… Була твоя і буду твоєю! (Обняв его в последний раз, утирает слезы и подходит к матери, с твердостью). Ходім, мамо; робіть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!… (Скоро уходит).

Одарка (во все время горько плакавшая). Світу не бачу за горючими слізоньками!… Я ж кажу: коли б мені не Кандзюбова худоба, то я б і не подумала за того стидкого та бридкого Стецька віддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (Уходит).

Алексий (в горести задумался). Усе то гроші, усе то гроші! Та ти куди не подивись, усе вони на світі орудують! З грішми, що не задумай, так усе і уродиться! З грішми, хоч лежінь, кажуть трудящий; з грішми дурня, невігласа і почитують, і шанують лучче, чим доброго, розумного і роботящого. З грішми можна і бездільничать, і других обдирать, та ще замість щоб такого у Сибір, так такому ще і кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грішми от і Стецько шанується, мов чоловік; а він, по правді сказавши… що він? – Стецько!